58. „Філософія життя”. Екзистенціалізм.

Основні риси сучасної філософії так чи інакше відтворюють загальну картину розвитку світу і, зокрема, західної цивілізації XX ст. У XX ст. йде дальше становлення та розвиток світового економічного ринку, що призводить до появи нових відносин між країнами і народами. Світ поділено па бідні й багаті країни, прірва між якими все більше зростає.

Особливої гостроти у XX ст. набули суспільно-політичні відносини як всередині країн, так і між ними. Якщо початок цього століття характеризувався революціями і громадянськими режиммами - в Росії, Угорщині, Німеччині, Китаї та в інших країнах, - то пізніше почався період становлення авторитарних і тоталітарних режимів, які називали себе по-різному-соціалістичними, націонал-соціалістичними, але які однаково жорстоко ставились до інакомислення. Достатньо в цьому плані згадати фашистський чи сталінський режими.

Кінець XX ст. приніс не менше випробувань землянам: це і «культурна революція» в Китаї, і режим Пол-Пота в Індокитаї, революція і контрреволюція в Чилі, крах комуністичних режимів у колишньому СРСР та країнах Східної Європи.

За таких умов філософія XX ст. зазнала значної еволюції, їй притаманні такі специфічні риси.

Для сучасного філософського знання, в цілому, і соціально-політичного, зокрема, характерна еволюція у напрямку досліджень проблем існування сутності людини, спираючись не тільки на марксистські і позитивістські погляди, але й на філософські традиції християнства, буддизму, шкіл соліпсизму та інтуїтивізму, екзистенціалізму й інших напрямків, які на початку XX ст. трактувались як антинаукові, містичні й реакційні. У свою чергу, найбільш авторитетні представники цих філософських шкіл знаходять у позитивістських і марксистських працях такі положення, які допомагають їм більш глибоко і всебічно зрозуміти сутність людського буття.

Філософія XX ст. на передній план поставила ряд глобальних проблем, які можна об'єднати в одну - проблему виживання людства, яка нерозривно пов'язана з новим розв'язанням одвічного філософського питання: «в чому полягає сенс життя і яким є призначення людини?»

На відміну від попередніх епох і навіть початку XX ст., сучасна філософія не нав'язує якоїсь однієї - єдиної точки зору на світ, видаючи її за істину останньої інстанції. Вона навчилась бути толерантною і не карає за інакомислення. Філософія XX ст. пропонує людині свободу в її світоглядних установках. Сучасна людина вільна у виборі власного світогляду й одночасно вона повинна нести відповідальність за свої дії щодо майбутнього планети і долі всього людства.

Філософія XX ст. є багатогалузевим і плідним осмисленням корінних проблем Природи, Космосу, Людства і, перш за все, Людини.

У цьому плані заслуговують на розгляд філософські погляди О.Шпенглера, К.Ясперса, З.Фрейда, Тейяр де Шардена, Ортега-і-Гассета та ін.

Освальд Шпенглер (1880-1936 pp.) - німецький філософ, один із засновників філософії культури, представник «філософії життя», історик і публіцист. Його філософська творчість зростала на грунті «філософії життя», в атмосфері кризових явищ у буржуазній культурі початку XX ст. Шпенглер продовжує погляди Ніцше, поставивши поняття «життя» і «переживання» у центр філософських роздумів. Його головний твір має назву «Занепад Європи».

О.Шпенглер запропонував концепцію циклічного розвитку окремих культур, яка, з його погляду, повинна замінити вчення про закономірність та єдність світової культури й історії. Шпенглер протиставив лінійно-подібній картині світової історії «феномен множинності могутніх культур», що виростають із надр країн, які їх породили, і у кожної з яких є своя власна ідея, відповідні пристрасті, бажання і почуття, і врешті-решт власна смерть.

Таких культур він налічує вісім: єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, «апполонівська» (греко-римська), «магічна» (візантійсько-арабська), західноєвропейська (фаустівська) і культура майя. Очікується виникнення, зауважив філософ, ще ненародженої російсько-сибірської культури.

На думку Шпенглера, культура носить синкретичний і символічний характер. Реальність культурного феномена для Шпенглера полягає не в ідеях, які пронизують культуру, а в об'єктивній структурі, в інстинктивній тактовності і звичаях. Суть культури і всіх її формоутворень зводиться О.Шпенглером до «найбільш ранньої, глибинної сутності міфа».

Одним із видатних представників філософської думки в Західній Європі XX ст. є Ясперс. Карл Ясперс (1883-1969 pp.) -видатний німецький філософ, екзистенціаліст. Предмет своїх досліджень Ясперс часто уточнював і кінець-кінцем зупиняється на проблемі людини та історії як основного виміру людського буття. Світ для Ясперса є фактичною дійсністю, яка дана у часі, і тому кожна історична епоха, на його думку, відрізняється від іншої своєю специфічною ситуацією. Історична реальність через це одномірна і неповторна. Для того, щоб зрозуміти історію, потрібно пізнати саму людину, тому що саме людське буття розкриває себе в часі -через історію.

Розглядаючи хід світової історії, Ясперс, на відміну від О.Шпенглера і А.Тойнбі, вважає, що людство має спільне походження і єдиний шлях розвитку, не дивлячись на певні відмінності між окремими суспільствами. Цей аргумент приймається ним без доведення, оскільки як його, так і його антитезу строго логічно довести неможливо.

К.Ясперс не погоджується з матеріалістичним трактуванням історії, у відповідності з яким вирішальну роль у розвитку суспільства відіграють економічні виробничі відносини.

На думку Ясперса, історія як людська реальність визначається факторами духовної природи, а економічні фактори при всій їх важливості відіграють тільки підпорядковуючу роль. Таким чином, світовий історичний процес, згідно Ясперсу, наділений єдністю і базується на приматі духовного начала над матеріальним. Ясперс оголошує його постулатом філософської віри. Ставлячи так питання, він повертається до старої християнської традиції і філософії історії, яка розглядає суспільний розвиток як односпрямований лінійний процес, що має початок і кінець. При цьому кульмінацією історії (за Регелем, «віссю світової історії») є явління Христа.

Одночасно Ясперс відмовляється прийняти боговтілення за «вісь», справедливо вважаючи, що цей момент має значення тільки для християн. Реальна ж «вісь» світової історії повинна мати значення для всього людства і тому мусить відповідати на питан­ня - чи існує в світовій історії такий момент, який міг би бути прийнятий за основу більшістю культур, народів і суспільств, міг би продемонструвати єдність усього людства та його історії.

Ясперс переконаний, що такий момент існує. Він називає його «осьовим часом» і відносить його на період між VIII і II ст. до нашої ери. На його думку, цей час є тим ключовим моментом в історії людства, коли на зміну міфологічній свідомості приходить філософія, а на зміну первісному язичництву приходять світові релігії. Більше того, на його думку, «осьовий час» є моментом народження філософської віри, яка має глибокі корені в світовій традиції і давніша за християнство чи іслам. Так чи інакше, на думку К.Ясперса, «осьовий час» характеризується тим, що в географічне віддалених один від одного народів, держав практично синхронно розгортаються події, які носять самостійний характер. Справді, названий період є унікальним в історії світової цивілізації. В цей обмежений проміжок часу виникають майже одночасно і незалежно один від одного декілька культових центрів, які характеризуються духовною спорідненістю. У Китаї, наприклад, у цей час жили Лао-цзи - творець даосизму і Конфуцій. В Індії створені Упаніщади, де вперше розвинуто вчення про карму й сансару. Тут же живуть Вардхамана-творець філософії джайністів, а також Гаутама, якому волею долі було стати Буддою.

У Греції цей час охоплює ранній і класичний періоди - від Гомера до Сократа, Платона і Арістотеля. У Палестині в цьому проміжку виступають пророки - Ілля, Ієремія, а в Ірані Заратустра вчить про світ, в якому відбувається вічна боротьба із злом.

В цю епоху сформовані основні категорії, якими людство мислить і по сьогодні, закладено основи світових релігій, які і в наш час визначають духовне життя людей.

59. НОВІ НАПРЯМКИ В ЗАХІДНІЙ ФІЛОСОФІЇ ХХ СТ.: СТРУКТУРАЛІЗМ, ГЕРМЕНЕВТИКА, ФРЕЙДИЗМ, ПЕРСОНАЛІЗМ.Філософія ХХ ст. на передній план поставила ряд глобальних проблем, які можна обєднати в одну – проблему виживання людства. На початку 20 ст. виникло ряд “нетрадиційних шкіл” і напрямків у філософії.

Структуралізм. Представники: Фуко, Левістрос. Зосереджує увагу не на індивідові, а на культурі вцілому. Головне – виділення певних логічних структур (епістем), які є загальними для культурних явищ. фуко впровадив структурний аналіз в процесі вивчення теорій

Психоаналіз – це загальна теорія і метод лікування нервових і психічних захворювань, запропоноване Фрейдом і одна з теоретичних основ фрейдизму. Він перший зупинився на понятті “підсвідомого”. Справжній зміст поведінки, за Фрейдом, є несвідоме. Реальність завжди залишається непізнана. Психоаналіз є міфологічним. Свідомість у Фрейда – сфера Я.

Персоналізм (Брайтмек, Муньє, Лакруа). Завдання: примирити релігію з деякими західними гуманістичними цінностями. В основі світогляду лежить переконання в існуванні особистісного начала в людині, бутті. Вихідний пункт – людська індивідуальність, яка усвідомлює сама себе. Прагне до подалання субєктивіського тлумачення людського Я. Субєктам персоналісти протиставляють живу людину.

Герменевтика(Фрідріх Шлейермахер) – філософський метод тлумачення та розуміння феноменів культури, зокрема текстів, їх залежності від контексту культури, в якому він існував, і від культури субєкта, який здійснює інтерпретацію.

60. МІФОЛОГІЯ І РЕЛІГІЯ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ.

61. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ТА ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ ІХ-ХІІІ СТ.

Процес становлення вітчизняної суспільно-філософської думки розпочався приблизно наприкінці X ст. Це був період, коли Київська Русь стинала могутньою слов'янською державою ч визначним економічним, політичним й культурним центром, яким була її столиця Київ. Значною мірою цьому сприяла християнізація Русі, яка сильно впливала на зміну світоглядних і культурно-ціннісних орієнтирів. 988 рік офіційно розділив історію східних слов’ян на язичницький і християнський періоди. На зміну язичницькому світосприйняттю приходить християнізована картина світу. Християнський світогляд стає панівним і цим зумовлюється формування філософського мислення, в цілому, і суспільно-політичного, зокрема.

Центральною філософською проблемою давньоруської філософської соціальної думки була проблема людини. Філософська думка у Київській Русі сприймалась передусім як філософія людини. Завданням цієї думки було наближення людини до ідеалу, смислу її життя та покликання.

Фундаментальними і повчальними у цьому зв'язку постають праці великих князів Володимира Мономаха і Ярослава Мудрого, митрополита Іларіона, які у «Повчанні дітям», «Руській правді», «Слові про закон, благодать й істину» розкривають погляди на історію своєї Вітчизни, на владу, право і віру, педагогіку, на основи гуманізму, добро і зло, життя і смерть, красу і потворність, на розуміння ролі своєї і чужої мови.

Ці ідеї найяскравіше виявились у «Повчанні...» В.Мономаха. Автор виступає як оригінальний мислитель морально-етичного напрямку. Цей твір - духовний заповіт своїм дітям, усім сучасникам, взірець утвердження ідеалу князівського правління, яке найповніше відповідало б інтересам єдності Київської Русі.

Основні питання, які порушує Мономах у творі, - це питання про світобудову, державну владу, сутність людини, її моральність. Спираючись на Святе письмо та писання отців церкви, Володимир Мономах нагадує у творі про Божественну могутність. Він вважає, що навіть серед ночі потрібно співати побожні пісні і бити поклони.

Він закликає допомагати бідним, брати під опіку вдовиць і сиріт, забороняє карати смертю. Велить шанувати священиків, ченців, старших, викинути із серця гордість, позбутись лінощів.

Своїм синам радить виконувати всі обов'язки на війні, усе належне робити самим. Ні на кого ні в чому не покладатись. Гостя треба шанувати, не дивлячись на те, звідки він не прийшов би, бо він розносить славу по світу: про добро або про лихо. В.Мономах вважає, що жінку треба любити, але не давати їй влади над собою. Далі каже: «Що вмієте, того не забувайте, чого не знаєте, того вчіться... і нехай сонце не застає вас у постелі». Можливо, що звідси і пішло Шевченкове «І чужому научайтесь й свого не цурайтесь».

До етичних норм відносяться і вимоги Мономаха до справедливості князівського суду, в основі якого повинна бути правда. Він засуджував смертну кару як форму покарання, стверджуючи, що кожна людина має право на ту тривалість життя, яка визначена Богом.

Спираючись на власний життєвий досвід, закликає ставити державні інтереси вище за особисті. Він різко виступав проти князівських усобиць, дотримуючись загальних принципів концепції суспільного примирення і милостивості.

З ідеями, що висловлені В.Мономахом у «Повчанні», перегукуються думки Климентія Смолятича, що подаються у його творі «Післання, написане Климом митрополитом руським Хомі Пресвітеру, витлумачено Афанасієм монахом». Тут містяться ідеї цілковитої незалежності Русі. Все коло проблем, які порушує Смолятич у творі, має етичне спрямування і підпорядковане з'ясуванню основного питання: що є марнослів'я, славолюбство? У полеміці із Пресвітером Хомою він відкидає як марнослів'я, так і славолюбство, стверджує мораль безумовного обов'язку любові до Бога і ближнього.

Митрополиту Іларіону належить твір «Слово про закон, благодать й істину». Праця має теологічний характер. У кінцевій частині «Слова» міститься похвала князеві Володимиру, у якій Іларіон хвалить останнього за те, що просвітив Русь світом християнської віри.

В інших пам'ятках однією з основних ідей християнства є ідея активної любові до ближнього («Повчання» Володимира Мономаха). Поруч з цими ідеями багато пам'яток пройняті ідеєю любові до рідного краю, Батьківщини, до своєї держави («Слово о полку Ігоревім»).

62. філософські ідеї в духовній культурі періоду становлення укр.народності

(ХІІІ-ХV ст.)Український духовний розвиток в домонгольській добі, як бачимо, досяг високого рівня розвитку. Та після страшного татарського нападу (1240 р.) Україна стає пустелею. Люди поховались в лісах, степи поросли бур'янами та тирсою. Разом із знищенням монастирів та церков, було знищено багато рукописів, літературних пам'яток.

У цей період центр українства, в тому числі й духовного його розвитку, переміщається із Києва на Західну Україну, де виникла Галицько-Волинська держава. Вона прийняла від Київської держави її здобутки, духовну спадщину, культуру. Духовне життя, призупинене в Києві, отримало можливість дальшого розвитку в Західній частині України. Саме тут з'являється дуже цінний, навіяний високою поезією історичний пам'ятник «Галицько-Волинський літопис». Автор літопису розповідає про події в Україні від 1205 по 1292 роки. У творі йдеться, зокрема, про володіння Данила і Василька, про жорстокі татарські лихоліття. Літописець розповідає так гарно і поетично, виявляє таку глибоку любов до рідного краю, що його твір не може не хвилювати. «Другого такого літопису, - пише Богдан Лепкий, - ніде не знайдемо, як не знайдемо такого степу, як наш, ані такої ріки, як Дніпро».

З XIV ст. Україна перебувала в складі князівства Литовського. Литовські князі розпочали боротьбу з татарами. Вони відвойовували від них одну за одною українські землі і прилучали до своєї держави. Так, за Ольгерда (1341-1377 pp.) і Лютера (pp. н. невідомі, помер - у 1384 р.) велика частина українських земель увійшла до Литви. Ольгерд задовго до Д.Донського, ще у 1362 р. (Д.Донський у 1380 p.), наніс нищівного удару по татарам на річці Синюха. Про це у нашій історичній (та, до речі, й іншій) літературі довго замовчувалось. Литовські князі «старини не рушали, новини не вводили», прийняли вони віру українців, їхню канцелярську мову, письмо, судили за місцевими законами. І сталось так, що Литва запанувала над Україною політично, а Україна над Литвою - культурно. Українська мова стала навіть мовою княжего довору, уряду та всієї вищої знаті. З тієї доби до нас дійшли литовський статут та литовсько-руські літописи. Є три групи литовсько-руських літописів.Збірники першої групи подають історію литовського періоду від другої половини XIV ст. до половини XV ст. В оповіданнях про взаємини між Вітовтом і Ягайлом літописець захищає Вітовта і складає йому похвалу.Друга група литовсько-руських літописів подає оповідання з найдавніших часів Литви аж до часів Гедимена. Потім ідуть оповідання про новітні часи, що закінчуються короткою хронікою по 1575 р. Третю групу літописів становить кодекс президента суду А.Биховця.З початку XIV ст. Україна підпала під політичний і культурний вплив Західної Європи. Цьому передувало ряд історичних подій. У 1389 році після бою на Косовому полі Сербія попала під владу турків. У 1393 р. втратила свою незалежність Болгарія, у 1453 р. турки зайняли Цареград. Усе це й призвело до послаблення відносин України з Візантією, Сербією та Болгарією і тим самим зменшило духовні впливи, що досі йшли на Україну з цих країн. Але ряд подій, що стались у цей час, зблизили Україну із Західною Європою. Такими подіями були: з'єднання Галицької України з Польщею за Казимира Великого в 1340 р. та з'єднання литовсько-українських земель із Польщею за Ягайла у 1386 р. Остаточне приєднання усіх українських земель до Польщі завершилось Люблінською унією в 1569 р. Всі ці події і відкрили Україні вікно на Захід, звідки й прийшов свіжий вітер культури.

63 розвиток філософської думки в Україні в другій половині ХІV-першій половині ХVІІІ

Тісні стосунки України з Польщею та її зближення із Західною Європою призвели до близького ознайомлення українців із тими течіями, які існували на той час в Західній Європі, а саме: з гуманізмом та реформаторством. Зачинателями гуманістичної культури в Україні, найвизначнішими гуманістами XV-гo - першої половини XVI-гo ст.ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріховський - Роксолан та ін.

Проблемам суспільно-політичного характеру великої уваги надавав Юрій Дрогобич (Юрій Котермак) - родоначальник українського гуманізму (бл. 1450-1494 pp.). У своїх творах «Прогностична оцінка поточного 1483 року», «Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року», звеличуючи силу науки, знання, людського розуму, Дрогобич стверджує, що людина здатна без божого одкровення пізнавати світ та його закони. Пізнаючи природу, людина доцільніше використовує її в своїх цілях. Ю.Дрогобич стверджує, що історія людства не є велінням Божим, як стверджує Біблія, а постає людською драмою дій на лоні природних сил, які вирішують долю людства.

Проблеми держави та державного управління порушував у своїх творах (здебільшого поетичних) і Павло Русин (бл.1470-1517 pp.). Ці проблеми він розв'язував з позицій поваги до людини, піклування про неї, оскільки саме вона є справжнім творцем історії, в якій процеси зумовлюються не божим помислом, а діяльністю людей. На його думку, найвищими якостями людини повинні бути не багатство, посади, титули, а її розум, доблесть, мужність, чеснота. На його думку, саме «чеснота»» прагне діянь великих», «трудів незмірних», які вказують людям шлях до справжнього щастя.

Суспільно-філософська проблематика хвилювала і Станіслава Оріховського-Роксолана (1513-1566 pp.). У галузі соціальної філософії він, насамперед, цікавився проблемами етики і політики, виступаючи із позицій гуманізму та реформаторства. Розвиток історії він пов'язує не з божим велінням, а з діяльністю людини, надаючи при цьому великої уваги науці, освіті, знанням. Він вважає, що без освіти і науки навіть талановита людина не здатна зробити щось видатне, а тим більше геніальне.

У творах мислителя містяться думки про походження державного правління тощо. Заперечуючи божественне походження держави, Оріховський-Роксолан підходить до вирішення цієї проблеми із світських, а не клерикальних позицій. Державу він розглядає як продукт суспільного договору. Окрім названих питань, він розглядає також проблему природного права. Як і держава, природне право, на його думку, існує незалежно від божественної волі. Із природним правом він пов'язує такі етичні категорії як доблесть, гідність, чесність, мужність. Усім людям вчений рекомендує дотримуватись саме цих якостей.

Герасим Данилович Смотрицький (р.нар.невід. - 1594 р.) також значну увагу приділяв суспільно-філософській проблематиці. Він різко виступав проти прагнення римського папи та єзуїтів окатоличити народ, засуджував політику колонізації, спрямованої на соціальне й національне гноблення українського народу. В дусі реформаційних ідей критикував католицьку церкву, тодішні суспільні порядки й устрій. Реформаційні ідеї Г.Смотрицького були пройняті ідеями гуманізму, проявами якого були почуття патріотизму, турбота про розвиток освіти та культури свого народу, виховання таких доброчесностей, як мужність, талант, слава, активна діяльність тощо. Саме активна діяльність людини. Тому вона повинна активно боротись за збереження православної віри, за розвиток рідної мови й культури.

Суспільно-філософській проблематиці значне місце відводиться і в творчості І.Вишенського (між 1545 і 1550-1620 pp.). Свої погляди він намагався обгрунтувати, спираючись на ідею повернення до гуманістичних і демократичних принципів раннього християнства. Ці принципи, до яких належать рівність, братерство, свобода, справедливість, Вишенський визнавав наріжними для побудови справедливих суспільних відносин у сфері як релігійного, так і світського життя. Виходячи з ідеї рівності, Вишенський висловив думку про необхідність соборного правління християнською церквою людьми духовного сану та мирянами; стверджував рівноправність церков і підпорядкування їх лише Богові. Він відкидав як абсолютно безпідставну, необгрунтовану та невиправдану доктрину католицького універсалізму й абсолютного централізму папи римського; піддав гострій критиці дії світської влади, що порушувала ідеали раннього християнства. Велику роль підводив правосуддю, зокрема судовому захисту громадянських прав і свобод у разі порушення їх можновладцями.

64 ПОЛЕМІЧНА ТА ПРО ПОВІДНА ЛІТЕРАТУРА В УКРАЇНІ..