66. Історичні умови напередодні утворення зунр. Напередодні поразки Австро-Угорщини в Першій світовій війні активізувався національно-визвольний рух у західноукраїнських землях.

Переговори делегації Української Центральної Ради з представниками країн Четверного союзу в Бресті завершилися зобов'язанням Австро-Угорщини і Німеччини передати велику частину Холмщини і Підляшшя УНР, а решті західноукраїнських земель надати автономію, перетворивши їх в окремий край.

Протягом тривалого часу австро-угорська влада відмовлялася виконувати це зобов'язання, і тільки 16 жовтня 1918 р., коли імперія була вже приречена, з'явився маніфест імператора «До моїх вірних австрійських народів», який передбачав федеративну перебудову держави. Рішучими супротивниками цих планів виступили польські державні кола, що спиралися на численне польське населення, сконцентроване здебільшого в містах Східної Галичини. 28 жовтня в Кракові була створена Польська ліквідаційна комісія. її представники повинні були 1 листопада 1918 р. прибути до Львова, щоб прийняти від австрійського намісника владу над Східною Галичиною.

Частина молодих українських офіцерів, які вважали, що в рамках чинних законів домогтися визнання Української держави мирним шляхом не вдасться, ще у вересні 1918 р. створили Центральний, у бою під Берестечком 300 козаків захищали переправу через р. Пляшівка і до останнього подиху боролися з поляками. Вони не прийняли за зраду ідеї обіцяне їм життя і всі згинули на полі бою.

Деякі сучасні дослідники зазначають, що Другий Зимовий похід закінчився цілковитою поразкою і через це повалення більшовицької влади прийшлося відкласти на невизначений термін. Це твердження в певній мірі має сенс, адже не вдалося виконати запланованого – підняти всенародне повстання та повалити більшовицьку владу. Багатьох українських героїв, які прийняли у ньому участь було втрачено.

Та навіть ці недоліки не можуть применшити значення Зимового походу 1921 р. для продовження процесу українського державотворення.

Підсумовуючи все сказане треба зазначити, що Зимовий похід 1921 р. поруч з негативними мав певні позитивні наслідки, які сприяли продовженню національно-визвольної боротьби українського народу та його державотворенню, яке завершилося створенням незалежної України. Крім того, подвиг здійснений його учасниками є яскравим прикладом того, як потрібно любити свою країну.

65.

Незабаром, 18 березня 1921р., між Польщею та Росією в Ризі було підписано мир. Подібно Директорії УНР, російські більшовики, заявляючи на словах бажання єдності національних прагнень українців, укотре на ділі відмовилися від своїх заяв, виявивши повне нехтування українськими інтересами. Лише за польське визнання УСРР російські більшовики заплатили українськими територіями Польщі. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся отримала Польща, а Східну Волинь — Росія. Доля Східної Галичини становила для більшовиків внутрішню справу Польщі, оскільки не була предметом їхнього зацікавлення. Договором заборонялося перебування на території Польщі урядів, організацій та військ, ворожих Раднаркому Росії. Тому уряд УНР та всі українські організації змушені були перейти в Польщі на нелегальне становище.

Таким чином, Україна знову не змогла втримати свою державність. Її вкотре розчленували на окремі частини, що опинилися під владою сусідніх держав. Чимало українських земель увійшли до складу радянської УСРР, діяльність якої на міжнародній арені провадилася чітко у фарватері зовнішньополітичної діяльності Раднаркому Росії.

Україна вийшла з громадянської війни поділеною на 4 частини: Галичина і Волинь опинилась у межах Польщі, Буковина – Румунії, Закарпаття – Чехословаччини; всі землі на схід від р. Збруч увійшли до складу Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР).

Формально УСРР виникла як самостійна Держава, що знаходилася з РСФРР лише у договірних військовий комітет. Коли про плани Польської ліквідаційної комісії стало відомо у Львові, на терміново зібраному засіданні Центрального військового комітету було вирішено підняти повстання.

2. Утворення ЗУНР. Уночі проти 1 листопада 1918 р. українські військові частини взяли під свій контроль усі головні пункти Львова. Над ратушею був піднятий синьо-жовтий національний прапор. 1 листопада Українська Національна Рада взяла владу в свої руки в Станіславі, Раві-Руській, Коломиї та інших містах Східної Галичини. Того ж дня австрійська влада у Львові погодилися на передачу влади Українській Національній Раді. Подальшому піднесенню її авторитету сприяли обіцянки демократичних прав і свобод, аграрної реформи в інтересах селян, введення 8-годинного робочого дня.

Але події 1 листопада 1918 р. значно загострили українсько-польські відносини, вони стали початком українсько-польського збройного протистояння, що переросло у масштабну війну.

11 листопада 1918 p. у Львові Українською Національною Радою був створений виконавчий орган влади (уряд) - Державний секретаріат. Його головою став К. Левицький, членами - В. Панейко, Л. Цегельський, Д. Виговський, С. Голубович та ін.

13 листопада Українською Національною Радою був затверджений тимчасовий Основний Закон, відповідно до якого за створеною Українською державою закріплювалася назва Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), визначалися її кордони, герб і прапор. Президентом ЗУНР було обрано Є. Петрушевича.

УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ - Збройні сили ЗУНР. Процес творення Галицької армії (назву Українська галицька армія ця структура отримала після вимушеного об'єднання з Добровольчою армією ген. А. розпочався відразу після Листопадового повстання 1918 у Львові. Початок українсько-польської війни змусив уряд ЗУНР приділити особливу увагу розбудові власних Збройних сил. Українська Національна Рада ЗУНР видала закон про загальну військову службу громадян ЗУНР. Відповідно до цього закону Державний секретаріат військових справ 15.11.1918 проголосив загальну мобілізацію чоловічого українського населення віком від 18 до 35 років та встановив військово-територіальний поділ держави. Особи інших національностей мобілізації не підлягали, але до армії зголосилося багато німців і євреїв, здебільшого лікарів. Територію ЗУНР було поділено на три військові області: Львів, Тернопіль, Станіслав, на чолі кожної стояв військовий командант. До обов'язків команданта входили набір новобранців, їхній вишкіл та поповнення діючої армії вишколеними підрозділами. Для керівництва всіма військовими справами ЗУНР Державному секретаріаті ЗУ HP-30 УНР 9.11.1918 створено військове міністерство - Державний секретаріат військових справ (ДСВС). Структурно ДСВС поділявся на Військову канцелярію і 16

Творенням і розбудовою Галицької армії керувала Начальна команда Галицької армії (НКГА), яка до називалася Українська генеральна команда. Начальна команда була найвищим органом управління Української галицької армії, який фактично виконував функції генерального штабу і керував усіма воєнними операціями, організовував фронт і прифронтову смугу.

67.

У результаті революції в Росії та розпаду Австро-Угорської імперії постали дві українські держави: Українська Народна Республіка та Західноукраїнська Народна Республіка. Вони відрізнялися між собою політичними, економічними, соціальними і міжнародними орієнтирами. Це було зумовлено як історичною долею цих земель, так і обставинами, що склалися. В УНР основна увага приділялась соціальним питанням, правам національних меншин, у той час як у ЗУНР основне питання було національне. Суттєво різнилася у правах еліта двох держав. При владі в УНР знаходились молоді діячі, які у своїй діяльності значною мірою керувалися революційним романтизмом. Уряд ЗУНР складався з представників української аристократії та інтелігенції, яка мала великий досвід парламентської боротьби і в своїй діяльності виходила з потреб моменту. Незважаючи на розбіжності і власні амбіції, лідери двох українських держав перед обличчям смертельної небезпеки прийшли до згоди про об'єднання. Здійснювалась мрія багатьох поколінь борців за незалежність і соборність України. Ініціатором об'єднання виступила ЗУНР, яка опинилась у тяжкому становищі перед обличчям польської та румунської агресії. 6 листопада 1918 р. до Києва прибула делегація Національної Ради просити у Гетьмана П. Скоропадського військової і морально-політичної підтримки. П. Скоропадський пообіцяв підтримку. До Львова було відправлено спеціальну комісію, а також незначну кількість зброї. 10 листопада Українська Національна Рада ЗУНР прийняла резолюцію: "Державному Секретаріатові проробити потрібні заходи до з'єднання всіх українських земель в єдину державу". Але стрімкі події у Наддніпрянській Україні, які призвели до повалення Гетьманату, а також Перестороги галицьких політиків щодо проросійських настроїв Гетьмана, не дали змоги реалізувати цю резолюцію. Прихід до влади Директорії і відновлення УНР дало новий поштовх об'єднавчому процесу. 1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній договір про об'єднання. З січня 1919 р. Українська Національна Рада ЗУНР у Станіславі урочисто проголосила з'єднання ЗУНР з УНР в одну суверенну Народну республіку. 16 січня 1919 р. делегація ЗУНР відбула до Києва. Святковий Акт злуки розпочався 22 січня 1919 р. о 12 годині. Державний секретар ЗУНР Цегельський зачитав і передав Винниченку ухвалу Української Національної Ради від З січня 1919 р. Представник Директорії Ф. Швець виголосив Універсал, у якому зазначалося: ". . . Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Ужгородська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна УНР. Віднині український народ, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має тепер змогу з'єднати всі спроби своїх синів для утворення нероздільної незалежної української держави на добро і щастя робочого люду". Також в Універсалі зазначалося, що Акт злуки має бути затвердженим Установчими зборами, скликаними з території всієї України. До того часу Західна область УНР (ЗОУНР) залишалась при своїх власних законодавчих і виконавчих органах. Рішення про злуку було затверджено на Трудовому конгресі, який відбувся 22 січня 1919р. Євгена Петрушевича, голову Національної Ради ЗУНР, було обрано до складу Директорії. На допомогу Галичині уряд УНР виділив 500 млн гривень, надав військову і продовольчу допомогу. Проте до справжнього об'єднання справа не дійшла. Через декілька днів після проголошення злуки Директорія змушена була покинути Київ під ударами Червоної Армії. На плечі ЗОУНР ліг весь тягар війни з Польщею. Акт фактично перестав бути чинним, і наприкінці 1919 р. Євген Петрушевич його денонсував. Як зраду сприйняли галичани переговори уряду УНР з Польщею навесні 1920р. Незважаючи на невдачу, Акт 22 січня 1919 р. має велике історичне значення як факт реального об'єднання українських земель у єдиній соборній державі.

68.

Період між війнами (1921-1939 р.) у Західній Україні відзначений напруженою політичною боротьбою. У ній брали участь різні шари населення. Політичні режими, що існували в країнах, до складу яких входили західні українські землі (Польща, Чехословакія, Румунія), допускали можливість, до відомого ступеня, волі політичної діяльності, тому політична боротьба яскраво проявилася в діяльності партій.

Найбільшою політичною партією на підконтрольній Польщі території Західної України було Українське націонал-демократичне об'єднання (УНДО) - партія центристського напрямку. Вона орієнтувалася на одержання Україною незалежності без терористичних актів, на її демократичний розвиток. В другій половині 30-х років УНДО у відношенні польської влади проводило угодовську політику. Другий по впливі в Галичині була Радикальна партія, що прагнула об'єднати принцип демократичного соціалізму з перспективою національного відродження України, її незалежного існування. Незалежність радикали вважали необхідною передумовою земельної й іншої реформ.

Частина західноукраїнського суспільства схилялася до об'єднання Західної України з Радянською Україною в складі СРСР. Її інтереси виражала Компартія Західної України (КПЗУ), що була складовою частиною Компартії Польщі. Введення в Радянській Україні непу і процес українізації сприяли посиленню авторитету КПЗУ, впливу її на маси. Пізніше, коли почалися масова колективізація, голодомор, репресії, вплив КПЗУ істотний упало. Окремі члени КПЗУ виступали проти антиукраїнських акцій сталінського керівництва. Це було однієї з причин розпуску КПЗУ, рішення про цій прийняв Комінтерн у 1938 р., тобто напередодні другої світової війни, що діяв за вказівкою керівництва ЦК ВКП(б). Частина західноукраїнських комуністів була викликана в СРСР і репресована.

Переважна більшість населення Західної України після поразки у визвольному русі початок зневірятися в традиційні цінності західної демократії і надію за допомогою західних країн, домогтися незалежності України. Серед політиків, особливо молодих, зростало нетерпіння, схильність до безкомпромісних, крайніх методів боротьби, включаючи терор. З їхньою участю в 1923 р. у Відні на з'їзд офіцерського об'єднання Української військової організації радикальних студентських груп була створена організація українських націоналістів (ОУН). Керівником. ОУН до 1938 р. був Е. Коновалець, а після його убивства агентами НКВД - А.Мірошник. Ідеологічною основою ОУН був "інтегральний націоналізм", що розробив Д. Донцов як теоретик українського націоналізму.

Напередодні 1939 р. в ОУН було 20 тис. членів. СУП використовувала різні форми і методи боротьби. Найдійовішими вважалися акти саботажу, терору, експропріації. Після убивства оуновцями і 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пероцького були арештовані майбутні лідери ОУН – С. Бандера і Н. Лебідь.

У Закарпаття, що входило до складу Чехословакії, політичне життя мало свої особливості. Української партії, яка б діяла самостійно, так не було. Політичні групи Закарпаття перебували під "дахом" близьких їм політичних партій. Одночасно вони схилялися до визначених національно-культурних традицій, що історично склалися в краї: русофільства (його прихильники вважали, що карпатоукраїнці - це частина російського населення, що денаціоналізувалася під впливом визначених історичних умов); русинства (плин, що вважало жителів краю окремим слов'янським народом); українофільства. Але український плин було самим впливової, тому що глибоко відбивало настрої і традиції українців Закарпаття.

На окупованих Румунією землях України склалися менш сприятливі умови для діяльності українських політичних партій і суспільних об'єднань. Вони діяли нелегально і напівпідпільно. Коли в 1938 р. до влади в Румунії прийшли військові, а діяльність політичних партій була цілком заборонена, свої організації зберегли тільки лише добре законспіровані радикальні націоналістичні групи.

Сигуранца (політична поліція) жорстоко переслідувала навіть самі незначні прояви націоналістичного руху, до населення українського походження і влади і тим більше поліцейські структури відносилися дискримінаційно.

Таким чином, у центрі політичного життя західноукраїнського суспільства були такі головні питання, як визначення шляхів національного звільнення України, створення української незалежної держави, твердження справедливого суспільно-економічного ладу. Усі ці питання були сподіваннями не тільки політичних партій і об'єднань, українського населення, але і всього народу краю.

69.

Такий крутий поворот у політиці відбувався досить болісно навіть у партійному середовищі під тиском реалій господарського життя. Але 27 березня 1921 р. надзвичайна сесія Всеукраїнського ЦВК прийняла рішення про заміну продрозкладки продовольчим податком, а вже 29 березня уряд УСРР видав декрет про норми і розмір податку, який був значно менший від продрозкладки.

Але неп в Україні було запроваджено пізніше, ніж в Росії. У 1921 р. ситуація в Україні майже не змінилася. У деяких губерніях розмір продподатку дорівнювався валовому збору зерна, тобто все вирощене підлягало вилученню. Це було обумовлено прагненням радянського керівництва «викачати» з українського села якнайбільше ресурсів суто силовими, перевіреними в роки війни методами, якомога довше користуватися без будь-яких обмежень продовольчими ресурсами республіки. На інтереси українського селянства не зважали. У цьому і полягає головна особливість переходу до непу в Україні. Крім того, особливостями непу в Україні також були: більші податки, ніж в інших радянських республіках; впровадження непу супроводжувалося боротьбою із селянським повстанським рухом.

Реально неп почався в Україні лише на початку 1922 р. А голод, що охопив райони півдня України в 1921-1922 pp., ще більше віддалив нормалізацію ситуації в сільському господарстві.

Лише 26 липня 1922 р. ВУЦВК законодавчо закріпив право приватної власності на майно фабрично-заводських, торгових та інших підприємств. На місцях спостерігалося масове незадоволення непом, бо за роки громадянської війни у панівної партії та мільйонів громадян виробилася стійка звичка до централізовано-розподільчих методів господарства. Оскільки жовтневий переворот здійснився під гаслом соціальної рівності, майнове розшарування при непі викликало в одних обурення, в інших - розчарування.

В умовах встановлення тоталітарного режиму неп був приречений: нова економічна політика базувалася на двох несумісних елементах:

- ринкових відносинах в економіці, плюралізмі форм власності та господарського укладу;

- монополії більшовиків на владу, жорсткій адміністративно-командній системі в політичній організації суспільства.Метою більшовиків при запровадженні непу було не надання економічної свободи громадянам. Вони прагнули використати активність населення для зміцнення економічного фундаменту свого політичного режиму і центральної влади.Неп передбачав активізацію зовнішньополітичної й зовнішньоекономічної діяльності, посилення контактів із зовнішнім світом, а політичним курсом більшовицького режиму було побудова соціалізму в одній окремо взятій країні.

Необхідність здійснення індустріалізації, створення потужного військо-промислового комплексу відкладалася на невизначений термін через відсутність інвестицій у промисловість з вітчизняних і зарубіжних джерел.

Незабаром протиріччя, які поєднував у собі неп, призвели до ряду криз. Першою стала криза цін. Після скасування жорстокого контролю держави ціни на продовольство різко підвищилися і стрімко зростали у порівнянні з цінами на промислову продукцію.

Влітку 1922 р. країну охопило безробіття. На деяких підприємствах заробітна плата продовжувала видаватися продуктовими пайками, але в перерахунку на ринкові ціни. Інколи платня не видавалася через те, що підприємство не могло знайти готівки.

На ХV з'їзді ВКП(б) (грудень 1927 р.) керівництвом компартії було поставлене завдання повного витіснення з економіки країни приватного сектора. 3 цією метою збільшувалися податки з приватних та орендних підприємств, транспортні тарифи, ціни на сировину, матеріали, устаткування, які приватники купували у державних підприємств та організацій.Методи наступу на приватні підприємства були різними. Один з них - під будь-яким приводом розрив договорів на оренду державних підприємств. Розпочався процес націоналізації відроджених і відбудованих приватниками виробництв під приводом повної сплати всіх податків і штрафів. 1930 р. став останнім у легальній діяльності приватних підприємств.У результаті вже в 1930 р. було продано значно менше промислових товарів, ніж у попередні роки. Виник дефіцит (нестача) товарів широкого споживання, що відразу викликало невдоволення широких верств населення. Ліквідація приватного підприємництва призвела до збільшення кількості безробітних у країні.Для виправдання погіршення економічної ситуації радянське керівництво розпочало активний пошук внутрішніх і зовнішніх «ворогів», яких звинувачували у шкідництві народному господарству.

У підсумку це означало відмову від ринкових відносин і перехід до директивних методів управління

70.

У 1920-ті pp. за темпами промислового розвитку СРСР суттєво відставав від передових країн Європи. ВКП(б) узяла курс на «побудову соціалізму в окремо взятій країні», перетворення СРСР на мілітаризоване індустріальне суспільство. У грудні 1925 р. на XIV з'їзді ВКП(б) було оголошено курс на проведення індустріалізації. XV з'їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.) ухвалив генеральну лінію на прискорення індустріалізації народного господарства. Індустріалізація — це система заходів, спрямованих на створення великого машинного виробництва і прискорений розвиток промисловості з метою технічного переозброєння і зміцнення обороноздатності країни. Причини проведення індустріалізації · Необхідність створення матеріально-технічної бази для економічної самостійності країни за умов ворожого оточення і можливої економічної ізоляції. · Прагнення влади до зміни соціально-класової структури населення в бік збільшення кількісного складу робітничого класу. Проведення індустріалізації мало низку труднощів і особливостей. Країна могла розраховувати тільки на внутрішні джерела фінансування; суттєво бракувало кваліфікованих кадрів. Головними вадами проведення індустріалізації було те, що вона почалася не з легкої, а з важкої промисловості, а також мала надзвичайно прискорені темпи. Складові індустріалізації · Інвестиції у важку промисловість за рахунок легкої та харчової. · Примус населення до придбання облігацій державної позики. · Збільшення випуску й продажу горілчаних виробів. · Продаж за кордон нафти, газу, деревини, хутра за низькими цінами. · Використання позаекономічних примусів до праці (соціалістичні змагання, стаханівський рух, неоплачувана праця на суботниках, недільниках). · Широке використання праці в'язнів. · Жорсткий режим економії бюджетних коштів. Індустріалізація здійснювалася відповідно до п'ятирічних планів розвитку народного господарства. У роки першої п'ятирічки (1928—1932 pp.) було збудовано заводи «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь», Харківський тракторний завод, у наступні п'ятирічки — Харківський турбінний завод, Новокраматорський завод важкого машинобудування та інші підприємства. Підсумки індустріалізації Республіка з аграрної перетворилася на індустріально-аграрну. Зміцнилась обороноздатність країни. Відбулися структурні зміни в промисловості: перевага була віддана не легкій, а важкій промисловості. Було ліквідовано безробіття, але знизився життєвий рівень населення (інфляція, карткова система, нестача товарів широкого вжитку). Монополізм державної власності, відсутність конкуренції та матеріальної зацікавленості призвели до сповільнення темпів розвитку економіки. Створено нову модель керівництва є кою — адміністративно-командну.

71.

Дуже радикальними були перетворення на селі. У 1929 р. тут почала розгортатися масова колективізація, що стала трагічною сторінкою в історії українського селянства і всієї України. Селянин-власник був незручною і небажаною фігурою для партійно-державного керівництва СРСР. Прискорені темпи індустріалізації держава не могла забезпечити, коли вела справи з мільйонами дрібних власників. Маючи певний мінімум засобів виробництва, селянин мало залежав від державних органів, а вони від нього в основному були залежними, потребуючи продуктів для міст, промисловості та армії. І тому партійний і державний апарат взяв курс на створення великих виробництв у вигляді ко-лективних господарств (колгоспів). Колективне господарство у формі кооперативу ринкового типу, в якому селянин залишався власником засобів виробництва, не цікавило Сталіна, хоча ідея реформування сільського господарства відстоювалася Леніним у його останніх працях (так званому «Заповіті Леніна до партії»). Ленінському кооперативному плану партійна і радянська преса співала дифірамби, а сталінське керівництво, ліквідувавши неп, стиха, замасковано відкинуло цю ідею. І це незважаючи на те, що селяни продемонстрували своє ставлення до колгоспів у 20-х роках: за десятиліття перебування у складі СРСР в колгоспи вступило всього 3% від загальної кількості сільгоспробітників.

Голодомо́р 1932–1933 років — масовий, навмисно організований радянською владою голод 1932–1933 років, що призвів до багатомільйонних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР (землі сучасної України за винятком семи західних областей, Криму і Південної Бессарабії, які тоді не входили до УСРР) та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян.

Спланована конфіскація урожаю зернових та усіх інших продуктів харчування у селян представниками радянської влади впродовж Голодомору 1932-33 років безпосередньо призвела до вбивства селян голодом у мільйонних масштабах, при цьому радянська влада мала значні запаси зерна в резервах та здійснювала його експорт за кордон під час Голодомору, забороняла та блокувала виїзд голодуючих поза межі України, відмовлялася приймати допомогу для голодуючих з-за кордону.

72.

Суть радянської українізації як форми коренізації влади полягала передусім в освоєнні та поширенні на державному рівні національної мови. Однак мова нерозривно пов'язана з національною культурою. Тому політика українізації не могла не сприяти подоланню русифікації України, зростанню національної самосвідомості народних мас, а отже, державницьким устремлінням народу. Такі наслідки українізації були вкрай небажаними для центральних властей, які завжди прагнули поглиблення однорідності суспільства, зокрема через «стирання національних відмінностей». І все-таки російське компартійно-радянське керівництво не могло обійтися без урочистих запевнень у необхідності розв'язання національного питання. За допомогою мільйонної армії йому вдалося справитися з українською революцією. Проте було просто неможливо надійно контролювати становище в Україні тільки воєнними засобами Українці повинні були переконатися в тому, що радянська влада — це їхня власна влада. Представники влади мусили спілкуватися в установах і засобах масової інформації їхньою мовою. Переслідувану сотні років рідну мову українці повинні були почути в школах і в закладах культури. Зважаючи на небажані побічні наслідки курсу на укорінення влади, керівники КП(б)У довго не виявляли бажання активно діяти в напрямі українізації. Зрештою, їм довелося б починати українізацію з себе, тобто докласти особисті зусилля для оволодіння мовою, якої не знали За даними 1923 р., тільки 737 з 11 826 відповідальних працівників партійно-державного апарату УСРР заявили, що знають українську мову. На початку 1923 р. керівництво РКП(б) вирішило поставити на порядок денний чергового з'їзду партії пункт про шляхи розв'язання національного питання в СРСР У квітні 1923 р XII з'їзд РКП(б) затвердив політику коренізації як офіційну лінію партії. Здійснення її покладалося на компартії національних республік. Починати політику коренізації треба було передусім із залучення в партійний і радянський апарати місцевих кадрів. В Україні, як і в кожній іншій національній республіці, державний апарат був переважно неукраїнським. Частка українців в апараті у 1923 р. не перевищувала 35 відсотків. Особливо незначною вона була у керівних структурах. В колегіях наркоматів налічувалося 47 відсотків росіян, 26 євреїв і лише 12 відсотків українців. До квітня 1925 р. партійну організацію України очолював «інтернаціоналіст» Е. Квірінг, який звертав мало уваги на здійснення українізації У боротьбі за владу, яка точилася в Кремлі, він підтримував «трійку» (Г. Зінов'єва, Л. Каменева, Й. Сталіна) в її протистоянні з Л. Троцьким Проте після розколу «трійки», коли Сталін розпочав боротьбу з Л. Каменевим і Г. Зінов'євим, Е. Квірінг не спромігся своєчасно зорієнтуватися і втратив посаду. На його місце Сталін надіслав свого найближчого співробітника Л. Кагановича. Саме при Кагановичі політика українізації набула найбільшого розвитку. Новий керівник КП(б)У по-чиновницькому ретельно втілював у життя офіційний курс. Він навіть вивчив українську мову, якої раніше не знав, хоча народився в Україні. Результати українізації 20-х років були вагомими. Частка українців серед службовців державного апарату в 1923— 1927 рр. зросла з 35 до 54 відсотків. На викладання українською мовою перейшло багато інститутів, більше половини технікумів. Більша частина книжок, журналів і газет стала видаватися українською мовою. З ініціативи М. Скрипника національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу та в деяких червоноармійських частинах. На Кубані відкрилися українські школи, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення. Для того щоб зменшити негативні для влади наслідки українізації, Й. Сталін одночасно організовував кампанії, спрямовані проти «буржуазних націоналістів» і «націонал — ухильників». Жупел націонал — ухильництва використовувався передусім проти відповідальних працівників партійного апарату, які приділяли підвищену увагу національному питанню. Коли Й. Сталін досяг вищої влади, його політика стосовно України кардинально змінилася. Причина була тією самою: УСРР за матеріальними та людськими ресурсами майже дорівнювала всім іншим національним республікам, разом узятим. В період «колективного керів-ництва» Сталіну важливо було забезпечити собі громадську і апаратну підтримку з боку УСРР, і він досяг свого. Після цього на передній план виступив інший чинник — потенційна загроза сепаратизму, яку могла відчувати Москва через сам факт існування потужного регіонального центру її власної влади у Харкові (з 1934 р. — в Києві).

73.

Воєнно - комуністичний курс більшовиків на Україні, ігнорування ними національних запитів українського народу викликали обурення серед широких народних мас. У складі КП(б)У завжди були елементи, які прагнули надати радянській владі в Україні національний характер, перетворити Україну в незалежну радянську республіку.

До українських націонал-комуністів історики традиційно зараховують вихідців з національних українських партій комуністичного ґатунку (Українська комуністична партія (боротьбистів) та Українська комуністична партія; УКП) і тих представників більшовицької партії, що, зберігаючи вірність ленінізму, відстоювали українську національну специфіку.

Характерною особливістю звинувачень у буржуазному націоналізмі у цей час була їхня своєрідна персоніфікація — «хвильовізм», «шумськізм», «волобуєвщина», «Волобуєвщина». На початку 1928 р. серед українських комуністів з'явився новий ухил. Його виразником став молодий український економіст російського походження Михайло Волобуєв. Аналогічно Хвильовому в літературі та Шумському в політиці Волобуєв хотів викрити невідповідність між теорією й практикою більшовиків у царині економіки. У двох статтях, опублікованих в офіційному теоретичному часописі «Більшовик України», Волобуєв доводив, що за радянської влади Україна, як і за царя, лишається економічною колонією Росії. Для підтвердження цього він провів ретельний аналіз, що свідчив про те, як, нехтуючи потребами української периферії, уряд і далі розбудовував важку промисловість у російському центрі. Крім того, Волобуєв стверджував, що економіка СРСР становить не єдине й однорідне ціле, а комплекс економічних компонентів, одним із яких є Україна. І кожен із цих компонентів може не тільки самостійно функціонувати, а й безсумнівно бути частиною світового господарства, спираючись на власний потенціал, без посередництва російської економіки. -«Шумськізм». Небезпека, що її являли погляди Хвильового для радянського режиму, посилювалася тим, що вони знайшли підтримку не лише в українських літературних колах, а й у самій Комуністичній партії України, особливо серед колишніх боротьбистів, їхнім лідером був комісар освіти Олександр Шумський, який відкинув вимоги московських ортодоксів засудити Хвильового й виступив із власною критикою Москви. Колишні боротьбисти мали свої підстави вважати лицемірною політику цартії в національному питанні. Щоб надати радянському урядові «українського присмаку», Шумського та його товаришів, які перейшли до більшовиків, було призначено на високі урядові пости. Але одразу ж після перемоги більшовиків майже всіх їх понизили в посаді або виключили з партії. З початком українізації, щоб створити враження, ніби Україною правлять українці, декого з тих, хто лишився в партії, зокрема Шумського, за велінням Москви знову призначили на високі посади. Однак цього разу комісар освіти вирішиб викрити махінації Москви. -Як і Хвильовий, Шумський, засуджуючи російський шовінізм, ставить за головну мету виступити проти священного для більшовиків принципу централізму. В написаному на початку 1926 р. листі до Сталіна він вказує на поглиблення процесів українського національного відродження, переконуючи його в тому, що для блага партії цей динамічний і масовий рух слід контролювати українським комуністам, а не представникам неукраїнських народів. Інакше українці, національна свідомість яких невпинно зростає і які ніколи не ставилися з особливою симпатією до більшовиків, можуть повстати й скинути владу, на яку вони дивляться як на чужоземну. Щоб уникнути цього, Шумський пропонував призначити на керівні посади в українському радянському уряді та Комуністичній партії України таких українських комуністів, як Григорій Гринько і Влас Чубар, відкликавши таких призначенців, як німець Еммануїл Квірінг і зрусифікований єврей Лазар Кагаїювич. Ця пропозиція, що зображалася засобом поширення комунізму, була не чим іншим, як закликом обирати політичних керівників України не в Москві, а на Україні

74)

Початок Другої світової війни (вересень 1939 — червень 1941 року)

Вторгнення в Польщу.Едвард Ридз-Смігли, головнокомандувач польської армії 1939 р.Спільний парад німецького Вермахту та радянської Червоної Армії 23 вересня 1939 року в Бресті. В центрі Гудеріан і Кривошеїн

1 вересня 1939 року Німеччина та Словаччина розпочали військову операцію проти Польщі. У відповідь Велика Британія і Франція (а слідом за ними й залежні від них країни), згідно з попередніми домовленостями з польським урядом, 3 вересня 1939 року оголосили війну Німеччині, з локального конфлікту між Німеччиною та Польщею війна переросла у світову.

Наступ німецьких військ розвивався за планом. Польські війська виявилися слабкою військовою силою порівняно з узгоджено діючими танковими з'єднаннями та люфтваффе. На Західному фронті союзні англо-французькі війська не проявляли активності (див. Дивна війна). Тільки на морі війна почалася одразу: 3 вересня німецький підводний човен U-30 без попередження напав на англійський пасажирський лайнер «Атенія»5 вересня США і Японія оголошують про свій нейтралітет у європейській війні.17 вересня у конфлікт втрутився Радянський Союз. Червона армія перейшла кордон Польщі і розпочала бойові дії проти польської армії. Відповідно до таємної угоди з Німеччиною СРСР окупував східні області Польщі (землі Західної України та Західної Білорусії).

28 вересня німці увійшли до Варшави. Цього ж дня в Москві підписано Договір про дружбу та кордони між СРСР та Німеччиною, який встановив лінію розмежування між німецькими і радянськими військами на території колишньої Польщі приблизно по «лінії Керзона».

6 жовтня капітулювали останні підрозділи польської армії.

Результатом кампанії став розгром польських збройних сил, евакуація польського уряду і залишків його армії за кордон. Відповідно до секретного доповнення до Договору про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом територію Польщі поділено між Третім Рейхом та СРСР, а також Словаччиною і Литвою. Остання не воювала, але 10 жовтня 1939 року підписала з СРСР Договір про взаємодопомогу, згідно з яким литовський уряд дав згоду на дислокацію на своїй території частин Червоної Армії та отримав від Радянського Союзу частину колишніх польських земель — Віленську область. Червона Армія окупувала східну частину Польщі (землі Західної України та Західної Білорусії). Пізніше Західна Україна (1 листопада 1939 року) і Західна Білорусь (2 листопада 1939 року) увійшли до складу СРСР. 17 вересня 1939 року, коли головні сили польської армії були розбиті гітлерівцями, радянські війська перейшли польсько-радянський кордон на території Західної України й Західної Білорусі. Перевага радянських частин була величезною. Уночі 18 вересня польський уряд і головне командування армії переїхали до Румунії, наказавши фронтовим командирам не вступати з більшовиками в бій і відводити війська до румунського кордону.Західноукраїнське населення з ентузіазмом і надією зустрічало Червону армію. Цьому сприяла радянська офіційна пропаганда, яка пояснювала перехід польсько-радянського кордону прагненням запобігти окупації краю нацистами та захистити від поляків, що, відступаючи під натиском німецьких та радянських військ, часто зганяли свою злість на цивільному українському населенні, не спиняючись перед убивством мирних жителів. Наприкінці жовтня 1939 року Народні Збори прийняли Декларацію про возз'єднання Західної України з Радянською Україною у складі СРСР. У листопаді відбулися сесії Верховної Ради СРСР і Української РСР, що ухвалили закони про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Українською РСР. Приєднання західноукраїнських земель до СРСР розпочало процес їх радянізації, тобто перекроювання всіх сторін життя відповідно до вироблених за роки радянської влади зразків. Деякі заходи нової влади — розширення мережі шкіл, поліпшення медичного обслуговування, переселення частини мешканців міст у добре обладнанні квартири тощо — дістали схвальну оцінку населення. Включення до складу СРСР Західної України супроводжувалося насильницькою колективізацією, масовими переслідуваннями й арештами місцевого населення. З 1939 по 1941 pp. тільки в тюрмах «визволеної» Галичини були замучені 50 тис. політв'язнів, а з її території депортовано понад мільйон жителів.

75)

В Україні встановився жорстокий окупаційний режим. Фашисти позбавили населення цивільних прав, заявивши, що їхня мета — змусити українців працювати на Німеччину (2,3 млн. мешканців України були вивезені на примусові роботи). Гітлерівці грабували матеріальні ресурси України. Через голод жителі міст змушені були перебиратися в сільську місцевість або міняти речі на продукти харчування (населення Києва скоротилося на 60 %). Окупанти прагнули потопити в крові партизанський рух, ліквідувати підпільні організації, за допомогою політичних провокацій послабити волю українського народу до боротьби за визволення. Першими жертвами нацистського терору стали радянські полонені, партійні й комсомольські працівники, євреї та цигани, психічно хворі люди, а згодом — усі категорії населення республіки.Розгортається партизанська боротьба — на 1942 р. радянські партизанські загони в Україні нараховували десятки тисяч бійців. Їхні дії координував Український штаб партизанського руху — філія НКВС на чолі з генералом Т. Строкачем. Особливо уславилися своїми діями великі партизанські з’єднання на чолі з С. Ковпаком, О. Сабуровим, О. Федоровим, що діяли в північних районах України. Окремою трагічною сторінкою є історія радянського підпілля, що існувало в більшості значних українських міст.

76)

Дії ОУН-УПА на західноукраїнських землях

Розвиток подій у Західній Україні мав свої особливості. До початку війни ОУН обмежено співпрацювала з гітлерівцями (у складі німецької армії було створено батальйони «Нахтігаль» і «Роланд» (розпущені вже наприкінці 1941 р.) та «Легіон українських націоналістів», а в 1943 р. — добровольчу дивізію СС «Галичина»).

У червні 1941 р. у Львові діячі ОУН здійснили спробу проголосити українську державу, але ці дії суперечили інтересам окупаційного режиму й були придушені. Прагнення ОУН знайти рівновагу між власними інтересами та цілями фашистів не дали результату. Наприкінці 1942 р. прихильники С. Бандери (котрий перебував у цей час у нацистському концтаборі) починають формувати великі партизанські сили, а з 1943 р. конгрес ОУН закликав до антинацистської й антирадянської боротьби.ОУН знищувала залишки Червоної Армії після гітлерівського вторгнення, а наприкінці 1941 р. ОУН (Б) перейшла до партизанської тактики й боротьби на два фронти після спроб окупантів розпустити її загони. Масового характеру збройна боротьба ОУН набула восени 1942 р., коли була створена Українська Повстанська Армія (УПА) на чолі з Р. Шухевичем. Почавши збройну боротьбу в Поліссі й на Волині, УПА поступово встановила контроль над Галичиною та деякими іншими регіонами. УПА розраховувала тільки на власні сили, бо не мала підтримки з-за лінії фронту.УПА визначала себе як повстанський рух, мета якого — створення незалежної Української держави. Тому (особливо після III Великого збору ОУН у 1943 р.) вона вела воєнні дії проти всіх, хто являв загрозу для української незалежності — СРСР, Німеччини, Польщі.Після закінчення Другої світової війни ОУН-УПА продовжували боротьбу проти сталінського режиму.

77)

Радянське підпілля і партизанський рух в Україні

Незважаючи на кривавий нацистський терор, до партизанської й підпільної боротьби ставали найбільш мужні люди, переважно комуністи, комсомольці та бійці Червоної Армії, які потрапили в оточення. У складних умовах підпілля, щодня піддаючи себе смертельному ризику, вони збирали на полях недавніх боїв кинуту зброю, готували мережу явок, шукали і налагоджували зв'язок з «Великою землею» (так називали радянську територію за лінією фронту), розмножували та поширювали антифашистські листівки.

Після розгрому фашистських військ під Москвою ситуація в партизанському русі почала змінюватись. Війна набувала затяжного характеру. Радянське керівництво, враховуючи ситуацію на фронтах, переглянуло свою воєнну доктрину. Необхідно було створити масовий партизанський рух. який би відтягував на себе значні сили ворога, створював йому труднощі та перешкоди в тилу.З цією метою 30 травня 1942 р. при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) на чолі з першим секретарем ЦК КП(б) Білорусії П.Пономаренком. Услід за цим стали створюватися республіканські й обласні штаби партизанського рух.У травні 1942 р. виникає Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі зі Т.Строкачем. УШПР розгорнув активну роботу, спрямовану на забезпечення дій партизанських загонів, переправляючи літаками в партизанські краї зброю, боєприпаси, засоби зв'язку, пропагандистську літературу, поліграфічну техніку та спеціалістів з ведення «лісової війни».Партизанському керівництву вдалося здійснити координацію бойових дій як між окремими партизанськими загонами, так і узгодити їх з діями частин регулярної армії. Під керівництвом Українського штабу партизанського руху визвольна діяльність народних месників активізувалася.