Педагогіка як мистецтво виховання

Творча, ініціативна практична діяльність учителя, побудована на основі знання законів розвитку людини як предмета цієї діяльності. Саме з цієї точки зору педагогіка – „мистецтво найбільш широке, складне, найбільш високе і найбільш необхідне з усіх мистецтв”.

Учитель не може бути автоматичним виконавцем вимог офіційної рецептурної педагогіки, її „статутів” та „розпоряджень”. Він повинен бути творцем, художником своєї справи.

Виховання: Цілеспрямований організований процес формування всебічно розвиненої гармонійної особистості. Приготування до самовиховання, і якщо воно було справжнім, то самовиховання буде продовжуватися все життя.

Завдання:

• найпершим завданням виховання є підготовка людини до життя: „Саме виховання, якщо воно бажає щастя людині, повинно виховувати її не для щастя, а приготовляти до праці, життя”;

• моральне виховання як провідний напрям формування особистості :”Ми сміливо висловлюємо переконання, що у впливі моральному полягає головне завдання виховання, значно більш важливе, ніж розвиток розуму взагалі, наповнення голови пізнаннями і роз’яснення кожному його особистих інтересів”;

• виховання релігійного почуття, що відповідає духовній традиції народу;

• виховання твердої волі і характеру шляхом формування серйозного ставлення до праці та навчання;

• виховання патріотизму: „Як нема людини без любові до себе, так нема людини без любові до батьківщини, і ця любов надає вихованню вірний ключ до серця людини і могутню опору для боротьби з її дурними природними, особистими, сімейними і родовими нахилами”;

• виховання поваги до праці: „Виховання повинно постійно турбуватися, щоб, з одного боку, відкрити вихованцю можливість знайти собі корисну працю у світі, а з другого - сформувати у нього невтомну спрагу праці”;

• виховання гуманізму: „Виховання повинне просвітити свідомість людини, щоб перед очима її лежала ясна дорога добра”. Прагнення до творіння добра базується на релігійних почуттях, які слід виховувати у дитини;

• виховання художньо-естетичних почуттів: „Істина, якою б величною вона не була, без художньої форми не здійснить повного впливу”;

• • єдність завдань морального, розумового та фізичного виховання у формуванні цілісної особистості, в основу якої покладена єдність цільової основи та принципів здійснення процесу виховання, якими є народність та природовідповідність.

Принцип народності виховання

Єдиної, спільної для всіх народів системи виховання не існує як в теорії, так і на практиці. У кожного народу своя, особлива система виховання, а тому механічні запозичення чужого педагогічного досвіду є неможливими.

Виховний досвід інших народів є дорогоцінною спадщиною людства, але у тому ж самому сенсі, що і досвід всесвітньої історії належить усім народам. Як не можна жити за зразками іншого народу, якими б принадними вони не були, так не можна виховувати за чужою педагогічною системою, якою б стрункою та продуманою вона не була. Кожен народ у цьому відношенні повинен надіятися на свої власні сили.

Науку треба відрізняти у цьому плані від виховання. Вона є спільним здобутком людства, але не для всіх народів вона складає сенс і результат життя.

Суспільне виховання не розв’язує саме питань життя і не веде за собою історії, але слідує за нею. Педагогіка і педагоги не є творцями історії, сам народ, його видатні постаті прокладають дорогу в майбутнє: виховання тільки йде цією дорогою і, у співпраці з іншими суспільними силами, допомагає йти нею окремим особистостям і новим поколінням.

Суспільне виховання тільки тоді є дійсним, коли його питання стають громадськими питаннями для всіх і сімейними питаннями для кожного.

Збудження громадської думки у справі виховання є єдиною міцною основою для будь-яких удосконалень цієї справи. Там, де нема громадської думки щодо виховання, там відсутнє громадське виховання як таке, хоча може існувати безліч громадських навчальних закладів.

Рідна мова як засіб виховання

Вперше у вітчизняній педагогіці Ушинським здійснене цілісне науково-педагогічне та психологічне обґрунтування побудови навчально-виховного процесу рідною мовою. Воно включає:

Поняття про мову, її історичне коріння

„Мова народу - кращий, що ніколи не в’яне й вічно знову розквітає, цвіт усього його духовного життя, яке починається далеко за межами історії. ...Початок людського слова взагалі і навіть початок мови того чи іншого народу губиться так само у минулому, як і початок історії людства;... але як би там не було, у нас існує тверде переконання, що мова кожного народу створена самим народом, а не будь-ким іншим”.

Чому рідна мова є основою навчання та виховання?

...Мова є найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що об’єднує віджилі, нині живі і майбутні покоління народу в одне велике, історичне живе ціле. У скарбницю рідного слова складає одне покоління за другим плоди глибоких сердечних рухів, плоди історичних подій, вірування, погляди, сліди пережитого горя і пережитої радості - одним словом, весь світ свого духовного життя народ дбайливо зберігає в народному слові”.

Чому і як вчить рідна мова?

„Рідне слово є основою усякого розумового розвитку і скарбницею всіх знань: з неї починається будь-яке розуміння речей, через неї проходить і до неї повертається”. „Засвоюючи мову, дитина засвоює не тільки слова...., але й нескінченне розмаїття понять, точок зору, думок почуттів, художніх образів, логіку і філософію мови, - і засвоює легко і скоро, у два-три роки, стільки, що й половини того не може засвоїти протягом двадцяти років ретельного і методичного навчання”.

Суспільне значення навчання рідною мовою

„...Нема насильства більш нестерпного, як те, що хоче відібрати в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків. Відберіть у народу все - і він все може повернути; але відберіть мову, і він ніколи більш не створить її: вимерла мова в устах народу - вимер і народ”.

Праця – основа виховання

„Праця, як ми її розуміємо, є така вільна й узгоджена з християнською мораллю діяльність людини, на яку вона наважується за безумовної необхідності її для досягнення тієї чи іншої істинно людської мети у житті. Без особистої праці людина не може йти вперед, не може залишатися на одному місці, але повинна йти назад”.

Провідні ідеї:

• У працях Ушинського подане обґрунтування необхідності сполучення розумової та фізичної праці в житті людини з позицій різних антропологічних наук: фізіології, психології, етики, естетики, теології, аксіології, економіки, історії, педагогіки.

• Виховання цілісної особистості можливе лише через залучення людини до фізичної та розумової праці, що є умовою її „тілесного, морального та розумового удосконалення, її людської гідності, її свободи і, нарешті, її насолод і її щастя”.

Потреба людини у праці має природжений характер, однак її необхідно, цілеспрямовано розвивати, формувати серйозне ставлення до життя, спрагу праці, звичку до трудового зусилля.

Розумова праця, яку виконує дитина, повинна бути достатньо складною, викликати напруження, яке має перейти у звичку і стати насолодою.

• Відпочинок повинен бути зміною видів діяльності: „праця фізична є не тільки приємною, але й корисною після праці розумової”.

• „Можливість працювати і любов до праці - найкращий спадок, який може залишити своїм дітям і бідний і багатий”.

Дидактична система К.Д.Ушинського

Мета освіти (для чого навчати?)

Поєднання формальної та матеріальної цілей освіти:

• Забезпечити найкоротшим і найлегшим шляхом засвоєння різноманітних знань про природу і суспільство, що відкриють очі на істину і необхідні для вдосконалення суспільного життя людини.

• Сформувати світогляд людини.

Звідси завдання:

1. Розвиток розумових здібностей учня, його спостережливості, пам’яті, уяви, фантазії, здатності і бажання самостійно здобувати нові знання.

2. Дати зміст розуму, бо без конкретних знань розумові здібності – „мильна кулька”. Для здійснення цього завдання необхідно розумно вибрати предмети для вивчення. Цей вибір полягає у поєднанні класичного та реального напрямів освіти.

Зміст освіти (чому навчати?)

Народна школа:

• Рідна мова як провідний предмет навчання, засіб морального та розумового розвитку дитини. Для вивчення рідної мови створені підручники „Рідна мова” та „Дитячий світ”.

• Вивчення арифметики, Закону Божого, елементів природознавства, основ вітчизняної історії.

• Вивчення основ ремесел.

Середня школа:

• Протест проти ранньої спеціалізації, загальноосвітній характер початкової та середньої освіти, її „гуманний” характер.

• „Гуманна” освіта полягає у вивченні, перш за все, рідної мови і літератури, а потім - предметів, які розкривають людину і природу, а саме - історії, географії, математики, природничих наук, сучасних іноземних мов. Давні мови є предметом вивчення для окремих спеціалістів і не повинні посідати чільного місця у загальноосвітній школі.

• Приділення великої уваги вивченню природничих предметів: „Логіка природи є найбільш доступна і найбільш корисна логіка для дітей”. Класична освіта у її чистому вигляді вже не відповідає вимогам часу, тому повинна увібрати в себе кращі елементи реальної.

Кого навчати?

Ідея обов’язкової освіти: „Обов’язок навчання дітей є найбільш справедливим обмеженням батьківського деспотизму і найбільш справедливою вимогою суспільства стосовно окремої особи. Хто має дітей, той зобов’язаний приготувати з них хороших, корисних членів для суспільства, серед якого він живе”.

„Народна школа може широко і безперешкодно розвиватися тільки тоді, коли про розвиток її буде турбуватися той самий народ, якому вона потрібна і діти якого в ній навчаються”.

Як навчати?

Принципи навчання

1. Виховуючий характер навчання: „Навчання є головним органом виховання”. „Виховний вплив науки тільки тоді виявиться дійсним, коли вона буде діяти не тільки на один розум, але й на душу, на почуття” (ідея цілісності навчально-виховного процесу).

• виховну силу має кожен предмет, але найбільша вона у рідної мови, літератури, у фольклору, вітчизняної історії, природи;

• навчання не має виховного змісту, якщо не спирається на свідоме засвоєння знань;

• виховуючий характер навчання полягає у формуванні цілісного світогляду учнів.

2. Зв’язок навчання з життям:

• „науку слід викладати так, щоб вона була прилагоджена до життя”, але не слід зводити її до ремісничого навчання;

• поряд зі збагаченням пам’яті реальними знаннями необхідно привчати користуватися „цими багатствами” в житті.

3. Природовідповідність навчання - відповідність навчання загальному рівню психофізичного розвитку учня: „Якщо ми хочемо виховати людину у всіх відношеннях, ми повинні вивчити її у всіх відношеннях”:

• навчання повинно починатись у відповідному віці;

• учитель повинен враховувати особливості розвитку психічних процесів учнів: пам’яті, уваги, волі, мислення, емоцій;

• сприяти вільному розвитку природних здібностей дітей у корисному напрямі;

• необхідно запобігати надмірної напруженості і надмірної легкості у навчанні;

• необхідно постійно ускладнювати навчання, щоб не затримувати розвитку дитини;

4. Свідомість і активність навчання:

• активність - це форма, у якій здійснюється свідоме засвоєння знань;

• слід мобілізувати не тільки мислення і пам’ять, але й волю і емоції дитини - свідомість залежить від усіх цих властивостей;

• висока роль мови як засобу свідомого навчання: навчати рідною мовою, пов’язувати завдання засвоєння знань з розвитком мислення і мови учнів;

• поєднання словесних і наочних методів викладання;

• урок як обопільна активність учня і вчителя.

5. Послідовність та системність навчання: „Тільки система, що виходить з самої сутності предметів, дає нам повну владу над нашими знаннями. Голова, наповнена незв’язаними між собою знаннями, схожа на комору, в якій панує безладдя і де сам хазяїн нічого не може відшукати...”;

• засвоєння матеріалу повинно починатися з живого спостереження і відбуватися у відповідності з певною логікою;

• дотримуватися наукових основ викладання матеріалу, не зводити його до „дитячого лепету”;

• встановлення міжпредметних зв’язків, що сприятимуть утворенню системи знань.

6. Наочність навчання:

• особлива роль наочності у початковому навчанні, де „дитя мислить образами”;

• обґрунтування ряду методів наочного навчання у початковій школі;

• використання наочності як засобу підвищення пізнавального інтересу;

• гармонійне поєднання наочних та словесних методів навчання.

7. Міцність засвоєння знань:

• метою повторення є попередження забування, а не відновлення у пам’яті забутого;

• метод попутного повторення: кожне наступне знання містить в собі головні моменти попереднього;

• два види повторень: активне і пасивне.

Методи навчання

Дидактика не може мати претензії перерахувати всі правила та прийоми навчання. Вона тільки вказує на головні з них. Практичне їх застосування безкінечно різноманітне і залежить від самого наставника.

Два головних методи навчання: метод синтетичний (індуктивний) і аналітичний (дедуктивний). Необхідність їх поєднання у процесі викладання.

Засоби викладання: 1)догматичний, або пропонуючий; 2)сократичний, або запитальний, діалогічний; 3)евристичний, або проблемний; 4) акроаматичний, або викладаючий.

Урок як основна форма організації навчального процесу

Умови раціонального навчання:

• клас як основна організаційна ланка навчального закладу;

• стабільний склад учнів у класі;

• сувора регламентація заняття в часі;

• фронтальна робота вчителя з цілим класом у поєднанні з забезпеченням раціонального розвитку особливостей кожного учня;

• поєднання колективних форм навчальної роботи з індивідуальними на основі застосування активних форм навчання;

• керівна роль учителя на уроці.

типи уроків:

• комбінований - домінуючий тип;

• урок усних і практичних вправ;

• урок письмових вправ;

• урок оцінки знань.

Вимоги до проведення:

• на початку кожного уроку необхідно довести до ступеня ясності попередні знання; мірило якості уроку - вміння педагога зайняти справою весь клас, мобілізувати увагу кожного учня;

• вміння довести до свідомості учня головне й основне;

• правильне чергування легких і складних питань на уроці, навчальних предметів у розкладі на день;

• підтримання свідомої дисципліни на уроці на основі зацікавлення учнів предметом уроку;

• вміння задавати питання дітям, створювати комфортну ситуацію під час їх відповіді та оцінки знань.

Вимоги до вчителя (кому навчати?)

• „Головне достоїнство гімназійного вчителя полягає у тому, щоб він умів виховувати учнів своїм предметом”.

• „Передусім від народного вчителя вимагається, щоб він мав покликання, бажання і здібність до своєї діяльності”

• „Хто хоче навчати, той повинен пізнати потреби учня, зазирнути у його душу”. „...від кожного-педагога-практика можна і треба вимагати, щоб він сумлінно і свідомо виконував обов’язок свій і, беручись за виховання духовної сторони людини, вживав усі залежні від нього засоби, щоб ознайомитися скільки можливо ближче з предметом діяльності усього свого життя”.

• „Істинно сумлінний і добрий учитель - явище не зовсім таке вже звичне, як думають; і тому не всякий, хто знає свій предмет (чи важко знати його!) здатен бути вчителем. Великої енергії та великої навички вимагає сумлінне виконання цієї посади”.

• „Педагогічні засоби і методи виховання є дуже різноманітними, і тільки знайомство з усією їх різноманітністю може врятувати вихователя від тієї упертої однобокості , що, на нещастя, надто часто зустрічається у педагогів-практиків, незнайомих з педагогічною літературою”

• Розвиток педагогічної майстерності, вироблення педагогічного такту.

• Використання досвіду кращих учителів, поширення своїх педагогічних надбань через педагогічну літературу..

• Активна громадянська позиція вчителя, участь у суспільних справах.

• Постійне самовдосконалення: "Вічно не старіюче дитинство душі є найглибша основа справжнього самовиховання людини і виховання дітей".