история, 1курс, 1семестр

47.

48. ЗАНЯТТЯ СХіДНИХ СЛОВЯНЗемлеробство. Східні словяни, освоюючи величезні лісові та лісостепові простори Східної Європи, несли з собою землеробську культуру. Поширене було підсічно (-підсічно вогневе) землеробство. На визволених від лісу в результаті вирубки і випалювання землях вирощували 2-3 роки сільськогосподарські культури, використовуючи природну родючість грунтів, посилене попелом від згорілих дерев. Після виснаження землі ділянку закидали і освоювали новий, що вимагало зусиль усієї громади. У степових районах застосовувалося перекладне землеробство, схоже з підсік, але повязане зі спалюванням не дерева, а польових трав.З У111 в. у південних районах отримує розповсюдження польове орне землеробство, засноване на використанні тяглового худоби та деревяної сохи, що збереглася до початку ХХ століття.1нші види діяльності. Поряд зі скотарством словяни займалися і звичними для себе промислами: мисливством, рибальством, бортництвом. Розвиваються ремесла, які, правда, ще не відокремилися від землеробства. Особливе значення для доль східного словянства буде мати зовнішня торгівля, що розвивалася як на Балтійсько-Волзькому шляху, по якому в Європу надходило арабське срібло, так і на шляху з варяг у греки, що звязує візантійський світ через Дніпро з Балтійським регіоном.

49. Розвиток української культури в XVIII ст. Розвиток української культури в другій половині XVII-XVIII ст. відбувався в складних, суперечливих умовах. Національно-визвольна війна середини XVII ст. й відродження Української держави сприяли піднесенню творчого духу українського народу. Важливим чинником розвитку української культури була культурницька політика її гетьманів. Водночас розвиток української культури протягом другої половини XVII-XVIII ст. гальмувався внаслідок Руїни, розчленування українських земель і колоніальної політики Росії та Польщі. Кращі інтелектуальні сили українського народу наприкінці XVII та у XVIII ст. заохочувалися і залучалися до праці в Росії; багато діячів української культури очолили російські церковні й освітні установи, серед них Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Дмитро Туптало та ін. У XVIII ст. в Україні поширилась система початкової освіти, яка складалася з цифірних, полкових та гарнізонних шкіл. Певна роль у поширенні освіти належала мандрівним дякам, які працювали домашніми вчителями у заможних сім'ях. Дітей панівної верхівки, як правило, навчали вихованці Києво-Могилянської академії. За зразком академії були відкриті колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові. Але загалом освітній рівень населення порівняно з XVII ст. знизився. Селянство, козацтво, що потрапило в кріпосну залежність, були майже позбавлені права здобувати навіть початкову освіту, і вже на середину XIX ст. переважна частина населення України була безграмотною. Освіту могли здобути лише заможні верстви суспільства. В українському мистецтві XVIII ст. відбувався відхід від старих, середньовічних канонів. У монументально-декоративному мистецтві, в розписах церков, храмів відчуваються народні мотиви, яскраво проступають побутові деталі.В архітектурі кінця XVII — початку XVIII ст. поширився стиль українського бароко. У період гетьманування І.Мазепи збудовано 12 храмів, відреставровано близько 20 церков. Найбільш визначними з мазепинських будов були церква Іоанна Предтечі в Борисоглібському монастирі (Чернігів), церква Всіх Святих над Окономською брамою Лаври в Києві, церква Вознесіння в Переяславі та ін. У середині XVIII ст. українська архітектура була збагачена такими чудовими пам'ятками, як Андріївська церква у Києві (архітектори Растреллі, Мічурін), собор Святого Юра у Львові (архітектор Меретин), собор Різдва Богородиці в Козельці (архітектори А.Квасов, І.Григорович-Барський) та низкою інших.В Україні зароджується театр, осередком якого стала Києво-Могилянська академія. Вистави найчастіше ставили студенти, які знайомили глядачів з творами Ф.Прокоповича. М.Довгалевського, Г.Кониського. Велика увага в академії приділялась музичній освіті. Була організована музично-хорова школа. Значним музичним центром в Україні була гетьманська столиця Глухів. Розумовський запросив до себе відомого капельмейстера Андрія Рачинського, зі школи якого вийшли видатні композитори Артем Ведель, Максим Березовеський.Отже, українська культура в XVIII ст. дедалі більше долала середньовічні канони, збагачувалась ідеями гуманізму й просвітництва. Проте її розвиток гальмувався феодально-кріпосницькою системою, національним гнітом, що посилювався на українських землях.

50. Грошова реформа 1947 р. З метою зміцнення фінансової системи (скорочення грошової маси, випущеної під час війни) у грудні 1947 р. було здійснено грошову реформу. її проводили конфіскаційними методами. Старі гроші, що перебували в обігу, обмінювалися на нові у співвідношенні 1 : 10. Вклади в Ощадбанку до 3 тис. крб переоцінювалися 1 : 1, від 3 до 10 тис. — із розрахунку 3 : 2, а понад 10 тис. крб — зменшувалися наполовину.Грошова реформа привела об'єм грошової маси, що перебувала в обігу, у відповідність з потребами господарства. Але вона призвела до конфіскації грошей у тих, хто заощадив певні суми. Особливо боляче реформа вдарила по селянству, яке знову було ошукане державою. В умовах повної відсутності установ Ощадбанку на селі, обмін готівкових грошей, що зберігалися у селян вдома, здійснювався за невигідним співвідношенням.

51. ПеріодизаціяПеріодизація первісного суспільства: критерії та етапи еволюції.==Первіснообщинний лад в історії людства був найдавніший і найтривалішим – існував близько 2 млн. років. – від моменту виокремлення людини із тваринного світу до утворення першого класового суспільства. Найчастіше користуються археологічною схемою – епохи пов’язують із матеріалами, з яких виготовлялися знаряддя праці:=Кам’яний вік: 5 млн. років тому – кінець ІІІ тис. до н.е.;=Бронзовий вік: кінець ІІІ тис. – І тис. до н.е.;=Залізний вік: І тис. до н.е.=Хронологічно епоха первісного суспільства збігається з археологічною кам’яною добою (палеоліт – 5 млн. років – 12 тис. до н.е.; мезоліт – 12-8 тис. До. Y=н.е.; неоліт – 8.-3 тис. до. Н.е.).== Первісне господарство, що поєднувалося із варварською родоплемінною соціальною структурою суспільства, визначали такі риси:- господарство привласнення;- примітивні за способом виготовлення засоби виробництва;- низька продуктивність праці;- натуральний характер господарської діяльності;- колективне виробництво;- общинний характер власності на засоби виробництва;- статево-віковий поділ праці;- колективне споживання;- рівний розподіл виробленого продукту;- залежність людини від навколишнього середовища.

52. Петро́ Моги́ла (рум. Petru Movilă; 31 грудня 1596, Сучава — 1 січня 1647, Київ) — молдавський боярин, політичний, церковний і освітній діяч Речі Посполитої, архімандрит Києво-Печерського монастиря з 1627 року, Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі з 1633 року, екзарх Константинопольського патріарха. Канонізований Церквою 1996 року.==Видавнича діяльністьПетро Могила докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусі, так і в суспільному житті загалом. За п'ять з половиною років його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань. Серед них були і книги самого Петра Могили. В 1628 році в Лаврі були видрукувані перекладені Петром Могилою з грецької «Агапита діакона главизны поучительны» і «Тредь цветная», в яких пояснювалися важливість і значення церковних гімнів.=В 1629 році на Київському помістному соборі був схвалений до видання «Літургіаріон» Петра Могили. Він являв собою служебник, виправлений архимандритом за грецькими джерелами і з його власними догматичними й обрядовими роз'ясненнями літургії. Це одна з найвизначніших праць Могили, яка протягом понад двохсот років не втрачала свого значення.

53. Західноукраїнська Народна Республіка (скорочено — ЗУНР; до 13 листопада 1918 року — Українська Держава) — короткочасна держава, створена у Східній Галичині після Першої світової війни в результаті розпаду Австро-Угорщини. Проголошена 19 жовтня 1918 року у Львові. 1 листопада, в результаті.Першолистопадового повстання, взяла контроль над більшістю територій, на які претендувала. 22 січня 1919 року формально об'єдналася з Українською Народною Республікою, отримавши назву Західні області Української Народної Республіки (ЗО УНР), що, однак не мало практичних наслідків.Проголошення незалежності ЗУНР викликало крайнє невдоволення Польщі, яка також претендувала на ці землі, що вилилося в польсько-українську війну 1918-19 років, яка завершилася цілковитою поразкою українців і виїздом уряду ЗУНР в еміграцію.=Історія=Напередодні Першої світової війни велика частина українських земель — Східна Галичина, Буковина та Закарпаття — перебували у складі Австро-Угорщини. Коли в жовтні 1918 року в умовах воєнної поразки австро-німецького блоку та національно-визвольної боротьби народів Австро-Угорська імперія розпалася на декілька незалежних держав, і українці почали робити рішучі заходи зі створення власної держави на західноукраїнських землях.Наприкінці вересня 1918 року у Львові було сформовано Український Генеральний Військовий Комісаріат (УГВК), який розпочав роботу з підготовки збройного повстання. У жовтні 1918 р. головою комісаріату було призначено сотника Легіону Українських Січових Стрільців Дмитра Вітовського.=18 жовтня 1918 р. у Львові на зборах всіх українських депутатів австрійського парламенту, українських членів галицького і буковинських сеймів, представників політичних партій Галичини і Буковини, духовенства і студентства було утворено Українську Національну Раду (УНРада) — політичний представницький орган українського народу в Австро-Угорській імперії.=19 жовтня 1918 р. УНРада проголосила Українську державу на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття. Було вирішено виробити демократичну конституцію та обрано президента Української Національної Ради, яким став Євген Петрушевич.=31 жовтня 1918 р. у Львові стало відомо про приїзд до міста Польської ліквідаційної комісії (створена 28 жовтня 1918 р. у Кракові), яка мала перебрати від австрійського намісника владу над Галичиною — і включити її до складу Польщі. УНРада поставила перед австрійським урядом питання про передачу їй всієї повноти влади у Галичині та Буковині. Проте австрійський намісник Галичини генерал К. Гуйн відповів категоричною відмовою. Тоді на вечірньому засіданні УГВС (Українського Генерального Військового Комісаріату) 31 жовтня 1918 р. було вирішено взяти владу у Львові збройним шляхом.==Окрім цього у власноручних записах Могили зберігся ряд канонів і церковних піснопінь, що частково увійшли до майбутніх лаврських видань: це канон на причащення священиків, канон на ісход душі, канон на створення світу і плач вигнаних з раю прародителів, канон покаянний, благодарственне піснопіння на честь пресвятої Богородиці у зв'язку з чудовим позбавленням нею Києво-Печерської обителі від нашестя ляцького війська (1630) та інші. Ці невеликі твори, написані церковно-слов'янською мовою, свідчать про неабиякий літературний хист Петра Могили.

54. Формування української народності. Ця надзвичайно складна тема належить до особливо дискусійних. Причина цього полягає не лише в бідності писемних і речових джерел, а й у політичній тенденційності багатьох авторів минулого й сучасності з їхнім прагненням будь-що устародавнити українську народність, наївно вважаючи, що цим вони надають їй більшої історичної ваги. Насправді ж народності так само, як і інші етнокультурні спільності людей, виникають на певному етапі розвитку того чи іншого суспільства. Різні народи у різних частинах світу в різний час і різними шляхами долають суспільні стадії розвитку — первіснообщинного ладу, родоплемінного суспільства тощо. Інша річ, що термінологія, якою ми послуговуємось, давно вже застаріла. Можливо, етнокультурну спільність українців доби феодалізму можна було б назвати не народністю, а якимось іншим терміном. Але від цього сутність цієї спільності не зміниться. Сучасна наукова теорія становлення української народності виходить з того, що в основі останньої, як і російської та білоруської, лежить народність Київської Русі ІХ—XIII ст. Ще на схилі XII ст. закладаються передумови поділу давньоруської народності: утворюються групи земель і князівств, тісніше пов'язаних між собою, ніж з іншими землями та князівствами, політичними, економічними й культурними взаєминами. На території України виникли дві таких групи: 1 — Київська, Чернігівська і Переяславська землі й 2 — Галицька та Волинська землі.Формування української народності відбувалося за несприятливих зовнішньополітичних умов. Монголо-татарська навала XIII—XTV ст., загарбання південноруських земель польськими, литовськими й молдавськими феодалами в XIV—XV ст. затримали консолідацію української народності. Одначе в боротьбі проти зовнішнього ворога, за єднання всіх східних слов'ян населення різних українських земель поступово згуртовувалося в єдину народність. Вона формувалася на всій тій великій території, яку нині посідає наш народ. Серцевиною становлення української народності була Наддніпрянщина. В XTV—XV ст. особливо інтенсивно формувалася мова, територія, матеріальна й духовна культура українського народу, який відтоді виступає вже як етнокультурна спільність. Українська народність продовжувала розвиватися, і в XVI—XVII ст. вона почала переростати в націю. 

55.

56. Польсько-радянська війна 1920 — війна між Польщею і Українською Народною Республікою, з одного боку, і РСФРР та Українською Соціалістичною Радянською Республікою, з другого, у квітні-жовтні 1920. Це була спроба радянської армії прорватися через Польщу до Німеччини, щоб захопити її та звідти понести соціалістичну революцію по всьому світу. Червень 1920Згідно з умовами Варшавського договору 1920 уряд Юзефа Пілсудського відмовився від претензій поширюватися до кордонів Речі Посполитої 1772 р. (тобто до першого поділу Речі Посполитої) і визнав територію Надніпрянської України, що була окупована більшовицькими військами, за УНР. Військова конвенція 24. 4. 1920 між УНР і Польщею проголошувала армії обох держав союзниками у боротьбі за визволення України і проти подальшої більшовицької експансії на захід. Наступ польсько-українських союзників 25. 4. 1920 об'єднані польсько-українські збройні сили форсували Збруч і за тиждень боїв вибили червоноармійські підрозділи із Житомирщини, Бердичева, Козятина і 7. 5. 1920 вступили у Київ. У боях за українську столицю відзначилась козача дивізія полковника Марка Безручка. Наступ польсько-українських військ підтримали дві бригади Червоної Української Галицької Арміі. успішний наступ на Київ не спричинив всенародного антибільшовицького повстання, на яке так розраховував голова Директорії УНР Симон Петлюра. Повстансько-партизанські загони у Правобережній Україні громили не тільки більшовицькі, але й польські військові частини.Контрнаступ більшовиків Серпень 1920Першу спроба контрнаступу більшовиків 29-31 травня було відбито у битві під Володаркою. Через місяць боїв більшовицьке командування зосередило проти об'єднаних польсько-українських військ чималі військові сили. Всього протягом місяця Червона Армія зайняла 17 повітових міст, 48 містечок і більше тисячі сіл Галичини. 1.8.1920 у Тернополі було проголошено утворення Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. Під Замостям Шоста Січова дивізія Армії УНР, разом з Дивізією Морської піхоти УНР, спільно з польськими частинами остаточно розгромила будьонівські підрозділи. Наступ радянських військ на Варшаву поступово згасав. Крах Галицької СРР був спричинений не тільки військовою міццю польсько-українських частин, але й форсованими діями Раднаркому і Галревкому, спрямованими на реалізацію лівацького лозунга РКП(б) щодо «перенесення соціальної революції і Радянської влади у Європу». Перемир'я Ризький мир Воєнні дії на польсько-радянському фронті були припинені після укладення 09.11.1920 польським і більшовицьким керівництвом перемир'я. Проте вже наступного дня в районі Шаргорода червоноармійці підступно контратакували українські дивізії, які після двох тижнів кровопролитних боїв через брак набоїв і військового спорядження 21.11.1920 були змушені відступити у Галичину.Мир березні 1921 у Ризі між Польщею, з одного боку, та РСФРР і УРСР з другого, підписано Ризький мирний договір 1921.

57. Данило Романович (бл. 1201–1264 рр.) – волинський та галицький князь, король – із 1253 р. Син засновника Галицько-Волинської держави князя Романа Мстиславича. Проливаючи світло на вдачу та риси характеру князя, літописець розповідає про нього так: «Сей же король Данило був князем добрим, хоробрим, мудрим, який спорудив городи многі, і церкви поставив, і оздобив їх різноманітними прикрасами, та братолюбством він світився був із братом своїм Васильком...». Братні стосунки Данила з Васильком, яких і на Русі, і за кордоном вважали співправителями, не могли не дивувати за середньовічних часів, коли брат йшов війною на брата, аби захопити його землі й посісти його стіл.

З ініціативи Данила було закладено низку нових міст, у тому числі Львів, названий так на честь старшого сина князя Лева, розбудована нова столиця – Холм. Данило всіляко дбав про будівництво фортець та оборонних споруд по всій території держави, закладав замки, церкви та монастирі, сприяв розвиткові культури. Літописець пишається також бойовими подвигами князя, порівнює його досягнення із діяннями Святослава Ігоревича та Володимира Великого. Високо цінує галицький книжник полководницький хист Данила, переказує промови князя, звернені до війська, в яких він закликав воїнів дбати про свою гідність і честь батьківщини. Данило докладав чимало зусиль, аби згуртувати руські землі для відсічі іноземним поневолювачам, демонструючи сусідам можливість успішної боротьби з монголами.

Безсумнівною заслугою Данила є його невтомна діяльність, спрямована на посилення єдності Галицько-Волинської держави, піднесення її міжнародного авторитету.

58

59 Колективізація сільського господарства Одним із основних джерел індустріалізації промисловості мало стати село. Для цього потрібно було замість неконтрольованих державою індивідуальних господарств створити велике виробництво, тобто колективізувати сільське господарство. Така форма забезпечувала контроль з боку ВКП(6) над селянством, ставала важливою складовою формування тоталітарної системи. Перехід до колективізації підштовхнула криза хлібозаготівель 1927 — 1928 pp. За умов зростання ринкової ціни на хліб селянство відмовлялось продавати державі хліб за нижчими цінами. Суцільна колективізація почала здійснюватися вже в 1929 p., названому «роком великого перелому». Було визнано, що Україна мала все необхідне, щоб попереду інших республік здійснити колективізацію. Постанова ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» віднесла Україну до групи районів, де колективізацію мали завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р. Початок колективізації показав, що селяни не бажають відмовлятися від своєї власності й передавати її у колгоспи. Адже усуспільнювали не тільки засоби виробництва, а й продуктивну худобу, птицю, реманент. Досягти цього вдавалося лише шляхом грубого насильства. Селяни, що не вступали до колгоспу, прирівнювалися до ворогів радянської влади і злочинців. Адміністрація млинів відмовлялася молоти їм зерно, їхніх дітей виключали зі школи, лікарі не приймали їх як пацієнтів тощо. Особливо активним був наступ проти заможних селян — т. зв. куркулів, до яких відносили не лише тих, хто використовував найману працю, а й селян-одноосібників, які застосовували у своєму господарстві мотор або просто мали хату, покриту бляхою. Спочатку цей наступ здійснювався шляхом адміністративного тиску — встановлювався високий податок, заборонялася оренда землі тощо. З грудня 1929 р. влада вдалася до політики відкритого терору: селяни, які активно чинили опір колективізації, підлягали розстрілу або ув'язненню, заможніші — виселялися у віддалені райони СРСР, багатьох змусили покинути свої повіти. Під «розкуркулення» потрапляли не лише заможні господарства, а й ті, що не хотіли йти в колгоспи. Компанія «ліквідації куркульства як класу» була формою репресій щодо всього селянства. «Ліквідація куркульства як класу» мала на меті насамперед знищення того сільського прошарку, який здатен був організувати опір «суцільній колективізації». Проте й це не допомогло. Селяни відмовлялися йти до колгоспів, продавали або забивали худобу, ховали чи псували реманент, інше майно, яке підлягало колективізації. У 1928— 1932 pp. в Україні було винищено майже половину поголів'я худоби, на відновлення якого потрібні були десятиліття. У багатьох випадках доходило до відкритих селянських протестів, які нерідко переростали в збройні повстання, що охоплювали цілі райони. Події набували загрозливих масштабів. На поч. березня 1930 р. газета «Правда» надрукувала статтю Й.Сталіна «Запаморочення від успіхів», де засуджувалися «перегини» в колгоспному будівництві. Головну відповідальність за «викривлення партлінії» Сталін лицемірно перекладав на місцеве керівництво, провина якого полягала лише в тому, що воно ревно виконувало партійні вказівки. Почався масовий вихід селян з колгоспів, насамперед в Україні, де їхня кількість становила понад 50 %. Але такий перебіг подій не міг влаштувати більшовицьке керівництво, тому вже у вересні 1930 р. відновився наступ на селян-одноосібників. У результаті до кін. 1932 р. в УРСР було колективізовано майже 70 % селянських господарств, що володіли 80 % посівної площі.

60 завоювання києвської русі монголо-татарами У першій половині XIII століття в південноруських степах з'явилися з Азії монголо-татарські орди. На початку XIII століття знаменитий монгольський завойовник Темучин, або Чингіз-хан (великий хан), утворив величезну державу, що простягалася від берегів Тихого океану до берегів Каспійського моря. У 1227 р. Чингіз-хан помер, розділив перед смертю свої величезні володіння між своїми синами, але надав верховну владу одному з них, Удегею. СинЧингісхана Джучі помер ще за життя батька, і призначений "улус" (володіння) був переданий його синові Батия. У 1236 р. Батий з величезною монголо-татарською ордою почав свої завойовницькі походи. Він підкорив волзько-камських болгар і розорив їхню столицю. Завоювавши і розгромивши рязанські землі, татари вторглися в землю Суздальську, взяли і спалили стольний місто Володимир. Потім та ж доля спіткала інші міста Суздальській землі Батий підкорив південно-західні руські землі, взяв і розорив Чернігів, Переяславль південний і, нарешті, стародавню столицю Русі, Київ. Після підкорення Російських земель татарські загони в 1241-1242 рр.. виробили ряд вторгнень в Угорщину, Польщу, Моравію і Сілезію, але потім відступили. Волинь і Галичина залишилися крайніми західними кордонами їх володінь. Закінчивши підкорення російських земель, татари розташувалися на проживання в південно-східній частині Великої Російської рівнини. Вони утворили тут Золоту Орду, столицею якої було місто Сарай. Розгромлена і спустошена Руська земля стала "улусом" татарського хана. Влада татарського хана не скасовувала і не заміняла влади російських князів, але лягла поверх цієї влади: що залишилися в живих після татарського погрому князі повинні були визнати над собою верховну владу хана і тоді отримували від нього затвердження своїх прав. Титул і становище великого князя Володимирського також збереглася під владою татар, але тепер, і великий князь Володимирський повинен був отримувати твердження, або призначення, від хана: хан давав "ярлик" на велике князювання кому хотів, іноді рахуючись, іноді не рахуючись зі старшинством кандидата . У 1243 р. хан визнав найстарішим російським князем Ярослава Всеволодича, але в 1246 р. Ярослав помер під час свого перебування в Орді. Після нього володимирський князівський престол займав його брат Святослав, а потім його сини Андрій та Олександр Ярославичі. Все населення підкорених руських земель було переписано і обкладене тяжкою татарської даниною. Збір данини з російського населення був або доручений безпосередньо татарським чиновникам, баскакам або данщиков, або віддавався на відкуп бесерменскім купцям, які, сплативши хану необхідну з відомою області суму, потім з лишком стягували її з населення. Великий князь Олександр Ярославич поспішив "піти в Орду до Царьов, щоб відмолити люди від біди". Йому справді вдалося, з великими труднощами, вимолити у татарського хана прощення бунтівним містах, і це був його останній подвиг для Росії, - на зворотньому шляху з Орди він помер. Після того російське населення окремих міст та областей неодноразово піднімало повстання проти своїх гнобителів. У 1327 р. стався антитатарські заколот в Твері, що супроводжувався побиттям багатьох татар. Звичайно, подібні заколоти волали потім поява каральних експедицій і жорстоку розправу з провинилися населенням. У першій половині XIV ст. Татарські хани знайшли для себе більш зручним і вигідним вилучити збір данини на Русі з рук своїх чиновників і відкупників і доручити його російським князям.

61.

62. утвердження сталінського тоталітарного режиму в україні в 30 роки Утвердження сталінського тоталітарного режиму в Україні у 30-ті рр. було закономірним наслідком політичних та соціально-економічних змін, проведених державною партією в кінці 20—30-х років.

Термін «тоталітарний» застосовується для характеристики таких політичних (державних) систем, які заради певної мети встановлювали повний, всеохоплюючий контроль над суспільством в цілому і кожною конкретною людиною. У СРСР тоталітарний режим набув форму сталінізму.

Характерними рисами сталінізму були: тотальна централізація всіх сфер життя, адміністративно-командні методи управління у поєднанні з державним терором (масові репресії, ГУТАБ): затратний, соціально-неефективний політичний і господарський механізм; несприйняття цінностей демократії, самоврядування і правової держави; відлучення мас від управління і формалізація інститутів демократії; формування культу особи Й. Сталіна; зрощення партійного і державного апарату, всевладдя апарату державної партії, вихід каральних органів з-під контролю суспільства. Й. Сталін лише завершив справу В. Леніна, бо становлення тоталітаризму в СРСР пройшло декілька етапів. На першому (1917—1920 рр.) були сформовані такі риси тоталітаризму: утвердження монополії політичної влади більшовиків  і початок формування вождізму; надання марксизму-ленінізму статусу державної ідеології; формування розгалуженого партійно-державного апарату, який забезпечував масову підтримку «диктатури пролетаріату»; сформовано і випробувано в дії каральний апарат; усунення від влади і початок знищення партій-опонентів соціалістичної орієнтації Основним змістом другого етапу (1921—1928 рр.) було зміцнення влади партійно-державного апарату. Це означало остаточне знищення будь-якої організованої політичної опозиції; зміцнення особистої влади Й. Сталіна; встановлення контролю державної партії над всіма сферами суспільного життя (економікою, освітою, мистецтвом, урядом тощо); проведення чисток серед партійно-державного апарату. Третій, останній, етап припадає на 1929—1934 рр., коли було усунено практично всіх очевидних і вигаданих ворогів державної партії. Це останній крок на шляху досягнення повної тоталітарної влади.