29. Загальні умови культурного життя в Україні у хvііі ст.

У XVIII ст. культура в Україні розвивалась у складних умовах. Передусім, українські землі не були об'єднані, перебували під владою різних держав. Лише наприкінці XVIII ст. Правобережжя було возз'єднане з Лівобережжям у складі Російської держави, південь України був відвойований, Крим приєднаний до Росії. Але Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття залишалися під владою Австрійської монархії. У західноукраїнських землях велась політика денаціоналізації українського населення, його полонізація, онімечення, мадяризація. У Російській державі з перших часів переходу під владу царя, царська бюрократія намагалася ліквідувати автономію України, русифікувати українців, ліквідувати їх відмінність від росіян.

Петро І у 1720 р. наказав у Києво-Печерській і Чернігівській друкарнях заново книг ніяких, крім церковних по передніх видань, не друкувати та і ці церковні старі книг для цілковитого узгодження з великоросійськими. Була заведена цензура. Царський уряд уже у XVIII ст. послідовно проводив політику удушення української мови й культури, русифікацію України, систематично вживав заходів, щоб «Малую Россию к рукам прибрать». Катерина II писала, що Україну, Ліфляндію і Фінляндію «надлежит легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали глядеть, как волки в лесу». Одночасно з цим із України в Росію відходило багато вихованців Києво-Могилянської академії, діячів освіти, культури й церкви і проводили там велику культурно-освітню і наукову діяльність.

На розвиток усієї культури значний вплив мала передова суспільно-політична думка. Розклад феодально-кріпосницької системи, формування нових, капіталістичних відносин, масові селянські повстання, поширення ідей французьких просвітителів і звісток про буржуазну революцію у Франції зумовлювали формування просвітительства, характерними рисами якого була антикріпосницька спрямованість, віра у всесилля людського розуму, освіти, намагання поліпшити добробут народу на основі природного права всіх людей на свободу й рівноправність. Початок російському просвітительству поклав М. Ломоносов. На грунті просвітительських ідей і під впливом антикріпосницьких виступів селян виросла революційна ідеологія О. Радищева (1749— 1802). Значний слід у розвитку просвітительства, передової суспільно-політичної і філософської думки другої половини XVIII ст. в Україні і взагалі в Росії залишив Я. Козельський. Козельський у своїх виступах різко таврував кріпосництво й сваволю поміщиків, гаряче захищав інтереси селян, вважав селянські повстання справедливими, а самих селян невинними. Козельський виступав проти всякого самовладдя й гноблення.

У середовищі передової дворянської інтелігенції виникали гуртки, члени яких обговорювали питання про потребу ліквідації кріпосництва, досягнення рівності й свободи, поширення освіти й культурі.

У центрі освітньої діяльності в Україні у першій половині XVIII ст., як і в попередні десятиліття, стояла Києво-Могилянська академія, утворена у 1701 р. за указом Петра І на базі колегії. За постановкою навчальної роботи вона стояла на рівні кращих тодішніх університетів та академій Європи і відігравала велику роль у культурному житті як України, так і Росії, а також багатьох слов'янських народів. За зразком і під впливом Київської академії були відкриті колегіуми в Чернігові (1700), Харкові (1727) та Переяславі (1738). Але на кінець XVIII ст. ці навчальні заклади фактично були перетворені на звичайні духовні школи. Початкову освіту діти старшин, козаків, селян на Лівобережжі і Слобожанщині здобували в парафіяльних, дяківських школах, які утримувалися коштом населення і в яких учителювали переважно мандрівні дяки. Але з закріпаченням селянства у другій половині XVIII ст., з ліквідацією автономного ладу й Запорізької Січі, з наступом царизму на українську культуру кількість шкіл в Україні різко зменшилася.

У селах Правобережжя і Східної Галичини теж існували Дяківські школи, але польсько-шляхетський уряд підтримував єзуїтські та уніатські школи й колегії, які діяли у Львові, Вінниці, Кам'янці-Подільському, Барі та інших містах. У цих школах викладання мало переважно богословський, польсько-католицький характер.

Загальною тенденцією в розвитку літератури XVIII ст. було зменшення в ній релігійних і збільшення світських елементів, відхід від Релігійних сюжетів і трактувань та наближення до реального життя. У другій половині XVIII ст. завершується існування давньої української літератури, ідеологічною основою якої були релігія, богослов'я, і відбувається перехід до нової літератури, яка стає літературою світською.

У XVIII ст. значний крок уперед зробила в Україні архітектура. Було збудовано, переважно з цегли й каменю, багато різноманітних споруд, серед яких, поряд з культовими, ставало дедалі більше цивільних будівель — адміністративних, господарських, житлових та ін. Із 60—70-х років XVIII ст. на зміну стилю барокко в архітектурі приходить так званий російський класицизм (російський ампір). Для класицизму (від лат. classicus — зразковий) були характерними строгість і чіткість архітектурних форм, відмова від пишного оздоблення, симетрично-осьова композиція будівель, світлі фарби (здебільшого жовтий колір стін, білі колони і деталі).