история, 1курс, 1семестр

23. УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИВелика Вітчизняна війна 1941-1945 рр. небувала в історії за масштабами і жорстокістю битва народу Радянського Союзу проти найбільш реакційної сили ХХ ст. – гітлерівського фашизму. Вона була найважливішою складовою частиною другої світової війни 1939-1945 рр. В цій війні вирішувалася доля не лише народів Радянського Союзу, а і всієї Європи, всього світу.Величезні жертви радянського народу в тому числі і українського, в ім’я свободи і незалежності Вітчизни, тяжкі страждання, звитяжна праця і бойові подвиги в тилу і на полях битв, масовий героїзм людей не пропали даремно – війна закінчилася довгожданою перемогою.За більш як пятидесятирічний час після перемоги у вітчизняній історії розкрито багато подій Великої Вітчизняної війни, питань боротьби народів України проти окупантів. Але багато сторінок української історії другої світової війни залишились ще поза увагою істориків, або висвітлені занадто однобічно.Спираючись на нову і новітню літературу - метою даної лекції є висвітлення передумов та причин ІІ світової війни, ролі “українського питання” в політиці європейських держав напередодні та на початку війни, характеристика найважливіших подій участі народів України в боротьбі з гітлерівським фашизмом. Зміст цих і інших проблем буде викладено за таким планом:1. Українське питання в політиці європейських держав напередодні та на початку війни.2. Початок Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. Партизанський і підпільний рух на українській землі.3. Визволення України. Вклад українського народу в розгром фашистської Німеччини.

24. Слово о полку Ігоревім (Слово о плъку Игоревѣ; «Слово про Ігорів похід», «Слово о полку Ігореві, Ігоря сина Святославля, внука Ольгова») — героїчна поема кінця XII ст.«Сло́во о полку́ И́гореве» (полное название «Слово о походе Игоревом, Игоря, сына Святославова, внука Ольгова», др.-рус. Слово о плъку Игоревѣ, Игоря сына Святъславля, внука Ольгова) — самый известный памятник древнерусской литературы. В основе сюжета — неудачный поход 1185 года русских князей на половцев, предпринятый новгород-северским князем Игорем Святославичем. Большинство исследователей датируют «Слово» концом XII века, вскоре после описываемого события (часто тем же 1185 годом, реже 1-2 годами позже).Проникнутое мотивами славянской народной поэзии и языческой мифологии, по своему художественному языку «Слово» резко выделяется на фоне древнерусской литературы и стоит в ряду крупнейших достижений европейского средневекового эпоса. В истории изучения памятника большой резонанс вызвала версия о «Слове» как фальсификации конца XVIII века (скептическая точка зрения), в настоящее время в целом отвергнутая научным сообществом.

25. Козацька революція 1648-1657 рр.Нова українська історія почалася зі спалаху, що перекраяв карту України, а заразом змінив усталений розклад політичних сил Центрально-Східної Європи, витворивши нову велетенську імперію – Росію і підштовхнувши до краю прірви Річ Посполиту. Ним стало останнє, наймасштабніше з козацьких повстань, яке втягнуло в себе мільйони людських доль і коштувало Україні та її сусідам сотень тисяч життів і незліченних матеріальних втрат. Історики називають його по-різному: Великою козацькою війною, Козацькою революцією, Визвольною війною, Національно-визвольною війною, Хмельниччиною. Кожна з цих назв по-своєму виправдана, бо виопуклює той чи інший з язиків полум’я, в якому Україна палала майже 40 років, щедро поливаючи своєю і чужою кров’ю землю, котра ще донедавна в очах мандрівників-чужинців уявлялась міфічним символом краю, плинучого молоком і медом. Вжите у цій книжці поняття революція, на думку автора, найбільш адекватно відображає суть буремних подій. По-перше, вони втягнули в свою орбіту не тільки усі стани й соціальні групи, а й кожну окрему людину, якій просто ніде було сховатися від вогненного смерчу. По-друге, останнє козацьке повстання змінило політичну карту довкілля, проклавши нові кордони України, Польщі, Росії, а невдовзі – й Туреччини. По-третє, у нововитвореній Українській державі була повністю перевернута звична суспільна ієрархія, коли замість зруйнованої станової драбини родових еліт до вершин влади зійшли люди, які здобули її “правом шаблі” – козацька старшина. Врешті, по-четверте, події Хмельниччини на багато століть уперед, якщо не донині, визначили національний ідеал, довкола якого вперше в єдиному ритмі почали обертатися і елітарна, і простонародна культура – постать героя-козака, символічного борця “за волю України” Душею козацької революції від першої миті її спалаху став Богдан Хмельницький – людина-легенда вже в уяві сучасників. Тож з погляду на цю постать і варто розпочати нашу оповідь.

26. Україніза́ція 1920—30-х — тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація[1] — здійснювалась з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УРСР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу представників української національності.Причини проведення українізаціїПолітика українізації суперечила великодержавним прагненням ВКП(б), але була вимушена ворожим ставленням до радянської влади з боку населення України, національна свідомість якого зросла за попередні десятиліття, і, особливо, внаслідок національної революції 1917—1920 років, а також загрозою інтервенції Польщі, підтримуваної Антантою. Зважаючи на ці небезпеки (подібні й в інших республіках), ВКП(б) змушена була піти на поступки національним рухам, насамперед українському, і по перших роках відверто великодержавницької політики у низці постанов з'їздів, 4 конференцій визнала остаточність запровадження в школі й адміністрації рідної мови національних республік, при одночасному збільшенні питомої ваги місцевих кадрів у всіх ділянках економіки й культури. У результаті цієї зміни політики Раднарком видав 27 липня 1923 декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», за яким українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл з визначеними термінами їх українізації.Другий декрет, ухвалений ВУЦВК і Раднаркомом УССР 1 серпня 1923, «Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» зобов'язував запроваджувати українську мову на всіх щаблях державного управління. Але обидва ці декрети (хоч ухвалені на підставі постанов XII з'їзду РКП(б) (17—24 квітня 1923), на якому представники національних республік дуже гостро піднесли національне питання) наражалися на опір у самій КП(б)У(комуністична партія більшовиків України), де на ті часи українці становили меншість (КП(б)У тоді складалася в переважній більшості з росіян й осіб інших національностей, байдужих, а то й ворожих українській культурі). Інтенсивніша українізація почалася щойно з 1925, коли під тиском української частини КП(б)У були усунені з постів секретарів її ЦК Е. Квірінґ і Д. Лебедь, які доти одверто виступали проти будь-яких поступок українській культурі. У квітні 1925 ЦК КП(б)У ухвалив резолюцію про українізацію, в якій було зазначено, що «справа зміцнення союзу робітничого класу з селянством і зміцнення диктатури пролетаріату на Україні вимагає напруження ком. сил усієї партії для опанування української мови та українізації...» 30 квітня 1925 ВУЦВК і Раднарком УССР ухвалили спільну постанову про заходи щодо термінового проведення повної українізації радянського апарату, а пленум ЦК КП(б)У 30 травня — резолюцію на українізацію партійного та проф. апарату і радянських установ. Головною роллю у дальшому здійсненні українізації відігравав Народний комісаріат освіти (якому тоді підпорядковувались й усі ділянки культури), очолений до 1926 О. Шумським, а після його усунення М. Скрипником

27. Націонал- комунізм виник на території колишньої Російської імперії після революції 1917 року [джерело не вказано 304 дні] . Після того як більшовицька фракція Російської соціал -демократичної робочої партії змінила свою назву на Російську Комуністичну Партію , ліві соціалісти на Україні і мусульманських областях колишньої царської імперії почала розвивати різні варіації націонал- комунізму , який протримався в СРСР до 1928 року [джерело не вказано 304 дня ] . у сучасному вигляді націонал- комунізм означає ідеологію , спрямовану на збільшення потужності і впливу країни для її народу ( на противагу ідеям Світовий Революції Маркса ) методом побудови соціалізму і далі - комунізму , які націонал- комуністи вважають ідеальною економіко- соціальною політикою , при визнанні явною помилковості (на їхню думку ) марксизму- ленінізму. Під « націонал » зазвичай розуміється так званий імперський націоналізм , як радикальна форма патріотизму (не плутати з праворадикальної ідеологією , типу нацизму чи расизму ) Націонал- комуністичні руху на Україні в 1919 році « Військово- комуністичний » курс більшовиків на Україну , ігнорування ними національних запитів українського народу викликали обурення серед широких народних мас. У складі КП ( б) У завжди були елементи , які прагнули надати радянської влади на Україні національний характер , перетворити Україну в незалежну радянську республіку. Національна політика більшовиків на Україну піддавали критиці в книзі членів КП ( б) У С.Мазлаха і В. Шахрая « До хвилі . Що твориться на Україні і з Україною ». Вона побачила світ на початку 1919 року в Саратові , де перебували автори після відступу з України навесні 1918 року. Свої погляди вони звели до формули: «1) якщо Україна незалежна - тоді має бути власний уряд і своя партія 2 ) або Україна - це Південна Росія ». У червні 1919 року С. Мазлах і В.Шахрай були ісключениіз більшовицької партії. А їх книга стала орієнтиром для тих , хто намагався об'єднати соціалізм з національно -державним відродженням України . 1919 став новим етапом в політичній еволюції лівих партій. Боротьбисти - ліве крило УПСР після антігетьманского повстання виступили проти Директорії УНР. Вони намагалися створити українську Червону Армію , щоб поставити більшовицькі війська з Росії перед фактом існування самостійної української радянської влади. Це їм не вдалося. Більшовики досить швидко захопили Україну , і боротьбисти перейшли в легальну опозицію до створеного ними режиму. У бік націонал- комунізму еволюціонувало і ліве протягом УСДРП (незалежні) . Вони також не відступили з військами Директорії , а залишилися на радянській території , опинившись в легальної опозиції більшовикам . У серпні 1919 року ця група об'єдналася з УПСР в одну політичну партію - Українську Комуністичну партію ( боротьбистів ) . 28 серпня 1919 ця партія зробила спробу на правах окремої секції увійти до складу Інтернаціоналу. Але її заявка не була прийнята. РКП (б) , яка фактично керувала Комінтерном , не хотіла визнавати українську комуністичну організацію , яка стала б реальним конкурентом маріонеткової КП ( б) У на Україні . Таким чином , всі спроби націонал- комуністів наблизити політичний курс більшовицького керівництва УРСР до національних потреб українського народу виявилися марними.

28. Культура Київської Русі Матеріальна і духовна культура східних слов'янОсновою культурою Русі була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов'янських племен. Археологічні матеріали свідчать, що до середини I тисячоліття нашої ери в господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство — підсічно-вогневе в поліській зоні й орне — у лісостепу. Для обробки землі предки сучасних українців застосовували плуг і соху, використовували тяглову силу волів і коней. До цього часу в лісостепу давно переважало двопілля — одне поле засівалося, а друге залишалося під паром. Скотарство, полювання, рибальство і бортництво (лісове бджільництво) для основного населення Русі стали до того часу підсобними, хоч і дуже важливими, промислами.Досить високого рівня досягло до Х віку і ремесло. Виготовленням виробів із заліза і кольорових металів займалися переважно майстри-професіонали. Ковальська справа вважалася заняттям почесним і навіть чаклунським. На Русі склався переказ про братів-ковалів, які перемогли в битві жахливого дракона. Вони запрягли чудовисько у величезний плуг і проорали ним борозну «змійових валів» — оборонних споруд навколо Києва (довжина їх в Україні — понад 2 000 км, датуються І тисячоліттям до н. е. — І тисячоліттям н. е.). У Х столітті майстерність київських ковалів і ливарників отримала визнання далеко за межами Русі. Персидський географ за сторіччя до Нестора писав: «Там виготовляють дуже цінні клинки і мечі, які можна зігнути навпіл, і вони знов розправляються самі».Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення по каменю і дереву. З льону, конопель і вовни слов'янки ткали чудові сукна і полотна, їм було знайоме складне малюнкове ткання і вишивка. Високим умінням відрізнялися майстри обробки шкір. Недаремно в усній народній творчості склалися оповіді про кожум'яка — людей умілих, сильних і відважних. Усього ж дослідники нараховують у названий час в давньоруських містах від шістдесяти до ста різних ремісничих спеціальностей. Спеціалізація при цьому йшла не за матеріалом, а за готовим виробом: мечники, щитники, сідельники, ювеліри займали в містах цілі вулиці. Щоб виготувати свій виріб від початку до кінця, кожний з майстрів повинен був володіти принаймні декількома спеціальностями.Торгівля продуктами сільського господарства і ремесла, що зароджувалася, спочатку мала характер обміну як всередині общини, так і між племенами та землями. Згодом зародилися товарно-грошові відносини. Про це свідчать скарби срібних римських, візантійських і арабських монет. До речі монети візантійських імператорів Анастасія I (491—518 рр.) і Юстиніана I (527—565 рр.), знайдені археологами на Замковій горі, послужили одним з доказів дати виникнення Києва принаймні в кінці V ст. н. е. Деякі сучасні вчені, спираючись на археологічні та писемні свідчення (в давніх культурних шарах Києва віднайдені корінфські та римські монети V—II ст. до н. е., грецький світильник IV століття до н. е., 6 тисяч римських монет II—IV ст. н. е.), а також неоднозначну ідентифікованість згадуваних в давніх джерелах назв міста: Гелон, Куенугард, Кіенуборг, Гунагард тощо, вважають Київ ще більш древнім містом.Торгівля Русі здійснювалася не тільки з Візантією і країнами Сходу, але і з Північною і Західною Європою, куди руські купці (рузарії, як їх називали латинські хроніки) везли свої і східні товари.Відбувалося швидке зростання міст. Якщо ще в VI столітті готський історик Йордан писав, що у слов'ян «замість міст ліс і болота», то в IX столітті скандинави називали Русь Гардарікою — «країною міст». До початку Х століття в літописах згадуються понад двадцять міст, до XII століття — біля двохсот, а перед татаро-монгольським нашестям — вже більше трьохсот міст і фортець. Велич столиці давньоруської держави настільки вражала сучасників, що Київ часто називали «суперником Константинополя». Так, європейський хроніст Тітмар Мерзебурзький у своїй хроніці 1018 року пише про Київ як «столицю королівства, велике місто, в якому понад 400 церков, 8 ринків, незліченна кількість мешканців».Поступовий і неухильний розвиток східних слов'ян обумовив розкладання первісних відносин. Хоч економічною основою суспільства була родова власність общини на землю, все ж мала сім'я найближчих родичів починає відігравати дедалі значнішу роль. Літопис «Повість временних літ» свідчить, що у східних слов'ян переважала парна патріархальна сім'я, багатожонство зустрічалося рідко.Родова община називалася «мир» або «вервь» (мотузкою відмірювали наділи землі общинникам). За спостереженнями середньовічних західних письменників, крадіжка і обман у слов'ян зустрічалися настільки рідко, що вони не замикали своїх скринь з добром. Члени общини були пов'язані круговою порукою, діяв закон кровної помсти. Пізніше традиційне (звичаєве) право було нелегко замінити державним. Процес впровадження першого писаного закону «Руської правди» (ХІ—ХІІ століття) супроводився численними конфліктами, описаними літописом.Як і в інших народів, князівська влада у слов'ян на стадії розкладання суспільного ладу і військової демократії підкорялася раді старійшин і загальним племінним зборам. Зазвичай князя обирали або призначали для відсічі зовнішнього ворога, але по мірі формування князівських дружин з молодців, готових за командою вдатного ватажка «пошукати собі честі, а князеві слави» в набігах на сусідні території і племена, його фактично стала обирати дружина. Навіть у Х столітті великий князь київський Святослав відмовив у проханні матері, княгині Ользі, прийняти християнство, посилаючись на свою дружину.Більшість воїнів ішла в похід піхотою, маючи лук і стріли, невеликі щити і списи. Важкого обладунку, на відміну від середньовічних рицарів, у слов'янських воїнів не було. У бою, як відмічає Прокопій Кесарійський, слов'яни були мужні і безстрашні. У IX—X столітті широко використовуються такі види зброї і спорядження, як важкі мечі, метальні машини (мортири, катапульти), кистені на ланцюгу або ремені, бойові сокири, булави, дротики. Пізніше з'явилася кіннота, використовуються кольчуга, шолом. Давньоруські воїни уміло влаштовували засідки, могли довго переховуватися під водою, дихаючи через тростинку. Іноді вони навмисне кидали здобич, щоб переслідувачі зайнялися її розподілом: тоді слов'янські воїни раптово нападали на ворога. У Х столітті Костянтин Порфірородний наставляв своїх спадкоємців уникати великих зіткнень з Руссю і особливо — не допускати її союзу з кочовиками. Вже у VI столітті руські князі мали вітрильно-весельні кораблі, які досягали берегів Візантії. З перетворенням князівської влади у спадкову і її зміцненням дружина поступово стає частиною державного апарату.

29. Богда́н Михайлович Хмельни́цький (27 грудня 1595 (6 січня 1596)— † 27 липня (6 серпня) 1657) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, очільник Українського гетьманату (1648–1657). Організатор повстання проти панування шляхти в Україні, яке переросло у Національно-визвольну війну українського народу проти Речі Посполитої. Засновник козацької держави — Війська Запорозького, більш відомої як Гетьманщина. Про життя Богдана Хмельницького до 1647 року відомо дуже мало. Місцем народження вважається Чигирин, як рік народження вказують або 1595 (вирахувано за відомостями венеціанського посла Нікколо Саґредо, який у 1649 році писав у своєму рапорті довенеціанської сеньйорії, що Хмельницькому 54 роки) або 1596 рік.

30. Пе́рша світова́ війна́, також відома як Велика війна (англ. The Great War, фр. La Grande guerre) і «Війна, щоб завершити всі війни» була світовою війною, глобальним воєнним конфліктом, який відбувався перш за все в Європі між 1914 і 1918 роками. Під час неї загинуло понад дев'ять мільйонів солдат і цивільних жителів. Конфлікт мав вирішальний вплив на історію 20-го століття.Сили Антанти на чолі з Францією, Росією, Великобританією і з 1917 року Сполученими Штатами перемогли держави Четверного Союзу (також відомі як Центральні Держави) на чолі з Австро-Угорщиною, Німеччиною й Османською Імперією. Італія приєдналася до Антанти у 1915 році.Боротьба, яка велась на Західному Фронті, проходила вздовж системи траншей і укріплень, обмежених областю, відомою під назвою нічийна земля. Ці ряди укріплень тягнулися від Північного моря до Швейцарії, через це ця система ведення статичної траншейної війни визначила хід війни для багатьох її учасників. На Східному Фронті розлогі східні рівнини і обмежена мережа залізниць запобігли безвихідному стану ведення траншейної війни. Але масштаб конфлікту був настільки великим, що і Близький Схід та Італійський Фронт також вели важку боротьбу. Військові дії також проходили і на морі і, вперше, у повітрі. Війна спричинила розпад чотирьох імперій: австро-угорської, німецької, османської і російської. Німеччина втратила свої колоніальні території, а такі країни як Чехословаччина, Естонія, Фінляндія, Латвія, Литва, Польща та Югославія отримали незалежність. Ціна ведення війни також сформувала ґрунт для розпаду Британської Імперії.Перша світова війна визначила кінець старого світового порядку, котрий склався після Наполеонівських війн. Результат конфлікту був важливим чинником для виникнення Другої світової війни.

31.

32. Радянсько-німецькі договори 1939 р. і доля західноукраїнських земель.

Другу світову війну на Україні можна поділити на 2 етапи.

1 – з 1 вересня 1939 р., 2 – з 22 червня 1941 р.

23.08.39 р . між СРСР і Німеччиною було підписано панк про ненапад, а

також таємний протокол Молотова-Ріббентропа, який визначав зони вплив

удвох держав у Східній Європі (Чому так наз.?) і ненапад на 10 р.

Секретними протоколами визначалось: поділ Польщі на сфери впливу та

територіальні приєднання до Німеччини та СРСР;

згода СРСР ввести свої війська після початку німецької окупації Польщі;

про невтручання Німеччини в долю Прибалтійських держав та свободу дій

СРСР та ін. Радянська територія окупації східних територій Польщі

передбачалась вздовж лінії Нарва-Вісла – Сан. (підручник. С. 280).

Таємна угода між Німеччиною СРСР яскраво відображає імперську суть обох

держав, ігнорування їхнім керівництвом загальноприйнятих в цілому світі

міжнародних відносин.

1.09.39 – почалася Друга Світова віна нападом Німеччини на Польщу.

Англія і Франція оголосили війну Німеччині. Гітлерівці швидко

просувалися вглиб Польщі, бо Польська армія не може організувати опору

переважаючим силам нім. вермахту.

17.09.39 р. окупація польської території розпочали частини Ч.А. Діючи за

таємним протоклом Молотова-Ріббінтропа, СРСР офіційно виправдовував свою

агресію як необхідність надати допомогу зах. укр. і зак. білорусами

перед навислою загрозою.

В Зх. Україні наступали війська Українського фронту (ком. С.Тимошенко).

54 стрілкові і 13 кав. дивізій, 18 танкових бригад, 11 арт. полків. На

двох фронтах (укр.. і Білор.) нараховувалось бл. 600 тис. чол.. 4 тис.

танків, 5,5 тис. гармат, 2 тис. літаків. А в поляків – 25 батальйонів!

22 вересня радянські війська ввійшли у Львів, через деякий час вся

територія Зх. України опинилася під контролем Червоної Армії. Зазнали

арештів і репресій польські військовослужбовці (квітень 1940 р., 15 тис.

офіцерів в Котинигсому лісі).

28 вересня вся зх. Польща була захоплена німцями (взяли Варшаву.

Підписано ще один договір в Москві про дружбу і співробітництво між СРСР

та Німеччиною.

В результаті поділу Польщі до СРСР відійшло 51,4% території з 37%

населення (12 млн.)

Населення Зх. України до серпня 1991 р .потрапило в залежність від

Москви.

33. Політична роздробленість Київської держави

Кінець XI — середина XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як період політичної роздробленості. Протягом короткого часу дедалі більше поглиблюється розпад Давньоруської держави. Набирають сили відцентрові тенденції. Уже в XII ст. на теренах Русі з'являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростово-Суздальське, Смоленське, Тмутараканське,Турово-Пінське, Чернігово-Сіверське князівства та Новгородська і Псковська землі. Характерною рисою роздрібненості був її прогресуючий характер. Так, якщо у XII ст. утворилось 12 князівств (земель), то їх кількість на початку XIII ст. досягла 50, а у XIV ст. — 250. Роздроблення дістало в науці назву "феодального", бо визначальними причинами його були утвердження і подальший розвиток землеволодіння, виділення окремих земель і поява значних політичних центрів, їх прагнення до самостійності та незалежності від головного державного центру —Києва. Політичну роздробленість спричинило кілька факторів. 1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення. За часів Володимира Русь простягалась майже на 800 тис. кв. км., що, залежно від обставин, могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь у цей час не володів достатньо міцним, структурованим і розгалуженим апаратом влади, фактично не мав розвинутої інфраструктури (транспорту, доріг, засобів зв'язку та ін.) для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Посиленню відцентрових тенденцій сприяла поліетнічність Київської Русі. Поруч зі слов'янами тут проживало понад 20 народів: на півночі і північному сході - чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні - печеніги, половці, турки, каракалпаки, на північному заході — литва і ятвяги. Варто підкреслити, що процес механічного приєднання та завоювання нових земель у Київській Русі помітно випереджав два інші процеси — формування та зміцнення апарату центральної влади та глибинну консолідацію нових народів і територій, їх своєрідне "переважання" й органічне включення у структуру Давньоруської держави, що врешті-решт і створювало грунт для зростання відцентрових тенденцій 2. Зростання великого феодального землеволодіння.. 3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади. 4. Зміна .торговельної кон'юнктури і занепад торгівлі.

34. Іва́н Мазе́па (пол. Jan Mazepa Kołodyński, рос. Иван Степанович Мазепа; 20 березня 1639 — 21 вересня 1709) — український державний і політичний діяч, гетьман Лівобережної України[3] (1687—1704), гетьман Війська Запорозького обох берегів Дніпра (1704—1709)[4], князь Священної Римської Імперії (1707—1709).Народився в шляхетній родині Мазеп-Колединських з Київщини. В молодості служив при дворі короля Яна ІІ Казимира. Після обрання гетьманом намагався відновити авторитет інституту гетьманства в Україні. Зробив великий внесок у економічно-культурний розвиток Лівобережжя. Під патронатом московського царя Петра І проводив курс на відновлення козацької держави Війська Запорозького в кордонах часів Хмельниччини. Тривалий час підтримував Московське царство у Північній війні зі Швецією, але 1708 року перейшов на бік шведів. Після поразки під Полтавою врятувався у Молдавії. Помер у місті Бендери.Зовнішня політикаЗавдяки дипломатичному хисту Мазепа зумів налагодити стосунки як з царівною Софією та фактичним керівником московського уряду кн. В. Голіциним, так і з їх наступником — царем Петром І, що врятувало Україну від можливих руйнацій після державного перевороту у Московській державі 1689 р. Незважаючи на заборону міжнародних дипломатичних зносин, зафіксовану у «Коломацьких статтях» — угоді між Україною та Московською державою, підписаною під час обрання Мазепи гетьманом, він мав численні зв'язки з монархічними дворами Європи, зокрема, Веттінів у Польщі, Гіраїв в Криму та ін. З метою оборони південних кордонів побудував фортеці на півдні України, зокрема, Новобогородицьку та Ново-Сергіївську на р. Самара. Прагнучи знайти опору серед козацької старшини Лівобережної України, Мазепа дбав про забезпечення її представників маєтностями, про що свідчать гетьманські універсали Василю Борковському, Прокопу Левенцю, Михайлу Миклашевському, Івану Скоропадському та ін. В той же час І. Мазепа захищав інтереси простих козаків та посполитих, що було зафіксовано універсалами від 1691, 1692, 1693, 1701 років та інших, в яких регулювалися питання оподаткування та відробіток («панщина»). Вихований у принципах меркантилізму, Мазепа в різні способи сприяв розвиткові економіки держави, насамперед промисловому виробництву та торгівлі.