43.Основні напрямки в ісламі.

СУНІЗМ

Прихильники цього напряму називають себе "ахль ас-суна" (люди Суни), вважаючи, що саме вони дотримують-

Іслам 323

ся традицій пророка. Формально сунітом вважають того, хто визнає перших чотирьох правовірних халіфів, до-стовірність Суни, дотримується ритуальних, побутових, соціальних правил, відображених в ній. Більшість мусуль¬ман світу (90 відсотків) є сунітами.

Суна (араб. — звичай, зразок) — приклад життєвого шля¬ху посланця Аллаха для мусульманської общини загалом і кожного мусульманина зокрема, друге після Корану джерело віровчення ісламу.

Викладена у формі висловлювань Мухаммеда та опо¬відей (хадисів) його діянь людьми, які близько знали про¬рока.

На відміну від шиїзму, сунізм не визнає посередництва між Аллахом та людьми після смерті Мухаммеда, запере¬чує тезу про особливу природу Алі та особливе право його нащадків на імамат. .

Імамат — інститут верховного керівництва мусульмансь¬кою релігійною громадою, який зосереджує світську і ду¬ховну влади.

Сунітський напрям охоплює 48 сект, серед яких існує значна відмінність щодо тлумачення свят, елементів мо¬литов та інших ритуальних обрядів, молитовних установ, структури релігійних об'єднань, духовенства тощо.

Шиїзм

Цей напрям охоплює сукупність течій, сект, які визна¬ють Алі та його нащадків єдиними законними спад-коємцями та духовними послідовниками пророка Мухам¬меда. Якщо сунізм був пануючим на території халіфату, то шиїзм перебував в опозиції, переслідувався, тому деякі шиїтські уфуповання були фактично ізольовані одне від одного, що породжувало нові їх специфічні риси. Відігра¬вала свою роль і практика, згідно з якою в разі пересліду¬вань за віру шиїту дозволялося приховувати свої релігійні погляди, видавати себе за правовірного суніта. Це спричи¬нило активний розвиток сектантських течій. Але всі шиїтські течії відстоюють "чистоту релігійної віри", єди¬ними послідовниками вважають тільки себе.

Багато шиїтських сект поділилися за принципом виз¬нання певного імама. Інколи їх поділяють на "помірко-вані" та "крайні".

44.Релігійні та філософські джерела християнського вчення.

Ідейні джерела виникнення християнства. До них належать: іудаїзм — релігія стародавніх євреїв; релігії і міфологія народів Близького Сходу; філософія греко-римського світу.

На ідеї раннього християнства передусім вплинули неоплатонізм Філона Александрійського і стоїцизм Сенеки.

Філон Александрійський — іудейський богослов, який перейшов на службу до римського імператора, — прагнув поєднати філософію Платона з ученням Біблії, підвівши цим філософське обгрунтування під біблійні сказання. Філонівське тлумачення біблійного месії як Логоса, водночас творця, управителя світу і рятівника знедолених, покладено проповідниками християнства в основу їх учення про Сина Божого, євангельського Ісуса Христа. Не випадково відомі дослідники історії первісного християнства Бруно Бауер і Фрідріх Енгельс називали Філона Александрій-ського «батьком» християнського віровчення.

Сенека — римський філософ-стоїк і письменник — мав такий вплив на ідеологію християнської релігії, що дослідники називають його «дядьком» християнства. Вчення стоїцизму закликає до терпіння, непротивлення злу насиллям, відмови від життєвих радощів і насолод, аскетизму. Прилучення первісного християнства до такої філософії дало змогу християнській церкві філософськи обгрунтувати свої постулати, а згодом перетворити саму філософію на «служницю богослов'я».