Соціальний діалог: тенденції та перспективи розвитку в Україні

Середа, 18 серпня 2010, 10:24

SmirnovaАнна Смірнова, головний спеціаліст відділу аналітично-інформаційної роботи та прогнозування Національної служби посередництва і примирення

Проголошення України демократичною, правовою і соціальною державою вимагає здійснення активної та послідовної політики, спрямованої на досягнення соціальної злагоди, миру і спокою у суспільстві та забезпечення високої якості життя і умов гідної праці. Сучасна соціально-економічна і політична ситуація в Україні передбачає необхідність узгодження інтересів різних соціальних груп та органів влади цивілізованим, безконфліктним шляхом, що повинна забезпечити ефективна державна соціальна політика.

У соціально-політичному просторі за участю держави формується інститут соціального діалогу. Ідеї тристороннього співробітництва (трипартизму), що виникли у світовій практиці, стають актуальними в соціальній політиці України.

Розвиток ефективного соціального діалогу є необхідною умовою європейської інтеграції України, оскільки, крім іншого, саме завдяки соціальному діалогу країни Європейського Союзу досягли високого економічного розвитку та гідного рівня життя.

У широкому розумінні соціальний діалог – це паритетна конструктивна співпраця між громадянським суспільством (як окремою сферою суспільних відносин, в якій реалізуються приватні інтереси громадян та їхніх груп, котра існує паралельно з державою, однак прямо їй не підпорядкована) та державою (як виразником загальносуспільних інтересів). У вузькому - замикається в рамках традиційної форми ведення консультацій, переговорів та інших форм соціально-політичних контактів, що відбуваються між урядом, профспілками та об’єднаннями роботодавців. Соціальний діалог виступає чинником стабільного поступального розвитку сучасного суспільства як динамічно збалансованої цілісної системи. Він володіє потенціалом широкого застосування у практиці соціально-політичного управління як фактор підвищення ефективності державної політики і подолання, таким чином, недосконалості стандартних механізмів представницької демократії. Завдяки розвиткові соціального діалогу відбувається залучення основних інститутів громадянського суспільства до взаємодії з органами державної влади, що є оптимальним способом розвитку потенціалу самого державного управління, забезпечує можливість переходу від політичної конфронтації до співробітництва, вільного саморозгортання процесів консолідації суспільства.

Поняття "соціальний діалог" залучено до наукового обігу вітчизняної політології недавно. Це обумовлює необхідність теоретичного осмислення поняття, причин виникнення, еволюції, функцій і перспектив розвитку в сучасній Україні. Соціальний діалог як явище має також важливе практичне значення, оскільки фактично мова йде про реальне забезпечення прав і свобод громадян України, зокрема права на свободу об’єднання та ведення колективних переговорів, сприятливе середовище для соціально-трудових відносин, а також визнання ролі соціальних партнерів.

Одним із перших, хто приділив увагу проблематиці пошуку соціальної злагоди в суспільстві, був Ж.-Ж. Руссо. Формування та розвиток соціального діалогу взаємопов’язані з проблемами узгодження інтересів представників праці й капіталу, про що свідчать дослідження Ф. Енгельса, К. Маркса, А. Маршалла, Дж. Мілля.

Теоретико-концептуальні засади соціального діалогу знаходять своє втілення в теорії соціальної взаємодії та солідарності, на що звертали увагу М. Вебер, Е. Дюркгейм, Т. Парсонс. Суттєвий вплив на розвиток ідеї соціального діалогу зробили Л. Ерхард, А. Мюллер-Армак і В. Репке, які створили концепцію соціального ринкового господарства.

Соціальні питання також знайшли свій відбиток і в українській державницькій та політичній думці. Ще за часів Київської Русі митрополит Іларіон обстоював ідею рівності всіх народів, "благодать" порівнював зі злагодою у суспільстві.

У Конституції П. Орлика, яка регламентувала основні питання державного будівництва в Україні, приділялась увага соціальному захисту козацьких сімей, встановленню визначених засад взаємин між владою та громадянами.

У більш пізні часи питання, пов’язані з пошуком суспільного компромісу, досягненням злагоди, спокою і миру у суспільстві, розглядались у працях М. Грушевського, М. Драгоманова, І. Франка та інших провідників української політологічної думки.

Соціальний діалог здатний виступати досить досконалим інструментом впровадження соціальної політики держави. Значну роль він відіграє у досягненні соціального миру та злагоди, що є важливою умовою забезпечення соціальної та політичної стабільності у суспільстві. Достоїнством соціального діалогу є не тільки те, що він регулює відносини між працею і капіталом, знижує рівень конфліктів між різними верствами суспільства, а і, що важливо, підвищує відповідальність робітників за ефективність виробництва і результати праці.

Соціальний діалог в економічній сфері сприяє поліпшенню економічних показників, більшій збалансованості бюджету, зниженню рівня інфляції; у соціальній сфері – скороченню рівня безробіття, розвитку середнього класу, запобіганню маргіналізації населення, соціальному захисту працівників, підвищенню мотивації праці; у політичній сфері – падінню страйкової активності, участі груп інтересів у процесі прийняття рішень, забезпеченню політичної стабільності.

Основними принципами соціального діалогу у сфері праці є:

• рівноправність та паритетність сторін соціального діалогу;

• відкритість, добровільність та конструктивність соціального діалогу;

• дотримання суб’єктами соціального діалогу законів та інших нормативно-правових актів;

• повноважне представництво сторін;

• свобода вибору при обговоренні питань у сфері праці;

• пріоритетність примирних процедур та компромісних рішень при узгодженні різних інтересів і вирішенні трудових спорів (конфліктів);

• обов’язковість додержання досягнутих домовленостей і виконання прийнятих рішень;

• взаємна відповідальність сторін, їх представників за невиконання зобов’язань за колективними договорами і угодами;

• сприяння розвитку соціального діалогу з боку держави.

Принцип трипартизму став головною передумовою успішної діяльності Міжнародної організації праці (МОП), яка була створена у 1919 році. Від моменту заснування перед МОП постало завдання сприяти співпраці між урядами, роботодавцями та працівниками задля досягнення соціальної справедливості шляхом вирішення проблем у сфері праці на міжнародному рівні з метою встановлення "всеохоплюючого і стабільного миру" [1, с. 3].

Твердження про те, що загальний та міцний мир може бути встановлений лише на основі соціальної справедливості, були уточнені у Декларації про цілі і завдання МОП, ухваленої на Філадельфійській конференції у 1944 році. І сьогодні, в епоху глобалізації, вони звучать доречно, як ніколи, та залишаються ідео­логічним фундаментом МОП [2].

Принципи, закладені у Статуті МОП, у багатьох конвенціях і рекомендаціях, були далі розвинуті у Висновках про тристоронні консультації на національному рівні з питань економічної та соціальної політики (Міжнародна конференція праці, 1996 р.) і Резолюції про трипартизм та соціальний діалог (Міжнародна конференція праці, 2002 р.).

В Резолюції про трипартизм та соціальний діалог відзначається, що "соціальний діалог стає стрижнем демократичних суспільств." [4]. Цей документ надає особливого значення тому факту, що "соціальні партнери відкриті для діалогу" і "на місцях співпрацюють з неурядовими організаціями", що поділяють ті ж цінності та цілі "в конструктивному порядку."

Усвідомлюючи потенціал Міжнародного бюро праці в галузі співробітництва з громадянським суспільством, Генеральна конференція запропонувала Міжнародній організації праці (МОП) забезпечити, щоб з тристоронніми учасниками проводились консультації з питань відбору та взаємовідносин з іншими організаціями громадянського суспільства, з якими МОП може здійснювати співробітництво. Таким чином, МОП визначила за доцільне залучення до сфери соціального діалогу більш широкого кола учасників.

Висновки про тристоронні консультації на національному рівні з питань економічної та соціальної політики виглядають таким чином:

• тристороннє співробітництво не закінчується саме собою, це засіб вирішення різних економічних і соціальних проблем;

• тристороннє співробітництво не йде в розріз з ринковою економікою та демократією;

• тристороннє співробітництво надає змогу соціальним партнерам брати участь у процесі формулювання і прийняття рішень стосовно питань економічної та соціальної політики;

• тристороннє співробітництво є досить гнучким інструментом, щоб пристосуватися до найрізноманітніших ситуацій за умови, що усі сторони твердо бажають цього досягти;

• головним завданням тристороннього співробітництва є ефективне сприяння вирішенню проблем, що виникають у багатьох країнах із загостренням економічних труднощів та глобалізацією економіки, а також з програм структурного регулювання, спричинених цими факторами;

• однією з найважливіших ролей тристороннього співробітництва повинно бути намагання примирення вимог соціальної справедливості з вимогами конкурентоспроможності підприємств і економічного розвитку; слід пам'ятати, що тристороннє співробітництво повинно застосовуватися не лише за несприятливих, але й за сприятливих обставин;

• ефективність тристороннього співробітництва обумовлена певними умовами: наявність незалежних, вільних і достатньо репрезентативних трьох сторін, які виконують різні функції; тісна взаємодія сторін стосовно розв'язування проблем та пошук рішень, які є взаємно корисними, як для них, так і для суспільства в цілому; застосування МОП усіх можливих заходів з метою сприяння тристоронньому співробітництву [1, с. 81-86].

Таким чином, соціальний діалог повинен стати частиною світогляду влади. І підтвердженням цього є підписання 29 грудня 2005 року Президентом України Указу "Про розвиток соціального діалогу в Україні", в якому соціальний діалог визначений як один з головних чинників забезпечення соціальної стабільності, розвитку громадянського суспільства та запобігання суспільним конфліктам [5]. Метою видання даного Указу було підвищення ролі професійних спілок і організацій роботодавців та їх об'єднань у формуванні економічної та соціальної політики держави, подальшого розвитку соціального діалогу як одного з головних чинників забезпечення соціальної стабільності, розвитку громадянського суспільства, запобігання суспільним конфліктам.

Відповідно до класичної моделі (модель МОП) соціальний діалог впроваджується на засадах двопартизму (на рівні підприємства: роботодавець-наймані працівники) або трипартизму (на рівні держави: організації роботодавців - наймані працівники (профспілки) - представники влади).

Державне втручання у взаємовідносини робітників і працедавців, за умови їхньої згоди на таке втручання, отримало назву "трипартизм" [6, с. 126]. Російські вчені Мкртчан Г. та Чистяков І. розглядають дві основні моделі державних дій: "до" і "після" трудового конфлікту.

Перша модель характерна, скоріше за все, для країн континентальної Європи, де держава завжди більш рішуче здійснювала вплив на приватний сектор виробництва. За цією моделлю держава прагне запобігти небажаним подіям і заздалегідь досягти такої угоди між сторонами, яка дала б змогу забезпечити соціальний мир, принаймні, хоча б на термін дії цієї угоди.

Друга ж модель характерна для Великобританії, США, Канади і деяких інших країн, де держава традиційно здійснює лише мінімальне регулювання економіки. Ця модель передбачає, що втручання держави відбувається на тій стадії, коли конфлікт між роботодавцями та профспілками вже виник і загрожує перерости у такі дії, які можуть зруйнувати стабільність у суспільстві.

Риси першої моделі притаманні більшості країн СНД, у тому числі і Україні. З метою сприяння регулюванню трудових відносин та соціально-економічних інтересів працівників і власників діючим законодавством України визначено правові засади розробки, укладення і виконання колективних угод на державному, галузевому, регіональному рівнях та колективних договорів на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і господарювання [7].

Загалом, з розвитком постіндустріального суспільства вузька форма соціального діалогу (традиційне ведення переговорів, консультації та інші форми взаємодії класичних соціальних партнерів у трикутнику "роботодавці-профспілки-держава") виявляється недостатньою для врегулювання багатьох фундаментальних соціальних проблем. Шкала соціального діалогу в інституційному сенсі змінюється і розширюється, оскільки профспілки та роботодавці не можуть вичерпно представляти різноманітні інтереси усіх верств суспільства. Відтак, спостерігається розповсюдження практики соціального діалогу на всі структури так званого "третього сектору" - об'єднання громадян, інститути територіального, професійного, економічного самоврядування.

Отже, збільшення включення різноманітних соціальних суб'єктів до процесу досягнення узгоджених соціальних цілей є одним з найважливіших очікуваних результатів соціального діалогу в сучасному суспільстві.

В історичній ретроспективі в Україні існували окремі елементи соціального діалогу - колективні договори, організації профспілок, ради трудових колективів. Однак, якщо на рівні підприємства механізми співпраці між соціальними партнерами були певним чином відпрацьовані, то на регіональному, галузевому, національному рівнях необхідно було створювати цілком нову для нашої держави правову та інституційну модель.

З прийняттям у 1993 році Закону України "Про колективні договори та угоди" та створенням Національної ради соціального партнерства при Президенті України (НРСП) - постійно діючого консультативно-дорадчого органу при Президентові України була сформована національна трирівнева система соціального діалогу в сфері договірного регулювання колективних трудових відносин.

Щодо розвитку соціального діалогу Національна рада виконувала такі важливі функції:

• співпраця та проведення у межах своїх повноважень консультацій з органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, організаціями роботодавців, професійними спілками та їх об'єднаннями, іншими громадськими організаціями щодо вирішення питань соціально-економічного розвитку і трудових відносин та за результатами внесення у встановленому порядку узгоджених пропозицій;

• вивчення, узагальнення та сприяння поширенню вітчизняного і міжнародного досвіду з організації та ведення соціального діалогу, а також роботи відповідних тристоронніх органів;

• сприяння створенню та діяльності допоміжних органів соціального діалогу на галузевому, регіональному і виробничому рівнях, надання їм консультаційної та організаційно-мето­дичної допомоги;

• співпраця з науково-дослідними установами, вищими навчальними закладами з питань проведення наукових досліджень щодо розвитку соціального діалогу;

• організація проведення науково-практичних конференцій, семінарів з питань розвитку соціального діалогу на всіх рівнях та бере участь у їх роботі.

Наприкінці 2005 року Указом Президента України "Про розвиток соціального діалогу" замість НРСП було створено новий консультативно-дорадчий орган в сфері соціального діалогу - Національну тристоронню соціально-економічну раду (НТСЕР).

Однак, останнім часом НРСП не завжди спрацьовувала достатньо ефективно. Неодноразово ставилися питання щодо збільшення ролі НРСП у формуванні політики у сфері соціально-трудових відносин, сприяння активному пошуку взаємоприйнятих рішень складних проблем державної соціальної політики. Крім того, у соціально-економічному житті України відбулися істотні зміни.

На початку ХХІ ст. поступово відбувалося усвідомлення тактики соціального діалогу як головного засобу формування цивілізованих соціально-трудових відносин. Трансформація політичного режиму, його демократичний характер, а також орієнтація України на європейську інтеграцію сприяли удосконаленню ведення соціального діалогу в нашій державі. Практичний досвід діяльності НРСП за 12 років засвідчив необхідність реформування та внесення назрілих коректив у Положення про НРСП, спрямованих на посилення ролі тристороннього органу, який має бути єднальною ланкою між державою, профспілками і роботодавцями. Указом Президента України від 29.12.2005 р. № 1871/2005 "Про розвиток соціального діалогу в Україні" утворено Національну тристоронню соціально-економічну раду (далі - Національна рада), при цьому НРСП ліквідовано [5].

Відповідно до Положення про Національну тристоронню соціально-економічну раду, затвердженого вищенаведеним Указом, Національна рада є консультативно-дорадчим органом при Президентові України. Згідно з цим Положенням основними завданнями Національної ради є: "сприяння узгодженню позицій сторін соціального діалогу щодо шляхів дальшого розвитку соціально-економічних і трудових відносин, укладанню угод з питань регулювання таких відносин; розроблення та внесення Президентові України пропозицій з питань формування та реалізації державної соціально-економічної політики".

Також у 1998 році був прийнятий Закон України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів), Указом Президента створено Національну службу посередництва і примирення (НСПП) - постійно діючий державний орган, основним завданням якого є сприяння врегулюванню колективних трудових спорів (конфліктів), здійснення посередництва і примирення під час їх вирішення.

Основними завданнями НСПП є сприяння взаємодії сторін соціально-трудових відносин у процесі врегулювання колективних трудових спорів, що виникли між ними; прогнозування виникнення конфліктів та сприяння своє­часному їх вирішенню; здійснення посередництва та примирення під час вирішення таких спорів [8].

Служба постійно здійснює моніторинг стану соціально-трудових відносин, аналізує причини виникнення розбіжностей між найманими працівниками та власниками, інформує та надає пропозиції відповідним органам державної влади, сторонам соціального діалогу щодо своєчасного вирішення та запобігання виникненню колективних трудових спорів, попередження страйків та акцій соціального протесту.

Таким чином, починаючи з 1991 року в національному правовому полі відбувалось розширення сфери використання соціального діалогу та Були сформовані його засади у трудовому законодавстві.

Починаючи з 1998 року соціальні партнери здійснювали неодноразові спроби розробити і створити умови для прийняття законопроекту про соціальний діалог, який унормував би діяльність відповідних існуючих соціальних інституцій. Останній, узгоджений всіма сторонами варіант тексту проекту Закону про основні засади соціального діалогу в Україні, був підготовлений в межах реалізації проекту МОП у 2005-2006 роках.

Важливим здобутком у розробці законодавства став проект Закону України "Про соціальний діалог в Україні". Законопроект визначає правові засади організації та порядку ведення соціального діалогу в Україні з метою вироблення та реалізації державної соціальної та економічної політики, регулювання соціально-трудових відносин та забезпечення підвищення рівня і якості життя громадян, соціальної стабільності в суспільстві.

Під терміном "соціальний діалог" в проекті розуміється процес визначення та зближення позицій, досягнення спільних домовленостей та прийняття узгоджених рішень сторонами соціального діалогу, які представляють інтереси працівників, роботодавців та органів виконавчої влади і місцевого самоврядування, з питань формування та реалізації державної соціальної та економічної політики, регулювання соціально-трудових відносин.

В Україні соціальний діалог здійснюється на загальнонаціональному, галузевому, територіальному та локальному (підприємство, установа, організація, транснаціональна корпорація) на тристоронній або двосторонній основі. (див. Табл. 1).

Таблиця 1

На національному рівні
Профспілкова сторона, суб’єктами якої є всеукраїнської об’єднання профспілок, а в межах певного виду економічної діяльності – всеукраїнські професійні спілки, створені за галузевою ознакою	Сторона роботодавців, суб’єктами якої є всеукраїнські об’єднання організацій роботодавців та їх об’єднання, що діють у кількох видах економічної діяльності, а в межах певного виду економічної діяльності – об’єднання роботодавців, які створені за галузевою ознакою і мають статус всеукраїнських	Сторона органів виконавчої влади, суб’єктами якої є Кабінет Міністрів України та/або центральні органи виконавчої влади
На територіальному рівні
Профспілкова сторона, суб’єктами якої є професійні спілки відповідного рівня та організації професійних спілок, їх об’єднань, які діють на території відповідної адміністративно – територіальної одиниці	Сторона роботодавців, суб’єктами якої є організації роботодавців та їх об’єднання, що діють на території відповідної адміністративно – територіальної одиниці	Сторона органів виконавчої влади, суб’єктами якої є місцеві органи виконавчої влади, що діють на території відповідної адміністративно – територіальної одиниці
На території відповідної адміністративно – територіальної одиниці
Профспілкова сторона адміністративно – територіальної одиниці	Сторона роботодавців адміністративно – територіальної одиниці	Органи місцевого самоврядування в межах повноважень
На локальному рівні
Сторона працівників, суб’єктами якої є первинні профспілкові організації, а в разі їх відсутності – вільно обрані представники працівників			Сторона роботодавця, суб’єктами якої є роботодавець та/або уповноважені представники роботодавця

Безперечно, розширення сфери соціального діалогу має як позитивні "здобутки", так і негативні "ризики". До перших, зокрема, можна віднести розбудову України як демократичної, соціальної держави з розвиненим громадянським суспільством, що вміє знаходити консенсус та враховувати інтереси всіх верств населення. Цей позитивний вплив може бути особливо відчутним на місцевому рівні, на який сьогодні перенесені акценти державної регіональної політики, і де розвиток соціального діалогу із залученням місцевих громад та органів самоврядування має відігравати вирішальну роль у розв'язанні життєво важливих проблем.[10]

Стосовно ризиків розширення сфери соціального діалогу за межі класичних трудових відносин, доцільно говорити про ймовірність розмивання існуючих, класичних форм і суб'єктів соціального діалогу у трикутнику "уряд-профспілки-роботодавець", визначальної "тріади прав" працівників - на зайнятість, оплату та умови праці, що може мати наслідком руйнування існуючої системи регулювання та балансування інтересів сторін.

З другого боку, боротьба за світове технологічне лідерство, нові виклики глобалізації вимагають адекватної відповіді національного ринку праці за такими напрямами, як забезпечення людського розвитку, підвищення конкурентоспроможності робочої сили та якості населення загалом. Реалізація визначених завдань вимагатиме від суспільства залучення всіх наявних засобів та механізмів впливу, в тому числі й розширення кола питань, що регулюються сьогодні в рамках соціального діалогу.

Слід зауважити, що наявність чи відсутність на виробничому рівні профспілок не обмежує можливості реалізації соціального діалогу, оскільки законом передбачено процедуру укладення колективного договору з іншими представниками працівників, а також у разі наявності в одній організації представників кількох різних профспілок. Крім того, кожний працівник, під час підготовки проекту колективного договору, має можливість подати до органу, що займається його розробкою, власні пропозиції щодо змісту цього документу. Таким чином, усі суб'єкти соціального діалогу, що діють на виробничому рівні, в межах існуючих механізмів і процедур мають змогу реалізувати власні завдання.

Починаючи з галузевого рівня, соціальний діалог набуває тристороннього характеру. Разом з представниками працівників та роботодавців, які діють на цьому рівні, стороною соціального діалогу виступає також держава в особі центральних органів виконавчої влади.[11]

Існуючі механізми соціального діалогу у вигляді укладення галузевих угод сьогодні мають певні перешкоди, пов'язані, передусім, з недостатньою сформованістю галузевих організацій роботодавців, відсутністю чіткого механізму визначення сфери дії галузевих угод. Крім того, перехід на міжнародні стандарти статистики (стандарт поширення даних Міжнародного валютного фонду), що здійснюється Україною на виконання відповідної Державної програми, в ряді випадків призводить до руйнування існуючих механізмів соціального діалогу, оскільки класифікації галузей народного господарства та видів економічної діяльності мають значні відмінності. В той же час, учасники або сторони соціального діалогу, як інституції, були утворені раніше саме за галузевою ознакою. Наведені перешкоди, зокрема, призводять до того, що галузеві угоди часто мають формальний характер, повторюючи норми чинного законодавства, якими встановлюються мінімальні гарантії в сфері оплати, умов праці та зайнятості тощо.

Перенесення акцентів державної політики з централізованого управління на регіональний рівень, що супроводжується передачею владних повноважень регіональним органам виконавчої влади та місцевого самоврядування, відкриває найбільш широкі можливості для використання соціального діалогу та реалізації його завдань. Однак до цього часу саме цей рівень залишається найбільш "слабкою ланкою" в усій системі соціального діалогу.

Єдиним законодавчо визначеним сьогодні інструментом соціального діалогу на цьому рівні залишаються регіональні угоди. Практика свідчить, що вони фактично позбавлені будь-якого впливу на ситуацію в регіоні. Найбільш вагомими чинниками цієї ситуації є не сформованість інституцій, які мають виступати сторонами соціального діалогу і, як наслідок, невизначеність власне предмету таких угод.

За сучасних умов регіональні угоди укладаються між регіональним органам виконавчої влади, організаціями роботодавців та профспілковими об'єднаннями регіонального рівня, що останнім часом отримують статус регіональних профспілок, відповідно до норм Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності". Слід зазначити, що регіональні профспілкові об'єднання не можуть бути ефективною стороною соціального діалогу навіть за умови отримання ними статусу регіональних профспілок, оскільки свого часу були утворені для координації діяльності обласних комітетів галузевих профспілок. Відтак, подібні новоутворені регіональні профспілки фактично не мають працівників, які є членами таких профспілок, а отже, мотивації щодо захисту їхніх прав та інтересів. Крім цього, існуючі на регіональному рівні механізми соціального діалогу не включають до кола учасників органи місцевого самоврядування, місцеві громади, громадські та неурядові організації, що діють на цьому рівні. Потребує уточнення й саме поняття "регіон", оскільки сьогодні воно використовується переважно як еквівалент терміну "область", що унеможливлює участь у процедурах соціального діалогу суб'єктів міського, сільського та селищного рівнів. Все це значно звужує сферу використання можливостей соціального діалогу.[12]

Окремі елементи соціального діалогу на національному рівні відпрацьовані та реалізуються в межах укладення Генеральної угоди між державою в особі центральних органів виконавчої влади, об'єднаннями організацій роботодавців та профспілок всеукраїнського рівня. Однак ця практика не може бути визнана достатньою, оскільки зобов'язання Генеральної угоди часто не мають стратегічного спрямування та послідовного характеру, а відповідальність у разі їх невиконання є, як правило, суто символічною.

Виходячи з цього, забезпечення реалізації основної мети соціального діалогу має здійснюватися шляхом:

• створення позитивної мотивації усіх соціальних партнерів щодо розвитку соціального діалогу, формування необхідних передумов та поширення використання сторонами соціального діалогу, разом з колективними переговорами як основним його інструментом, таких засобів,як консультації, обмін інформацією, прийняття спільних рішень, застосування узгоджу вальних процедур та ін.;

• формування у суспільстві настанов на розбудову основних інституційних елементів громадянського суспільства, таких як, наприклад, структуровані належним чином організації роботодавців;

• розвитку взаємодії сторін соціального діалогу з органами державної влади та місцевого самоврядування, засобами масової інформації, неурядовими й громадськими організаціями, місцевими громадами, іншими соціальними інституціями усіх рівнів.

Підвищення ролі таких органів, як Національна тристороння соціально-економічна рада (НТСЕР), її структур регіонального (територіального) рівня як тристоронніх органів соціального діалогу, та Національна служба посередництва і примирення (НСПП) сприятимуть вирішенню вище визначених завдань.

Реалізація наведених вище напрямів удосконалення правового регулювання і практики, соціального діалогу дозволить підвищити його якість, сформувати сучасну законодавчу базу в цій сфері, створити передумови для забезпечення гармонізації національних стандартів якості трудового життя громадян з європейськими, вдосконалення системи взаємодії органів державної влади з інститутами громадянського суспільства.

Використана література:

1. Тристоронні консультації/Переклад з англ.; Наукова ред. Костриця В.І. – К.: Міленіум, 2002. – 108 с.

2. Жуков В.І., Скуратівський В.А.Соціальне партнерство в Україні. Навчальний посібник. УАДУ. –К.: 2000. – 200 с.

3. Головко М. Л., Дубровський М. Л., Жуков В.І. Соціальне партнерство (Сучасний міжнародний досвід). Науково-аналітичний центр Об’єднання профспілок "Громада" –К.: 1994–57с.

)// http://www.ilo.org./ilolex/russian/docs/convdisp1.htm.

5. Указ Президента України від 29 грудня 2005 року № 1871/2009 "Про розвиток соціального діалогу"// http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

6. Мкртчан Г., Чистяков И. Социальное партнерство, трипартизм и генеральные соглашения//Общество и экономика. – 1998. - № 10-11. – С. 117-150.

7. Закон України "Про колективні договори і угоди" від 01.07.1993 р. № 3356-ХІІ//ВВР. 1993. - № 36. – С. 361.

8. Положення про Національну службу посередництва і примирення, затверджене Указом Президента України від 17 листопада 1998 року № 1258/98, із змінами та доповненнями//http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

9. Інформація про результати діяльності Національної служби посередництва і примирення за 2009 рік//Бюлетень Національної служби посередництва і примирення. - № 1-2, 2010. – С. 52.

10. Формування відносин соціального партнерства в Україні: історія та сучасність // Збірник наукових праць Української Академії державного управління при Президентові України. Вип.1. –К.: 2000.–С.401–409.

11. Дубровський М. Л., Жуков В.І. Структура, зміст процесу соціального партнерства // Профспілки України. – № 1-2. 1995. –С.9–15.

12. Жуков В.І. Трипартизм і соціальний діалог у системі соціально-трудових відносин. Навчальний посібник // Соціально-трудові відносини: питання теорії та практики в Україні. –К.: АПСВ, 2005. –C.103-145.