Біосоціогенез з флешки Любивного / Соціобіоетика

Соціобіоетика

Любивий Я.В.

Біологічне й соціальне у природі моралі

Взаємодія природничо-технічних і суспільно-гуманітарних наук у ХХІ столітті відкриває нові горизонти у розумінні співвідношення біологічного й соціального у природі людини і, відповідно, у природі моралі.

Такі наукові інновації як антропний принцип у сучасній науці (Дж. Вілер, Б.Картер та ін.), ідеї соціобіології та еволюційної генетики (К.Лоренц, Р.Вільсон), виникнення культурної генетики (меметики)(Р.Докінз, Ч.Ламсден), ідея техно-гуманітарного балансу у суспільному житті (А.П.Назаретян), ідея ціннісно-смислового універсуму (С.Б.Кримський), новітні ідеї даобудизму (Лі Хунчжи) про нагальну потребу підвищення відповідальності у міжлюдських стосунках у сучасному соціально надщільному світі; а також такі наукові методи як виявлення гормональних еквівалентів емоційних реакцій первісних людей (гомінід) завдяки аналізу їхнього ДНК, статистичний та соціологічний аналіз міри реалізації моральних норм у реальних суспільних відносинах сучасного мозаїчного соціуму, бурхливий розвиток екологічної етики та інші інноваційні ідеї не можуть суттєво не вплинути на переосмислення проблематики в сучасній етиці. Причому, ці наукові інновації мають бути автентично введені в аналіз практичних ситуацій морального вибору особистості, що мають охоплювати також моральні почуття, переживання, етичні рефлексії, ідеї та принципи.

Одним з важливих світоглядних внесків сучасної науки є принцип антропності, який дозволяє поглибити розуміння ролі і значення моралі не лише в соціальному, але й природно-космічному контексті. Принцип антропності сучасної науки стверджує, що виникнення складних біологічних та соціальних систем, а останніх – з підсистемами соціально-духовних цінностей, що невпинно вдосконалюються, – закладено ще у базових космічних константах (і відповідних законах та інваріантах), існування яких можна постулювати від моменту Великого вибуху (Big Bang). (Не виключено, що до Великого вибуху існували інші константи та діяли інші фізичні закони). Спостережуваний Всесвіт влаштований так, що імовірність утворення складних систем у певній пропорції перевищує імовірність їхнього руйнування; виникає уявлення і пов’язане з ним відчуття, що Всесвіт нібито управляється певним космічним Розумом. Проте сам цей розум вичерпно (і позитивістськи) може бути представлений як система фізичних, фізико-хімічних та деяких інших констант, законів та інваріантів. Це, згідно з ідеями І.Канта, які можна вважати у даному випадку абсолютним знанням, і не доводить, і не спростовує існування Вищої Істоти, залишаючи це питанням індивідуальної віри кожної окремої особи. Проте, можна із значною мірою впевненості стверджувати, що духовно-соціальні цінності у модальності можливості закладені в першопочаткових коді, матриці та програмі еволюції Всесвіту. Якщо система космічних констант (і відповідних їм законів та інваріантів) як певна матриця та програма еволюції в ході розгортання її у часі привела до виникнення спочатку упорядкованих кристалічних природних структур, потім до виникнення все більш складних форм життя, і врешті-решт до все більш розвиненого соціуму з його моральними нормами, котрі все більш ускладнюються як регулятори суспільних відносин, то слушно припускати, що моральність і у повсякденному, і у найвищих своїх проявах як певна імовірна можливість закладена ще у вихідних космічних константах. Тому, напевно, що не лише високі моральні вчинки, але й еталонні естетичні критерії, натхненні містичні поривання не є виключно суб’єктивним творінням особистостей, котрі є обраними представниками розвинених цивілізацій на пізніх етапах їх розвитку. Можна припустити, що ці поривання людського духу укорінені у вихідних матрицях та кодах Всесвіту. Тому і базові, і вищі моральнісні почуття, ідеї та відповідні їм моральний вибір та дії є своєрідним виразом коду Всесвіту. Хоча ця взаємозалежність реалізується не прямо, а через низку опосередковуючих механізмів.

Так, фізико-хімічні константи та закони реалізуються, «знімаються», у певних більш складних механізмах самоорганізації та саморегуляції живих систем, популяцій та біосфери в цілому. Людський соціум виник як певна надбудова над складними механізмами поведінки вищих ссавці, зокрема, антропоїдів, коли генетично успадкована поведінка доповнювалася набутою поведінкою, своєрідною протокультурою, що властива багатьом популяціям вищих тварин. Остання згодом переросла у людську культуру та соціальність з високорозвинутими моральними, естетичними, світоглядними нормами, канонами і відповідними почуттями. Складні інстинкти антропоїдів переросли у колективне несвідоме, доповнене свідомою моральною регуляцією. Могутні механізми колективного несвідомого з відповідними архетипами, проявами яких є моральнісні почуття (наприклад, сумління), надцінності та смисли, закономірно доповнюються раціонально експлікованими загальноприйнятними та загальноприйнятими моральними нормами певного суспільного організму.

Принцип антропності не є абсолютно невідомим для історії людської думки. Певні зародки ідей, близьких до нього, були ще в багатьох стародавніх цивілізаціях. Так, добре відомо, що мораль, як така, почала активно виокремлюватися з моральнісного базису соціуму приблизно 2,5 тисячі років тому – у V столітті до нашої ери майже одночасно у трьох цивілізаціях стародавнього світу – Індії, Китаї та Греції – які, до речі, були по масштабам того часу досить віддаленими одна від одної і не мали постійного сполучення та надійних каналів комунікації. Водночас з мораллю у цих країнах виникли і перші філософські вчення. Головною суспільною потребою виникнення моралі була, напевно, потреба в її функціональній ролі як механізму свідомої, раціональної регуляції суспільних відносин соціуму. Це було зумовлено тим, що соціум став на той час складним і характеризувався досить високою щільністю соціальної взаємодії та комунікації. Філософія ж у цьому контексті виконувала роль онтологічного обґрунтування назрілої об’єктивної необхідності морального регулювання суспільних відносин.

Основна філософема полягала в тому, що якщо Космос є впорядкованим, гармонійним та справедливим, то і суспільні відносини також повинні бути впорядкованими, справедливими й гармонійними. Суспільний порядок мав бути продовженням космічного порядку. Разом з тим, недотримання порядку могло ввімкнути не уявні, а реальні могутні корегуючі сили архетипів колективного несвідомого. Контекстуальне обґрунтування моральних норм концептом космічного порядку в античній філософії знаходить своє логічне продовження у принципі антропності сучасної науки: складне, високоморальне й високодуховне суспільство більшою мірою відповідає космічному коду, ніж суспільство неморальне й деградуюче і тому воно має більше шансів на виживання.

З позицій теорії соціальної самоорганізації моральні норми та базові (абсолютні) соціальні цінності, що їх обґрунтовують, виступають у вигляді певної частини програми еволюції Всесвіту, закладеної ще у значеннях фізичних та інших констант та законів. Ця програма на соціальному рівні розгортається як ланцюг послідовної зміни соціальних парадигм на протязі всесвітньо-історичного процесу. Така зростаюча за складністю послідовність соціальних парадигм все більшою мірою наближує людство до реалізації своєї, поки ще не до кінця зрозумілої, космічної місії і до відповідності інструментальних цінностей цінностям абсолютним, котрі і є, напевно, виразом певного космічної програми еволюції. Зазначені парадигми виробляються у конкурентному змаганні різних культургенів, конфігурацій моральних норм соціумів та їх соціальних цінностей згідно з критерієм відповідності природі людини та її місії. З позицій теорії соціальної самоорганізації, моральні норми та базові (абсолютні) соціальні цінності репрезентуються як параметри порядку соціуму (його норм, антропологічно усталених практик життєдіяльності), а процес наближення конфігурації інструментальних цінностей до їх відповідності цінностям абсолютним виступає тут як послідовна зміна соціальних атракторів.

Проте і моральні норми, і самі цінності, як цілісність, у певному своєму аспекті зазнають еволюції, а також еволюційного відбору в процесі конкуренції з системами норм і цінностей інших соціумів. Основні моральні норми та базові (абсолютні) соціальні цінності, що забезпечують програму виживання та розвитку як окремого соціуму, так і людства в цілому, еволюціонують, напевно, дуже непомітно. Проте партикулярні моральні норми та цінності у інструментальному аспекті, які задіяні у забезпеченні шляхів, способів та методів реалізації базових норм та абсолютних цінностей, і які проявляються у вигляді історично заданих систем партикулярних норм та інструментальних цінностей (традиційних, індустріально-модерністських, постіндустріально-постмодерних) можуть зазнавати помітних структурних змін. Адже поряд з основними, більш загальними нормами (не вбивай, не кради, не чини перелюбу, не свідчи неправдиво проти ближнього свого тощо) можуть бути і певні партикулярні норми – феодальні, пуританські, корпоративні і т.п. Перші з них еволюціонують дуже повільно, інші можуть змінюватися досить швидко зі зміною цивілізаційної парадигми.

Суттєву інновацію у поясненні природи моральності та моралі слід зробити у зв’язку з працями з етології, соціобіології та еволюційної генетики, що з’являються у соціальних дослідженнях на Заході, починаючи з 60-70-х рр. ХХ ст. К.Лоренц, Р.Вільсон, Р.Докінз, Ч.Ламсден та інші вчені, порівнюючи соціальну поведінки людини та вищих тварин, виявили не тільки відмінне але й спільне і цій поведінці, на що раніше (скажімо, у часи Ч.Дарвіна) не зверталося достатньої уваги.

Культурно-антропологічне та етнографічне вивчення соціальних взаємовідносин у доісторичних народів, що інтенсифікувалися починаючи з другої половини ХІХ ст. паралельно з розвитком конкретного емпіричного аналізу аграрних та індустріальних суспільств у соціології у той же період, а також більш пізні порівняльні дослідження складної соціальної поведінки вищих тварин привели до виникнення етології, етології людини (К.Лоренц та ін.) та соціобіології (Р.Вільсон, Р Докінз та ін.). Стало більш очевидним, що моральнісні та моральні норми поведінки людини є продовженням певних норм соціальної поведінки вищих тварин, закріплених головним чином генетично, а також і таких, що набувають більш-менш довершеного вигляду в процесі навчання молодих представників стада, зграї, групи тощо. Оскільки людина є біосоціальною істотою, то суто людські риси суспільної моральнісної поведінки, такі як справедливість, самовідданість, благородство, людяність, мужність, взаємодопомога, прагнення до рівності є рисами, що генетично успадковуються, а не лише виховуються. Про генетичну успадковуваність суто людських рис характеру, що втілюються у моральній поведінці, засвідчує порівняльний аналіз поведінки близнюків, що потрапляли у різні соціальні умови, жили у віддалених місцях і не спілкувалися від народження. Тому можна обґрунтовано користуватися поняттям природи людини. Ті людські риси, що можуть здатися у певному контексті слабкістю у тактиці життєвої боротьби за ті чи інші ресурси, у стратегічному аспекті, насправді, виявляються конкурентними перевагами у змаганні різних соціумів. Разом з тим, людина успадкувала від своїх тваринних предків і певні негативні риси та дорозвинула їх до рівня інструментів внутрішньовидової конкуренції – хитрість, обман, підступність, жорстокість, а також ті негативні моральні риси, що зафіксовані у багатьох священних книгах різних народів (заздрість, зневага, мстивість, нещиросердність, пожадливість, розповсюдження пліток тощо). Згідно з принципом антропності, позитивні риси природи людини, що мають моральне значення, у певній пропорції переважають відповідні негативні риси. Суспільство, в якому домінують морально здорові особистості, у стратегічному плані має конкурентні переваги перед суспільством, в якому моральні засади послаблені. Це особливо стосується сучасного світу з його наукомістким виробництвом і підвищеними вимогами до екологічно зорієнтованої та морально вмотивованої поведінки кожного його члена.

Не слід пов’язувати високоморальні (альтруїстичні) цінності лише виключно з виникненням впливових релігійних течій починаючи з періоду розквіту цивілізацій Стародавнього Світу. Як свідчать відносно молоді наукові дисципліни – етологія, етологія людини, соціобіологія, еволюційна генетика та палеоантропологія (з методами аналізу ДНК гомінід) – здатність до альтруїстичних вчинків, аж впритул до самопожертви, властива більшості видів вищих тварин, приматам, гомінідам і, звісно, доісторичній людині. Популяції, в яких була достатньо велика кількість особин, здатних до альтруїстичних вчинків, мала значні конкурентні переваги перед тими популяціями, в яких кількість таких особин була меншою. Здатність до альтруїстичних вчинків закріплювалася протягом мільйонів років за допомогою своєрідного генетичного механізму кін-відбору, описаного в праці Р.Докінза «Егоїстичний ген» [15]. Парадокс полягає в тому, що егоїстичним є ген саме альтруїзму, котрий зберігає своє існування, приносячи в жертву безліч індивідів у вигляді їхньої власної самопожертви, закладеної в них цим самим геном. Математичний ефект цього механізму забезпечується тим, що сумарний час наступного життя особин, заради яких пожертвував собою альтруїст, помножений на коефіцієнт генетичної спорідненості донора та реципієнтів (як правило – це певна кількість молодших особин даної популяції) цієї жертви виявляється більшим, ніж час наступного можливого життя особи, що пожертвувала собою. Саме цей ефект, вираховуваний та зафіксований математично, пояснює генетично закріплений факт існування значної кількості альтруїстів серед практично всіх популяцій живих істот, і, особливо, ссавців. Це ж твердження справедливо стосовно гомінід та доісторичної людини, а також стосовно значної кількості представників людства. Дослідження останніх деятиліть у соціобіології та еволюційній генетиці показують, що колективне несвідоме в своєму фундаменті має надскладні матриці соціальної поведінки гомінід, які походять від аналогічних матриць соціальної поведінки вищих ссавців та приматів, що грунтуються, в свою чергу, на складних матрицях поведінкових інстинктів. Генетично закріплені альтруїстичні якості певної кількості представників людської популяції свідчать про обумовленість вищих, абсолютних, духовних цінностей, ядром яких є самопожертва, природою людини.

Становлення норм високоморальної поведінки людей є способом реалізації природи людини шляхом біосоціального добору. Відбиралися не лише окремі індивіди, але цілі роди і племена, в яких солідарність, взаємодопомога, висока мораль, що створили середовище для реалізації колективного інтелекту, виявилися суттєвою конкурентною перевагою стосовно тих соціумів, які не мали зазначених високоморальних рис.

Базові цінності людини й суспільства мають декілька можливих способів, варіантів їхньої конкретної експлікації, контекстів усвідомлення і шляхів реалізації через посередництво моральних норм. Серед цих способів реалізації базових цінностей часто-густо виникають відносини конкуренції, внаслідок якої деякі способи поведінки, в результаті фатальної неконкурентоздатності, можуть піти в небуття, іноді разом зі своїми носіями – тими чи іншими соціальними суб’єктами. Так, внаслідок біосоціального добору, що відбувався в процесі становлення людини, могли не виживати, не давати життєздатного потомства ті соціуми, в яких недостатньо ствердилася заборона інцесту. Внаслідок особливостей генетики людини у таких первісних групах гомінід наростали генетичні аномалії та генетичні хвороби. Біосоціальний добір призводив також до припинення існування таких груп гомінід, в яких недостатньо проявлялася материнська любов до дітей, а також і батьківська турбота про підростаюче покоління.

Парна (серійна), а згодом і моногамна, сім’я у людини є своєрідним виключенням для класу ссавців, у 98 відсотків яких домінують жорсткі ієрархії серед самців, і де головний самець є батьком всіх дітей у племені. [К.Лоренц]. Проте у людини генетично закріпилася переважно саме парна (серійна) сім’я, яка виявилася більш конкурентноздатною в результаті біосоціального добору. Таким чином, внаслідок еволюції у висококонкурентному середовищі у людини, як соціальної істоти, вироблялися такі соціальні якості, інструменти діяльності та конфігурації суспільних відносин та норм, котрі все повніше відповідали її внутрішній природі, сприяли розкриттю та розвитку її єства.

Крім того, у людини поряд з ієрархічними відносинами існують егалітарні устремління, прагнення до рівноправності та солідарності, які також закріплені генетично. В суспільствах, в яких егалітарні демократичні відносини домінують над ієрархічними, виникають умови, сприятливі для розвитку науки, що істотно підвищує технологічний рівень виробництва і створює конкурентні переваги порівняно з суспільствами, де відсутнє рівноправне комунікативне середовище. Це свідчить про те, що цінності рівноправного між чоловіком і жінкою подружнього життя і цінності демократичного суспільства більшою мірою відповідають природі людини, роблять таке суспільство більш життєздатним, ніж суспільства ієрархічні та деспотичні. Такий тип соціуму А.Маслоу, використовуючи результати польових антропологічних досліджень Р.Бенедикт, називав суспільствами з високою синергією. Р.Бенедикт помітила, що серед доісторичних ізольованих одне від одного суспільств, велику кількість яких вона дослідила є дві основні групи суспільств – з високою та низькою синергією. У суспільствах з високою синергією боги є люблячими та доброзичливими. У таких суспільствах, якщо хтось один досягає життєвого успіху, то цей успіх розповсюджується і на інших членів соціуму, всі починають жити краще. У суспільствах з низькою синергією боги жорстокі та караючі. І якщо хтось досягає життєвого успіху, то це виявляється можливим лише за рахунок неуспіху та збідніння інших членів соціуму. А.Маслоу вважав, що сучасні йому суспільні відносини (у США у 1972 р.) на п’ятдесят відсотків є відносинами суспільства з високою синергією і на п’ятдесят відсотків суспільства з низькою синергією.

Те, що ідея самопожертви живить основні найвпливовіші релігійні напрями, свідчить лише про те, що вона є проявом генетично закріпленого механізму колективного несвідомого, котре має надзвичайно великий вплив на ціннісне сприйняття та механізми поведінки людини. Разом з тим, неймовірний вплив великих мислителів та релігійних реформаторів (Рами, Ехнатона, Гермеса Трисмегиста, Моїсея, Буди, Лао-Цзи, Конфуція, Іісуса Христа, Магомета, Шанкари, Шрі-Чайтаньї та ін.) полягає в тому, що вони найкраще за інших входили в резонанс з глибинними архетипами та назрілими конфігураціями колективного несвідомого й виражали найнагальніші життєво-орієнтаційні та світоглядні устремління й цінності суспільної свідомості своєї історичної доби. Це також показує, що альтруїстичні ідеї та принципи, на які спираються зазначені вище історичні духовні особи, – були лише більш-менш яскраво сформульовані ними, але згодом викривлені їхніми адептами у кланових інтересах; фундамент же цих принципів закладений у природі людини і закріплений в конфігураціях генетичних кодів тих чи інших груп людей. Ці конфігурації припускають певний набір варіантів соціальних цінностей і можливого вектора соціального розвитку.

Необхідно відділяти справжні задуми реформаторів духу, що спираються на фундаментальні архетипи людської природи і наступні обробки їхніх ідей та принципів, котрі деформували дух і задум цих вчень їхніми адептами у класових інтересах у процесі їх інституціоналізації та супроводжуючої індоктринації. Тому проголошувані цінності найважливіших духовних вчень та ідеали, як моделі реалізації цих цінностей у суспільних відносинах, дуже часто використовувалися в кланово-класових цілях, витлумачувалися у відповідних ідеологічних контекстах. Одним з таких індоктринованих контекстів було тлумачення людської природи як суто тваринної та егоїстичної, зіпсованої першородним гріхом, і яку треба придушувати та дисциплінувати за допомогою певних церковних та державно-ідеологічних інституцій, що буцімто є носіями духовних інтенцій та цінностей. Такий доктринальний антропологічний дуалізм тілесного та духовного породжував схильність до онтологічного та гносеолого-епістемологічного дуалізму філософсько-світоглядних систем. Важливі життєві ситуації представлялися таким чином, що пересічна людина є носієм нижчої тваринної егоїстичної природи, а всі самовіддані, альтруїстичні, героїчні вчинки існують завдяки духовній та організаторській діяльності церкви та вищих класів (аристократії, монархів, духовенства тощо). Правляча верхівка таким чином приватизувала альтруїстичні високоморальні якості, а також, відповідно, і цінності всього суспільства, виступала як ексклюзивний носій їх, і, використовуючи таке ідеологічне прикриття, експлуатувала альтруїстичні якості широких верств населення, яким вони були також в рівній міри притаманними.

Виникнення цивілізацій (наприкінці ІV – на початку ІІІ тисячоліття до нашої ери ) посилює роль і значення біосоціального добору – конкурентну боротьбу за виживання виграють ті групи та соціуми, які мають набір найбільш вдалих генів, що акумулюють людські якості. Разом з тим природній добір тут доповнюється ще і культурним добором – на рівні змагання культургенів (мемів) [А.Бард, Я.Зодерквіст с. 26]: конкурентну боротьбу за ключові позиції у світі виграють ті соціальні системи, що мають більш досконалі культургени і забезпечують умови для швидкого інтелектуального та морального розвитку якомога більшої кількості людей, накопиченню людського капіталу. Разом з тим, з виникненням перших аграрних цивілізацій так званого зрошувального землеробства біля великих річок – Давньоєгипетської (вздовж Нілу), Месопотамської (між Тигром та Євфратом), Давньоіндійської (вздовж Інду та Гангу), Давньокитайської (вздовж Янцзи та Хуанхе) супроводжувалося завойовницьким насильницьким об’єднанням

Автентична конфігурація моральних норм, що регулюють повсякденне життя людей, і які адекватно узгоджуються з базовими цінностями даного соціуму, сприяють конкурентоздатному його виживанню і, разом з тим, виконанню ним певної закладеної кодом Всесвіту місії. Цю місію треба розуміти у максимально широкому сенсі, і вона прокладає собі шлях через посередництво механізмів збереження біосфери, збереження вищих форм життя на землі, а також збереження форм соціальності та моральності, що невпинно вдосконалюються.

Останніми десятиліттями у сучасному суспільстві в контексті явищ так званого постмодерну відбувається реструктуризація суспільних відносин, моральних норм та соціокультурних цінностей. Базисні (матричні) цінності та норми, на які спираються засади цивілізації, змінюються, як вже зазначалося, ледь помітно, протее повсякденні норми поведінки та інструментальні цінності, які в той чи інший спосіб актуалізують вищі людські цінності, в різних соціумах утворюють різні конфігурації, котрі і взаємозбагачуються, і конкурують між собою. Висококонкурентні соціальні системи, що мають певні ментальності [М.В.Попович Теорія ментальності с.42] (меми, культургени, етоси, моральні устої, соціальні парадигим) та цінності, на яких вони засновані, в умовах глобалізації поширюють свій вплив і контролюють найважливіші людські та інтелектуальні ресурси. Низькоконкурентні соціальні системи з менш доскональою подвійною селективністю (селекцією самих ціннісних засад селекції (Н.Луман)) ставлять вибіркові аксіологічно-ідеологічні бар’єри зовнішнім впливам і замикаються у фундаменталістських та маргіналізованих віруваннях та цінностях. Те ж саме відбувається і в межах кожної окремої соціальної системи: достатньо конкурентні в межах даної соціальної системи індивіди, соціальні групи і прошарки поширюють свій вплив, менш конкурентноздатні замикаються до маргінальних цінностей. Ці процеси аналогічні тим, що відбувалися в період біосоціального добору ще в часи становлення людини (антропогенезу).

Найбільш розвинені соціальні тренди, що задають основні напрями сучасного розвитку, синтезують в собі ті базові зміни що прискорено відбуваються у першому та на початку другого десятиліття ХХІ ст. На планеті населення досягло вже семи мільярдів і продовжує ще швидко зростати. У глобалізованому та взаємопов’язаному світі спостерігається нерівномірний розподіл сировинних, енергетичних та рекреаційних ресурсів, однак незважаючи на це, до конкурентної боротьби за кращі умови для розвитку та реалізації власного базового ресурсу – людського капіталу – прилучаються все нові й нові країни, зокрема країни БРІКС (Китай, Бразилія, Індія, Росія, Південно-Африканська Республіка). Відбувається надзвичайне ущільнення населення на планеті, а також ущільнення й багаторівневе нашарування суспільних (політичних, економічних, культурних) зв’язків. Дії та поведінка кожного члена соціуму все в більшій мірі починає впливати на безпеку та добробут кожного іншого члена соціуму та всіх інших членів соціуму. А.П.Назаретян сформулював закон техно-гуманітарного балансу, згідно з яким чим вища потужність виробничих та бойових технологій, тим більш досконалі засоби стримування агресії необхідні для збереження суспільства (Назаретян А.П. Homo pre-crisimos – синдром Предкризисного человека //Синергетическая парадигма. Человек и общество в условиях нестабильности. – М., 2004.). Ця думка є, власне, продовженням ідей К.Лоренца про особливості прояву агресивності людини. Поряд з етологією як наукою про поведінку (в тому числі й соціальну) тварин створив ще й етологію людини, де показав природно-еволюційне генетичне коріння багатьох проявів поведінки людини на які нашаровуються суто людські аспекти цієї поведінки. Згідно з К.Лоренцем, людина як всеїдна істота не має надійних гальм стримування агресії. Людина і в попередні історичні епохи була переповнена важко стримуваною агресією. Однак у сучасній цивілізації з її надщільними багатошаровими та багатоярусними соціальними зв’язками та комунікаціями