10. Економічна криза 1900-1903 pp. В Росії. Робітничий і селянський рух.

На початку 1900-х років в Росії після бурхливого промислового підйому настала економічна криза (1900-1903 рр.). Криза зачепила економіку не тільки Росії, але і більшості капіталістичних країн - це був світова криза. Економічні кризи - результат основної суперечності капіталізму: між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення доходів. Стихійність розвитку, характерна для капіталізму, призводить до того, що настає різка диспропорція (невідповідність) між виробництвом товарів і їх споживанням. Економічні кризи неминуче призводять до скорочення виробництва, зростання безробіття, погіршення становища народних мас. У Росії економічну кризу прийняв особливо гострий і затяжний характер, що пояснювалося, перш за все, наявністю кріпосницьких пережитків низьким життєвим рівнем населення. Після економічного підйому 1895-1899 рр. стався значний спад виробництва, який розповсюдився на Західну Європу і Сполучені Штати. Ринок капіталовкладень різко скоротився і криза сильно вдарила по економіці Росії, оскільки промислові підприємства країни тільки нещодавно встали на ноги і потребували ще значних банківських кредитів. Щойно побудовані заводи вимушені були в 1900-1901 рр. різко скоротити виробництво, а то й зовсім зупинити його. Важливим етапом у створенні партії революційної дії став вихід газети "Іскра". До редакції цієї загальноросійської газети входили: Ленін, Плеханов, Мартов, Аксельрод, Потресов, Засулич. "Іскра" зіграла важливу роль в ідейно-політичному і організаційному оформленні соціал-демократичних комітетів і груп. Поступово більшість місцевих соціал-демократичних організацій приєднувалися до програми, організаційного плану і тактики "Іскри". Повороту соціал-демократичних комітетів на бік "Іскри" сприяла, крім усього іншого, публікація проектів програми РСДРП, підготовлених членами редакції газети. І в більшовицькій, і в меншовицької фракціях РСДРП перебували яскраві особистості, що увійшли в історію російського і міжнародного робітничого руху. Видатним ідейним лідером меншовизму був Мартов. Він належав до того самого покоління соціал-демократів, що і Ленін. На початку ХХ століття в Росії, разом з соціал-демократією, в активну політичну діяльність вступила і інша сила - соціалісти-революціонери (есери), які були головною партією селянської демократії. Вона створювалася в кінці 1901 - початку 1902 року в результаті злиття кількох неонароднических організацій. Назва партії "соціал-революціонери" не було випадковим. Воно відбувалося від того, що есери ставили своїм завданням перетворення суспільства на соціалістичних засадах.

Проголошення Польської республіки

Після 123 років поневолення восени 1918 р. в Польщі була відновлена державність. Головними факторами цього процесу послужили національно-визвольний рух польського народу, події першої світової війни та революційні зміни, які відбулися в усіх імперіях, що поділили між собою польські землі. Важливе значення мала трансформація позиції західних держав щодо «польського питання». Використовуючи сприятливу ситуацію, створену першою світовою війною, різноманітні польські громадські угруповання засновували політичні організації й союзи, формували військові загони та з'єднання, які діяли в межах, визначених урядами різних держав.

Тільки після краху Центральних держав, під владою яких перебували польські землі, уможливилося формування незалежних державних структур. Така діяльність розпочалася на території, що контролювалася Австро-Угорщиною. Польські депутати австрійського рейхсрату 15 жовтня 1918 р. проголосили себе громадянами польської держави. 

Опублікований маніфест «До польського народу» декларував утворення Польської Народної Республіки - парламентської держави, гарантуючої громадянам рівні політичні права. В документі проголошувалося введення 8-годинного робочого дня, обіцялося провести радикальні суспільно-економічні реформи, зокрема націоналізацію певних галузей промисловості та експропріацію великої земельної власності. В цій частині маніфесту його автори закликали до мирного вирішення спірних питань, що торкалися Західної та Придніпровської України тощо.

Уряд Є. Морачевського, справджуючи назву «народного» й «робітничого», значну увагу приділяв вирішенню соціально-економічних проблем. Декрет від 21 листопада 1918 р. запровадив 8-годинний робочий день, виплату допомоги робітникам у випадку хвороби, гарантував мінімальну зарплату на держпідприемствах, заснував інспекцію з питань праці. Виборчий закон від 28 листопада встановив рівне, пряме, таємне загальне виборче право. Вибори Установчого сейму призначено на 26 січня 1919 р.

Поряд з офіційними органами влади в різних районах Польщі створювались і діяли Ради робітничих депутатів. Однак Ради практично не були пов'язані між собою, так і не зуміли сформувати єдиний загальний орган. До того ж їх ослабляла гостра боротьба, яка точилася між різними соціалістичними та профспілковими угрупованнями. Лідери ППС—фракції, наприклад, відверто прагнули до створення паралельних Рад. Розбрату в робітничому русі сприяв і лівий радикалізм СДПКПіЛ та ППС—лівиці, які закликали до соціалістичної революції, перетворення Польщі на республіку Рад та об єднання з іншими радянськими республіками. 16 грудня 1918 р. у Варшаві відбувся об'єднавчий з'їзд цих двох лівих угруповань, який поклав початок існуванню Комуністичної робітничої партії Польщі (КРПП).

Компартія висунула та намагалася провести в життя ідею радянської Польщі. Тільки на території колишнього Королівства Польського виникло близько ста Рад робітничих депутатів. У Домбровському вугільному басейні керовані КРПП Ради не тільки створили власні збройні сили— Червону Гвардію, а й перебрали на себе деякі функції державного управління. Проте офіційна влада перешкоджала поширенню впливу Рад робітничих депутатів на всю територію країни. їхня діяльність спочатку була локалізована, обмежена, а потім, завдяки хибам у політиці керівництва КРПП,— дискредитована. Щодо Рад активно застосовувалися жорстокі репресії та переслідування, кінець кінцем вони були розпущені, компартію в липні 1919 р. проголошено поза законом.

Тимчасовий начальник держави 16 листопада розіслав главам держав-переможниць та нейтральних країн телеграму, в якій повідомляв про утворення незалежної Польщі. Однак відповідей не надійшло. Нестійке політичне становище спонукало Ю. Пілсудського звернутися до головнокомандуючого арміями Антанти Ф. Фошу з проханням надіслати до Польщі війська «для захисту країни від більшовизму». Того ж дня з німецьким командуванням булл укладена угода про виведення німецьких військ з території, західний кордон якої відповідав російсько-німецькому кордону 1914 р. Залишаючи польські землі, німці передавали частину зброї Польській війсковій організації (ПВО) , або іншим воєнізованим організаціям.

У зв'язку з відвертою пронімецькою орієнтацією у минулому Ю. Пілсудського та небажанням утворити коаліційний уряд з участю нацдеків Польща не могла брати участь у Паризькій мирній конференції. Ю. Пілсудський мусив піти на поступки. 15 грудня були розірвані дипломатичні відносини з Німеччиною. До Варшави на початку січня 1919 р. прибули представники Антанти і США; в ході переговорів досягнута домовленість про зміну уряду.

Наслідки світової економічної кризи 1929-1933 pp. в Болгарії

Економічна криза охопила Болгарію в 1928 і тривала до 1934 рр. захопивши всі галузі болгарської економіки. Кількість безробітних сягнула 200 тис. Різко погіршилося матеріальне становище населення. На початок 1934 р. національний доход країни складав 61,4% проти 1929 р. (хоча порівняно з сусідніми державами глибина падіння виробництва була значно меншою). Криза привела до перегрупування політичних сил і посилення боротьби за владу. Після виборів 1931 р. Демократична злагода втратила владу. Урядову коаліцію утворили демократичні партії і БЗНС – Народний блок. Уряд очолив Александер Малинов, який через деякий час передав владу своєму колезі Ніколі Мушанову. Цанков утворив фашистський Народний соціальний рух (НСР), який орієнтувався на Італію та Німеччину. Його конкурентом стала група «Звено», яка складалася з цівільних, що прагнули здійснити модернізацію країни. У зовнішній політиці вони покладали надії на Англію та Францію. Їх союзниками виступили військові з Військової ліги. У травні 1934 р. виникла урядова криза, з якої вирішили скористатися НСР і «Звено». Цанков планував почати похід на Софію на кшталт «походу на Рим» Муссоліні. Його випередила група «Звено», яка 19 травня 1934 р. здійснила державний переворот. На чолі уряду став Кімон Георгієв. Переворот був ретельно підготовлений, бездоганно виконаниий, але заколотники не мали чіткої подальшої мети. Їх прагнення «відродження» країни шляхом «очищення» і «раціоналізації» всіх інституцій і життєвого укладу, були не зрозумілі для народу. Відповідно уряд Георгієва не мав соціальної опори. Цим скористався цар Борис ІІІ, який був хитрим і спритним політиком. Своєю поведінкою він вдавав, що політика його не цікавить; єдиним предметом його захоплення є паровози, яких він колекціонував. Цар поступово усунув молодих і недосвідчених політиків, відкинув їх соціально-економічні починання, проте залишив їх авторитарні методи управління. У країні було скасовано конституцію, розпущено Народні збори, заборонено партії та профспілки. Було встановлено державний контроль над банками, що його здійснював новостворений банк «Болгарський кредит» за участю держави. Вводилася державна монополія на спирт, сіль, тютюн, нафтопродукти. У зовнішній політиці Георгієв пішов на зближення з Англією та Францією, нормалізував стосунки з Югославією і 1934 р. встановив дипломатичні відносини з СРСР. У період 1934-1939 рр. болгарська економіка зазнала найбільшого у повоєнні роки піднесення, особливо сільське господарство. Це було зумовлено переходом на виробництво високоприбуткових технічних культур (волокнистих, олійних, садових). Також був взятий курс на розвиток легкої промисловості, яка б доповнювала сільське господарство. Така політика дала ріст промислового виробництва за період 1935-1939 рр. 64,1%. У січні 1935р. цар Борис ІІІ залучив на свій бік частину керівництва Офіцерської ліги і усунув уряд К. Георгієва від влади. Уряд генерала Златова протримався лише три місяці. Боротьба угруповань у військовій верхівці та в оточенні царя призвела у жовтні 1936р. до формування нового уряду на чолі з начальником царської канцелярії Кіосейвановим. Цей уряд перебував при владі до лютого 1940р. Уряд Кіосейванова прагнув встановити « тотальну» диктатуру . Було прийнято новий виборчий закон, спрямований проти опозиції, скоротилася кількість депутатів. У 1938 р. цар дозволив провести вибори на безпартійній основі до Національних зборів. З 158 обраних депутатів 56 мали опозиційні погляди (11 з них були комуністами). Така розстановка забезпечувала слухняність парламенту і одночасно знімала звинувачення, що цар душить опозицію. Свою виборчі експерименти цар повторив у 1939 і 1940 роках. На цей раз опозиційними були лише 20 депутатів (9 комуністів). Вся влада зосередилася в руках царя. Новий режим спирався на армію. Болгарія постійно тримала в полі зору балканські проблеми. У січні 1937 р. вона підписала з Югославією договір про ненапад, а в серпні 1938 р. – угоду з країнами Балканської Антанти (Салонікська угода). Цей документ базувався на принципах мирного співробітництва балканських держав. Разом з тим наприкінці 30-х років Болгарія швидко зближувалася з Німеччиною. Німецький капітал енергійно проникав в економіку країни. У 1939 р. на долю Німеччини припадало понад 65% імпорту і 67,8% експорту Болгарії. З 1938 р. Німеччина почала поставки в Болгарію зброї та військового спорядження.