43.Антична філософія.

Антична філософія з самого початку докорінно відрізнялася від міфології тим, що будувала свою картину світу не на чуттєвих уявленнях, а на поняттях, на логіці мислення. грецькі філософи створювали уже не антропологічну, а космологічну картину світу. Вони ставили питання: як людина відноситься до світу, чи може вона пізнати світ, хто у співвідношенні “світ-людина” є первинним і визначальним. Разом з тим давньогрецька філософія формувалась ще не як специфічна і самостійна галузь пізнання, а в нерозривному зв’язку з існуючими на той час конкретними знаннями про предмети і явища, як перша теоретична форма наукових знань про світ і людину в цілому.

Однією з перших відомих шкіл у стародавній Греції була мілетська школа, яка виникла наприкінці VII ст. до н.е. в місті Мілеті на західному узбережжі Малої Азії. Представники цієї школи (Фалес, Анаксімандр, Анаксімен), які вважаються засновниками європейської філософії, виступали з наївно-матеріалістичних і стихійно-діалектичних позицій, тобто розглядали природу такою, якою вона є, без намагань приписати їй якісь надприродні властивості. Проте вони зробили подальший крок і пошуках реальної чуттєво-речової “першооснови” світу. Вони виділяли не чотири чи п’ять, а лише одну першооснову світу. Згідно з вченням Фалеса (біля 624-517 рр. до н.е.), основою всього існуючого є вода. Анаксімен (біля 586-525 рр. до н.е.) першопочатком речей і явищ вважав повітря, що має здатність “згущуватись” і “розріджуватись”, перетворюючись на воду, вогонь, землю і всю різноманітність довколишніх природних тіл. Анаксімандр (біля 610-546 рр. до н.е.) початок всього вбачав у “апейроні” (“невизначене”, ”нескінченне”). Апейрон виділяє з себе протилежні сутності: світле й темне, сухе і вологе і т. д. Боротьба цих протилежностей виступає причиною закономірного виникнення і руйнування всіх речей.

Подальший розвиток цих положень і здогадок представників мілетської школи знаходимо у вченні Геракліта Ефеського (біля 530-470 рр. до н.е.). Єдиною першоосновою світу він вважав вогонь, з якого все виникає і на який все перетворюється. Світ, єдиний з усього, - писав він, - не створений ніким з богів і ніким з людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає”. “Згасає” і “спалахує” і світ, і все у ньому за Логосом - внутрішньою універсальною закономірністю, властивою природі, світові.

Так, біля 532 р. до н.е. у Кротоні виникає впливова релігійно-філософська група “піфагорейський союз”, засновником якого був уродженець о. Самоса Піфагор (біля 571-497 рр. до н.е.). Джерелом і першоосновою світу для Піфагора є не та чи інша природна речовина, а кількісне відношення - число.

Матеріалістичну традицію продовжували представники елейської школи (Ксенофан і Парменід), які відстоювали як єдино правильне положення: “буття є, небуття нема”. Вони вважали, що чуттєве пізнання відображає тільки видимість, а не сутність предметів і явищ, тому тільки розумове пізнання дає істину. У бутті, тобто в реально існуючому світі, немає богів, їх придумали люди за своїм власним образом і подобою.

Учень Парменіда - Зенон Елейський висунув п’ять спростувань реальності руху, так звані “апорії” (апорія - трудність, спантеличеність). Одна із апорій (“Ахілл і черепаха”) формулюється так: швидконогий Ахілл ніколи не наздожене черепаху, оскільки перш ніж він подолає віддаль до черепахи, вона проповзе якусь, хай невеличку відстань. Щоб подолати цю відстань, Ахіллу знадобиться якийсь, хай знову ж невеличкий час протягом якого черепаха проповзе ще якусь відстань, і так до нескінченності.

На вищий щабель розвитку матеріалістичний напрямок в античній філософії був піднесений вченням атомістів: Левкіппа, Демокріта, Епікура, римського поета і філософа Тіта Лукреція Кара. Вперше атомістичну теорію висунув Демокріт, вважав, що ніщо не виникає з нічого і ніщо не зникає безслідно. Вся нескінченна різноманітність існуючих речей та їх властивостей виникає завдяки з’єднанню якісно однакових, але різних за кількістю, формою, величиною, конфігурацією і положенням атомів.

Атомістичне вчення Демокріта було розвинуто далі Епікуром та його школою. Він висловив думку, що атоми розрізняються також за вагою і що рухаються вони не тільки прямолінійно, як вважав Демокріт, але і криволінійно.

Об’єктивно-ідеалістичну лінію у філософії, започатковану Піфагором, розвиває далі Платон (427-347 рр. до н.е.), стоїки, згодом - неоплатоніки. Платон, учень Сократа, на відміну від піфагорейців, які стверджували, що “все - число, і все - з числа”, вважав, що існує вічний і незмінний світ ідей. Світ речей, вчив Платон, є тільки тінь, відблиск і часткове відтворення світу ідей (ідей “прекрасного”, “великого”, “благого” і т.п.). Услід за Сократом Платон вважав, що пізнання - це процес спомину людиною того “природженого” знання, яке нібито у готовому вигляді існує в її душі. Тому для пізнання істини достатньо шляхом співставлення протилежних поглядів обрати правильні. Звідси завдання філософії - не битися навколо проблеми побудови світу, а пізнати себе, що й знайшло свій вираз у відомому афоризмі, який любили повторювати Сократ і Платон: “Пізнай самого себе”.

Подолати однобічність матеріалізму та ідеалізму намагався в античній філософії найвидатніший її представник - Арістотель. У нього нема сумнівів відносно вічного реального існування матеріального світу. Але його основою не є конкретні речовини, чи атоми, а матерія як безформна й м’яка сировина для утворення конкретних тіл і явищ. Навіть саму категорію “матерія”, як загальну основу й можливість різноманітного утворення предметів, ввів у філософію Арістотель, як і поняття “метафізика” та інші. Однак матерія у його розумінні, хоч і вічна та об’єктивна, але сама по собі пасивна, інертна. Вона містить у собі лише можливість зародження різних предметів. Розвиток матерії, перетворення закладених у ній можливостей у існуючі реальні речі відбувається завдяки дії нематеріального, неречового, але активного початку - форми. Тут Арістотель приходить до ідеалістичного висновку, згідно з яким початок рухові реальних матеріальних речей дає духовна першооснова.

Арістотель був основоположником формальної логіки. Борючись із софістикою, що паразитувала на подвійній функції мови, підмінюючи поняття словами, він розглядав логіку як науку про форми мислення і докази, що необхідні для пізнання світу. У поглядах Арістотеля зустрічаємо багато діалектичних положень, що засвідчують про глибину і широту його знань і світогляду. Разом з тим йому притаманне коливання між матеріалістичним та ідеалістичним світосприйняттям, що у подальшому дало можливість як матеріалістам, так й ідеалістам причислити його до “своїх”.

Цікавою є теорія пізнання Арістотеля. Згідно його вченню, знання, яке менше усього пов’язане з матеріальними потребами людини та її практикою, має більше шансів бути науковим. Сама наука розглядається ним як здобуток дозвілля. Він вперше дав класифікацію категорій науки. До речі і сам термін “категорія” вперше увів у науку Арістотель. У перекладі з грецької слово “категорія” означає “висловлювання”, “положення”, “рішення”.