. Механізм правового регулювання: поняття, значення, елементи.

Правове регулювання здійснюється за допомогою чітко визначених засобів, що охоплюються поняттям “механізм правового регулювання”

Механізм правового регулювання – система правових засобів, за допомогою яких забезпечується результативна дія права на суспільні відносини.

МПР надає можливість:

• Систематизувати всі засоби правового впливу та визначити особливості їх дії на суспільство;

• Визначити регулятивну дію кожного з елементів на суспільні відносини та визначити послідовність їх впливу в процесі врегулювання відносини між людьми;

Серед елементів механізму правового регулювання розрізняють:

Норма права – основний елемент МПР, що визначає зміст прав та обов’язків суб’єктів.

Нормативно-правовий акт – документ, що всміщає правову норму, завдяки якому вона набирає загальнообов’язкового характеру та стає відомою суб’єктам відносин, що регламентуються.

Юридичні факти – конкретні життєві обставини, що викликають необхідність виконання обов’язків чи реалізації прав, що закріплені в правовій нормі, яка вміщується в нормативно-правовому акті.

Правовідносини – конкретні життєві відносини, що виникають, змінюються чи припиняються на підставі правової норми за наявності необхідних юридичнтх фактів.

Акти реалізації права – документи чи реальні дії, що регламентують прцес реалізації правової норми шляхом її використання, виконання, дотримання чи застосування.

Акти тлумачення – документи, що є необхідними для реалізації норми, яка має нечіткий чи недосконалий зміст.

Законність – досягнення певного рівня реалізації законоположень.

Правосвідомість – реалізація права в процесі усвідомленої поведінки суб’єктів.

Юридична відповідальність – покладення певного різновиду примусових засобів на суб’єктів, що вчиняють протиправні діяння.

Поняття, аспекти та вимоги законності.

В юридичній літературі розрізняють чотири аспекти поняття “законність”.

1. Законність, як принцип здійснення владних повноважень державою. Зміст, в даному випадку, складають:

1. Законодавче закріплення державно-владних повноважень;

2. Прийняття владних рішень в рамках компетенції органів;

3. Прийняття владних рішень на основі закону;

4. Дотримання в процесі реалізації владних повноважень прав і свобод людини.

2. Законність, як принцип поведінки фізичних осіб у сфері права. Її зміст складають:

1. Реальна можливість реалізації конституційно закріплених прав;

2. Покладання конституційно закріплених обов’язків;

3. Можливість звернення за державним захистом своїх інтересів;

4. Реальність та ефективність нормативно закріплених засобів відповідальності.

3. Законність, як принцип побудови системи нормативних актів. Характеризується як:

1. Відповідність законів та підзаконних актів Конституції;

2. Можливість прийняття підзаконних актів лише на основі, у відповідності і на виконання закону;

3. Наявність ієрархічного підпорядкування існуючих нормативних актів.

4. Законність, як режим соціально-політичної сфери життєдіяльності суспільства. Це необхідність виконання законів та, заснованих на них, підзаконних актів всіма суб’єктами права. Змістом є:

1. Законодавче закріплення меж можливої та необхідної поведінки фізичних, юридичних та посадових осіб;

2. Законодавче закріплення гарантій реалізації прав та виконання обов’язків;

3. Єдине розуміння та застосування правових приписів;

4. Поширення правових приписів на всіх без виключення суб’єктів.

Важливого значення для розуміння законності мають вимоги законності – основні начала, що характеризують її зміст та значення.

1. Верховенство закону, що характеризує вищу юридичну силу акту представницького органу чи референдуму в системі нормативних актів;

2. Єдність законності – наявність єдиної мети правотворчої та правозастосовчої діяльності (регулювання суспільних відносин), а також визнання формальної юридичної рівності суб’єктів;

3. Реальність законності – досягнення фактичного виконання вимог, що вміщені в правових нормах, у правовідносинах та невідворотність відповідальності за порушення закону;

4. Доцільність законності – вибір законних варіантів здійснення правотворчої та правозастосовчої діяльності, які є найбільш ефективним та економічним шляхом досягнення мети правового регулювання.

Тема №2

Законодавчий процес — це процедура ухвалення закону, яка складається з певних стадій — самостійних, логічно завершених етапів і організаційно-технічних дій.

Законодавчий процес як юридичне поняття слід відмежовувати від законотворчості як загально-соціального явища. Законодавчий процес, як і будь-який юридичний процес, має два значення:

• порядок діяльності, спрямованої на створення закону;

• сама ця діяльність.

Стадії законодавчого процесу[ред. • ред. код]

Передпроектна стадія[ред. • ред. код]

Законодавча ініціатива — внесення проекту закону в офіційному порядку до законодавчого органу певними органами й особами. Це власне стадія законодавчого процесу. Відповідно до Конституції України, право законодавчої ініціативи в парламенті належить Президенту, народним депутатам, Кабінету Міністрів та Національному Банку України. Президент має право вносити законопроект позачергово.

Проекти законів вносяться разом із супровідною запискою, яка має містити обгрунтування необхідності їх розробки або ухвалення.

Проектна стадія[ред. • ред. код]

1. Ухвалення рішення про підготовку законопроекту, включення відповідної пропозиції до плану законопроекти цих робіт.

2. Доручення розробити законопроект уряду або постійним комітетам у Верховній Раді; створення для цих цілей комісій, робочих груп у складі депутатів, представників зацікавлених громадських організацій, вчених-юристів та ін. Початкова розробка проекту провадиться фахівцями за конкурсом, дорученням або договором.

3. Розробка законопроекту і його попередня експертиза із залученням зацікавлених організацій, дороблення і редагування проекту.

4. Внесення законопроекту до парламенту, ухвалення його до розгляду, обговорення законопроекту і його узгодження: розгляд поправок; виявлення думок зацікавлених осіб про проект і одержання їх пропозицій щодо вдосконалення, доробки проекту; ухвалення в порядку першого, другого, третього читання; розгляд альтернативних проектів. У необхідних випадках — винесення проекту: а) на обговорення широкого кола кваліфікованих спеціалістів шляхом проведення парламентських слухань, конференцій, «круглих столів» та ін.; б) на всенародне обговорення.

Стадія ухвалення законопроекту[ред. • ред. код]

Ухвалення законопроекту в результаті голосування (в Україні звичайні закони ухвалюються простою більшістю голосів, конституційні — 2/3 від конституційного складу Верховної Ради) і підготування відповідної постанови законодавчого органу про вступ закону в силу. Тексти законів, ухвалені Верховної Радою, у 5-денний строк підписуються Головою Верховної Ради і невідкладно передаються на підпис Президентові України.

Засвідчувальна стадія[ред. • ред. код]

Санкціонування (підписання) закону главою держави (президентом) в установлені конституцією строки (в Україні − 15 днів).

Має місце після ухвалення законопроекту парламентом і передачі його главі держави на підпис.

У багатьох країнах (США, Індія, Україна та ін.) існує право «відкладеного вето» президента.

В Україні, зокрема, Президент може скористатися своїм правом відкладеного вето і повернути закон із своїми вмотивованими і сформульованими зауваженнями Верховній Раді для повторного розгляду. Саме вето об'єктивно може ставати стадією законотворчого процесу, яка має позапарламентський характер. Проте вето переборюється у парламенті.

Якщо під час повторного розгляду закон ухвалюється не менше ніж 2/3 голосів установленого Конституцією складу Верховної Ради, Президент зобов'язаний підписати його й представити до офіційного опублікування протягом 10 днів.

Ця стадія розглядається і як частина т. зв. промульгації (див. наступну стадію).

Інформаційна стадія[ред. • ред. код]

1. Промульгація закону — це не лише підписання його главою держави, а й видання спеціального акта, який містить, зокрема, розпорядження про офіційне опублікування закону. Промульгація закону здійснюється зазвичай актом глави держави — указом, наказом та іншими подібними документами, текст якого в офіційних виданнях передує тексту закону, що промульговується. В Україні — це підписання закону Президентом, підготовка постанови Верховної Ради про порядок введення в дію даного закону і офіційне його опублікування. Текст постанови Верховної Ради в офіційних виданнях передує тексту закону, що промульговується.

2. Включення закону до Єдиного державного реєстру нормативних актів, де вказується наданий йому реєстраційний код.

3. Опублікування закону — друк його тексту з усіма реквізитами в офіційних друкованих виданнях (в Україні — «Відомості Верховної Ради України», газета «Голос України»),

Докладніше у статті Промульгація

Докладніше у статті Офіційне оприлюдення нормативно-правових актів

Докладніше у статті Офіційне друковане видання

Набуття чинності[ред. • ред. код]

На І — ІІІ стадіях законодавчої діяльності необхідним є вивчення і використання громадської думки, врахування рівня правосвідомості громадян.

Для докладного вивчення законодавчої процедури в Україні необхідно звернутися до Регламенту Верховної Ради України -нормативного акта, що містить систему правил, які визначають процедуру діяльності українського парламенту.

Законодавчий процес: поняття та стадії процедури ухвалення закону

Законодавчий процес - це процедура ухвалення закону, яка складається з певних стадій - самостійних, логічно завершених етапів і організаційно-технічних дій

Відразу ж застережемо, що законодавчий процес як юридичне поняття слід відмежовувати від законотворчості як загально-соціального явища. Законодавчий процес, як і будь-який юридичний процес, має два значення:

• порядок діяльності, спрямованої на створення закону;

• сама ця діяльність.

Законотворчість - ширше поняття: воно не вичерпується власне створенням законів, а охоплює і діяльність, пов'язану зі створенням закону, і оцінку його ефективності, і можливе подальше коригування (зміна, доповнення). Формування юридичного мотиву (державної волі) про необхідність регулювання правовими нормами певної групи, роду або виду суспільних відносин у результаті аналізу фактичного стану політики, економіки, соціальної сфери - це стадія, скоріше, законотворчості, ніж законодавчого процесу.

Органи, організації, особи, що займаються виявленням потреби в законодавчому врегулюванні, не завжди можуть бути учасниками правовідносин, які складають юридичний процес. Та й законодавчий процес проходить у формах, які суворо встановлені законами або парламентськими регламентами, тоді як потреба в тій чи іншій законотворчості встановлюється у різні способи, використовувані в юридичній, політичній, соціологічній та інших науках.

Законодавчий процес має низку стадій.