0772140_D73CA_socialna_psihologiya

16.Зміст, механізми та інститути соціалізації. Соціалізація являє собою процес становлення особистості, поступове засвоєння нею вимог суспільства, придбання соціально значимих характеристик свідомості і поведінки, які регулюють її взаємини із суспільством. Соціалізація – акумулятивний процес, у ході якого накопичуються соціальні навички. Фрейд виділив психологічні механізми соціалізації: імітацію, ідентифікацію, почуття сорому і провини. Імітацією називається усвідомлена спроба дитини копіювати визначену модель поведінки. Зразками для наслідування можуть виступати батьки, родичі, друзі і т.д. Ідентифікація — спосіб усвідомлення приналежності до тієї чи іншої спільності. Через ідентифікацію діти приймають поведінку батьків, родичів, друзів, сусідів, і т.д., їхньої цінності, норми, зразки поведінки як свої власні.Імітація й ідентифікація є позитивними механізмами, оскільки вони націлені на засвоєння визначеного типу поведінки. Сором і провина являють собою негативні механізми, тому що вони придушують чи забороняють деякі зразки поведінки. Інститути соціалізації — конкретні групи, в яких людина долучається до системи норм, цінностей і соціальних зв'язків (сім'я, школа, неформальні організації, засоби масової інформації тощо). Вони характеризуються стійкою формою організації спільної діяльності, усталеним комплексом правил, принципів, норм, що її регулюють. Водночас інститути соціалізації є різновидами особливих соціальних зв'язків, що забезпечують цілісність взаємодії особи і суспільства; заданим набором доцільно орієнтованих стандартів поведінки особи в конкретних ситуаціях.

17. Етапи та структура процесу соціалізації. Соціалізація - комплексний процес засвоєння індивідом певних соціальних ролей і/або інтеграція до певної соціальної групи. Соціалізація виступає одним із основоположних соціальних процесів що забезпечує існування людини в середині суспільства. Соціалізація являє собою процес входження людини в суспільство, включення її в соціальні зв'язки та інтеграції її з метою встановлення її соціальності.Крім того, соціалізацією є також процес пристосування (адаптації) дорослої людини, яка з причини певних обставин (перебування в певній "антисоціальній" групі, довготермінове перебування у в'язниці тощо) довгий час була поза суспільством, або перемістилася з одного суспільства в інше (зміна громадянства тощо.) Процес соціалізації проходить відповідно до статі та етапів життя, які поділяються на:Дитинство,Юність,Молодість,Зрілість,Старість. Соціалізація може бути: Первинною,Вторинною. Первинна соціалізація - охоплює дитинство, юність та молодість і є характерною тим що людина соціалізується через своє безпосереднє оточення (родина, друзі, родичі). Інститутами соціалізації є сім'я та освіта. Вторинна соціалізація- охоплює зрілість та старість і характеризується тим що людина соціалізується через вплив вторинних соціальних груп та соціальних інститутів. Інститутами соціалізації є ЗМІ (ЗМК), виробництво, культура, економіка, право тощо.

18. Особливості процесу соціалізації в онтогенезі. Соціалізація повинна починатися в дитинстві, коли приблизно на 70% формується людська особистість. У дитинстві закладається фундамент соціалізації, і в теж час це самий незахищений її етап. Він відбувається на трьох різних стадіях: 1) стадії наслідування і копіювання дітьми поведінки дорослих; 2) ігрової стадії, коли діти усвідомлюють поведінку як виконання ролі; 3) стадії групових ігор, на якій діти учаться розуміти, що від них чекає ціла група людей. Юність завершує активний період соціалізації. До юнаків звичайно відносять підлітків і молодих людей у віці від 13 до 19 років. У цьому віці відбуваються важливі фізіологічні зміни, які спричиняють визначені психологічні зрушення: поява потягу до протилежної статі, агресивність, яка нерідко невмотивована, виявляється схильність до необміркованого ризику і не уміння оцінити ступінь його небезпеки, підкреслене прагнення до незалежності і самостійності. Зрілий вік характеризує розквіт людської особистості.Як такий зрілий вік не є самостійним етапом соціалізації. Це збірне поняття, яке охоплює кілька циклів людського життя, розділених найважливішими подіями: оволодіння професії, проходження армійської служби, початок трудової діяльності, чи одруження заміжжя, створення родини, народження дітей. Якщо нижня границя зрілого віку не визначена, то його верхня границя позначена виходом на пенсію. Відчуття наближення старості і почуття безперспективності виникають тому, що в старих губиться те, що властиво іншим віковим групам, а саме – наявність життєвих планів.

19. Аналіз зарубіжних психологічних теорій особистості. Психоаналітична концепція З. Фрейда. Структура особистості включає в себе 3 складові: Воно(ід), Я (Его) та Над-Я (Супер-Его). ВОНО - керується принципами задоволення і проявляється в неусвідомлюваних бажаннях і потягах, які проявляються в несвідомих імпульсів і бажаннях. Я - розумна інстанція, заснована на принципі реальності. Несвідомі імпульси Воно Я приводить відповідно до приципу реальності.Над-Я - заснована на принципі реальності і представлено соціальними нормами, що визначають поведінку особистості. Основні суперечності відбуваються між Над-Я і Воно, що дозволяє і регулює Я. Якщо воно не може їх вирішити, виникає внутрішньоособистісний конфлікт. 2. Теорія комплексу неповноцінності А. Адлера.За Адлером у людини вже в перші 5 років життя формується комплекс неповноцінності. Він викликає активність особистості. Активність проявляється у вигляді розвиненого соціального почуття (пошук цікавої роботи, друзів) або у вигляді нерозвиненого соціального почуття (злочинності, алкоголізму, наркоманії). Ці форми сприяють компенсації комплексу неповноцінності. Комплекс неповноцінності компенсується і стимуляцією власних здібностей, що має 3 форми прояву: 1) адекватна компенсація (збіг переваги з соціальними інтересами (спорт, музика), 2) надкомпенсація (гіперразвітіе егоїстичної здібності (накопичення, ловкачество) і 3) уявна компенсація (відхід у хворобу ). 3. Типологія особистості К. Юнга. Він виділяє два типи особистості: екстравертів (він орієнтований на зовнішній світ) та інтровертів (орієнтовані на світ власних переживань). 4. Теорія особистості Е. Фром. Особистість має двоїсту, дихотомічну природу. Тому джерелом її конфліктів є такі проблеми, як проблеми життя і смерті, обмеженість людського життя, проблемою величезних можливостей людини і обмеженістю можливостей їх реалізації.5. Теорія психосоціального розвитку Е. Еріксона. Він висунув і обгрунтував ідею стадій психосоціального розвитку особистості. На кожній стадії існують свої критичні позначки. І якщо їх особистість проходить сприятливо, то розвиток особистості триває гармонійне і навпаки. 6. Концепція В. Штерна. Психічний розвиток особистості в короткій формі відтворює основні ступені історичного розвитку суспільства (Соціологізаторскіе концепція особистості). 7. Концепція особистості К. Хорні. Людиною керують дві тенденції - прагнення до безпеки і прагнення до задоволення своїх бажань. Ці прагнення часто ведуть до зіткнення. Існує 3 стратегії їх подолання: 1) прагнення до людей; 2) прагнення віддалитися від них; 3) прагнення діяти проти людей (агресія) (це шляхи здорової людини) і 4) невротична покірність (хворого).

20. Основні напрямки дослідження особистості у вітчизняній психологічній науці. К.К. Платонов розумів під особистістю біосоціальну структуру, що має такі складові частини: 1) спрямованість, 2) досвід, 3) індивідуальні особливості відображення; 4)темперамент. Історико-еволюційний підхід, в якому антропологічні якості людини і соціально-історичний спосіб життя виступають як передумови і як результат розвитку особистості. В контексті цього підходу рушійною силою розвитку особистості виступає сумісна діяльність, завдяки якій відбувається індивідуалізація особистості. У вітчизняній психології ця теорія отримала назву теорії діяльності (Л. С. Виготський, А. Н. Леонтьєв).Б.Г. Ананьєв вважав, що особистість — це суспільний індивід, об'єкт і суб'єкт історичного процесу. Різноманітність зв'язків із суспільством визначає інтраіндивідуальну структуру особистості, організацію особистісних властивостей та її внутрішній світ. З іншого боку, стійкі комплекси особистісних властивостей регулюють обсяг і міру соціальних контактів особистості, впливають на створення нею власного середовища розвитку. Згідно з концепцією Г. С.Костюка, індивід стає особистістю через формування в нього свідомості та самосвідомості, утворення системи психічних властивостей, здатності брати участь у житті суспільства. При цьому не слід забувати про природну сутність особистості. Природне „знімається" в суспільному, але не усувається, а діє на всіх етапах життя особистості. Людина є індивідом на всіх етапах онтогенезу, а особистістю стає лише на певному етапі і може перестати нею бути. О.М. Леонтьєв визначав особистість як відносно пізній продукт суспільно-історичного та онтогенетичного розвитку людини. Особистість є результатом інтеграції процесів, які забезпечують життєві відношення суб'єкта до об'єктивної дійсності. Ці відношення характеризуються свідомим регулюванням, а на певних етапах передбачають наявність самосвідомості особистості. Особистість характеризують лише ті психічні процеси й особливості, які забезпечують виконання людиною діяльності. С.Л. Рубінштейн вважав, що особистість — це взаємопов'язана сукупність внутрішніх умов, через які заломлюються всі зовнішні діяння. До внутрішніх умов належать психічні явища — психічні властивості та стани особистості. Особистість є тим більш значущою, чим більше в індивідуальному заломленні в ній представлене загальне, суспільне. Власне особистісними властивостями є ті, які спричиняють суспільно значущу поведінку та діяльність людини. Головне місце серед них відводиться системі мотивів і цілей, які людина ставить перед собою; властивості характеру, які зумовлюють вчинки людини, здібності, які роблять її здатною виконувати ті чи інші види діяльності.

21. «Я» особистості як чинник становлення у групі. Розуміння людиною не об'єктів, а їх властивостей і зв'язків, значущості для себе та суспільства створює умови для актуалізації соціально-психологічних механізмів розгортання цілеспрямованої взаємодії. Предметом усвідомлення є інтелектуальна, емоційна діяльність, спрямована на пізнання себе, тобто внутрішньої інформації, яка дає змогу зрозуміти, чому людина обирає певний спосіб поведінки у взаємодії із соціумом. Йдеться про самосвідомість, яка забезпечує вибір діяльності, лінії поведінки, формування стилю життя.Самосвідомість — здатність людини безпосередньо відтворювати себе, сприймати себе збоку, рефлексувати з приводу своїх можливостей. Об'єктом самосвідомості є особистість, яка одночасно пізнає і пізнається, оцінює та оцінюється. До структури самосвідомості належать самопізнання, самооцінка, самоконтроль.Самопізнання — процес пізнання суб'єктом себе, своєї діяльності, внутрішнього психічного змісту.Важливим у структурі самосвідомості є самооцінка— оцінка особистістю самої себе, своїх якостей, життєвих можливостей, ставлення інших до себе і свого місця серед них. Вона є важливим регулятором поведінки особистості, її взаємин із соціальним оточенням, критичності, вимогливості до себе та інших. Самооцінка впливає на спосіб утворення соціальних контактів і групових відносин, їх тривалість та ефективність. У соціальній психології самооцінка та оцінка іншими нерозривно пов'язані між собою. Це дає підстави стверджувати, що самооцінка є оцінкою людьми, прийнятою особистістю за власну програму поведінки. Рефлексія — усвідомлення індивідом того, як його сприймають і оцінюють інші індивіди або спільності; вид пізнання, у процесі якого суб'єкт стає об'єктом свого спостереження; роздуми, аналіз власного психічного стану.

22. Специфіка входження особистості в групу. Соціальні норми — еталон, мірило, зразок, з якими особистість співвідносить свої вчинки, на основі яких обґрунтовує свої дії, оцінює поведінку інших. Кожна людина по-різному входить у групу і соціалізується в ній. Залежить це від багатьох об'єктивних та суб'єктивних чинників: складу групи, її спрямованості, часу перебування індивіда в ній, індивідуальних особливостей об'єднаних у ній осіб. Процес входження індивіда у відносно стабільне соціальне середовище, як правило, охоплює такі фази (А. Петровський): 1. Фаза адаптації. У цей період особистість, перед тим як проявити свою індивідуальність, активно засвоює норми й цінності, що існують у групі. 2. Фаза індивідуалізації. Вона пов'язана з максимальним намаганням індивіда виявити себе як особистість. Це відбувається за рахунок активного пошуку засобів та способів для виявлення своєї індивідуальності, її фіксації. 3. Фаза інтеграції. Передбачає формування в індивіда новоутворень особистості, які відповідають необхідності й потребі групового розвитку і власній потребі брати активну участь у житті спільності. Можна виокремити такі рівні інтеграції особистості: — інтеграція в соціальні відносини, опосередковані видом діяльності;

— функціональна інтеграція (соціальні зв'язки на статусно-рольовому та статево-рольовому рівні); — нормативна інтеграція (засвоєння людиною морально-нормативних та інших регуляторів); — міжособистісна інтеграція (особисті взаємини).

23. Статусно-рольові характеристики особистості. Основні положення статусно-рольової теорії були сформульовані американськими соціологами Дж. Мідом і Р. Мінтоном, а також активно розроблялися Т.Парсонсом. От основні положення цієї теорії. Рольова теорія особистості описує її соціальну поведінку 2-ма основними поняттями: “соціальний статус” і “соціальна роль”. Кожна людина в соціальній системі займає кілька позицій. Кожна з цих позицій, що припускає визначені права й обов'язки, називається статусом. Людина може мати кілька статусів. Але найчастіше тільки один визначає його положення в суспільстві. Цей статус називається головним чи інтегральним. Часто буває так, що головний статус обумовлений його посадою (наприклад, директор, професор ). Соціальний статус відбивається як у зовнішній поведінці і вигляді (одязі, жаргоні), так і у внутрішній позиції (в установках, цінностях, орієнтаціях ). Соціологи та психологи відрізняють запропоновані і набуті статуси. Запропонований - виходить, нав'язаний суспільством поза залежністю від зусиль і заслуг особистості. Він обумовлюється етнічним походженням, місцем народження, родиною. Придбаний (досягнутий) статус визначається зусиллями самої людини ( наприклад, письменник, ген. секретар ). Виділяться також природний і професійно-посадовий статуси. Природний статус особистості припускає істотні і відносно стійкі характеристики людини ( чоловіка і жінки, дитинство, юність ). Професійно - посадовий - це базисний статус особистості, для дорослої людини, найчастіше, що є основою інтегрального статусу. У ньому фіксується соціальне, економічне і виробниче положення ( банкір, інженер, адвокат ). Соціальний статус позначає конкретне місце, що займає індивід у даній соціальній системі. Сукупність вимог, пропонованих індивіду суспільством, утворить зміст соціальної ролі. Соціальна роль - це сукупність дій, що повинний виконати людину, що займає даний статус у соціальній системі. Кожен статус звичайно включає ряд ролей. Одна з перших спроб систематизації ролей була почата Т.Парсонсом. Він вважав, що кожна роль описується 5 основними характеристиками :

1. емоційної - одні ролі вимагають емоційної стриманості, інші - розкутості ;

2. способом одержання - одні пропонуються, інші завойовуються ;

3. масштабом - частина ролей сформульована і строго обмежена, інша - розмита ;

4. нормалізацією - дія в строго встановлених правилах, або довільно;

5. мотивацією - на особистий прибуток, на загальне благо.

24. Засвоєння гендерних ролей: концептуальні підходи. В результаті засвоєння гендерних стереотипів, гендерних ролей, гендерних установок та інших елементів гендерної культури суспільства відбувається процес статеворольової соціалізації індивідів, який, у свою чергу, детермінує ставлення людей до тих чи інших соціальних груп. В цьому ракурсі ми бачимо зв’язок проблеми гендерної рівності/нерівності з процесом статеворольової соціалізації індивідів. Гендерна ідентичність формується в процесі статеворольової соціалізації. Цей процес відбувається, з одного боку, як засвоєння індивідами цінностей гендерної культури, що транслюються попередніми поколіннями, з другого – як трансформація цих цінностей, що є реалізацією притаманної молоді потреби у новаціях. У формуванні гендерно-рольових стереотипів молодших дітей домінуючим фактором є сім’я. Як відомо, сім’я, порівняно з іншими спільнотами, є носієм здебільшого консервативних цінностей. У старших підлітків стереотипи фемінності і маскулінності включають нові гендерні риси, значення яких обумовлюється сучасною ситуацією у суспільстві. Це пояснюється тим, що в старшому віці вплив сім’ї на формування гендерно-рольових стереотипів суттєво зменшується. Вирішальну роль у цьому процесі починають відігравати фактори, пов’язані з включенням підлітків до ширшого кола соціальних спільнот.Гендерна соціалізація індивіда відбувається протягом усього життя, в процесі якої особистість засвоює моделі гендерної поведінки, які є позитивними для чоловічої й жіночої статі, і починає демонструвати чоловічу, жіночу або кроссгендерну позицію. Зріла гендерна ідентичність виявляється в адаптованості особистості до трансформацій, які відбуваються в сучасному суспільстві, зокрема у гендерних ролях.

25. Провідні чинники гендерної соціалізації. Ґендерна соціалізація дитини починається від народження, коли батьки та інші дорослі, визначивши паспортну стать малюка, починають навчати його ґендерній ролі хлопчика чи дівчинки. Основними аспектами соціалізації, на думку Г. Андреєвої, є: присвоєння (процес засвоєння соціального досвіду, тобто вплив середовища на індивіда) та опредмечування (процес відтворення соціального досвіду, тобто вплив людини на середовище). У рамках ґендерної соціалізації під присвоєнням ми розуміємо те, що змалку дитина засвоює, що означає бути хлопчиком чи дівчинкою, чоловіком чи жінкою. Опредмечування – це реалізація на практиці засвоєних ґендерних схем. З точки зору соціальної психології, ґендер перебуває під сильним впливом як культурних норм, так і соціальної інформації, що навіює людям думку про суттєву відмінність між чоловіками і жінками. Теорія нормативного та інформаційного тиску частково пояснює, яким чином ми вчимося цим нормам і що змушує нас їх дотримуватися. Термін „нормативний тиск” описує механізм того, як людина вимушена підлаштовуватися під суспільні чи групові очікування (соціальні норми), щоб суспільство її не відкинуло.

26. Основні виміри гендерної поведінки. . Ґендерна соціалізація дитини починається від народження, коли батьки та інші дорослі, визначивши паспортну стать малюка, починають навчати його ґендерній ролі хлопчика чи дівчинки. Основними аспектами соціалізації, на думку Г. Андреєвої, є: присвоєння (процес засвоєння соціального досвіду, тобто вплив середовища на індивіда) та опредмечування (процес відтворення соціального досвіду, тобто вплив людини на середовище). У рамках ґендерної соціалізації під присвоєнням ми розуміємо те, що змалку дитина засвоює, що означає бути хлопчиком чи дівчинкою, чоловіком чи жінкою. Опредмечування – це реалізація на практиці засвоєних ґендерних схем. З точки зору соціальної психології, ґендер перебуває під сильним впливом як культурних норм, так і соціальної інформації, що навіює людям думку про суттєву відмінність між чоловіками і жінками. Теорія нормативного та інформаційного тиску частково пояснює, яким чином ми вчимося цим нормам і що змушує нас їх дотримуватися. Термін „нормативний тиск” описує механізм того, як людина вимушена підлаштовуватися під суспільні чи групові очікування (соціальні норми), щоб суспільство її не відкинуло.

27. Характер гендерних ролей. Ґендерна роль — один з видів соціальних ролей, набір очікуваних зразків поведінки (або норм) для чоловіків і жінок. Ґендерну роль розуміють як виконання певних соціальних розпоряджень — тобто поводження у мові, манерах, одязі, жестах відповідної статі. Ґендерна соціалізація дитини починається від народження, коли батьки та інші дорослі, визначивши паспортну стать малюка, починають навчати його ґендерній ролі хлопчика чи дівчинки. Основними аспектами соціалізації, на думку Г. Андреєвої, є: присвоєння (процес засвоєння соціального досвіду, тобто вплив середовища на індивіда) та опредмечування (процес відтворення соціального досвіду, тобто вплив людини на середовище). У рамках ґендерної соціалізації під присвоєнням ми розуміємо те, що змалку дитина засвоює, що означає бути хлопчиком чи дівчинкою, чоловіком чи жінкою. Опредмечування – це реалізація на практиці засвоєних ґендерних схем. З точки зору соціальної психології, ґендер перебуває під сильним впливом як культурних норм, так і соціальної інформації, що навіює людям думку про суттєву відмінність між чоловіками і жінками. Теорія нормативного та інформаційного тиску частково пояснює, яким чином ми вчимося цим нормам і що змушує нас їх дотримуватися. Термін „нормативний тиск” описує механізм того, як людина вимушена підлаштовуватися під суспільні чи групові очікування (соціальні норми), щоб суспільство її не відкинуло.

28. Поняття спілкування в соціальній психології, його зміст та цілі. Спілкування — складний багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, що породжується потребами у спільній діяльності і включає обмін інформацією, сприймання й розуміння іншої людини, вироблення єдиної стратегії взаємодії; взаємодія суб'єктів, спрямована на зміни у стані, поведінці та особистісно-смислових особливостях партнера.Зміст та засоби спілкування визначаються соціальними функціями осіб, що спілкуються, їх статусом у структурі суспільних стосунків, належністю до тієї чи іншої спільності. Людське суспільство немислиме без спілкування, яке виступає як засіб «цементування» індивідів та як засіб розвитку самих індивідів. Саме звідси випливає існування спілкування як реальності суспільних стосунків. Мабуть, саме це дало можливість А. Сент-Екзюпері намалювати поетичний образ спілкування як «єдиної справжньої розкоші, що є у людини».Спілкування людей — це, насамперед, процес взаємної активності: інформація не тільки передається, а й формується, уточнюється, розвивається, при цьому передбачається, що у відповідь на послану інформацію буде одержано нову. По-друге, партнери впливають один на одного з тією чи іншою метою, виникають певні стосунки. По-третє, обмін інформацією можливий лише за умови, що суб'єкти розуміють один одного, тобто однаково сприймають значення слів, що промовляються.

29 .Види та функції спілкування. Спілкування – складний процес встановлення і розвитку контактів між людьми, породжений проблемами у спільній діяльності, який передбачає взаємодію, обмін інформацією, сприймання і розуміння між його учасниками. Бедь-який процес спілкування включає три складові: перцептивна сторона спілкування – сприймання; комунікативна сторона – обмін інформацією, інтерактивна – взаємодія. Ф-ції спілкування: прагматична (користь, побудова спільної діяльності), формуюча (люди змінюють один одного), підтвердження (що ваша особистість комусь цікава), організації, підтримки міжособистісних відносин, внутрішньо особистісна ф-ція. 3 основн ф-ції: інформативно-комунікативна (прийом і передача інформації), регулятивно-комунікативна (зміна поведінки учасника спілкування), афективно-комунікативна (весь спектр емоцій людини виникає і розвивається в сфері комунікації) Види спілкування: нульове(немає вигоди), ритуали (співчуття, привітання), світське (марнування часу), ігри (спілкування з прихованими намірами, яке зводиться до отримання певної вигоди), розваги, ділове, близькість, інтимне спілкування.

30. Історично сформовані типи міжособистісного спілкування. Виділяють три різних за своєю орієнтацією типу міжособистісного спілкування: 1) імперативне, 2) маніпулятивне і 3) діалогічне. Імперативне спілкування - це авторитарна, директивна форма впливу на партнера по спілкуванню з метою досягнення контролю над його поведінкою і внутрішніми установками, примусу до певних дій або рішень. У даному випадку партнер по спілкуванню розглядається як об’єкт впливу, виступає пасивною, “пасивний” стороною. Особливість імперативу в тому, що кінцева мета спілкування - примушення партнера - не завуальована. В якості засобів опису впливу використовуються наказ, вказівки, розпорядження і вимоги. Маніпуляція - це поширена форма міжособистісного спілкування, що припускає вплив на партнера по спілкуванню з метою досягнення своїх прихованих намірів. Як і імператив, маніпулятивний тип спілкування припускає об’єктне сприйняття партнера по спілкуванню, який використовується маніпулятором для досягнення своїх цілей. Ріднить їх і те, що при маніпулятивнім спілкуванні також ставиться мета добитися контролю над поведінкою і думками іншої людини. Корінна відмінність полягає в тому, що партнер не інформується про справжні цілі спілкування; вони або просто ховаються від нього, або підміняються іншими. У маніпулятивнім процесі партнер по спілкуванню сприймається не як цілісна унікальна особистість, а як носій певних, “потрібних” маніпулятору властивостей і якостей. Діалогічне спілкування – це рівноправне суб’єктно-об’єктне спілкування, яке має на меті взаємопізнання. Особливості та результати взаємодії між людьми значною мірою залежать від того, як вони сприймають, розуміють, відтворюють та інтерпретують поведінку одне одного, оцінюють можливості інших учасників спілкування та власні. Процес взаємодії супроводжується взаєморозумінням чи непорозумінням, здатністю чи нездатністю прогнозувати поведінку партнера по спілкуванню. Сфера, способи і динаміка спілкування визначаються соціальними функціями його учасників, їх положенням у системі суспільних відносин. Регулюються вони характером виробництва, обміном і потребами, писаними і неписаними правилами суспільного життя, моральними і правовими нормами, соціальними інститутами і службами. В індивідуальному плані вони обумовлюються: рівнем свідомості особистості; психічним типом та характером розвитку індивіда; засвоєним особистістю культурним рівнем спілкування.

31. Типові обмеження у спілкуванні. Є чотири типи обмежень, що накладаються на контакт. а) Конвенціональні обмеження. У даній соціальній групі існує “ конвенція ” - звичай, згідно якому в автобусі не прийнято ставити питання особистого характеру випадковому супутнику або повідомляти що-небудь зі своєї особистої сфери. Прийняті лише без особистісні комунікативні стимули типу: “Дозвольте? - Будь ласка ”, “Даруйте! - Нічого страшного ” і тому подібне Конвенція, отже, вимушує партнерів до “ без особистісного ” контакту, до спілкування масок. б) Ситуативні обмеження. Вони близькі до конвенціональних. Тут виділяються особливі ситуації, в яких участь осіб як партнерів контакту лише “ псує ” справу. Приклади: церемоніал здачі або зміни караулу, чайна церемонія. в) Емоційні обмеження. Партнери спілкування емоційно холодні або ворожі один до одного і, прагнучи запобігти конфлікту, користуються в контакті виключно масками. г) Насильницькі обмеження. Один з партнерів, можливо, готовий до міжособистісного спілкування, але інший по тих або інших причинах присікає ці спроби, надягаючи маску і вимушуючи зробити те ж саме свого співбесідника. Обмеження цього роду відрізняються від емоційних лише деякими нюансами. Обмеження спілкування створюють “психологічні бар'єри між людьми ” , замінюючи справжнє спілкування “стереотипами ”, “стандартними поведінковими реакціями ”.