
- •Політологія
- •1. Політика як соціальне явище. Суб’єкти і об’єкти політики
- •2. Основні концепції політики
- •3. Структура і функції політики
- •Політологія як наука і навчальна дисципліна
- •Методологія , функції та завдання політології
- •6. Зростання ролі та значення науки про політику. Значення політології для формування політичної свідомості та культури студентів
- •Тема 2 політична діяльність і влада
- •Структура політичної діяльності: суб’єкти та об’єкти, мотиви і способи їх взаємовпливу
- •Політичне рішення. Структура політичного рішення. Типи політичних рішень
- •Поняття влади, її основні види, засоби і форми реалізації, ресурси
- •Поняття, природа, риси політичної влади
- •Проблеми легітимності політичної влади, ресурси, функції та тенденції її розвитку
- •Виборча кампанія як форма політичної діяльності. Функції виборів у демократичному суспільстві
- •Типи політичної діяльності
- •Політичні відносини. Типологія та форми політичних відносин
- •Концептуальні підходи до проблеми політичної влади
- •10. Конституційні положення про перспективи розвитку політичної влади в Україні, її подальшу демократизацію
- •Просвітництво. Раціональне трактування політики у працях французьких просвітників
- •Політичні вчення у сша в період боротьби за незалежність
- •Політико-правові вчення в Німеччині у XVIII – XIX ст.
- •Політична думка Стародавнього світу та Середньовіччя
- •Зародження політичної думки у країнах Стародавнього Сходу
- •Політичні вчення Стародавньої Греції (Сократ, Платон, Аристотель)
- •Політична думка і світоглядні ідеї Стародавнього Риму (Цицерон, Сенека)
- •Політична думка часів середньовіччя (т. Аквінський, а. Августин, м. Падуанський)
- •Епоха Відродження. Макіавеллі
- •Політичні ідеї європейського соціалізму і теорії природного права та суспільного договору
- •Розвиток зарубіжної політології у XX ст.
- •Основні віхи політичної думки в першій половині XX ст.
- •Розвиток світової політичної думки у другій половині XX ст. – початку XXI ст.
- •Розвиток політичної думки в Україні
- •12. Пам’ятки політичної думки Київської держави
- •13. Політична думка перехідного періоду (XIV – перша половина XVI ст.)
- •Українська політична думка в період від Люблінської унії до козацько-гетьманської держави
- •15. Політична думка України у козацько-гетьманську добу
- •Українська політична думка хіх ст.
- •17. Українська політична думка першої половини хх ст.
- •Тема 4 сучасні ідейно-політичні течії
- •Поняття політичної ідеології та класичні уявлення про неї
- •Функції політичної ідеології
- •Основні ідеї лібералізму і неолібералізму
- •Основні ідеї консерватизму і неоконсерватизму
- •Національна ідея та ідеологія державотворення в Україні
- •Марксизм і соціал-демократизм
- •Християнсько-демократична ідеологія та альтернативні ідейно-політичні течії
- •Тема 5 політична система суспільства
- •Держава як базовий інститут політичної системи
- •Політичні партії, партійні системи. Громадські організації і рухи.
- •Місце і роль політичної системи в життєдіяльності суспільства
- •Сутність і типи сучасних політичних систем
- •Системоутворюючі засади та основні функції політичних систем
- •Держава її властивості, місце, роль і значення в політичній системі суспільства
- •Природа, ознаки та структура держави
- •Поняття правової та соціальної держави
- •Основні елементи держави та її функції
- •Особливості становлення та розвитку держави в Україні
- •Політичні партії та партійні системи, їх роль та функції в політичній організації суспільства
- •Особливості партійної системи в сучасній Україні
- •Громадські організації та рухи
- •Значення засобів масової інформації в розвитку і функціонуванні політичної системи
- •Тема 6 економічна і соціальна політика
- •6. Демографічна проблема як напрямок реалізації соціальної політики
- •Механізм політичного регулювання економічних відносин в сучасних умовах
- •Сутність і специфіка соціальних відносин, об’єкти і суб’єкти соціальних відносин та їх роль в політиці
- •Основні напрямки соціальної політики
- •Моделі соціальної політики у країнах Заходу
- •Демографічна проблема як напрямок реалізації соціальної політики
- •Тема 7 політика та етнонаціональні відносини
- •5. Конституція України про забезпечення самобутності національних меншин
- •1. Поняття етнонаціональної політики
- •Роль і місце націй та етнонаціональних відносин у політичному житті. Етнонаціональне самовизначення
- •Зміст і сутність національної політики у житті суспільства
- •Національна політика України. Національні меншини як суб’єкти політики
- •Конституція України про забезпечення самобутності національних меншин
- •Тема 8 особистість і політика. Політичне лідерство
- •Політична соціалізація
- •Природа і соціальна сутність політичного лідерства
- •Стилі і типи, соціальна роль та функції політичного лідерства
- •4. Класифікація політичного лідерства. Функції політичних лідерів
- •5. Політика в системі ціннісних орієнтацій особи
- •6. Культура громадянськості. Права людини як критерій гуманізму в політиці
- •7. Політичний імідж
- •8. Проблеми формування політичних лідерів у сучасній Україні
- •Тема 9 політична культура
- •1. Поняття, типи, види та функції політичної культури
- •1. Поняття, типи, види та функції політичної культури
- •Історичні особливості формування політичної культури в Україні, її стан у сучасних умовах
- •Політична свідомість як форма відображення політичного буття
- •Типи політичної свідомості і політична воля
- •Тема 10 світовий політичний процес
- •5. Формування і розвиток політичної думки з проблем міжнародних відносин
- •Світовий політичний процес: поняття, суб’єкти, закономірності та тенденції розвитку на межі XX – XXI ст.
- •Міжнародні відносини як цілісна система
- •Міжнародні організації та міжнародні політичні відносини
- •Україна в системі міжнародних відносин та її місце в сучасному геополітичному просторі
- •5. Формування і розвиток політичної думки з проблем міжнародних відносин
Основні ідеї консерватизму і неоконсерватизму
Консерватизм (лат. conservare — зберігати, охороняти) — політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.
Головні положення консерватизму було сформульовано у працях Едмунда Берка (1729—1797), Жозе де Местpa 1753—1821), Луї де Боналда (1754—1840). Відправною точкою консерватизму вважають вихід у світ 1790 p. есе Е. Берка “Міркування про Французьку революцію”. А термін “консерватизм” увійшов до наукового обігу після заснування французьким мислителем і громадсько-політичним діячем Франсуа Рене де Шатобріаном (1768—1848) у 1815 р. журналу “Консерватор”.
Фундатори консерватизму протиставили висунутим європейським Просвітництвом і Великою французькою революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму погляд на суспільство як на органічну й цілісну систему, амальгаму (суміш різнорідних елементів) інститутів, норм, моральних переконань, традицій, звичаїв, що сягають корінням у глибину історії.
Консерватизм як тип суспільно-політичної думки та ідейно-політичної течії відображає ідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів, фракцій і соціальних груп, становищу яких загрожують об'єктивні тенденції суспільно-історичного й соціально-економічного розвитку. Часто консерватизм буває своєрідною захисною реакцією середніх і дрібних підприємців, фермерів, ремісників, які відчувають страх перед майбутнім, що спричиняє невизначеність і нерідко погіршення соціального статусу. Консервативною вважають також загальноприйняту в суспільстві сукупність цінностей, форм адаптації до традиційних соціальних норм та інститутів.
Консерватизм наголошує на необхідності збереження традиційних правил, норм, ієрархії влади соціальних і політичних структур, інститутів, покликаний захищати статус-кво, пояснювати необхідність його збереження, враховуючи реалії, що змінюються, пристосовуватись до них.
Свою здатність до цього він продемонстрував на поворотних етапах історії. Так, за вільнопідприємницького капіталізму консерватизм обстоював ідеї вільної конкуренції, вільного ринку, а після великої економічної кризи і особливо після Другої світової війни — кейнсіанські ідеї державного регулювання економіки, соціальних реформ, “держави добробуту”. Прихід 1980 р. до влади у США Р. Рейгана та його друга перемога (1984), перемога консервативної партії на чолі з М. Тетчер в Англії тричі поспіль, підсумки парламентських і місцевих виборів у ФРН, Італії, Франції засвідчили, що ідеї консерватизму поділяють широкі верстви населення.
Помітне місце в конструкціях сучасних консерваторів посідають проблеми свободи, рівності, влади, держави, демократії. Більшість консерваторів вважає себе захисниками прав людини і головних принципів демократії. Не заперечуючи плюралістичну демократію, вони висловлюються за критичний підхід до неї, визнаючи взаємозв'язок між капіталізмом і демократією.
Значна частина консерваторів ставить на перше місце суспільство, яке, на їхню думку, значно ширше від уряду, історично, етично й логічно вище за конкретного індивіда.
У другій половині XX ст. традиційний консерватизм вступив у суперечність із тенденціями суспільного розвитку, що зумовило його трансформацію в неоконсерватизм.
Неоконсерватизм— сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства(“рейганоміка”, “тетчеризм”).
Неоконсерватори наголошують, що суспільство — складна органічна цілісність, а його частини настільки взаємопов'язані, що зміна однієї з них підриває стабільність усього суспільства. У суспільно-політичній сфері не можна діяти за планом або згідно з соціальною теорією. Треба спиратися передусім на досвід. Суспільство вдосконалюється поступово за внутрішніми законами, закоріненими в минулому. Вирішальне значення, на думку сучасних консерваторів, мають звичаї, вподобання, традиції народу. Головним критерієм суспільного розвитку представники цього ідеологічного напряму вважають зміну звичок, традицій і характеру людей.
Сучасні консерватори наголошують, що розвиток суспільства мусить бути безпечним як для окремої людини, так і для всього суспільного організму. Важливого значення в удосконаленні суспільства сучасні консерватори надають моральному вдосконаленню людини.
Основні течії консерватизму — традиціоналістська й патерналістська — виступають на захист сильної влади й держави, вбачаючи в них засіб забезпечення традицій, національної своєрідності. Сучасні консерватори проти того, щоб визнавати метою суспільного розвитку свободу особистості. На їхню думку, суспільна мета постає як єдність інтересів держави та нації. Воля більшості не може бути останньою інстанцією, не можна абсолютизувати громадську думку, адже в сучасних державах її цілеспрямовано формують, нею маніпулюють. Оскільки сучасне суспільство плюралістичне й охоплює багато культур, то єдиної громадської думки бути не може. Кожен обстоює власну позицію, від чого страждає нація, держава.
Неоконсерватори — прихильники елітарної демократії — вважають, що партійна демократія за умов постійної боротьби за владу призводить до того, що громадяни стають неслухняними, розбещеними. Не заперечуючи таких норм політичного консенсусу, як свобода, правова держава, федералізм, вони виступають за політичну централізацію, проголошують концепцію “обмеженої” демократії.
Неоконсерватори критикують лібералів, які, на їхню думку, завдали суспільству великої шкоди, сподіваючись, що свобода ринкових відносин стане економічними, соціальними й політичними важелями розвитку. Наріжним каменем соціальної політики сучасні консерватори вважають заохочення особистих досягнень, ініціативи. Соціальний захист у державі повинен поширюватись лише на тих, хто не має змоги працювати. Неоконсервативна свідомість непримиренна до споживацтва. Кожен крок у бік соціальної справедливості сучасні консерватори розглядають як зрівнялівку, послаблення свободи. Коли громадянин сподівається, що держава мусить забезпечити йому комфортне існування, знімаючи чинники ризику, це протиприродне і небезпечно для держави. Адже розвиток суспільства відбувається .за рахунок ініціативи й відповідальності. Природним, на їхню думку, є те, що в суспільстві існують слабкі (аутсайдери) і сильні особистості.
В історії України найвідомішими представниками консерватизму були В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський. У сучасній Україні неоконсервативних позицій дотримуються Українська республіканська партія, Українська консервативна республіканська партія та ін.