3. Сучасні умови до уроків у спец школі.

1. Відповідність уроку програмі за місцем і часом.

2. Структура уроку та доцільність етапів, їх співвідношення за часом.

3. Ідейність і науковість.

4. Естетичне виховання, емоційні сторони уроку.

5. Подача нового матеріалу.

6. Дотримання принципів розвивального навчання.

7. Зв'язок із життям.

8. Наочність навчання, використання ТСО.

9. Робота з книгою.

10. Зародження нових понять, радість пізнання.

11. Організація тренувальних вправ.

12. Самостійність у роботі учнів.

13. Активність та ініціатива учнів.

14. Охоплення учнів різноманітними формами роботи.

15. Охоплення усною та мовною практикою.

16. Індивідуальний підхід (увага до здібних, робота з відстаючими).

17. Організація перевірки знань учнів.

18. Глибина та міцність знань учнів.

19. Відповідність оцінок та анотації до них.

20. Організація домашнього завдання.

21. Темпи проведення уроку.

22. Педагогічний такт учителя.

23. Мова вчителя, його суб'єктивні достоїнства.

24. Робота над вимовою.

25. Словниково-фразеологічна та стилістична робота.

26. Розвиток зв'язного мовлення, практична спрямованість.

27. Вивчення граматики, лексики.

28. Техніка читання.

29. Культура мови та письма.

30. Вивчення літературних творів.

31. Система письмових робіт.

5. Внесок Льва Семеновича Виготського у розвиток теорії та практики в спец освіти.

В 1917 р., закінчивши університет, Виготський повертається в Гомель, де активно вливається в просвітницьку діяльність, культурне життя міста. Вже тоді формуються його основні принципи та погляди, закладається фундамент світогляду науковця та педагога. В гомельський період він написав “Педагогічну психологію”, яка базувалась на досвіді викладацької роботи, та “Психологію мистецтва”, яку захищав як дисертацію (опублікована через багато років після його смерті). В той час “ранній” Виготський проявив себе як ерудований мислитель, що шукає шляхи розвитку психології та педагогіки в заідеологізованій Росії.

В 1924 р. Виготський вперше звертає на себе увагу наукового світу на з’їзді дослідників поведінки в Петрограді, де він виступив з своєю доповіддю про об’єднання знань про поведінку як систему рефлексів з залежністю цієї поведінки людини від усвідомлення мовних реакцій. Чіткість основних положень доповіді довела учасникам з’їзду, що доповідач добре підготовлений і успішно викладає написаний текст. В цей період, зацікавившись особливою сферою практики – навчання та виховання дітей з розумовими та фізичними вадами, він закладає основи нового направлення в науці – дефектології, яку вважав ключем до всіх психологічних проблем. Виготський все глибше й глибше занурюється в особливості дитячої психології. Однією з найяскравіших праць була “Історія розвитку вищих психічних функцій” (1928-1931 рр.). Практичний досвід, накопичений за час роботи в психіатричних та неврологічних клініках, був життєвою основою цих праць.

Початок 30-х років ознаменувався репресивним наступом сталінізму й на психологію, ідеї Виготського піддавались сумнівам, але він і його соратники твердо стояли на своїх позиціях. Виготський паралельно з психологією займається й поширеним на той час напрямом - педологією. Публікуються його роботи "Педологія шкільного віку" (1928), "Педологія юнацького віку" (1929), "Педологія підлітка" (1930-1931). Ці роботи опинились під забороною після того, як Сталін оголосив педологію шкідливою для практики, такою, що не відповідає марксистським теоріям.

1931-1934 рр. - третій і останній період діяльності Л.С.Виготського. В ці роки він активно займається розробкою нової програми, основні теорії якої були викладені в монографії “Мислення й мовлення”, яка вийшла вже через декілька місяців після його смерті. . Головним відкриттям цього періоду було дослідження розвитку значень в онтогенезі, їх стадіальне перетворення.

Л.С.Виготський сформулював одне з найважливіших загальних положень дефектологи - про єдність основних закономірностей розвитку нормальних дітей і дітей-олігофренів.

Л.С.Виготський підкреслював, що разом із "золотниками" того чи іншого дефекту, яким страждає дитина, у неї наявні "пуди" психічного здоров'я, зважаючи на які можна і необхідно її, як і всяку дитину, виховувати, просувати в розумовому розвитку, згладжуючи її недоліки. Прямим висновком була. вимога замінити тренування збережених можливостей розвитком свідомої пізнавальної діяльності у процесі навчання та формуванням на цій основі навичок та умінь.

Глибоко революційною, науково обґрунтованою була теза Л.С.Виготського про можливість і необхідність формування у дебілів у процесі навчання порівняно складних видів психічної діяльності.

Л.С.Виготський першим із радянських психологів показав неправильність визначення "розумової обдарованості" розумово відсталих дітей, посилаючись на кількісне визначення розумового віку. Він назвав цей спосіб "складанням кілометрів з кілограмами", яке спотворює дійсну картину дефекту. Л.С.Виготський підкреслював, що кожен рік життя має свою значущість у ході розвитку. Якщо дитина п'яти років відстає у своєму розвитку на два роки, це зовсім інше за своїм характером відставання, ніж відставання на два роки у 17 років.

У дітей-олігофренів деякі аспекти психіки знижені більше, другі менше, треті - відносно збережені. Підрахунок балів для визначення розумового розвитку дитини нехтує цією істотною особливістю.