50.Лютнева 1917 року революція в Росії. Джерела та історіографія

проблеми. Историография Февральской революции 1917 г. достаточно обширна и может быть представлена двумя периодами. Первый период – март 1917-1991 г., события в котором рассматриваются в соответствии с марксистской методологией; второй период – с 1991 г. по настоящее время, когда произошло крушение СССР и развитие современной исторической науки, свободной от марксистско-лениской методологии.

К советским авторам относится меньшевик-эсер H. H. Суханов, доказываю-щий стихийность революции 1917 г. принижал роль большевиков и их дея-тельности П.Г. Курлов [9] подробно освещает последние дни царской власти. Работа является автобиографией, повествующей о жизни товарища министра внутренних дел (1909-1911 гг.), русского генерал-лейтенанта Курлова Павла Григорьевича. Работа П.Г. Курлова опубликована на основе берлинского издания 1923 г. Этот труд ценен тем, что автор – очевидец происходящих событий 1917 г., переживший отречение царя, его кончину, заключение в Петропавловской крепости, а впоследствии, ставшим эмигрантом. Его мнение сходится на том, что антиправительственные силы были застигнуты врасплох произошедшими событиями, будучи не в состоянии скоординировать свои действия [9].

Работа Л.Д. Троцкого [19] интересна тем, что автор не просто очевидец собы-тий, но и один из организаторов Октябрьской революции 1917 г., трансфор-мирующей Россию из монархии в республику. Его труд – это доказательство того, что Февральская революция была только оболочкой, за которой скрыва-лась Октябрьская революция. Первый том работы посвящен событиям до февраля 1917 г. и самим событиям Февральской революции, положение Ни-колая II и Александры Федоровны. Л.Д. Троцкий обращает внимание на социальные вопросы: пролетариат и крестьянство как движущие силы революции, настроение в массах [19]. Л.Д. Троцкий выступает с принципиально новой позиции, которая заключается во враждебной ленинизму оценке февральской революции 1917 г., резко отрицая факт союза рабочего класса и крестьянства.

М.Н. Покровский [14], A. Л. Сидоров [16], Э. Б. Генкина [4] доказали антина-учность антибольшевистских воззрений.

В 40 - середине 50-х гг. XX вв. история Февральской революции почти выпала из исследовательского поля историков. Анализу этого события уделялось не столь значительное внимание, так как Февральская революция толковалась лишь как пролог Октябрьской революции.

В 50-х – 60-х гг. XX в. активизировалась работа по изданию источников, вы-шли в свет несколько трудов. Монографии И.Н. Минца [10], Э.Н. Бурджалова [2] охватывали революционные события, произошедшие в 1917 г.

В целом, советская историография, основанная на марксистско-ленинской методологии, оценивала Февральскую революцию 1917 г. как буржуазно – демократическую и преувеличивала роль большевиков в революционных событиях февраля 1917 г [17]. Однако в советский период появлялись работы, которые шли в разрез со сформировавшейся методологией и выделявшиеся из общей массы трудов историков-марксистов [18].

Один из известнейших трудов Г.М. Каткова [8] посвящен как событиям 1917 г., так и предшествующим им. В работе Г.М. Катков проанализировал предре-волюционное политическое состояние России, проследил хронологию собы-тий в период Первой мировой войны, охарактеризовал политические партии в России, действующие в этот период времени. Г.М. Катков весьма подробно рассматривает связь революции с армией, с рабочим движением, германским вмешательством, что позволяет глубже оценить и осмыслить масштаб собы-тий февраля 1917 г [8]. Ценность работы Г.М. Каткова в том, что в труде ис-пользовал сведения эмигрантов и западных наблюдателей.

С.Г. Кара-Мурза [7] рассматривает государственную власть в советский пери-од, при этом подробно анализируя, как изменилась система институтов власти до образования Советов и Временного правительства, в частности, национально-государственное устройство после первой русской революции 1905-1907 гг. Причины революции в 1917 г. автор видит в лишении народных масс средств к жизни и, как результат, голод, болезни, эпидемии, преступное насилие. Его точка зрения довольно убедительна, если учесть, что положение народа в период Первой мировой войны заметно ухудшилось [7].

Особую роль среди работ, посвященных переломному событию в жизни Рос-сии – Февральской революции 1917 г., занимает работа А.Б. Николаева [13]. В очерках А.Б. Николаев рассказывает о той роли, которую сыграла IV Государственная дума в дни Февральской революции. Дума представлена здесь, как очаг революции и штаб восстания. Впервые столь подробно в отечественной историографии показано участие Государственной думы в разрешении важнейших вопросов революции - военного, продовольственного, охраны общественного порядка. А.Б. Николаев проводит мысль о том, что успех в разрешении этих вопросов был обеспечен политикой сотрудничества с Петроградским Советом рабочих и солдатских депутатов, которая проводилась думским руководством Есть сомнения по поводу объективности подобных умозаключений, так как и продовольственный, и военный вопросы остро стояли перед правящими кру-гами вплоть до прихода к власти большевиков. Решить данные вопросы, в особенности продовольственный, не могла и советская власть.

Многие исследователи посвящают статьи выявлению причин Февральской революции, итогам и значению ее для судеб России и мира в целом, анализи-руют происходящие события с точки зрения закономерности. Так, Г.З. Иоффе [6] пришел к выводу, что самодержавный режим «затрещал и зашатался» в период первой русской революции 1905-1907 гг. Сделанные властью уступки вряд ли могли решить сложившуюся ситуацию. Не отвечая конкретно на по-ставленные в названии работы вопросы, автор между тем дает возможность поразмыслить над вариантами возможных ответов [6].

В целом, причины революционного взрыва в феврале 1917 г. можно просле-дить не только предшествующей революции 1905-1907 гг., но также в неуме-лой политике Николая II, в тяготах Первой мировой войны.

Иоффе Г.З. приводит ряд доказательств виновности царя в случившихся со-бытиях февраля и октября 1917 г., [6] а именно: в ответной речи 17 января 1895 г. молодой царь назвал земцев людьми, увлекающимися бессмысленны-ми мечтаниями, реакцией на которую стала первая русская революция 1905-1907 гг.

Для определения значимости Февральской революции, как процесса транс-формации власти, большое значение имеет работа Р.А. Ромашова [15]. Рома-шов, Р.А. проводит анализ понятий «революция» и «государственный переворот», рассуждая, являлись ли события февраля 1917 г. революцией в полном смысле слова. Ромашов рассуждает о последствиях революции, и в первую очередь, о первом результате, которым явилось уничтожение «той силы, которая инициировала и осуществляла революционные преобразования» [15].

Р.А. Ромашов, рассуждая о революции, приводит доказательства существова-ния Российской империи как формы, а ее составляющие, как государства, фактически отсутствовали (император, отрекшийся от власти; армия, пренеб-регшая присягой и воспринявшая Приказ №1; бессильная правоохранительная система; Священный синод, равнодушно наблюдавший за крушением Царского дома) [15].

Затрагивает в статье Р.А. Ромашов и вопрос характера революции, т.е. была ли она буржуазно-демократической. Автор заявляет, что в отличие от запад-ных стран, где в качестве носителя революционного потенциала выступала национальная буржуазия, в России же революционной силой являлась интел-лигенция, а точнее, ее низший слой - разночинцы, т.е. буржуазная революция осуществлялась в России без участия буржуазии [15], таким образом противо-реча взглядам марксистских авторов.

Статья Ф.А. Гайды [3] позволяет понять суть и значение февральских событий 1917 г. Ф.А. Гайда прослеживает хронологию событий, начиная с 18 февраля 1917 г., заявляя о том, что именно с февраля начинается история современной России [3]. Последнее событие, на котором останавливает свое внимание Ф.А. Гайда – 2 марта, отречение Николая II от престола в пользу князя Михаила, передавшего власть Временному правительству, затем переходя к формированию Временного правительства во главе с князем Львовым, на смену которому в июле пришел социалист А.Ф. Керенский.

Задаваясь вопросом, был ли февраль 1917 г. неизбежен, Ф.А. Гайда склоняет-ся к мысли, что нет, вовсе не был неизбежен, т. к. крестьянский, рабочий и национальный вопросы, породившие первую русскую «бурю» 1905 года, по-сле нее уже не стояли так остро, как утверждала потом советская историогра-фия, в чем, безусловно, можно согласиться с автором.

Статья А.С. Алексеева [1] посвящена событиям февраля 1917 г. Говоря о при-чинах революции, А.С. Алексеев указывает на виновность власти, цитируя телеграмму левого кадета А.И. Шингарева к В.В. Шульгину: «Мы идем к пропасти, к революции! Поздно...» [1].

А.А. Алексеев прав, что основная причина революции февраля 1917 г., преж-де всего, в неумелой политике Николая II, которая привела к «развалу нацио-нального единства» [1, с. 22], означавшего пропасть между царствующей че-той и остальной Россией, а также в неправильном подборе чиновников, гото-вых в минуту опасности без раздумий пойти на устранения царской семьи [1, с. 22-24].

Статья С.Б. Глушаченко [5] посвящена анализу основных причин краха рус-ского самодержавия в XX в. Автор на основе историко-правового исследова-ния представляет события, способствующие смене государственности в стра-не [5, с. 29-31]. Причину февральских революционных событий 1917 г. автор видит, так же, как и Г. Ллойд Джордж в «… заговоре царицы и Распутина», а «помощь» им в этом оказали неспособные министры. Кроме того, С.Б. Глу-шаченко приводит мнение Дж. Мейвора и Б. Пейвора, которые говорят, что причина кроется в опасениях Николая II и плохих министрах [5].

С.А. Нефедов в работе [12] ставит вопрос о причинах социального взрыва в феврале 1917 г. Автор склоняется к точке зрения американского историка Л. Хеймсона, который объясняет истоки Февральской революции «… как след-ствие заговорщической деятельности масонов» [12, с. 112-123].

Таким образом, советская и российская историография заметно расходятся во мнении о причинах революции, о ее основных движущих силах и роли боль-шевиков в событиях февраля 1917 г.

Роль большевиков в происходящих событиях сильно преувеличена, принимая во внимание сведения В.И. Ленина, что он «не рассчитывает дожить до гря-дущей революции, но что ее увидит молодежь…» [11], узрев, в свою очередь, в революции «заговор англо-французских империалистов» [11].

Вопрос о причинах революции 1917 г. до сих пор остается дискуссионным. Авторы находят новые источники, подтверждающие и опровергающие вину царя, царицы, заговоров, некомпетентности министров, иностранной интер-венции и т.п.

56.Розробка нової економічної політики в радянській країні та її наслідки Започаткована в роки війни політика «воєнного комунізму» з її продрозкладкою з кожним днем все поглиблювала прірву, що розділяла владу й основну масу населення — селянство. Незважаючи на це, слушні пропозиції Ю. Ларіна, Л. Троцького про необхідність заміни продрозкладки продподатком, які вносилися ще з січня 1920 р., неодноразово відхилялися прибічниками воєнно-комуністичних методів управління. Відомий більшовик-прагматик Л. Красін на одному з пленумів ЦК напередодні X з'їзду РКП(б) звертався до присутніх: «Джерелом усіх бід і неприємностей, які ми переживаємо в Даний час, є те, що комуністична партія на 10 відсотків складається з переконаних ідеалістів, готових вмерти за ідею, але не здатних жити за нею, і на 90 відсотків із безсоромних пристосуванців, що вступили в неї, щоб отримати посаду. Марно і безнадійно намагатися переконати 10 відсотків фанатиків у необхідності цієї нової економічної політики, тому я звертаюсь до останніх 90 відсотків і чесно попереджаю: якщо ви не хочете, щоб маси... вчинили з вами таке ж, як з царською челяддю, відкиньте необґрунтовані мріяння і поверніться обличчям до економічних законів». Залпи повсталого Кронштадту, що були відлунням антоновщини, махновщини, широкого селянського руху, свідчили навесні 1921 р. про суспільно-політичну кризу. Лише реальна загроза втрати влади змусила більшовицьке керівництво усвідомити необхідність повороту в політиці. У березні 1921 р. X з'їзд РКП(б) прийняв рішення про заміну продрозкладки продподатком (незабаром РНК УСРР видав декрет про норми і розмір податку — загальна сума податку становила 126 млн пудів зерна замість 180 млн пудів згідно з продрозкладкою), що поклало початок переходу до нової економічної політики. Поява непу як нової моделі господарювання була зумовлена низкою об'єктивних причин: 1) закінчення бойових дій, перехід до мирного будівництва, початок відбудови господарства вимагали зміни акцентів у економіці; 2) кризовий стан економіки, що мав тенденцію до посилення негативних явищ, стимулював відхід від воєнно-комуністичної доктрини; 3) невдоволення селянства продрозкладкою, що періодично виливалось у збройні виступи проти існуючої влади, зумовлювало зміну співвідношення класових сил у суспільстві і диктувало необхідність нового^підходу до відносин міста і села. Зауважимо, що питання продрозкладки — це не тільки соціально-економічна проблема, а й проблема військова, адже 77% особового складу Червоної армії цього періоду становили селяни; 4) спад світового революційного руху вичерпав надії на швидке здійснення світової революції і матеріально-технічну допомогу західного пролетаріату, що змусило більшовицький режим дотримуватися гнучкішої лінії в ставленні до селянства. Суть непу вбачалась у зміцненні союзу робітників і селян, оскільки внаслідок такої консолідації можна було вирішити проблеми економічної відсталості країни. Спочатку неп розглядався більшовицькими теоретиками як тактичний хід, тимчасовий відступ, і лише згодом — як один із можливих шляхів до соціалізму. Неп — це комплекс заходів перехідного періоду, який передбачав заміну продрозкладки продподатком; використання товарно-грошових відносин, формування ринку; кооперування трудящих; запровадження госпрозрахунку, посилення особистої зацікавленості у результатах праці; тимчасовий допуск капіталістичних елементів у економіку. Протягом 1921 —1922 pp. формується непівська модель організації суспільства, яка фактично реалізовувалася на практиці. Ця модель базувалася на концепції шляху до соціалізму через державний капіталізм. її складовими були в політико-ідеологічній сфері — жорсткий однопартійний режим; в економіці — адміністративно-ринкова система господарювання. Принциповими чинниками економічного розвитку країни ставали: державна монополія (мінімальний зв'язок із світовою економікою) у зовнішній торгівлі; державна власність на крупну та значну частину середньої промисловості, торгівлі, транспорту; госпрозрахунок у промисловості, діючий в обмеженому вигляді лише на рівні трестів (об'єднань підприємств), що перебували у власності держави; нееквівалентний обмін з селом на основі продподатку; гальмування розвитку крупного індивідуального господарства на селі. Головною особливістю запровадження НЕПу в Україні було те, що ці реформи пройшли на рік пізніше, ніж у Росії - з 1922 року через голод 1921-1922 pp. Нова економічна політика, на відміну від старої - воєнного комунізму, - включала в себе елементи ринку. Це був єдиний шлях відродити зруйновану економіку. Суть НЕПу складали:

• заміна на селі продрозверстки продподатком. Селяни продавали державі за низькими цінами частину продукції, а решту мали право продати на ринку;

• денаціоналізація (приватизація) середніх і дрібних підприємств; впровадження госпрозрахунку; «командні висоти» в економіці - важка промисловість, банки, транспорт, зовнішні торгівля – залишалися в руках держави; визнавалися такі форми власності, як приватна, орендна, кооперативна;

• введення у промисловості продажу надпланової продукції за ринковими цінами;

• відновлення під контролем держави товарно-грошових відносин;

• введення стійкої грошової одиниці - червінця замість знецінених радянських грошових знаків.

Головним наслідком НЕПу було швидке відродження економіки. На 1926 р. було вироблено 68 % довоєнного видобутку вугілля, а в 1928 р. у вугільна промисловості України було перевершено довоєнний рівень виробництва. В цілому в 1925-1926 pp. обсяг промислового виробництва в Україні досяг 90 % довоєнного рівня. Україна давала 23,8 % загальносоюзного виробництва. НЕП на практиці засвідчив свою життєздатність. Конкуренція між державним сектором (займав 86,4 % потужностей), кооперативним (7 %) та приватним (5,7 %) забезпечила високу ефективність виробництва. Дрібна промисловість майже вся була приватною. Основними складовими непу були: відновлення торгівлі та товарно-грошових відносин; введення стійкої грошової оди ниці, надання їй конвертованості; дозвіл приватної торгівлі; денаціоналізація середніх та дрібних підприємств, повернення їх старим власникам; введення господарчого розрахунку на підприємствах (право продажу надпланової продукції); дозвіл іноземних концесій (передача на певних умовах і на певний термін права експлуатації окремих державних об'єктів); відновлення матеріальних стимулів виробництва, розвиток кооперації та оренди; зменшення державного втручання в економіку; заміна продрозверстки продподатком. Неп мав забезпечити виживання більшовицького режиму в умовах міжнародної ізоляції і масових виступів населення Проте ленінська партія погоджувалася лише на тимчасовий компроміс із підприємництвом, не збиралася відмовлятися від мрії створити соціалістичну економіку. Саме тому уряд залишав за собою контроль за такими «командними висотами» в економіці, як важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля. У сільському господарстві неп передбачав цілу систему заходів, серед яких найголовнішою була заміна продрозверстки продподатком. Розмір продподатку визначався напередодні посівної й був вдвічі меншим, НІ)ІС розмір продрозверстки, передбаченої на 1921 р. Селянам дозволялося продавати надлишок продукції а ринку, організовуватися в кооперативи, а також орендувати землю та використовувати найману працю. Неоднозначні, суперечливі процеси були характерні для тогочасної торгівлі, де приватний капітал у перші роки непу контролював 75% роздрібного товарообігу республіки, її пожвавлення, що, безумовно, стимулювало розвиток економіки, водночас зумовлювало і посилення негативних чинників — спекуляції, контрабанди, шахрайства та ін. Період непу не відзначався гармонійним розвитком. Навпаки — дестабілізуючі процеси розхитували економіку майже кожен рік: фінансова криза 1922 p., криза збуту 1923 p., товарний голод 1924 p., зростання інфляції 1925 р. Запровадження НЕПу мало помітні економічні наслідки. Тільки у 1928—1929 pp. в Україні вироблено електроенергії на 138% більше, ніж у 1913 p., кам'яного вугілля — на 119,3%, сталі — на 117%. Поступово виходило з кризи і сільське господарство республіки, яке за обсягом валової продукції вже 1927—1928 pp. дещо перевищило рівень виробництва 1913 р. Водночас сільське господарство помітно відставало від промисловості. Якщо 1927— 1928 pp. порівняно з попереднім роком обсяг промислової продукції виріс на 19,5%, то сільськогосподарської — лише на 6%.  Однак, незважаючи на цілком реальні позитивні зрушення, неп наприкінці 20-х років було згорнуто. Як і кожна перехідна модель, НЕП не міг остаточно стабілізувати економічний розвиток. До того ж реформаційні пошуки призводили й до появи кризових явищ (товарний голод, інфляція, фінансова криза та ін.). Та все ж завдяки «відбудовчому ефекту» (завантажувалося наявне обладнання, використовувалися староорні землі та ін.), відбувалося зростання економічних показників. Коли наприкінці 20-х років ці резерви було вичерпано, країна опинилася на порозі гострої кризи, в основі якої лежала нестача капіталів для реконструкції промисловості. Перед СРСР стояла альтернатива: або низькі темпи розвитку всього господарства на базі НЕПу і прогресуюче відставання від провідних капіталістичних країн, або ж відмова від ринку, повернення до адміністративних методів, концентрація наявних ресурсів і форсований ривок головної ланки господарства — важкої індустрії. Крім економічних протиріч, поглиблення непу дедалі більше виявляло серйозні політичні та соціальні протиріччя. Зокрема, економічний плюралізм, що набирав сили, диктував необхідність появи плюралізму політичного, адже приватний сектор прагнув мати допуск до політичних та юридичних важелів, щоб надійно гарантувати захист власних економічних інтересів. Проте більшовицька партія ділитися владою не збиралася. Тому розвиток ринкових відносин, який сприяв відбудові економіки, суттєво дестабілізував ситуацію політичну. Серйозні протиріччя в період непу виникли в,соціальній сфері. Прогресуюче розшарування суспільства, поява безробіття, безпритульності спричинили зростання соціального напруження. Почали лунати голоси про «ганебний відступ» перед капіталізмом, «здачу позицій соціалізму», «капітуляцію перед буржуазією». Це були погляди значної частини суспільства, яка в роки громадянської війни проливала кров за радянську владу, а в результаті непівської диференціації спускалась на соціальне дно. Логічне питання «За що боролись?» починає в середині 20-х років звучати все гостріше... За таких обставин у 1929 р. більшовицьке керівництво і вирішило здійснити «великий перелом», відкинувши НЕП. Отже, нова економічна політика була реакцією на об'єктивні обставини — кризовий стан економіки, невдоволення селян продрозкладкою, спад світового робітничого руху тощо. Запровадження НЕПу в Україні зумовило відродження приватної ініціативи, сприяло поліпшенню економічної ситуації. Ця політика була вимушеним тактичним кроком, здійсненим під тиском обставин, а не стратегічною лінією. Згортання наприкінці 20-х років НЕПу зумовлене внутрішніми економічними протиріччями цієї політики та суперечливими процесами, які вона зумовила в суспільстві: зниженням темпів розвитку, вичерпанням ресурсів, небажанням більшовицької партії ділитися владою і поширити дію економічного плюралізму на сферу політичну; швидкою диференціацією суспільства, зростанням соціальної напруги, а значить, і створенням соціальної бази для рішучої відмови від ринкових відносин. Політика непу була неоднозначно сприйнята деякими діячами компартії України, які виступили проти заміни продрозверстки продподатком. Але, незважаючи на це, нові віяння поширилися й на українських землях. В умовах непу довоєнного рівня досягли галузі легкої, харчової промисловостей, виробництво предметів споживання. Підсумки непу досить суперечливі та неоднозначні. Було відновлено господарство, зруйноване за роки війни. Зросло промислове та сільськогосподарське виробництво, пожвавилася торгівля і товарообмін, була знята соціальна напруга. Проте відставала більшість галузей важкої промисловості, які, так само, як транспорт, зв'язок, зовнішня торгівля, були під контролем Держави. У державній власності залишались усі великі підприємства. Ставала все очевиднішою невідповідність між ідеологією більшовиків і практикою. 58. Англо-російська угода 1907 року. На початку XX ст. серед провідних світових держав все виразніше позначалися контури військово-стратегічних союзів. Другорядні суперечності відходили на задній план і починали домінувати корінні інтереси і генеральні цілі. Так як головні світові події в той період безпосередньо замикалися на Парижу, Лондоні, Берліні, Петербургу, то відносини між цими чотирма країнами і визначали загальну політичну ситуацію. Всі інші країни або перебували в стані стійкої ізоляції (США), або замикалися у вузьких регіональних рамках (Японія), або в тій чи іншій мірі виступали «підспівувачами» солістів (Австро-Угорщина, Туреччина).

Неприязнь між Лондоном і Берліном не тільки не зменшувалася, а й набула непереборний характер. При наявності системи військово-стратегічних блоків - Троїстого союзу і Російсько-французького союзу - залишатися і далі в стані «блискучої самотності» Великобританії ставало все важче. Її острівне становище вже не гарантувало безпеку в разі військового зіткнення в Європі, а потужне нарощування озброєнь Німеччиною, в тому числі і створення сильного військово-морського флоту, робило географічні переваги примарними.

На початку століття Великобританії і Франції вдалося подолати існуючі розбіжності і укласти союзницьку угоду. Це відкривало можливість зблизити позиції між Лондоном і Петербургом, хоча подібного досягти було значно складніше, ніж між Лондоном і Парижем. Але в подібному розвитку були зацікавлені обидві сторони, і подолання старих антипатій і упереджень робилося для двох країн настійно необхідним. В 1906 р. почалися дипломатичні переговори між Росією і Великобританією з метою врегулювати найбільш гострі розбіжності між двома імперіями в Азії. Переговори тяглися рік, і навесні 1907 з'явилися повідомлення в пресі, що вони близькі до благополучного завершення. У Франції ця новина викликала радість, в Німеччині - розчарування і невдоволення.

Безпрецедентний договір між Росією і Великобританією було підписано 18 (31) серпня 1907. Епоха ворожого відчуження підходила до кінця. Дві країни вступали в нову смугу своїх відносин. Англія відмовлялася від прав на Тибет (формально перебував у складі Китаю, але фактично складався в повному підпорядкуванні у англійців). Обидві країни визнавали в цьому районі суверенітет Китаю. Росія відмовлялася від домагань на Афганістан; обидві держави зобов'язувалися поважати недоторканність і незалежність цієї держави. Третім важливим пунктом розмежування інтересів була Персія (Іран). Росія і Великобританія ділили цю країну на три сфери впливу. Одночасно Лондон і Петербург брали на себе зобов'язання гарантувати цілісність і недоторканність Персії.

До кінця 1907 вже цілком виразно окреслилася геополітична коаліція, що включала Францію, Росію і Англію, яка отримала назву «Троїстої згоди» («Антанта»). Хоча між Петербургом і Лондоном не було укладено військової конвенції, але досягнута домовленість зближувала позиції двох країн. Це особливо проявлялося в Європі, де їхні інтереси все ближче і ближче змикалися під загрозою німецького гегемонізму. В 1908 у відносинах між Лондоном і Петербургом відбулося ще одна важлива подія - з офіційним візитом до Росії прибув англійський король Едуард VII (син покійної королеви Вікторії). Це був перший візит англійського монарха в Росію (другий візит відбувся лише у 1994 р., коли Росію відвідала королева Єлизавета II).

Поїздка довго обговорювалася в Великобританії, і реакція на неї не була однозначною. Ліберальна громадська думка вважала подібний візит недоречним, оскільки, згідно незаперечному ліберальному канону, Росія перебувала «у владі деспотії» і «Його Величності» не варто ні в якій формі демонструвати свої симпатії. Ніхто не ставив під сумнів можливість підтримання родинних зв'язків між правлячими династіями. Вдовуюча російська імператриця Марія Федорівна доводилася сестрою англійській королеві Олександрі (дружині Едуарда VII), дружиною ж Миколи II була внучка королеви Вікторії, а сам російський цар був племінником короля. Але одна справа приватні, сімейні відносини і зовсім інша - міждержавні. Зрештою була винайдена така форма візиту, яку важко було заперечити. Зустріч між королем і царем відбулася в Ревелі (Таллінні). Точніше кажучи, не в самому місті, а на рейді ревельського порту, в територіальних водах Росії.

27 травня (8 червня) 1908 в акваторії ревельського порту з'явилася королівська яхта «Вікторія і Альберт» у супроводі військових кораблів, яку зустрічала російська військова ескадра. Після взаємних вітань королівське подружжя перейшла на борт царської яхти «Полярна Зірка», і Едуард VII відразу повідомив про присвоєння Миколі II звання адмірала англійського флоту. Незабаром почалися політичні переговори, що тривали два дні. Монархи вперше обговорювали можливість війни з Німеччиною. Англійці закликали царя зміцнити військові позиції і готуватися до майбутньої сутички. Але таку перспективу російська сторона не вважала єдино можливою - і в Росії були впевнені, що війни можна уникнути, вирішуючи виникаючі протиріччя дипломатичними засобами.

Укладаючи союзницьку угоду з Францією і договір з Англією, в Росії аж ніяк не схильні були демонструвати вороже ставлення до інших держав і насамперед до Німеччини. Відносини між Берліном і Петербургом залишалися в центрі уваги російської дипломатії, і все, що стосувалося цих відносин, було під невсипущим контролем царя. Потім, коли сталися і світова війна, і наступні соціальні потрясіння, і в Росії, і в Німеччині багато міркували про те, чому таки дві монархії, пов'язані спільністю історичної долі, родинно-династичними узами, тісними торговими контактами, опинилися по різні боки фронтової лінії. Тим більше що ніяких прямих суперечностей, територіальних претензій один до одного у них не було.

Ліберали в Росії ратували за тісні відносини з Англією і Францією, вважаючи, що в цьому запорука зміцнення і розвитку «парламентаризму» і «демократії», вбачаючи в будь-якому зближенні з Німеччиною лише «прояв реакційного курсу». У той же час консерватори обстоювали ідею союзу з Берліном, вважаючи, що саме таким шляхом можна зміцнити монархічну ідею і консервативні тенденції в Європі та в Росії. У цих твердженнях була своя правда. Тим складніше зрозуміти колізію, чому останні царі, будучи носіями консервативних уявлень, послідовно підтримували союз з республіканською Францією (імператорам при офіційних зустрічах та візитах доводилося з непокритою головою вислуховувати «Марсельєзу», що уособлювала революцію!), а пізніше докладали чимало зусиль для зближення з Великобританією, де влада монарха носила номінальний характер і де були дуже сильні антиросійські настрої.

Відповідь може бути тільки один - політична доцільність. Вона диктувала курс, що відповідає інтересам Російської імперії, як їх розуміли, формували і відстоювали в російських коридорах влади. Саме така політика змусила Росію виступити на підтримку Франції, коли в 80-і рр. XIX ст. німецький канцлер О. Бісмарк, не задоволений до кінця результатами франко-пруської війни 1870, виношував плани «добити споконвічного ворога Німеччини». Саме позиція Росії врятувала тоді Францію від нового, ще більш потужного удару східного сусіда, хоча між Росією і Францією в той період не було ніяких союзницьких угод.

Складний малюнок відносин між Росією і Німеччиною і в XIX ст., але особливо на початку XX ст., обумовлювався різними факторами. У створенні атмосфери спочатку відчуження, а потім погано прихованою ворожнечі і, нарешті, військового протистояння зіграли свою роль різні причини і одна з головних - особисті відносини між останнім царем і кайзером. Вільгельм II, ще до того, як став в 1888 королем Пруссії і імператором Німеччини, користувався незавидною репутацією у родичів. Бабуся, англійська королева Вікторія, ставилася до нього з погано прихованою антипатією. Його вважали бездушним, зайдиголовою, солдафоном, людиною, здатною на ницість. Коли восени 1918 р. в Німеччині відбулася революція і кайзер утік у Голландію, то на його батьківщині з'явилися твердження про те, що він «був психічно хворою людиною». Але подібне умовивід навряд чи відображало справжній стан речей.

Про особу «повелителя Німеччини» царі і їх найближче оточення прекрасно знали. І якщо Олександр III як людина більш різка не дуже приховував свою неприхильність до прусського родича (хоча йому доводилося з ним зустрічатися і навіть приймати один раз у себе вже як імператора), то Микола II дотримувався іншої лінії поведінки. У них була помітна різниця у віці: Вільгельм народився в 1859 р.., Микола - в 1868 Вони познайомилися ще тоді, коли на троні в Росії перебував Олександр III, а в Німеччині - Вільгельм I (дідусь Вільгельма II). Різниця в темпераменті і несхожість манер не зробили російського цесаревича і німецького принца друзями, але у них встановилися довірчі відносини, які зберігалися довгі роки. Вони писали один одному листи, значна частина яких була потім опублікована. За сходження на престол Миколи II німецький імператор намірився грати роль «старшого брата», захотів стати ментором при молодому російською царя. «Друг Віллі» регулярно кореспондувати «дорогому Ніки», використовував будь-який привід для особистої зустрічі і завжди давав поради, робив оцінки, пропонував рішення. Дратували сама манера спілкування, нав'язливо-повчальний тон його промов і послань і те, що він говорив і як.

Кайзер послідовно відстоював близьку і серцю російського царя ідею про необхідність тісних, дружніх відносин між Німеччиною і Росією. Миколу II не треба було в цьому переконувати. Але те, що конкретно пропонував «дорогий Віллі» для досягнення цієї, «життєво важливої мети», в більшості випадків не відповідало геополітичним пріоритетам, інтересам Росії. Для «істинного зближення», за задумом кайзера, Росія повинна була дезавуювати союз з Францією, відмовитися від всякого зближення з Англією і звернути головну увагу на Схід, в Азію, звідки Європі нібито загрожувала «жовта небезпека». Це був улюблений мотив Вільгельма II, який з його вуст звучав постійно. Правда, залишався «балканський вузол», де у Росії були давні інтереси, старі прихильності, споконвічні історичні цілі. На Балканах посилення позицій Росії протидіяла не тільки Туреччина (Оттоманська імперія), але й в не меншій мірі Австро-Угорщина, найближчий партнер і союзник Німеччини. Але поступитися тут нічим кайзер не бажав. Для Берліна найтісніший альянс з Віднем був наріжним каменем всієї зовнішньополітичної діяльності. Балканську тему німецький імператор намагався не розвивати в своїх переговорах і листуванні з царем, прекрасно знаючи, що вона для Росії є надзвичайно гострою і проблемною.

Хитрування німецького імператора не чинили істотного впливу на російський зовнішньополітичний курс, одним з найважливіших постулатів якого була підтримка, наскільки можливо, добросусідських відносин з Німеччиною. Але подібне було можливо лише при спільних зусиллях обох країн. У Берліні ж були твердо впевнені, що при збереженні союзницького договору з Францією Росія не може розраховувати на дружбу Німеччини. Суперечності між нею і Францією були нездоланні, так як стосувалися територіальної суперечки про райони Ельзасу та Лотарингії, відторгнутих від Франції під час франко-прусської війни. У Берліні вважали, що приналежність цих територій рейху не може підлягати жодним обговоренням, а Париж у самій категоричній формі вимагав повернення того, що було видобуто в результаті «військового насильства». У цьому були солідарні всі політичні партії і громадські сили Французької республіки.

Лише один раз, як здалося Вільгельму II, його безперестанні впливу на царя увінчалися успіхом і довгоочікувана мета - руйнування франко-російського союзу - близька до досягнення. Це відбулося в червні 1905, коли кайзер і цар підписали так званий Бьєркський договір. Загальна ситуація для Росії в той момент була несприятливою. Тільки недавно, в травні 1905, в морській битві при Цусіма російський флот був розбитий, і війна з Японією ставала безперспективною. Усередині країни з кожним днем зростали соціальні хвилювання. І на світовій дипломатичній сцені справи не були сприятливі. Франція уклала в 1904 договір з Англією і не надала ніякої практичної підтримки Росії під час далекосхідного кризи. Російська дипломатія втрачала грунт під ногами. В урядових колах Петербурга панувала безрадісна атмосфера. І в цих умовах цар погодився під час короткострокового відпочинку на яхті зустрітися з німецьким імператором, який прибув в Бьерке (близько Виборга) на своїй яхті «Гогенцоллерн».

Ніщо не обіцяло жодних ускладнень, і зустріч була схожа на звичайну, не раз до того відбувалася. Але кайзер вважав інакше і вирішив, скориставшись тяжкими політичними умовами, в яких опинилася Росія, зробити непередбачений заздалегідь крок. Він запропонував царю підписати союзницький договір з Німеччиною. Ця пропозиція була несподіваною, але обіцяло вихід з дипломатичної ізоляції. Звичайно ж, відразу виникло питання про союз з Францією, і кайзер запевнив розгубленого царя, що надалі до угоди може приєднатися і Франція. Цар був не настільки наївний, щоб не знати глибини і гостроти франко-німецьких суперечностей, але він вважав, що підтримка миру в Європі відповідає бажанням всіх країн, а існуючі проблеми можна буде врегулювати дипломатичними засобами.

Микола II поставив підпис під текстом на аркуші, який «випадково» опинився в кишені кайзера. Незабаром Вільгельм II в характерній для нього манері пихатої самовихваляння описав подію, що відбулася. «Хочете Ви це підписати? Це буде дуже милим спогадом про наше побачення», - зауважив кайзер після того, як цар тричі прочитав запропонований текст. Послідував ствердну відповідь царя. Те, що сталося далі в каюті російської імператорської яхти «Полярна Зірка» у викладі німецького імператора виглядало наступним чином: «Я відкрив чорнильницю, подав йому перо, і він підписав «Миколай». Потім він передав перо мене, і я теж підписав. Коли я встав, він, розчулений, уклав мене в свої обійми і сказав: «Дякую Богові! Я дякую Вам. Це буде мати самі сприятливі наслідки для моєї країни і для Вашої». Здійснилося! Виповнилося давнє заповітне бажання «дорогого Віллі». Кайзер не приховує захвату: «Сльози радості наповнили мої очі, і я подумав:« Фрідріх Вільгельм III, королева Луїза, дідусь і Микола I, напевно, дивляться на нас в цю хвилину і радіють разом з нами!».

Що ж таке підписали два монарха, що, на думку кайзера, повинно викликати радість померлих правителів Пруссії та Росії? Перший пункт свідчив, що кожна зі сторін обіцяє в разі нападу на іншу сторону прийти на допомогу своїй союзниці в Європі всіма сухопутними і морськими силами. Далі говорилося, що сторони зобов'язуються не вступати в сепаратні угоди з противником однієї зі сторін. При цьому Росія брала на себе зобов'язання не повідомляти Франції про підписаній угоді до його вступу в силу. Лише потім Петербург отримував право оповістити Францію і спонукати її приєднатися до договору. В Бьєркській угоді був дуже важливий пункт, що надавав Росії свободу дипломатичного маневру. Воно вступало в силу лише після того, як Росія підпише мирний договір з Японією, перспективи укладення якого були невизначеними.

Після того як з угодою ознайомився російський міністр закордонних справ граф В.Н. Ламздорф, а потім восени 1905 і прем'єр С.Ю. Вітте, вони переконали відмовитися від договору, бо це безсумнівно суперечило інтересам Франції, яка ні за яких умов на союз з Німеччиною не піде. Цар залишився вірним французькому союзнику і 13 листопада 1905 послав Вільгельму лист, де повідомив, що вважає за необхідне доповнити договір двосторонньої декларацією про незастосування статті 1-й у випадку війни Німеччини з Францією, щодо якої Росія мала намір дотримуватися прийняті домовленості «надалі до утворення російсько-німецько-французького союзу». Подібна постановка питання була абсолютно неприйнятна для Німеччини, і тонко задумана інтрига зазнала невдачі. Більше ніяких спроб укладання російсько-німецького союзу зроблено не було, хоча розмови про його «бажаність» або «небажаність» не вщухали і в Росії, і в Німеччині аж до початку першої світової війни.

Через 20 років, вже перебуваючи у вигнанні, німецький екс-імператор все ще був упевнений, що «мягкосердечие царя» погубило «справу миру в Європі». Він писав: «Укладена між мною і царем Миколою II в Бьерке угоду заклало фундамент для мирного і дружнього співжиття Росії та Німеччини. Завдання це була близька серцям обох государів. Дія цієї угоди було знищена російською дипломатією, вищими військовими сановниками, впливовими членами Думи і політичними діячами Світова війна, до якої вони так прагнули, не виправдала їх сподівань, перекинула їх плани і коштувала як царю, так і мені престолу». Кайзер все ще не вилікувався від минулого величі і покладав провину на кого завгодно, але тільки не на себе. Подібне зарозумілість, впевненість у власній непогрішності в той період, коли ця людина грав керівну роль у політиці великої світової держави, користувався величезними владними правами, не набагато меншими, ніж російський цар, не могли стати фактором стабілізації миру в Європі. «Німеччина - понад усе» - було не просто гаслом, девізом націоналістів. Сам кайзер дотримувався подібного світогляду, пропагував його, відстоював і захищав. Осліплення націоналізмом дорого коштувало Німеччини і багатьом іншим країнам і народам.

Складання системи коаліцій на початку XX ст. не призвело і не могло призвести до стабільності і довготривалого збереження статус-кво. Імперські амбіції, претензії та інтереси провідних світових держав вільно чи мимоволі розхитували крихке європейське рівновагу. І хоча з закінченням франко-прусської війни і до самого початку XX ст. на Європейському континенті не було військових конфліктів, але напруженість постійно існувала. І головним центром подібної небезпечної напруженості весь час були Балкани. Саме тут на початку XX ст. тричі виникали ситуації, що загрожували перерости в масштабне зіткнення світових лідерів. Четверта така криза 1914 р. закінчилася світовою війною. 59. Революційна ситуація та рушійні сили Лютневої 1917 року революції в Росії. Лютнева буржуазно-демократична революція була підготована всім попереднім ходом соціально-економічного і політичного розвитку Росії. Всесильним «режисером» революції, могутнім прискорювачем революційного піднесення стала перша світова війна. У ході світової імперіалістичної війни різко загострилися внутрішні суперечності у всіх країнах, що воювали. Особливо це далося взнаки у Російській імперії. На початку 1917 р. Росію охопила загальнонаціональна криза. Країна впритул підійшла до нової революції. Важливо з'ясувати, які політичні сили діяли напередодні і в ході Лютневої революції, якою була їхня платформа. У цей період, як і в роки першої російської революції, діяли три основні політичні сили. Перша — сама монархія, її ідеологія сформована відомими політиками,—К.Побєдоносцевим, М.Катковим, В.Мещерським, К.Леонтьєвим, С.Вітте та ін. — полягала в тому, що у періоди кризових ситуацій влада повинна уміти маневрувати, уникаючи будь-яких політичних поступок. У цілому урядовий курс напередодні лютого 1917 р. можна оцінити як спробу політичного маневрування між реакцією і буржуазно-дворянською опозицією. Друга— буржуазія, вплив якої у період війни значно посилився, Вона намагалася посісти панівне становище у політичному житті країни і консолідувалась під егідою кадетської партії. Третя— пролетаріат. Незважаючи на його кількісні та якісні зміни у період війни, він все ж залишався відносно згуртованим. Розстановку політичних сил у країні в значній мірі відбивали і три партійно-політичні табори: 1) урядовий (монархо-поміщицький), до якого входили всі поміщицько- монархічні партії та течії; 2) ліберально-буржуазний (кадети та інші буржуазно-опозиційні партії); 3) демократичний, який об'єднував більшовиків, дрібнобуржуазні народницькі та соціал-демократичні партії. Боротьба цих таборів і визначила весь хід і зміст Лютневої революції. Основна боротьба велася між урядовим і демократичним таборами. Опозиція маневрувала між ними. Лютнева революція 1917 р., як і революція 1905—1907 рр. За характером була буржуазно-демократичною, оскільки передбачала розв'язана тих самих завдань, які стояли перед першою революцією у Росії — повалення царизму і встановлення демократичної республіки, 8- год. робочого дня, ліквідацію залишків кріпосництва та ін. Головною рушійною силою Лютневої революції був пролетаріат. Він же виступав як вождь, гегемон революції. Природним союзником робітничого класу в революції було багатомільйонне селянство. Саме ці класи послідовно боролися за повалення царизму, за ліквідацію залишків кріпосництва, за встановлення демократичної республіки. Щодо російської буржуазії, то вона приєдналася до революції лише тоді, коли остання стала, перемагати. Лідер буржуазії Мілюков чітко заявив: «Якщо перемога над царизмом відбудеться завдяки революції, то я проти такої перемоги». Пізніше, в еміграції він писав: «Ми не хотіли цієї революції, ми особливо не хотіли, щоб вона прийшла під час війни. Ми відчайдушне боролися, щоб цього не сталося». Політичну платформу буржуазії виразно визначив другий її лідер. — В.Шульгін) який зазначав, що буржуазія зустріла революцію вороже всі свої сили спрямувала в лютневі дні на те, щоб знищити революцію, розшарувати її, вирвати з її рук силу. Тому закономірно, що така політична лінія буржуазії не могла забезпечити їй роль рушійної сили революції. Але, коли революційний рух мас став перемагати, "буржуазія приєдналася до революції і тим самим сприяла її прискоренню. 1917 р. розпочався величезним політичним страйком 9 січня, у 12-ті роковини «Кривавої неділі». У цей день страйкували і вийшли на демонстрації робітники Петрограда, Москви. Харкова, Катеринослава, Ростова-на-Дону, Нижнього Новгорода, Тули, Горлівки, Макіївки, Новочеркаська, Сімферополя, Пермі та інших пролетарських центрів. Протягом всього січня не припинялися революційні заворушення мас. По всій країні страйкувало близько 400 тис. чоловік, причому майже половина з них брала участь у політичних страйках. 3 середини лютого 1917 р. кількість страйків різко зросла. Росія вступила до нового, вищого етапу кризи. Розпочався процес переростання революційної ситуації в революцію. Початок Лютневої революції збігся з Міжнародним жіночим днем 23 лютого (ст.ст.). У цей день тільки у Петрограді величезній демонстрації взяло участь майже 130 тис. трудящих, які йшли з гаслами: «Хліба!», «Геть війну!». 24 лютого в Петрограді у масових страйках і демонстраціях брало участь понад 200 тис. робітників. А 25 лютого розпочався загальний політичний страйк, що охопив понад 300 тис чоловік. Він супроводжувався мітингами, демонстраціями. У боротьбі з поліцією Демонстранти користувалися вже не тільки камінням, але подекуди і зброєю. З'явилися вбиті та поранені. До демонстрантів приєднувалися й солдати. 25 і 26 лютого відбулися засідання Бюро ЦК РСДРП, яке визначило завдання перевести страйк у збройне повстання, залучивши до нього солдатів гарнізону. День 27 лютого став вирішальним у розвитку Лютневої буржуазно- демократичної революції. В цей день на бік повсталих робітників почали масово переходити солдати Петроградського гарнізону. Якщо вранці 27 лютого до повсталого народу приєдналось 10200, вдень — 25700, то надвечір - уже 66700 солдатів столичного гарнізону. Було захоплено в'язниці і визволено політичних в'язнів. Направлені, до Петрограда війська перейшли на бік повсталого народу. Перемога революції у Петрограді стала очевидною. В ці дні у столиці було вбито і поранено 1382 особи. Слідом за переможним повстанням у Петрограді, революція перемогла у Москві, в інших великих містах, а незабаром — і по всій країні. Лютнева буржуазно-демократична революція має велике історичне значення. Вона увінчала перемогою багаторічну наполегливу боротьбу народів Росії. Лютнева революція докорінно змінила політичну обстановку в країні. Народ завоював політичні свободи. Із в'язниць І заслання повернулися тисячі революціонерів. Партії, що переслідувалися за царату, стали легальними. Перемога Лютневої революції дала Росії передовий політичний устрій. Проте Лютнева революція не здійснила такі важливі вимоги народних мас, як впровадження 8-год. робочого дня, конфіскація поміщицьких земель, припинення Імперіалістичної війни. 61.Західні слов'яни на шляху до незалежності під час першої світової війни. Основний лінією у чеській політиці було збереження, з наступним перетворенням, Австро-Угорщини. Лише в переддень війни виникають різні проекти рішення чеського і словацького питань поза межами імперії. Будучи найрозвинутішими би в економічному й політичному плані, чехи прагнули стати політичним лідером нерівноправного слов'янського переважно монархії. Чеська буржуазія претендувала на рівні із німецькою і угорської буржуазією умови й можливості. Чеським лідерам загалом була властива достатня тверезість у виборі тактики політичних змагань, прагнення діяти з урахуванням поточної обстановки, озираючись на Відень.

Але з початком війни" вони виявилися перед необхідністю зробити вибір між двома можливими рішеннями чеського питання – у складі монархії або за межами її, з допомогою незалежної держави. До першого рішенню, поруч із аграрної партією, лідером яких булоА.Швегла (1873-1933), і партіями католицької орієнтації, схилялися спочатку і соціал-демократи на чолі зБ.Шмералем, які розраховували на демократичну еволюцію Австро-Угорщини.

Що стосується другого рішення, але серед його прихильників був єдності.Младочехи під керівництвомК.Крамаржа (1860-1937), розраховуючи перемогти держав Антанти посилення ролі Росії в у Європі, висували програму створення союзу слов'янських держав під скіпетром династії Романових.

По-іншому представляв майбутнє чеських земель лідер невеличкий партії реалістів Томаш Гарріг Масарик (1850-1937). Він виходив з неминучості поразки, і розпаду Австро-Угорщини Франц-Йосиф і створення її основі низки незалежних демократичні держави. Масарик більшою мірою орієнтувався ось на підтримку західних держав Антанти – Англії та Франції, а чи не Росію. Його однодумцем і учнем був Едуард Бенеш (1884-1948). До цього перебігу примикали і національні соціалісти на чолі зВ.Клофачем.

Словацька національна партія як одна з політичних напрямів у Словаччині орієнтувалася зберегти монархії. Аж по весни 1918 р. керівництво партії, було пасивно.Социал-демократическое і аграрне течії також дотримувалисяпрогабсбургской орієнтації. Лише Словацька народна партія (католицька характером),виделившаяся з Словацької національної партії, займала більш активної позиції, проте найрадикальніші проекти не йшли далі словацької автономії у межах Угорщини.

Розвиток визвольних змагань чехів та словаків в зумовлювалося передусім ходом бойових дій, міжнародним становищем й загальним станом справ у імперії Габсбургів.

Першими проявами національно-визвольної боротьби чехів стали стихійні демонстрації у зв'язку з нестачею продовольства, і навіть хвилювання при відправлення на фронт. Чехи висміювали австрійські порядки, а сполучення пресі про успіхи австрійському війську давалися зазвичай з великим запізненням. У народі виспівували пісню "Гей, слов'яни", перемоги російської армії на південно-західному фронті на початку війни посилювалипрорусские симпатії, популярний був девіз: "Росіяни близько, запікайте гусаків!". Орієнтація в західний бік була ще такому широкому, як наприкінці війни. Здебільшого чеські політики вбачали у війні лише конфлікт німців, і слов'ян і ігнорували її імперіалістичний характер. Т.Масарик відстоював теза про боротьбу мілітаризму і теократії з демократією та гуманізмом. Ці настрої сприяли наростання неприязні і навіть антагонізму між чехами і словаками, з одного боку, і німцями і угорцями - з іншого, й у тилу, і фронті.

Із початком військових дій Австро-Угорщини було встановлено військово-бюрократичний режим. Віденський рейхсрат несозивался до весни 1917 р. У період наступу російської армії у Галичині в 1914 р. посилилися репресії у Чехії та Моравії, арешту піддався ряд чеських політичних діячів. У травні 1915 р. лідеримладочеховК.Крамарж,А.Рашин та інших. упродовж свогопрорусскую орієнтацію були звинувачені у "зраді і двічі засуджені до смерті. І лише смерть імператора Франца-Йосифа I у листопаді 1916 р. завадила привести вирок у виконанні.

У умовах Т. Масарик дійшов рішенню про перенос центру національно-визвольної боротьби зарубіжних країн. У листопаді 1915 р. у Парижі створили Чеський закордонний комітет, невдовзі з участю Е.Бенеша і словацького діяча МіланаШтефаника перетворений в Чехословацьку Національну Раду. У Парижі став видаватися ряд друкованих органівантиавстрийского руху Опору.

Опозиційно налаштовані стосовно Австро-Угорщини чеські угруповання поступово консолідувалися у еміграції, а й у самій Чехії. З 1815 р. функціонувала ЧеськаМаффия – досить розгалужена, але цього замало міцна підпільна організація. Вона поширювала антидержавницькі настрої і займалася збиранням розвідданих державам Антанти. Почалася координація що діяли еміграції чеських і словацьких угруповань. Важливим кроком цьому шляху стала угода Словацької Ліги і Чеської національної об'єднання на Клівленді (США) у жовтні 1915 р., у якому зафіксовано прагнення чехів та словаків в до створення федерації.

Восени 1916 р. з ініціативимладочехов і аграріїв між найбільшими чеськими політичними партіями було досягнуто згоди про координацію своєї діяльності. Близько десятка чеських політичних партій створили центри: Чеський союз (об'єднання парламентських фракцій у Відні) кінематографістів і Національний комітет у Празі як провідний політичний орган. Його головою став відомий політик і крупний підприємець, фінансистК.Маттуш, а секретарем – аграрійШвегла. Наприкінці 1916 – початку 1917 р. вони нарешті почали переговори з віденським урядом на кшталт колишньої лояльності.

Слід все-таки сказати, що умови війни заважали встановленню тісний зв'язок внутрішнім закордонним антиавстрійським рухом чехів, як і між чеської та словацької гілками національно-визвольної боротьби. Національний рух у Словаччині відставало за масштабом від чеського: словацька буржуазія і інтелігенція були нечисленні і лише частковомадьяризировани, словацький політичний табір піддавався жорсткішим переслідувань, сильним було вплив католицького духівництва, лояльного стосовно Габсбургам.

Активізацію визвольних змагань чехів та словаків в сприяла Лютнева революція у Росії. Обстановка у Австро-Угорщині на той час суттєво загострилася. Посилилася дезорганізація економіки, у першій половині 1917 р. пожвавилося страйковий рух. Зовнішньополітичний і внутрішній криза монархії заглибився. Під упливом Революції Росії ширилося рух на відновлення демократичних права і свободи. Через війну який вступив на престол у листопаді 1916 р. імператор Карл I змушений був відновити діяльність рейхсрату. Траплялися спроби досягти компромісу з лояльними політиками слов'янських народів. Але до цього моменту їхнє ставлення до монархії змінилося: залунала вимога створення держави. Це було зроблено, зокрема, у спілкуванні чеських діячів культури та науки з парламенту наприкінці квітня 1917 р.

Особливо радикальними гасла, форми і силові методи боротьби чеського табору почав із осені 1917 р., від Жовтневої революції" у Росії. Головною тенденцією визвольного руху стає боротьба за створення держави під егідою західних держав, вихід із Австро-Угорщини. Помітно усталилася зв'язок чехів та словаків в із зарубіжними центрами еміграції, у в Парижі й у Росії. Ці центри багато зробила пропаганди чеського і словацького питань. Чеські лідери встановили тісні контакти з правлячими колами країн Антанти, домагаючись визнання ними своїх національних вимог. До 1918 р. ці спроби не увінчалися, оскільки тривалий час ліквідація габзбурзькою монархією не входило у плани західних держав.

Чехословацьку національну комітет розгорнув діяльність із створенню військових легіонів мови у Франції, Італії, Росії. До літа я 1917 р. у яких налічувалося 40 000 людина, а до середини 1918 р. тільки в Росії їх кількість вже становила 50 000. Цьому сприяв перебуванняМ.Штефаника, та був Т.Масарика у революційній Росії (з березня 1917 до березня 1918 р.). Дипломатичні успіхи до чехословацької еміграції, у Парижі прийшли о травні 1918 р., коли Чехословацьку національну комітет визнано Францією як тимчасового чехословацького уряду, а створені ним військові частини - союзної Антанті армією. Торішнього серпня його визнала Великобританія, та був Японія та США. Цьому визнанню сприяло збройне антибільшовицьке виступ чехословацького корпусу о Росії за Антанти.

Істотну підтримку визвольному руху чинила і еміграція США. 10 травня 1918 р. ряд чеських і словацьких організацій підписали в Піттсбурзі угоду, де йшлося необхідність об'єднання чехів та словаків в на єдиній незалежну державу. Угода передбачала автономію Словаччини, особливий словацький сейм і це підписано майбутнім президентом ЧСР Т.Масариком.

Останнім часом війни чеські політики роблять додаткові кроки щодо консолідації політичного табору. Вже у лютому 1918 р. ряд буржуазних партій об'єдналися у єдиній державно-правової партії (на чолі зК.Крамаржем). Влітку 1918 р. реорганізувався Національний комітет як орган законодавчої і виконавчої влади. Йшла підготовка до захоплення влади мирним шляхом за умови розвалу монархії. У вересні 1918 р. створили Словацький згодом національну раду.

Суттєвими передумовами створення держави чехів та словаків в були радикалізаціяантигабсбургских настроїв трудящих, і загострення кризи у правлячих колах. У умовах чеські діячі зробили усе можливе задля захоплення влади у чеських землях без соціальних потрясінь.

Наростання кризи, очікування розвалу імперії змусило імперське уряд розпочати вивезенню з чеських в Австрію сировини, товарів, продовольства. У 1918 р. було винесено, наприклад, рішення відправляти щодня 20 вагонів борошна, і це зполуголодном існуванні населення Чехії. Такі грабіжницькі заходи викликали масове невдоволення; опір діям Відня перетворилася на загальнонародну акцію. З ініціативиА.Швегли, що стояв на чолі Земельного економічного ради, та за підтримки Національного комітету і партій соціалістичної орієнтації було організовано акція протесту проти вивезення продовольства. На 14 жовтня 1918 р. було призначено загальний страйк. Вона перетворилися на захід політичного характеру великого масштабу, часом висувалися гасла національну незалежність, освіти "вільноїчехо-словацкой республіки". У Прагу ввели додаткові частини австрійському війську, які перешкоджали приходу демонстрантів до центру міста з лиця робочих околиць. Страйк стала майже загальної, у ній участь десятки тисяч жителів.

Події 14 жовтня, проте, ще сприяли проголошення республіки чехів та словаків в. Але і вони визначили розвиток обстановки. Вивезення цінностей з чеських земель блокували. Чеські політики у країні продемонстрували свою готовність до рішучих дій.

Відень намагалася врятувати становище шляхом перетворення габзбурзькою монархією в федеративну багатонаціональну держава. Це завдання покладалася на нове австрійське уряд, сформований 25 жовтня 1918 р. Але була очевидно, що час монархії минуло. Чеські лідери у Празі вирішили розпочати переговори з його оточенням Т.Масарика, які представляли руху опору по закордонах, і на чолі зК.Крамаржем негайно вирушили у Швейцарію. 28 жовтня 1918 р. у Женеві почалися їхні перемовини зЭ.Бенешем, оскільки Т.Масарик тим часом ще був у США.

Вирішальні для незалежності чехів та словаків в події сталися 28 жовтня 1918 р. Цього дня уряд Австро-Угорщини оголосило про намір укласти перемир'я з державами Антанти, цим визнавши свою поразку. Празький Національний комітет, узявши до рук громадянську та військові адміністрацію, оголосив з приводу створення незалежної держави. Йому і було функції тимчасового уряду. Влада на місцях доручили здійснювати колишньої адміністрації, зберігалося старе законодавство, зокрема і що стосувалася відносин власності. Комітет очолила п'ятірка політиків, названа пізніше "мужі 28 жовтня" - чехиА.Швегла,А.Рашин,Ф.Соукуп,Й.Стршибрний і словакВ.Шробар. 30 жовтня Словацький згодом національну раду підтримав незалежність ">чешско-словацкого народу" виходячи з права словаків на національне самовизначення. Жовтневі дні стали національно-демократичної революцією, хто поклав початок чесько-словацької державності.

14 листопада 1918 р. у Празі відбулося урочисте засідання Національної Збори. ЧСР проголошувалася демократичної республікою. Першим президентом її було одностайно обраний Т.Масарик. Було затверджено склад уряду, узгоджений ще Женеві. Вона взяла назва кабінету "загальнонаціональної коаліції". Його очолив лідер національно-демократичної партіїК.Крамарж.

62.Визначення кордонів та організація державної влади в Польщі (1919-

1923 pp.). Делегацію Польщі на Паризькій мирній конференції очолювали І. Падеревський та Р. Дмовський. 29 січня 1919 р. на засіданні «Ради десяти» були викладені пропозиції щодо кордонів Польщі. В основу їх визначення пропонувалося покласти «історичний принцип», тобто повернутися до кордонів 1772 р. з можливою їх частковою зміною. До Польщі мали відійти Литва, частина Латвії, Білорусія, більша частина України. Якщо ендеки прагнули до інкорпорації цих земель, то «пілсудчики» схилялися до максимально широкої федерації різних народів під егідою Польщі.

Для демаркації польських кордонів на конференції була створена комісія на чолі з Ж. Камбоном. Основою визначення польсько-німецького кордону став етнічний принцип. Землі, де переважало польське населення, мали відійти Польщі, передбачалося повернути їй Данціг (Гданська) і території вздовж залізниці Варшава — Данціг. При збереженні за Німеччиною основної частини Східної Прусії польський вихід до моря мав вигляд коридору, прокладеного крізь німецькі володіння.

Західні та північні кордони Польщі були встановлені спірними договорами з Німеччиною, підписаними 28 червня 1919 р. у Версалі. За версальськими домовленостями Німеччина позбавлялася прав на частину Великої Польщі, а також на Східне Помор'я. В Ольштинському та Квідзинському округах Східної Пруссії, а також у Верхній Сілезії передбачалося проведення плебісциту: населенню надавалася можливість шляхом голосування висловитися, до кого воно прагнуло   приєднатися — до Польщі   або  до Німеччини.

В серпні 1919 р. страйк польських робітників у Верхній Сілезії переріс у визвольне повстання, яке було придушене німецькими військами. У відповідності з Версальським договором, який призначив проведення плебісциту у Верхній Сілезії на січень — лютий 1920 р., на її територію прибули військові частини Антанти та міжсоюзницька урядом плебісцитна комісія. Загострення міжнаціональним відносин привело 18—28 серпня 1920 р., до другого повстання польського населення Верхньої Сілезії.

В атмосфері гострих національних і соціальних конфліктів 20 березня 1921 р, у Верхній Сілезії відбувся плебісцит. 479 тис. мешканців регіону проголосували за приєднання до Польщі, а 707 тис.— проти. Внаслідок невдоволення результатами плебісциту, особливо в районах, де переважало польське населення, в ніч на 3 травня значну частину Верхньої Сілезії охопило трете визвольне повстання. Збройна боротьба тривала до кінця червня.

Польські власті не зуміли домовитися з урядом Литви й вирішили провести вибори до Віденського сейму, які непальське населення краю бойкотувало. Рішенням цього сейму Віленщину включено до складу Польщі, акт про це підписаний 3 березня 1922 р. Рада послів великих держав відповідно до Версальського договору прийняла 15 березня 1923 р. резолюцію, яка остаточно визнавала східні та північні кордони Польщі.

Південний кордон Польщі був установлений безпосередньо після того, як Австрія за Сен-Жерменським договором (19 вересня 1919 р.) відмовилася на користь держав Антанти від будь-яких зазіхань на неавстрійські території, що належали Австро-Угорській монархії. Таким чином, Австрія апріорно визнала майбутні акти Антанти щодо польських земель.

Установлення польсько-чехословацького кордону в Тешинській Сілезії викликало суперечку й затягнулося до липня 1920 р., коли, відмовившися від проведення плебісциту, обидва уряди підписали договір про арбітраж великих держав. 28 липня Тешинська Сілезія була поділена: Чехословаччині віддано 1270 км2, а Польщі — 1012 км2

Дуже складним виявилося питання про східні кордони Польщі, яке було центральним пунктом її зовнішньої та внутрішньої політики і, крім того, становило об'єкт особливої уваги держав-переможннць. 8 грудня 1919 р. ці держави визначили з урахуванням етнічного складу населення території тимчасовий східний польський кордон («лінія Керзона»), який збігався зі східними кордонами колишнього Королівства Польського. Але польський уряд відмовився визнати цей кордон, оскільки він не відповідав ні федеративним, ні інкорпоративним засадам. Політика експансії на схід, заселений переважно українцями й білорусами, активно підтримувалася польськими і землевласниками. Все це не могло не призвести до перманентних збройних сутичок із сусідами на сході, і насамперед воєнного конфлікту з радянською Росією, який тривав протягом 1919 - 1920 рр.

63.Історична необхідність індустріалізації в СРСР Індустріалізація, на відміну від колективізації та розкуркулення, була об'єктивно-необхідним процесом, який відповідає інтересам модернізації країни. Від індустріалізації безпосередньо залежали рівень промислового розвитку країни, економічна незалежність, обороноздатність, переоснащення всіх галузей народного господарства на основі нової техніки. Проблема індустріалізації стояла гостро і була обумовлена ??низкою обставин, вона велася без іноземних кредитів, тільки за рахунок внутрішніх ресурсів, відбувалася, починаючи безпосередньо з важкої промисловості, без попереднього розвитку легкої, проводилася в слаборозвиненою країні, при гострій нестачі кваліфікованих кадрів. 

У 1946 р. І.В. Сталін, говорячи про корінних відмінностях радянського методу індустріалізації від капіталістичного, назвав одне з таких відмінностей: в капіталістичних країнах індустріалізація зазвичай починається з легкої промисловості, в нашій же країні цей «звичайний шлях» партія відкинула і почала з розгортання важкої індустрії. Односторонньо тлумачачи це положення, багато істориків та економісти поставили знак рівності між методом соціалістичної індустріалізації і змістом цього процесу. Свою увагу вони почали концентрувати навколо проблеми першочергового форсованого розвитку важкої промисловості. Поступово ця тема стала в літературі єдиною, процес індустріалізації в її первісному, ленінському розумінні став істотно збіднюватися. Таке уявлення стало хрестоматійним, увійшло в підручники та посібники. Ця теза фактично ілюструвався в працях істориків другої половини 40-х - початку 50-х рр.. (Е.Ю. Локшин, І.М. Бровер, К.А. Петросян та ін), а при освітленні індустріалізації в окремих регіонах дослідники не проводили відмінності між поняттями «індустріалізація СРСР» і «індустріалізація республіки». Тим часом, в 1920-і роки індустріалізація розглядалася як багатогранний процес створення багатогалузевої економіки при більш прискореному темпі розвитку «групи А», як процес реконструкції всього народного господарства на основі передової техніки, перекладу відсталих форм господарства на соціалістичний шлях розвитку, як процес, що має своєю економічною і політичною основою союз робітничого класу і селянства. Головною метою індустріалізації було завоювання економічної незалежності країни від світового капіталістичного господарства. Таке розуміння індустріалізації стало поступово затверджуватися з середини 50-х рр.. (З виходом в 1954 р. підручника політичної економії), але тема розвитку важкої промисловості (або однієї її галузі - машинобудування) продовжувала переважати. З середини 60-х рр.. великий розмах придбала публікація документів про індустріалізацію, своєрідною вершиною якої став чотиритомний звід «Індустріалізація СРСР. Документи і матеріали »(1969-1973). Розширення джерельної бази дозволило вийти загальних роботах А.Ф. Хавіна (1962) і Ю.В. Воскресенського (1969), колективним монографіями (1967, 1969). Безсумнівним достоїнством історіографії тієї пори можна вважати звернення до зіставлення рівня незавершеною капіталістичної індустріалізації Росії та особливостей індустріалізації в СРСР; важливий крок був зроблений у вивченні боротьби за техніко-економічну незалежність СРСР (В.І. Касьяненко); набули поширення роботи по окремих галузях промисловості; намітилися деякі кроки у вивченні соціально-економічних наслідків індустріалізації країни. Однак великого узагальнюючого праці про індустріалізацію створено так і не було, лише певною мірою його заповнює вийшла в 1984 р. невелика монографія BC Лельчук «Індустріалізація СРСР. Шляхи, засоби, досягнення ». 

Звертаючись до історії індустріалізації, ми, як правило, беремо за точку відліку XIV-й з'їзд партії, за яким закріпилася назва «з'їзд індустріалізації». Але його рішення були у відомому сенсі вже другим кроком у цьому напрямку. Першим документом, в якому одержала вираження ідея індустріального перетворення Росії, був план ГОЕЛРО. Мова в 1920 р. йшла не просто про електрифікацію народного господарства, до чого деколи зводять істота плану, а й про те, щоб на цій основі перевести економіку на шлях інтенсифікації: передбачалося першочергове розвиток машинобудування, металургії, паливно-енергетичної бази і хімії. У постанові VIII з'їзду Рад РРФСР (1920 р.) «Про важкої індустрії» було поставлено питання про високі темпи розвитку важкої промисловості та її фінансове забезпечення: приблизно 1/3 всіх коштів планувалося отримати за рахунок внутрішніх джерел, а інші 2/3 - з допомогою іноземних концесій і кредитних операцій. 

Однак надії на реалізацію цього плану не виправдалися, тому що обстановка, що склалася в країні в 1921 р., зажадала перегляду економічної політики. Від штурмових методів, прямих шляхів довелося перейти до створення попередніх умов для переходу до соціалізму, дещо послабити увагу до важкої промисловості і всі сили кинути на підйом сільського господарства та виробництво предметів споживання, бо першочерговим завданням був порятунок трудящих, призупинення декласування робітничого класу. Лише з середини 20-х рр.. знову пріоритетну увагу стало віддаватися важкої промисловості, енергетиці, машинобудуванню. Одночасно відбувався перехід до жорсткої централізації та концентрації всіх ресурсів, регулювання народного господарства за допомогою державних планів. Надії на отримання коштів від концесій, на закордонні кредити не виправдалися, а зовнішньоторговельні операції 1918-1925 рр.. належної виручки не дали. XIV з'їзд ВКП (б), взявши наприкінці 1925 р. курс на індустріалізацію країни, визначив як основні внутрішні джерела її здійснення

Історичне завдання індустріалізації країни висунув В. І. Ленін, але практично приступити до її здійснення партія змогла, тільки завершивши в основному відновлення народного господарства, що було досягнуто до 1926 р. Починати справу індустріалізації потрібно було з будівництва важкої промисловості, що виробляє засоби виробництва.

Історичне завдання індустріалізації треба було вирішити в найкоротший термін. Швидкий темп індустріалізації диктувався, по-перше, необхідністю максимально використати для побудови економічного фундаменту соціалізму мирного перепочинку, яку імперіалісти могли зірвати в будь-який момент, по-друге, необхідністю в короткий термін підвести під сільське господарство технічну базу як основна умова його соціалістичного перетворення і підвищення його продуктивності; по-третє, в можливо короткий термін зміцнити обороноздатність Радянської держави. Здійснення швидких темпів індустріалізації забезпечувалося перевагами соціалістичної системи господарства: суспільною власністю на знаряддя і засоби виробництва, плановим веденням господарства, трудовим ентузіазмом робочого класу, звільненого від капіталістичної експлуатації.

64.Політичні партії в чеських землях (Чехії, Моравії та Сілезії) на початку XX століття. В XX століття Австро-Угорщина вступила в стані глибокої політичної кризи. З 1897 по 1914 р. в Ціслейтанії змінилися 15 кабінетів. Вони проводили непослідовний політичний курс, намагаючись шляхом окремих реформ і зовнішньополітичних акцій зміцнити стабільність у державі.

У політичній практиці чеської буржуазії постійно стикалися дві протилежні тенденції - опозиційна і проавстрійська. Це робило її позицію такою, що коливається від широкої парламентської обструкції до підтримки підмоги у абсолютистських державних формах правління. В 1900-1907 рр. відбувається активізація боротьби за демократизацію держави, за введення загального виборчого права. В 1908-1914 рр. чеська політична еліта серйозну увагу приділяє зовнішній політиці монархії. В ході політичної боротьби перманентно створювалися політичні альянси, що мали, як правило, суто конкретні цілі. У 1900 р. була утворена Чеська національна рада - суспільно-політична організація, що прагнула до об'єднання чеських політичних сил на основі загальної національної програми. У своїй діяльності ЧНР орієнтувалася на державно-правову концепцію.

Боротьба за загальне виборче право, що розглядалася як першочергове завдання соціал-демократами і лівим крилом чеського буржуазного політичного табору і прийняла під впливом російської революції 1905-1907 рр. масовий характер, закінчилася перемогою. В кінці 1906 р. був прийнятий закон, що вводив загальне рівне пряме і таємне виборче право для чоловіків старше 24 років. Воно не поширювалося на вибори в земські сейми, на жінок і військовослужбовців. Залишалася стара внутрішня структура парламенту, зберігався такий консервативний інститут, як делегації двох частин імперії, усували більшу частину парламенту від вирішення найважливіших державних питань, що відносяться до зовнішньої, військової і фінансової політики.

На виборах в рейхсрат в травні 1907 р. відбувся помітний перерозподіл сил серед чеських буржуазних партій. Найбільш широко в парламенті були представлені аграрії (28 мандатів). Національна партія вільнодумних отримала 18 місць. Програма младочех, прийнята на з'їзді в березні 1906 р., включала такі пункти, як досягнення австро-чеської державно-правової угоди, реформа виборчого права в чеських землях, де зберігалася куріальна система, введення рівноправності чеської та німецької мов у всій системі управління чеських земель. 17 місць (7 в Чехії і 10 в Моравії) отримала Католицька партія, утворена в червні 1906 р. Чеські дрібнобуржуазні партії, які об'єдналися в один блок, домоглися 9 місць, 2 мандати отримали незалежні депутати. Реалісти, перетворили свою партію в 1906 р. до Чеської прогресивну партію, мали 2 мандати. Серед німецьких партій чеських земель найбільш сильні позиції мали аграрії (19 мандатів), за ними слідували ліберали (14 місць), Народна німецька партія отримала 13, а національні радикали - 12 мандатів. Внутрішній розвиток чеського політичного життя після виборів 1907 проходило під гаслом «концентрації сил». З початком роботи парламенту чеські депутати утворили Чеський клуб, який брав обов'язкові для всіх рішення по національних і державно-правових питань.

На практиці чеська буржуазно-політична еліта проводила так звану «позитивну політику», спрямовану на зміцнення економічних, політичних і культурних позицій чехів. Визначальною рисою цієї політики була реалістичність і здійсненність. Керуючись такими міркуваннями, чеські представники восени 1907 р, проголосували за австро-угорську фінансово-економічну Угоду як дуже вигідну. Принцип повної свободи Ціслейтанії і Транслейтанії в галузі внутрішньої торгівлі та проведення єдиної політики в сфері зовнішньоторговельної діяльності відповідало чеським планам.

Іншим важливим завданням для чеської буржуазії того часу було вироблення власної зовнішньополітичної концепції. Такою концепцією став неославізм, що будувався на австро-російському зближенні, врахував сильні позиції в чеських землях прихильників так званого «традиційного русофільства». Лідер реалістів Масарик вважав більш правильною орієнтацію на буржуазні демократії Запала - Англію і Францію. Загальним для всієї чеської буржуазії було прагнення до економічного освоєння Балкан. Чеські політики дотримувалися курсу на мирну економічну експансію в слов'янських землях Центральної і Південно-Східної Європи. Саме тому анексія Австро-Угорщиною Боснії і Герцеговини серпня 1908 не отримала в чеських землях однозначної оцінки. Частина чеських політичних лідерів побачила в цьому акті розширення внутрішнього ринку монархії, а деякі угруповання - посилення слов'янського елементу в імперії. Однак більшість депутатів засудили великодержавний спосіб експансії. Широку міжнародну розголосу набула також участь Масарика в двох судових процесах, де він підтримував несправедливо звинувачених югославян.

З осінь 1908 р. діяльність чеського сейму була паралізована обструкцією депутатів-німців. У відповідь на рішення кабінету про призупинення його роботи чеські міністри подали у відставку, що викликало чергову парламентську кризу. Масовий і запеклий характер зіткнень між чехами й німцями в Празі та околицях змусив уряд ввести надзвичайний стан у цьому регіоні. Понад 250 відділень чеських демократичних спілок і товариств були закриті.

В 1909-1911 рр. центром опозиції став Слов'янський союз - об'єднання 125 слов'янських депутатів рейхсрату, 83 з яких були чехи. Цей блок представників слов'янських буржуазних партій виступав проти спроб Відня послабити сепаратистські тенденції в імперії. Для всього періоду його діяльності була характерна тактика обструкції. В ході чесько-німецьких переговорів влітку 1910 р. відбулося об'єднання чеських парламентських фракцій в Об'єднаний чеський клуб. Наслідком опозиції депутатів-слов'ян став провал бюджету, ряду інших законодавчих актів. 30 березня 1911 рейхсрат був розпущений.

На виборах 1911 чеські аграрії отримали в рейхсраті 38 місць, младочехи зберегли колишні позиції, значно збільшили вплив національні соціалісти, які отримали 16 мандатів, клерикали втратили 10 місць, зберігши 7 мандатів в Моравії, а старочехі позбулися шести місць. По одному мандату мали реалісти і Радикальна державно-правова партія. Найбільшою німецької партією в чеських землях стали німецькі радикали (22 мандати), посилили позиції і аграрії, домігшись 21 місця. Ліберали втратили два, а Народна німецька партія - чотири мандати.

В 1911-1914 рр., в період безперервних міжнародних ускладнень і активізації військових приготувань в Європі і на Балканах, все ширше розгортається в чеських землях масовий антивоєнний рух.

Криза в роботі чеського сейму завершилася його розпуском в червні 1913 р. Управління Чехією було передано комісії австрійських сановників на чолі з графом Шенборном. У березні 1914 р. був розпущений і австрійський парламент, уряд став правити без парламенту на основі ст. 14 Конституції.

У певних колах чеської буржуазії стали розроблятися проекти можливого рішення чеського і словацького питань поза імперії Габсбургів.

65.Проголошення Польської республіки Після 123 років поневолення восени 1918 р. в Польщі була відновлена державність. Головними факторами цього процесу послужили національно-визвольний рух польського народу, події першої світової війни та революційні зміни, які відбулися в усіх імперіях, що поділили між собою польські землі. Важливе значення мала трансформація позиції західних держав щодо «польського питання». Використовуючи сприятливу ситуацію, створену першою світовою війною, різноманітні польські громадські угруповання засновували політичні організації й союзи, формували військові загони та з'єднання, які діяли в межах, визначених урядами різних держав.

Тільки після краху Центральних держав, під владою яких перебували польські землі, уможливилося формування незалежних державних структур. Така діяльність розпочалася на території, що контролювалася Австро-Угорщиною. Польські депутати австрійського рейхсрату 15 жовтня 1918 р. проголосили себе громадянами польської держави. 

Опублікований маніфест «До польського народу» декларував утворення Польської Народної Республіки - парламентської держави, гарантуючої громадянам рівні політичні права. В документі проголошувалося введення 8-годинного робочого дня, обіцялося провести радикальні суспільно-економічні реформи, зокрема націоналізацію певних галузей промисловості та експропріацію великої земельної власності. В цій частині маніфесту його автори закликали до мирного вирішення спірних питань, що торкалися Західної та Придніпровської України тощо.

Уряд Є. Морачевського, справджуючи назву «народного» й «робітничого», значну увагу приділяв вирішенню соціально-економічних проблем. Декрет від 21 листопада 1918 р. запровадив 8-годинний робочий день, виплату допомоги робітникам у випадку хвороби, гарантував мінімальну зарплату на держпідприемствах, заснував інспекцію з питань праці. Виборчий закон від 28 листопада встановив рівне, пряме, таємне загальне виборче право. Вибори Установчого сейму призначено на 26 січня 1919 р.

Поряд з офіційними органами влади в різних районах Польщі створювались і діяли Ради робітничих депутатів. Однак Ради практично не були пов'язані між собою, так і не зуміли сформувати єдиний загальний орган. До того ж їх ослабляла гостра боротьба, яка точилася між різними соціалістичними та профспілковими угрупованнями. Лідери ППС—фракції, наприклад, відверто прагнули до створення паралельних Рад. Розбрату в робітничому русі сприяв і лівий радикалізм СДПКПіЛ та ППС—лівиці, які закликали до соціалістичної революції, перетворення Польщі на республіку Рад та об єднання з іншими радянськими республіками. 16 грудня 1918 р. у Варшаві відбувся об'єднавчий з'їзд цих двох лівих угруповань, який поклав початок існуванню Комуністичної робітничої партії Польщі (КРПП).

Компартія висунула та намагалася провести в життя ідею радянської Польщі. Тільки на території колишнього Королівства Польського виникло близько ста Рад робітничих депутатів. У Домбровському вугільному басейні керовані КРПП Ради не тільки створили власні збройні сили— Червону Гвардію, а й перебрали на себе деякі функції державного управління. Проте офіційна влада перешкоджала поширенню впливу Рад робітничих депутатів на всю територію країни. їхня діяльність спочатку була локалізована, обмежена, а потім, завдяки хибам у політиці керівництва КРПП,— дискредитована. Щодо Рад активно застосовувалися жорстокі репресії та переслідування, кінець кінцем вони були розпущені, компартію в липні 1919 р. проголошено поза законом.

Тимчасовий начальник держави 16 листопада розіслав главам держав-переможниць та нейтральних країн телеграму, в якій повідомляв про утворення незалежної Польщі. Однак відповідей не надійшло. Нестійке політичне становище спонукало Ю. Пілсудського звернутися до головнокомандуючого арміями Антанти Ф. Фошу з проханням надіслати до Польщі війська «для захисту країни від більшовизму». Того ж дня з німецьким командуванням булл укладена угода про виведення німецьких військ з території, західний кордон якої відповідав російсько-німецькому кордону 1914 р. Залишаючи польські землі, німці передавали частину зброї Польській війсковій організації (ПВО) , або іншим воєнізованим організаціям.

У зв'язку з відвертою пронімецькою орієнтацією у минулому Ю. Пілсудського та небажанням утворити коаліційний уряд з участю нацдеків Польща не могла брати участь у Паризькій мирній конференції. Ю. Пілсудський мусив піти на поступки. 15 грудня були розірвані дипломатичні відносини з Німеччиною. До Варшави на початку січня 1919 р. прибули представники Антанти і США; в ході переговорів досягнута домовленість про зміну уряду.

66.Демонтаж непу і встановлення режиму особистої влади Сталіна в СРСР. Протягом травня 1922 р. та березня 1923 р. стан здоров'я радянського лідера, вождя більшовиків В.Ульянова (Леніна) значно погіршився. Він переніс три приступи, що призвели до втрати фізичної можливості повноцінно працювати. У зв'язку з хворобою його було повністю усунуто від політичної діяльності. Незважаючи на це, у моменти покращення стану здоров'я, Ленін продиктував ряд статей та листів до своїх соратників - лідерів партії більшовиків. Він дав оцінку їхнім особистим якостям, вказавши на небезпеку суперництва між Сталіним і Троцьким для єдності та стабільності у партії. Він пропонував усунути Сталіна від партійного керівництва та реорганізувати державний і партійний апарат таким чином, щоб він забезпечував умови для колегіальних рішень.

В останні роки життя Леніна турбувало також питання перспектив російської соціалістичної революції. Вказуючи на те, що ця революція відбулася в країні, де для неї ще не визріли економічні, соціальні, культурні передумови, Ленін говорив про необхідність здійснення культурної революції, яка б ліквідувала напівазіатське невігластво мас" і відкрила шлях до соціалістичного суспільства. В економічній політиці він наполягав на збереженні непу і розробив ідею створення суспільства "цивілізованих Кооператорів". 21 січня 1924 р. Ленін помер. Його смерть стала приводом до посилення боротьби за владу, боротьби за лідерство у партії, яка розгорнулась ще в останні роки його життя.

Основними суперниками у цій боротьбі виступали Сталін і Троцький. Ще в 1923 р. у ВКП(б) оформилась "ліва опозиція" на чолі з Троцьким, яка різко критикувала бюрократизацію партійного апарату та спроби Сталіна зосередити всю повноту влади у своїх руках.

Старі соратники Леніна, остерігаючись диктаторських амбіцій і прагнень Троцького узурпувати владу, недооцінивши властолюбство самого Сталіна, підтримали його у боротьбі з опозицією Троцького. Сталіну та його соратникам вдалося усунути Троцького від державних справ, обмежити вплив його в партії, а в 1929 р. і вислати з країни.

На цьому боротьба за лідерство не завершилась. У 1925 р. оформилась "нова опозиція", яку очолили Каменев та Зінов'єв. Опозиція спиралась на підтримку Ленінградської партійної організації. "Нова опозиція" виступила проти монополізації Сталіним права на тлумачення "ленінської спадщини", проти політики, яка проводилась у сільському господарстві.

Сталін на цей час вже зосередив у своїх руках всі важелі партійного та державного управління, особливо у питанні підбору кадрів. Лідерів опозиції було усунуто від партійного, державном управління, керівництва Комінтерном.

Спроба групи Каменєва-Зінов'єва взяти реванш у 1926 р. в боротьбі за владу успіху не мала. Останній виступ опозиції відбуввся в 1927 р. - "платформа 83". Основними вимогами опозиції було виконання "політичного заповіту" Леніна. Але час було згаяно.

1929 р. став роком остаточної перемоги Сталіна у боротьбі з ленінськими соратниками за владу. Він же став роком початку утвердження сталінського тоталітарного режиму в СРСР.

Причинами встановлення режиму особистої влади Сталіна в СРСР були:

• відсутність традицій політичної демократії в країні і реальних демократичних свобод;

• низький рівень громадянської політичної культури населення СРСР;

• зосередження політичної влади в руках однієї партії;

• невисокий інтелектуальний рівень керівництва ВКП(б), обмеженість його політичної культури;

• внутрішня природа радянської влади, яка становила собою диктатуру класу, що переросла у диктатуру партії і не заперечував ла можливості диктатури однієї особи;

• наявність багаточисельного бюрократичного апарату, добпобут якого залежав від збереження командно-адміністративної системи.

Основним методом встановлення та підтримки існування такого режиму був тотальний контроль над суспільством та постійний терор проти всіх його верств. Керівною і спрямовуючою силою радянсько-тоталітарної системи була більшовицька партія, яка своєю ідеологію визнавала марксизм-ленінізм. Резервом і помічником партії вважалась Всесоюзна ленінська комуністична спілка молоді - ВЛКСМ. Їй було доручено керувати повсякденною діяльністю Всесоюзної піонерської організації (діти 10-15 років), а при піонерських дружинах створювались об'єднання жовтенят - школярів 7-9 років.

НЕП показав свої потенційні можливості, але коли на перший план висунулися складні завдання індустріалізації, керівні органи почали допускати серйозні прорахунки в економічній політиці, не звертаючи уваги на застереження провідних фахівців. З середини 1926 по відношенню до сільськогосподарської та приватної торгівлі стала проводитися така політика, яка стримувала можливості їх раз-розвитку. Почалося різке перерозподіл бюджетних коштів на користь промисловості. Загострилася проблема «ножиць цін» - промислові товари, які купувала село, коштували дорого, а заготівельні ціни на сільськогосподарську продукцію були низькі. Заможні селяни були обкладені високим податком, їм перестали продавати трактори, позбавляли виборчі-рательного прав. Значно скоротився відпустку товарів в приватну торгівлю, її кредитування. Все це поєднувалося з посиленням адміністративного регулювання, що ігнорує вимоги ринку. »В результаті з середини 1927 на стику промислово-

сти і сільського господарства стали виникати затори, загострився дефіцит і промислових, і продовольчих товарів. Для виходу із ситуації було два шляхи: або внести корективи в проведений курс, або різко змінити його. Більшість керівництва країни на чолі зі Сталіним обрало другий шлях. Його опоненти в Політбюро - Бухарін, Риков, Томський - не змогли відстояти свою позицію. Головна причина їхньої поразки полягала в тому, що до кінця 1920-х рр.. вже склався такий внутрішній партійний режим, який виключав можливість демократичного обговорення різних точок зору. НЕП був згорнутий не лише бажанням Сталіна та його оточення. Він встиг пронизати далеко не всі економічні відносини країни, покінчив далеко не з усіма установами та традиціями епохи «воєнного комунізму». У країні існували потужні адміністративні та соціальні сили, які були взагалі не зацікавлені в збереженні і розвитку НЕПу. НЕП вимагав компетентного використання господарських важелів, а в управлінському апараті домінували кадри, звиклі діяти адміністративним способом, наказним порядком. З Непом в промисловість прийшов госпрозрахунок, але він поєднувався в неї з сильними адміністративними підпорами: держава обмежувало дію ринкових відносин між важкою і легкою промисловістю, не була розроблена система внутрішньозаводського госпрозрахунку - його заміняла традиційна система норм, тарифів, розцінок, що зв'язувала заробіток робітника не з кінцевим результатом праці, а з розпорядженнями адміністрації. У збереженні НЕПу не були зацікавлені і ті 30-50% селян (напівпролетарські, пролетарські, люмпенським елементи села), які були звільнені від сплати податку і безпосередньо від держави отримували різного роду пільги і гарантії. І на початку, і в кінці 1920-х рр.. в селі дуже сильними залишалися військово-комуністичні настрої. Хоча перехід до продподатку оживив оборот, але залишилися обмеження зростанню частнохозяйственного на-копления. Селянське господарство, що перевищує середній рівень, незалежно від того, яким шляхом воно виростало, нерідко зачислялось в куркульське з усіма витікаючими звідси наслідками. Со- зберігався також адміністративно-командний стиль управління. Сільради і волвиконкомів своє основне завдання бачили в зборі сільськогосподарського податку та виконанні різних розпоряджень вищих органів. Що ж стосується допомоги селянам у підйомі господарства, організації господарського і культурного будівництва на селі, то ці завдання їх хвилювали набагато менше. У той же час місцеві органи влади прагнули контролювати всю сільську життя. Пожвавити після війни громада все більше «зажималась» офіційною владою. Командний стиль характеризував і діяльність сільських партосередків. Збереження адміністративного втручання в діяльність кооперації було однією з головних причин недовіри до неї селян. Саме на ці настрої низового партійного і радянського ланки опи-рался Сталін. Таким чином, в надрах НЕПу з його демократичним потенціалом, орієнтацією на особистий інтерес і т.п. зріло одночасно його заперечення. Різка зміна політичного курсу, вчинена в 192829 рр.., Викликала докори в тому, що НЕП згортається. У відповідь на це Сталін, прагнучи приховати відхід від ленінського курсу, розгорнув концепцію про два етапи НЕПу: НЕП не кінчається, а вступає в другий етап, пов'язаний з розгорнутим будівництвом соціалізму. В історичній літературі до останніх років панувало сталінське положення, що НЕП як політика перехідного періоду від капіталізму до соціалізму завершився перемогою соціалізму в 1936-37 рр

67.Польські землі в складі трьох імперій на початку XX століттяСтановище поляків у РосіїУ 1910 р. в землях колишнього Королівства Польського проживало 11,5 млн. населення, з яких поляки становили 72,2 %. Приблизно 33 % населення мешкали в містах і містечках; більшість його надалі була пов'язана з сільським господарством.

1894 р. на царський престол зійшов Микола II (1894-1917). Він розпочав правління з обіцянок злагодити політичний курс в цілому і щодо поляків зокрема. Новим варшавським генерал-губернатором було призначено П.Л.Шувалова, який прагнув нав'язати контакти й спіробітництво з польськими аристократами, обіцяючи поступки на користь польської мови та костела. Це зродило надії польських консервативних кіл на можливість компромісу з царатом і розширення автономії. У 1897 р. Микола II відвідав Варшаву, де йому від польської громадськості вручили 1 млн. карбованців, зібраних у вигляді дару. Ці гроші цар переказав на заснування у Варшаві політехнічного інституту з російською мовою викладання. Найбільшою поступкою царя став дозвіл на будівництво у Варшаві пам'ятника А. Міцкевичу (1898). Не відбулося жодних змін в освіті, надалі була заборонена діяльність політичних партій, профспілок, панувала цензура. Надії польських лоялістів і консерваторів виявились марними.

Господарський розвиток земель колишнього Королівства Польського характеризувався подальшим утвердженням капіталістичних відносин. Інтенсифікація сільського господарства відбувалася повільно через брак фінансової підтримки. Велика земельна власність зберігала панівні позиції в аграрному секторі; хоча загалом її ареал дещо зменшився: з 47 % у 1890 р. до 38 % у 1912 р. Під парцеляцію і продаж потрапили гірші землі, а посилений попит на них призвів до потрійного зростання цін між 1890 і 1910 pp. У загальній структурі селянських господарств 1904 р. було: 15,1 % малоземельних - до 1 десятини (1 десятина дорівнювала 1,092 га), 46,5 % дрібних - до 5 десятин, 27,2% середніх - 5-Ю десятин і 11,2% великих - понад 10 десятин. Швидко зростала чисельність безземельних селян. Зберігалася напівфеодальна категорія селян-комірників, які працювали на господаря за житло і натуральну платню. Найбільшу активність на селі проявляли селяни-середняки. Вони були претендентами на поміщицьку землю, вступали у конфлікти з великими землевласниками, протестували проти зловживань адміністрації та русифікації, вимагаючи національної школи і самоврядування. З розвитком освіти зростала політична свідомість польського селянства, воно сприймало гасла незалежності Польщі.

На промисловому розвиткові Королівства Польського негативно позначилася криза 1900-1903 pp. в Росії, яка загальмувала зростання виробництва більшості галузей. Натомість вона сприяла утворенню монополістичних об'єднань - акціонерних товариств. У 1900 р. сім акціонерних спілок опанували 92% металургійної промисловості королівства (переважав німецький і французький капітал). Утворилися картелі, які регулювали виробництво і збут продукції. У 1897 р. шість акціонерних товариств Домбровського басейну, які контролювали 91 % видобутку вугілля, уклали таємну угоду про обмеження видобутку з метою піднесення цін. У 1902 р. два найбільші металургійні концерни королівства (Гута Банкова і Островєцькі заводи) увійшли до загально-російського синдикату Продамет. До 1908 р. у складі "Продамету" діяла "польська група", яка контролювала 22 % загальноросійського збуту металів. Наслідком монополізації стало банкрутство й закриття багатьох середніх і дрібних підприємств. Монополії, в яких переважав іноземний капітал, були байдужими до потреб краю.

Текстильна промисловість продовжувала посідати провідну роль у структурі промислового виробництва королівства. Основна її частка була зосереджена в Лодзі. На

початку XX ст. польські текстильні вироби зіткнулися з потужним конкурентом в особі нових текстильних підприємств Московського району, які користувалися протекціоністською підтримкою російського уряду. Швидко прогресувала харчова промисловість королівства. Виробництво цукру на заводах за останнє десятиріччя XIX ст. зросло у три рази (з 73 до 216 тис.тонн). Але загальне споживання цукру населенням не збільшилося, поступаючися за цими показниками європейським країнам. Основна маса цукру експортувалася до Англії. У 1906 р. цукрові заводи королівства приєдналися до цукрового синдикату в Києві.

На початку XX ст. на польських теренах Росії з'явились нові галузі виробництва -хімічна, електротехнічна. Більшість нових підприємств була зв'язана із західноєвропейськими концернами. Назагал зарубіжні фірми трактували польські терени як об'єкт економічної експлуатації, прибутки від підприємств безперешкодно вивозилися за кордон. Наслідком цього стало поступове відставання промисловості Королівства Польського від промислового розвитку інших регіонів Росії. Частка промислових виробів королівства у загальноросійській продукції на початку XX ст. зменшилась.

Незадоволення населення викликала політика царату в Королівстві Польському. Це була політика дискримінації в усіх галузях суспільного життя. Безпосередні податки були тут у два рази вищі, ніж у Росії. Водночас з бюджету імперії виділялося значно менше коштів, ніж надходило з терену. Недостатніми були інвестиції держави в розбудову транспорту і комунікацій. Видатки на освіту в королівстві становили 0,69 крб. на одну особу, в той час як у центральних губерніях вони складали 1,7 крб. У підсумку відсоток неписьменних тут був вищим, ніж навіть у сибірських губерніях Росії.

Польське суспільство в НімеччиніПісля тимчасової стабілізації за часів канцлера Л. Капріві (1890-1894) у наступні роки антипольський курс урядів Німеччини і Пруссії постійно загострювався. У 1894 р. імператор Вільгельм II (1888-1918) під час перебування в Торуні виступив з гострою антипольською промовою, що означала початок нового наступу проти поляків. Виступ імператора свідчив про поширення націоналістичних настроїв серед німецької буржуазії, землевласників і міщан. У 1894 р. розпочав діяльність Союз підтримки германізму у східних провінціях; пізніше (1899) він був переіменований на Німецький союз східних територій (Deutscher Ostmarkenverein). Поляки називали його Гаката - від перших літер його засновників Ганземанна, Кеннеманна і Тідеманна. Союз об'єднав німецьких поміщиків-юнкерів, чиновників, великих підприємців, частково селян, зацікавлених в усуненні польських економічних, культурних і політичних впливів на землях їхнього проживання. Гаката мала в своєму розпорядженні великі кошти, що надходили як від уряду, так і приватних жертводавців; вона організовувала галасливі пропагандистські кампанії під гаслами "польської небезпеки", вимагала від уряду рішучих дій проти поляків, сприяла поселенню німецьких колоністів.

У 1900 р. канцлером Німеччини став герцог Б. Бюлов. Він надав нового імпульсу антипольській політиці. Уряд виділив значні кошти для підтримки німецької власності в східних провінціях: до 1913 р. фонд отримав 1 млрд. марок. Уряд був занепокоєний тим, що з другої половини XIX ст. до 1910 р. з цих провінцій виїхало в центральні райони Німеччини близько 3,5 млн. німців. Не приносила очікуваних результатів діяльність Колонізаційної комісії: польське суспільство знайшло способи протидіяти викупу земель польських власників (див. вище). Тоді у 1904 р. було схвалено надзвичайний декрет, за яким була потрібна спеціальна згода властей на створення нових господарств (фактично будівництва орель); влада повинна була відмовляти, якщо це суперечило цілям Колонізаційної комісії. Декрет стосувався тільки східних провінцій. У зв'язку з цим почалися численні конфлікти між польськими селянами і властями. Найбільш голосним прикладом, який обійшов більшість газет європейських країн, став випадок з польським селянином Міхалом Цжималою з села Подградовіци Вольшанського повіту на Познанщині. Не отримавши дозволу на будівництво житла, він з родиною жив у цирковому возі. Після п'яти років тяганини по судах йому заборонили жити у возі, тоді він викопав яму в землі, в якій продовжував мешкати з родиною. Серед поляків різних дільниць збирали кошти на допомогу Джималі, а у свідомість сучасних поколінь "віз Джимали" увійшов як символ боротьби з несправедливістю і національним гнітом. Врешті з допомогою погроз власті змусили Джималу продати свою землю (у 1939 р. с Подградовіци перейменоване на Джималово).

У 1908 р. прусський ландтаг схвалив ще два надзвичайні закони проти поляків. Перший закон надавав Колонізаційній комісії право примусового викупу земель польських власників з метою "утримання та зміцнення німецької стихіГ. Закон був схвалений не без опору німецьких консервативних сил, оскільки порушував конституційне право власності. Негативний розголос, який викликав цей закон в європейських країнах, примусив прусські влади на практиці обмежити його застосування. Другий закон був загальнонімецьким і зобов'язував усі товариства та організації провадити свою діяльність виключно німецькою мовою. Тільки в повітах, де ненімецьке населення становило понад 60 %, ще протягом 20 років було дозволено послуговуватися власною мовою. Закон негативно відбився на польському населенні великих міст, а також Сілезії, Помор'я та Східної Пруссії.

Наміри німецьких урядів позбавити поляків власності не принесли бажаного результату. До 1913 р. Колонізаційна комісія викупила 438,5 тис. га землі, з якої 72% припадало на німецьку власність. Водночас за цей же період (1886-1913 pp.) поляки придбали у німців близько 200 тис. га. Певних успіхів вдалося досягти комісії в справі заселення німецькими колоністами (переважно з Росії та Галичини): 22 тисячі родин німецьких осадників зайняли смугу земель уздовж р. Нотеці між Великопольщею і Помор'ям, а також околиці великих міст.

Антипольську спрямованість мала політика німецьких властей в адміністративній та освітній галузях. У примусовому порядку поляків усували з органів міського самоврядування, піддавали переслідуванням польські товариства й громадські організації. За задумом німецьких націоналістів, необхідно було онімечити насамперед молоде покоління. Цій меті служили адміністрація, школа, армія. Німцям, які працювали в адміністрації східних провінцій, до зарплати доплачували т.зв. "східний додаток". У шкільній системі польська мова звучала ще тільки на уроках релігії. 1901 р. у м. Вжесня освітні власті зобов'язали уроки релігії в школі проводити німецькою мовою. Діти солідарно відмовилися це робити, за що їх покарали побиттям. Батьки покараних дітей організували демонстрацію протесту, до якої приєдналися поляки Мілослава, Плєшева та інших міст. Власті віддали організаторів під суд, визначивши вироки до двох років ув'язнення. Справа Вжесні мала значний європейський резонанс і викликала солідарні протести поляків не тільки в Німеччині, а й у Росії та Австро-Угорщині: відбулися демонстрації перед німецькими консульствами у Варшаві та Львові, оголошено бойкот німецьким товарам. У 1906 р. дійшло до масового шкільного страйку, в якому взяло участь кілька десятків тисяч учнів. Власті повторили процедуру покарання учнів і судових процесів проти батьків. Не впливали на зміну позиції німецьких властей численні протести з боку польської та європейської громадськості.

Суспільні процеси в прусській дільниці Німеччини були пов'язані з господарським розвитком. На початку XX ст. спостерігалась інтенсифікація в аграрному секторі. Німецький уряд провадив протекціоністську політику, підвищуючи ціни на сільськогосподарську продукцію. Поліпшувалась агрокультура, застосовувалася техніка. На Познанщині у 1907 р. 80% господарств площею понад 5 га застосовували сільськогосподарські механізми, мінеральні добрива. Відбувалася спеціалізація господарств. Наслідком інтенсифікації було зростання врожаїв: на Познанщині врожайність зернових зросла в 1890-1913 pp. з 7,1 до 19,3 центнерів з гектара, картоплі - з 68,3 до 186,9 центнерів. Поголів'я свиней тут збільшилося в чотири рази.

Назагал у Пруссії зберігалася велика земельна власність, уряд сприяв зміцненню неподільних німецьких маєтків - т.зв. фідеїкомісів. Продажу підлягали фільварки переважно польських землевласників. Прошарок заможного селянства зріс при збереженні стабільності інших типів господарств. Великі селянські господарства площею понад 20 га охоплювали 40 % селянських дворів на Познанщині, 52 % - у Західному Помор'ї, 60 % - на Мазурах. Цей прошарок селян, орієнтуючися на новочасні методи господарювання, перетворювався на капіталістичних фермерів, втягався в ринкові відносини, залучав найманих сезонних робітників (з Королівства Польського і Галичини). У 1905 р. почало діяти напівдержавне агенство Центр рільничих робітників, яке займалося вербуванням робітників на сезонні роботи у фільварках і в селянських господарствах Пруссії. Напередодні війни тут працювало понад 500 тис. сезонних робітників (4/5 з королівства, решта з Галичини). Економічний інтерес прив'язував землевласників і селян до урядової політики.

Сприятливою була також кон'юнктура для розвитку промисловості і торгівлі. Назагал Познанщина і Помор'я залишалися слаборозвинутими в промисловому відношенні. Найбільш успішно тут стояла справа з переробною та харчовою промисловістю: цукроварінням, броварними та спиртовими підприємствами. На Помор'ї діяло всього шість великих підприємств, переважно суднобудівних, в Щеціні та Ельблонзі.

Найрозвиненішим регіоном залишалася Верхня Сілезія. Тут майже у 2 рази зріс видобуток вугілля, у 1,5 раза- виробництво заліза і сталі. Щорічно виплавлялося до 700 тис. тонн цинку (найвищий показник в Європі). Процеси концентрації виробництва захопили й цей регіон. У 1898 р. було створене об'єднання Верхньосілезька вугільна конвенція; металургійні підприємства входили до загальнонімецького сталевого синдикату. Проблемою верхньосілезької промисловості був збут вугілля і металу: вона не витримувала конкуренції з продукцією Рурського регіону, тому була змушена вести боротьбу за ринок на Сході. Верхня Сілезія була найбільшим центром робітництва - до 500 тис. осіб (85 % поляки).

Поляки в монархії ГабсбургівКінець XIX ст. в Галичині позначився певним господарським пожвавленням, активізацією суспільно-політичного життя, зростанням напруженості у взаєминах польської та української спільнот. Основні важелі влади в провінції перебували в руках польських консерваторів, які співпрацювали з віденським урядом. Загальне відставання краю в господарському розвитку й гострота соціальних суперечностей позначалися на суспільно-політичній обстановці.

Однією з головних господарських проблем Галичини залишалося збереження великої земельної власності при одночасному браку землі та зубожінні селянства. Великим землевласникам належало понад 40 % усіх сільськогосподарських угідь. Капіталістичні відносини позначилися на великому землеволодінні: частина маєтків була розпарцельована і продана. Однак таких земель було порівняно небагато. Земельний голод серед селян створював великий резерв дешевої робочої сили. 80 % селянських господарств володіли земельними ділянками менше 5 га, а 44 % - менше 2 га. За цими показниками з Галичиною не міг зрівнятися жодний інший регіон Європи. Панські маєтки мали перевагу над селом, зберігаючи в своїх руках сервітути і маючи повну підтримку влади. Попит на землю був дуже високий, тому продавати землю було вигідно. До 1902 р. було поділено на парцели й продано 95 тис. га землі, а за наступне десятиріччя - 243 тис. га. Однак це суттєво не вплинуло на структуру землеволодіння в краї. У Східній Галичині маєтки були особливо великими, що викликало гостре незадоволення українського селянства.

Інтенсифікація сільськогосподарського виробництва відбувалася дуже повільно: наявність значної кількості малоземельних селян і великих земельних площ не вимагали застосування добрив і техніки. Тільки після страйків сільськогосподарських робітників на початку XX ст. і подорожчання робіт великі землевласники почали заводити сільськогосподарську техніку. Селяни господарювали по-старому. Під впливом просвітницької діяльності соціалістів та людовців, українських та єврейських партій на початку XX ст. розвинувся потужний кооперативний рух селянства. Його особливістю було роз'єднання за національною ознакою: українська, польська, єврейська (в містах і селах) кооперація. Створювалися кооперативи двох типів - кредитні (заробіткові) і збутові. До 1914 р. діяло 2 тис. кредитних спілок з оборотом 70 млн. корон. Тоді ж функціонувало 109 польських і 81 українських збутових кооперативи. Членами польських кооперативів було 350 тис. осіб, українських - 121 тис, єврейських - 365 тис.

Посилення просвітницької діяльності політичних партій, початки кооперативного руху дещо поліпшили стан справ на початку XX ст. До 1912 р. врожайність основних зернових культур зросла майже до 12 центнерів з гектара, однак вдвічі поступаючися за цим показником Познанщині. Кількість великої рогатої худоби збільшувалася повільно, натомість у 1890-1913 pp. у 2,5 раза зросла кількість свиней і птахів.

На початку XX ст. відбулися зрушення у розвитку промисловості. Після відкриття "великої нафти" в районі Борислава видобуток цієї сировини зріс з 51 тис. тонн у 1883 р. до 2 млн. тонн у 1909 р. Галичина стала єдиним продуцентом нафти в Австро-Угорщині (5 % світового видобутку). Іноземний капітал швидко опанував увесь нафтопромисел, а переробка нафти проводилася на австрійських і німецьких заводах. Тільки невелика

частина прибутку залишалася в Галичині, породжуючи страшенну нужду і злидні, яскраво описані в повісті українського письменника Івана Франка Борислав сміється.

Серед інших галузей промисловості певну роль відігравав видобуток кам'яної солі у Вєлічці та Бохні в районі Кракова. Зростав видобуток вугілля в Цєшинській Сілезії, куди сягали вугільні шари з Верхньої Сілезії (до 5 млн. тонн у 1913 p.). Певне значення мали текстильні фабрики у м. Бєльсько-Бяла і Андрихув, на яких виробляли високо-якісне сукно. Продукція переробної промисловості не витримувала конкуренції з товарами, що завозилися з інших частин імперії. Єдиний цукровий завод у Пшеворську втримався тільки завдяки капіталам князя Любомирського. У всій Галичині в 1910 р. було 168 підприємств, на яких працювало понад 100 робітників, і 7 - понад тисячу. Якщо населення провінції становило 26 % населення Австро-Угорщини, то частка фабричного виробництва провінції - лише 4 % загальнодержавної. Кількість найманих працівників, зайнятих у промисловості, торгівлі й на транспорті зросла у 1890-1912 р. з 80 до 320 тис. осіб. Робочий день друкарів, гірників і металістів на початку XX ст. був обмежений 8-9 годинами, тоді як в дрібній промисловості та ремісництві сягав 14-16 годин при низькій платні та відсутності соціальних гарантій. На початку XX ст. було чимало зроблено для поліпшення комунікацій. До 1914 р. Галичина мала в два рази більше залізничних і в три рази більше битих шляхів, ніж Королівство Польське. За рівнем національного доходу на особу Галичина вдвічі поступалася Королівству Польському і втричі польським дільницям Пруссії.

Перенаселення Галичини і зубожіння її населення спричиняло потік еміграції до Європи, США і країн Південної Америки. У 1901-1910 pp. з Галичини щорічно емігрувало близько 50 тис. осіб, переважно українських і польських селян. Велика їх кількість виїжджала на сезонні сільськогосподарські роботи до Пруссії.

67.Польські землі в складі трьох імперій на початку XX століттяСтановище поляків у РосіїУ 1910 р. в землях колишнього Королівства Польського проживало 11,5 млн. населення, з яких поляки становили 72,2 %. Приблизно 33 % населення мешкали в містах і містечках; більшість його надалі була пов'язана з сільським господарством.

1894 р. на царський престол зійшов Микола II (1894-1917). Він розпочав правління з обіцянок злагодити політичний курс в цілому і щодо поляків зокрема. Новим варшавським генерал-губернатором було призначено П.Л.Шувалова, який прагнув нав'язати контакти й спіробітництво з польськими аристократами, обіцяючи поступки на користь польської мови та костела. Це зродило надії польських консервативних кіл на можливість компромісу з царатом і розширення автономії. У 1897 р. Микола II відвідав Варшаву, де йому від польської громадськості вручили 1 млн. карбованців, зібраних у вигляді дару. Ці гроші цар переказав на заснування у Варшаві політехнічного інституту з російською мовою викладання. Найбільшою поступкою царя став дозвіл на будівництво у Варшаві пам'ятника А. Міцкевичу (1898). Не відбулося жодних змін в освіті, надалі була заборонена діяльність політичних партій, профспілок, панувала цензура. Надії польських лоялістів і консерваторів виявились марними.

Господарський розвиток земель колишнього Королівства Польського характеризувався подальшим утвердженням капіталістичних відносин. Інтенсифікація сільського господарства відбувалася повільно через брак фінансової підтримки. Велика земельна власність зберігала панівні позиції в аграрному секторі; хоча загалом її ареал дещо зменшився: з 47 % у 1890 р. до 38 % у 1912 р. Під парцеляцію і продаж потрапили гірші землі, а посилений попит на них призвів до потрійного зростання цін між 1890 і 1910 pp. У загальній структурі селянських господарств 1904 р. було: 15,1 % малоземельних - до 1 десятини (1 десятина дорівнювала 1,092 га), 46,5 % дрібних - до 5 десятин, 27,2% середніх - 5-Ю десятин і 11,2% великих - понад 10 десятин. Швидко зростала чисельність безземельних селян. Зберігалася напівфеодальна категорія селян-комірників, які працювали на господаря за житло і натуральну платню. Найбільшу активність на селі проявляли селяни-середняки. Вони були претендентами на поміщицьку землю, вступали у конфлікти з великими землевласниками, протестували проти зловживань адміністрації та русифікації, вимагаючи національної школи і самоврядування. З розвитком освіти зростала політична свідомість польського селянства, воно сприймало гасла незалежності Польщі.

На промисловому розвиткові Королівства Польського негативно позначилася криза 1900-1903 pp. в Росії, яка загальмувала зростання виробництва більшості галузей. Натомість вона сприяла утворенню монополістичних об'єднань - акціонерних товариств. У 1900 р. сім акціонерних спілок опанували 92% металургійної промисловості королівства (переважав німецький і французький капітал). Утворилися картелі, які регулювали виробництво і збут продукції. У 1897 р. шість акціонерних товариств Домбровського басейну, які контролювали 91 % видобутку вугілля, уклали таємну угоду про обмеження видобутку з метою піднесення цін. У 1902 р. два найбільші металургійні концерни королівства (Гута Банкова і Островєцькі заводи) увійшли до загально-російського синдикату Продамет. До 1908 р. у складі "Продамету" діяла "польська група", яка контролювала 22 % загальноросійського збуту металів. Наслідком монополізації стало банкрутство й закриття багатьох середніх і дрібних підприємств. Монополії, в яких переважав іноземний капітал, були байдужими до потреб краю.

Текстильна промисловість продовжувала посідати провідну роль у структурі промислового виробництва королівства. Основна її частка була зосереджена в Лодзі. На

початку XX ст. польські текстильні вироби зіткнулися з потужним конкурентом в особі нових текстильних підприємств Московського району, які користувалися протекціоністською підтримкою російського уряду. Швидко прогресувала харчова промисловість королівства. Виробництво цукру на заводах за останнє десятиріччя XIX ст. зросло у три рази (з 73 до 216 тис.тонн). Але загальне споживання цукру населенням не збільшилося, поступаючися за цими показниками європейським країнам. Основна маса цукру експортувалася до Англії. У 1906 р. цукрові заводи королівства приєдналися до цукрового синдикату в Києві.

На початку XX ст. на польських теренах Росії з'явились нові галузі виробництва -хімічна, електротехнічна. Більшість нових підприємств була зв'язана із західноєвропейськими концернами. Назагал зарубіжні фірми трактували польські терени як об'єкт економічної експлуатації, прибутки від підприємств безперешкодно вивозилися за кордон. Наслідком цього стало поступове відставання промисловості Королівства Польського від промислового розвитку інших регіонів Росії. Частка промислових виробів королівства у загальноросійській продукції на початку XX ст. зменшилась.

Незадоволення населення викликала політика царату в Королівстві Польському. Це була політика дискримінації в усіх галузях суспільного життя. Безпосередні податки були тут у два рази вищі, ніж у Росії. Водночас з бюджету імперії виділялося значно менше коштів, ніж надходило з терену. Недостатніми були інвестиції держави в розбудову транспорту і комунікацій. Видатки на освіту в королівстві становили 0,69 крб. на одну особу, в той час як у центральних губерніях вони складали 1,7 крб. У підсумку відсоток неписьменних тут був вищим, ніж навіть у сибірських губерніях Росії.

Польське суспільство в НімеччиніПісля тимчасової стабілізації за часів канцлера Л. Капріві (1890-1894) у наступні роки антипольський курс урядів Німеччини і Пруссії постійно загострювався. У 1894 р. імператор Вільгельм II (1888-1918) під час перебування в Торуні виступив з гострою антипольською промовою, що означала початок нового наступу проти поляків. Виступ імператора свідчив про поширення націоналістичних настроїв серед німецької буржуазії, землевласників і міщан. У 1894 р. розпочав діяльність Союз підтримки германізму у східних провінціях; пізніше (1899) він був переіменований на Німецький союз східних територій (Deutscher Ostmarkenverein). Поляки називали його Гаката - від перших літер його засновників Ганземанна, Кеннеманна і Тідеманна. Союз об'єднав німецьких поміщиків-юнкерів, чиновників, великих підприємців, частково селян, зацікавлених в усуненні польських економічних, культурних і політичних впливів на землях їхнього проживання. Гаката мала в своєму розпорядженні великі кошти, що надходили як від уряду, так і приватних жертводавців; вона організовувала галасливі пропагандистські кампанії під гаслами "польської небезпеки", вимагала від уряду рішучих дій проти поляків, сприяла поселенню німецьких колоністів.

У 1900 р. канцлером Німеччини став герцог Б. Бюлов. Він надав нового імпульсу антипольській політиці. Уряд виділив значні кошти для підтримки німецької власності в східних провінціях: до 1913 р. фонд отримав 1 млрд. марок. Уряд був занепокоєний тим, що з другої половини XIX ст. до 1910 р. з цих провінцій виїхало в центральні райони Німеччини близько 3,5 млн. німців. Не приносила очікуваних результатів діяльність Колонізаційної комісії: польське суспільство знайшло способи протидіяти викупу земель польських власників (див. вище). Тоді у 1904 р. було схвалено надзвичайний декрет, за яким була потрібна спеціальна згода властей на створення нових господарств (фактично будівництва орель); влада повинна була відмовляти, якщо це суперечило цілям Колонізаційної комісії. Декрет стосувався тільки східних провінцій. У зв'язку з цим почалися численні конфлікти між польськими селянами і властями. Найбільш голосним прикладом, який обійшов більшість газет європейських країн, став випадок з польським селянином Міхалом Цжималою з села Подградовіци Вольшанського повіту на Познанщині. Не отримавши дозволу на будівництво житла, він з родиною жив у цирковому возі. Після п'яти років тяганини по судах йому заборонили жити у возі, тоді він викопав яму в землі, в якій продовжував мешкати з родиною. Серед поляків різних дільниць збирали кошти на допомогу Джималі, а у свідомість сучасних поколінь "віз Джимали" увійшов як символ боротьби з несправедливістю і національним гнітом. Врешті з допомогою погроз власті змусили Джималу продати свою землю (у 1939 р. с Подградовіци перейменоване на Джималово).

У 1908 р. прусський ландтаг схвалив ще два надзвичайні закони проти поляків. Перший закон надавав Колонізаційній комісії право примусового викупу земель польських власників з метою "утримання та зміцнення німецької стихіГ. Закон був схвалений не без опору німецьких консервативних сил, оскільки порушував конституційне право власності. Негативний розголос, який викликав цей закон в європейських країнах, примусив прусські влади на практиці обмежити його застосування. Другий закон був загальнонімецьким і зобов'язував усі товариства та організації провадити свою діяльність виключно німецькою мовою. Тільки в повітах, де ненімецьке населення становило понад 60 %, ще протягом 20 років було дозволено послуговуватися власною мовою. Закон негативно відбився на польському населенні великих міст, а також Сілезії, Помор'я та Східної Пруссії.

Наміри німецьких урядів позбавити поляків власності не принесли бажаного результату. До 1913 р. Колонізаційна комісія викупила 438,5 тис. га землі, з якої 72% припадало на німецьку власність. Водночас за цей же період (1886-1913 pp.) поляки придбали у німців близько 200 тис. га. Певних успіхів вдалося досягти комісії в справі заселення німецькими колоністами (переважно з Росії та Галичини): 22 тисячі родин німецьких осадників зайняли смугу земель уздовж р. Нотеці між Великопольщею і Помор'ям, а також околиці великих міст.

Антипольську спрямованість мала політика німецьких властей в адміністративній та освітній галузях. У примусовому порядку поляків усували з органів міського самоврядування, піддавали переслідуванням польські товариства й громадські організації. За задумом німецьких націоналістів, необхідно було онімечити насамперед молоде покоління. Цій меті служили адміністрація, школа, армія. Німцям, які працювали в адміністрації східних провінцій, до зарплати доплачували т.зв. "східний додаток". У шкільній системі польська мова звучала ще тільки на уроках релігії. 1901 р. у м. Вжесня освітні власті зобов'язали уроки релігії в школі проводити німецькою мовою. Діти солідарно відмовилися це робити, за що їх покарали побиттям. Батьки покараних дітей організували демонстрацію протесту, до якої приєдналися поляки Мілослава, Плєшева та інших міст. Власті віддали організаторів під суд, визначивши вироки до двох років ув'язнення. Справа Вжесні мала значний європейський резонанс і викликала солідарні протести поляків не тільки в Німеччині, а й у Росії та Австро-Угорщині: відбулися демонстрації перед німецькими консульствами у Варшаві та Львові, оголошено бойкот німецьким товарам. У 1906 р. дійшло до масового шкільного страйку, в якому взяло участь кілька десятків тисяч учнів. Власті повторили процедуру покарання учнів і судових процесів проти батьків. Не впливали на зміну позиції німецьких властей численні протести з боку польської та європейської громадськості.

Суспільні процеси в прусській дільниці Німеччини були пов'язані з господарським розвитком. На початку XX ст. спостерігалась інтенсифікація в аграрному секторі. Німецький уряд провадив протекціоністську політику, підвищуючи ціни на сільськогосподарську продукцію. Поліпшувалась агрокультура, застосовувалася техніка. На Познанщині у 1907 р. 80% господарств площею понад 5 га застосовували сільськогосподарські механізми, мінеральні добрива. Відбувалася спеціалізація господарств. Наслідком інтенсифікації було зростання врожаїв: на Познанщині врожайність зернових зросла в 1890-1913 pp. з 7,1 до 19,3 центнерів з гектара, картоплі - з 68,3 до 186,9 центнерів. Поголів'я свиней тут збільшилося в чотири рази.

Назагал у Пруссії зберігалася велика земельна власність, уряд сприяв зміцненню неподільних німецьких маєтків - т.зв. фідеїкомісів. Продажу підлягали фільварки переважно польських землевласників. Прошарок заможного селянства зріс при збереженні стабільності інших типів господарств. Великі селянські господарства площею понад 20 га охоплювали 40 % селянських дворів на Познанщині, 52 % - у Західному Помор'ї, 60 % - на Мазурах. Цей прошарок селян, орієнтуючися на новочасні методи господарювання, перетворювався на капіталістичних фермерів, втягався в ринкові відносини, залучав найманих сезонних робітників (з Королівства Польського і Галичини). У 1905 р. почало діяти напівдержавне агенство Центр рільничих робітників, яке займалося вербуванням робітників на сезонні роботи у фільварках і в селянських господарствах Пруссії. Напередодні війни тут працювало понад 500 тис. сезонних робітників (4/5 з королівства, решта з Галичини). Економічний інтерес прив'язував землевласників і селян до урядової політики.

Сприятливою була також кон'юнктура для розвитку промисловості і торгівлі. Назагал Познанщина і Помор'я залишалися слаборозвинутими в промисловому відношенні. Найбільш успішно тут стояла справа з переробною та харчовою промисловістю: цукроварінням, броварними та спиртовими підприємствами. На Помор'ї діяло всього шість великих підприємств, переважно суднобудівних, в Щеціні та Ельблонзі.

Найрозвиненішим регіоном залишалася Верхня Сілезія. Тут майже у 2 рази зріс видобуток вугілля, у 1,5 раза- виробництво заліза і сталі. Щорічно виплавлялося до 700 тис. тонн цинку (найвищий показник в Європі). Процеси концентрації виробництва захопили й цей регіон. У 1898 р. було створене об'єднання Верхньосілезька вугільна конвенція; металургійні підприємства входили до загальнонімецького сталевого синдикату. Проблемою верхньосілезької промисловості був збут вугілля і металу: вона не витримувала конкуренції з продукцією Рурського регіону, тому була змушена вести боротьбу за ринок на Сході. Верхня Сілезія була найбільшим центром робітництва - до 500 тис. осіб (85 % поляки).

Поляки в монархії ГабсбургівКінець XIX ст. в Галичині позначився певним господарським пожвавленням, активізацією суспільно-політичного життя, зростанням напруженості у взаєминах польської та української спільнот. Основні важелі влади в провінції перебували в руках польських консерваторів, які співпрацювали з віденським урядом. Загальне відставання краю в господарському розвитку й гострота соціальних суперечностей позначалися на суспільно-політичній обстановці.

Однією з головних господарських проблем Галичини залишалося збереження великої земельної власності при одночасному браку землі та зубожінні селянства. Великим землевласникам належало понад 40 % усіх сільськогосподарських угідь. Капіталістичні відносини позначилися на великому землеволодінні: частина маєтків була розпарцельована і продана. Однак таких земель було порівняно небагато. Земельний голод серед селян створював великий резерв дешевої робочої сили. 80 % селянських господарств володіли земельними ділянками менше 5 га, а 44 % - менше 2 га. За цими показниками з Галичиною не міг зрівнятися жодний інший регіон Європи. Панські маєтки мали перевагу над селом, зберігаючи в своїх руках сервітути і маючи повну підтримку влади. Попит на землю був дуже високий, тому продавати землю було вигідно. До 1902 р. було поділено на парцели й продано 95 тис. га землі, а за наступне десятиріччя - 243 тис. га. Однак це суттєво не вплинуло на структуру землеволодіння в краї. У Східній Галичині маєтки були особливо великими, що викликало гостре незадоволення українського селянства.

Інтенсифікація сільськогосподарського виробництва відбувалася дуже повільно: наявність значної кількості малоземельних селян і великих земельних площ не вимагали застосування добрив і техніки. Тільки після страйків сільськогосподарських робітників на початку XX ст. і подорожчання робіт великі землевласники почали заводити сільськогосподарську техніку. Селяни господарювали по-старому. Під впливом просвітницької діяльності соціалістів та людовців, українських та єврейських партій на початку XX ст. розвинувся потужний кооперативний рух селянства. Його особливістю було роз'єднання за національною ознакою: українська, польська, єврейська (в містах і селах) кооперація. Створювалися кооперативи двох типів - кредитні (заробіткові) і збутові. До 1914 р. діяло 2 тис. кредитних спілок з оборотом 70 млн. корон. Тоді ж функціонувало 109 польських і 81 українських збутових кооперативи. Членами польських кооперативів було 350 тис. осіб, українських - 121 тис, єврейських - 365 тис.

Посилення просвітницької діяльності політичних партій, початки кооперативного руху дещо поліпшили стан справ на початку XX ст. До 1912 р. врожайність основних зернових культур зросла майже до 12 центнерів з гектара, однак вдвічі поступаючися за цим показником Познанщині. Кількість великої рогатої худоби збільшувалася повільно, натомість у 1890-1913 pp. у 2,5 раза зросла кількість свиней і птахів.

На початку XX ст. відбулися зрушення у розвитку промисловості. Після відкриття "великої нафти" в районі Борислава видобуток цієї сировини зріс з 51 тис. тонн у 1883 р. до 2 млн. тонн у 1909 р. Галичина стала єдиним продуцентом нафти в Австро-Угорщині (5 % світового видобутку). Іноземний капітал швидко опанував увесь нафтопромисел, а переробка нафти проводилася на австрійських і німецьких заводах. Тільки невелика

частина прибутку залишалася в Галичині, породжуючи страшенну нужду і злидні, яскраво описані в повісті українського письменника Івана Франка Борислав сміється.

Серед інших галузей промисловості певну роль відігравав видобуток кам'яної солі у Вєлічці та Бохні в районі Кракова. Зростав видобуток вугілля в Цєшинській Сілезії, куди сягали вугільні шари з Верхньої Сілезії (до 5 млн. тонн у 1913 p.). Певне значення мали текстильні фабрики у м. Бєльсько-Бяла і Андрихув, на яких виробляли високо-якісне сукно. Продукція переробної промисловості не витримувала конкуренції з товарами, що завозилися з інших частин імперії. Єдиний цукровий завод у Пшеворську втримався тільки завдяки капіталам князя Любомирського. У всій Галичині в 1910 р. було 168 підприємств, на яких працювало понад 100 робітників, і 7 - понад тисячу. Якщо населення провінції становило 26 % населення Австро-Угорщини, то частка фабричного виробництва провінції - лише 4 % загальнодержавної. Кількість найманих працівників, зайнятих у промисловості, торгівлі й на транспорті зросла у 1890-1912 р. з 80 до 320 тис. осіб. Робочий день друкарів, гірників і металістів на початку XX ст. був обмежений 8-9 годинами, тоді як в дрібній промисловості та ремісництві сягав 14-16 годин при низькій платні та відсутності соціальних гарантій. На початку XX ст. було чимало зроблено для поліпшення комунікацій. До 1914 р. Галичина мала в два рази більше залізничних і в три рази більше битих шляхів, ніж Королівство Польське. За рівнем національного доходу на особу Галичина вдвічі поступалася Королівству Польському і втричі польським дільницям Пруссії.

Перенаселення Галичини і зубожіння її населення спричиняло потік еміграції до Європи, США і країн Південної Америки. У 1901-1910 pp. з Галичини щорічно емігрувало близько 50 тис. осіб, переважно українських і польських селян. Велика їх кількість виїжджала на сезонні сільськогосподарські роботи до Пруссії.

68.Проголошення Чехословацької республіки.(див пит. 51)

69.Здійснення політики колективізації в СРСР та її наслідки Наприкінці 20-х років сталінське керівництво відмовилося від нової економі-чної політики і перейшло до безпосереднього введенню соціалізму. Пораху-вавши свою владу досить зміцнілою, воно приступило до форсованої індустріалізації, ліквідації капіталістичних елементів - підприємців, непманів, куркулів, початок перетворення в сільському господарстві на основі соціалістичної та затвердження єдиною комуністичної ідеології в суспільстві. З усього перерахованого лише індустріалізація була об'єктивною необхідністю, викликалася інтересами розвитку країни, інше було породжен-ням більшовицької доктрини.

Курс на індустріалізацію був визначений на XIV з'їзді правлячої партії в грудні 1925 р. Після відмови від непу проведення індустріалізації намічалося при посиленні режиму, застосування адміністративно-репресивних заходів, державно-планового механізму. Крім того, індустріалізацію країни передба-чалося здійснювати одночасно з перетворенням сільського господарства. Синхронність процесів диктувалася тим, що для індустріалізації потрібні бу-ли величезні кошти, які планувалося взяти у селян шляхом об'єднання їх в колгоспи, що полегшувало вирішення цього завдання.

Початку суцільної колективізації передував криза хлібозаготівель 1928 Труднощі виникли у зв'язку із збільшенням капіталовкладень у промисловість, що вело до грошової емісії, дефіциту промтоварів, а також зниженням заготівельних цін на хліб. У період заготівель хліба мало місце масове невдоволення селян. Незважаючи на це, в грудні 1927 р. Політбюро ЦК прийняло рішення про проведення проти селян «надзвичайних заходів», тобто про примусове вилучення у них зерна і грошей. У 1928 р. ЦК партії відрядив на місця десятки тисяч працівників ОПТУ, міліції, партійних і ра-дянських органів, в т.ч. членів Політбюро. Сталін виїхав до Сибіру. Кулаков обкладав додатковим податком, селян зобов'язували підписатися на позику, без чого їм не продавали товарів, не чинили медичної допомоги. У разі вияв-лення хліба селян заарештовували, конфісковували зерно, худобу, інвентар і техніку. За прояв м'якотілості партійних працівників і голів сільрад знімали з посад і віддавали під суд.

«Надзвичайщина» дозволила вирішити проблему хлібозаготівель, міста та армія були забезпечені хлібом. Намір ЦК вдатися до надзвичайних заходів і наступного року викликало в керівництві розкол. Н.И.Бухарин, голова РНК А. І. Риков, голова ВЦРПС М. П. Томського виступили за продовження непу, проти «надзвичайлівки», реквізицій. Причини хлібної кризи Бухарін бачив у прорахунках керівництва: занижені ціни на хліб, недостатній завезення товарів в село, низький податок на кулака. Він побоювався, що надзвичайні заходи можуть викликати масове незадоволення і опір селян з непередбачуваним результатом. Бухарін висловлював погляди Леніна, захищав лінію на мирний розвиток проти «надзвичайлівки», доводив, що соціалістичний уклад переможе у мирному змаганні.

Сталін і його соратники Молотов, Каганович відкидали еволюційний шлях будівництва соціалізму. Сталін оголосив грубою помилкою погляди Бухаріна про те, що хлібні труднощі є наслідком помилок в керівництві господарством. Причину кризи він бачив у скороченні товарного хліба, що йде на продаж, в післяреволюційний період. Валовий збір зерна в 1926-1927 рр.. майже досяг довоєнного рівня, а товарний хліб був удвічі менше довоєнного. Високої товарністю володіли великі господарства, але вони були експропрійовані, поміщицькі і куркульські землі роздано біднякам і середнякам. У результаті відбулося дроблення, і число селянських господарств збільшилася з 15-16 до 24-25 мільйонів, а великих господарств стало менше. Звідси Сталін бачив вихід у переході від індивідуального до великого колективного господарства. Сталін через колективізацію вирішував два головні завдання: переклад багатомільйонних індивідуальних господарств на соціалістичні рейки і підпорядкування колгоспів і радгоспів державі, створення умов для безперешкодного вилучення з них усіх видів продукції верб необхідній кількості.

Боротьба між сталіністами і бухарінцями тривала ще в липні 1928 р. на Пленумі ЦК. Тоді ж Бухарін зустрівся з Каменєвим на його квартирі і повідомив, що посварився зі Сталіним, назвав його «безпринципним інтриганом, який все підпорядковує збереження своєї влади» і було б набага-то краще, якби замість Сталіна в Політбюро були Зінов'єв і Каменєв. Про це стало відомо Сталіну, і він цим скористався. Контрольовані їм Пленуми ЦК у квітні та листопаді 1929 звинуватили Бухаріна, Рикова і Томського під фракційної діяльності, засудили їх погляди як правий ухил. Праві опублікували покаянну заяву в «Правді», але, незважаючи на це вони були зміщені зі всіх керівних постів. Головою РНК замість Рикова став сталініст Молотов.

Після усунення правих Сталіну вже ніхто не заважав почати суцільну колективізацію. У 1929 р. почалася друга спроба введення соціалізму після 1918 р. 7 листопада - в 12-ту річницю Жовтневої революції Сталін опублікував статтю «Рік великого перелому», в якій стверджував, що в кол-госпному русі відбувся перелом, в колгоспи пішли середняки, що складали більшість селян. На ділі колгоспи поки об'єднували лише незначна кількість господарств, і стаття покликана була стати сигналом до форсованої колективізації. Постанова ЦК ВКП (б) і Радянського уряду «Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» від 5 січня 1930 намітило проведення суцільної колективізації і на цій основі ліквідацію куркульства як класу. Були встановлені різні терміни завершення колективізації: в основних зернових районах - Північному Кавказі, Середнь-ому і Нижньому Поволжі - до весни 1931 р., в інших - через рік-два, в основ-ному завершити не пізніше весни 1933

Колективізація проводилася військово-комуністичними методами, формува-лися комуністичні загони для організації цієї роботи на місцях. Спочатку бу-ли спрямовані в село «двадцатіпятітисячнікі», потім інші загони, все в їх чис-ло входило до 100 тис. комуністів. Вони за підтримки органів ВКП (б) і ОП-ТУ (Об'єднаного Державного Політичного Управління - спадкоємця ЧК), по-грожуючи репресіями та розкуркуленням, примушували селян вступати в колгоспи. У результаті вже в початку березня 1930 р. половина селянських господарств вважалися охопленої колгоспами.

Колективізація супроводжувалася розкуркуленням. Ознаками кулака вважа-лися: застосування найманої праці, торгівля своїми продуктами, наявність вітряка або олійниці з механічним двигуном. Куркульські господарства ста-новили 3-3,5% всіх господарств, а відсоток розкуркулених в окремих районах доходив до 15-20% за рахунок середняків і бідняків. Звідси з'явився термін «підкуркульників», тобто репресований середняк і бідняк, сопротивлявшийся примусової колективізації. Розкуркулених садили в тюрми, відправляли в табори, засилали з сім'ями, їх хати і майно конфісковували. Заслані селяни ставилися до категорії «спецпереселенців», позбавлених громадянських прав. За даними ОГПУ, за 1930-1931 рр.. було розкуркулено 391 000 сімей, тобто 1,8 мільйона чоловік.

Селяни, насамперед заможні і середняки, чинили опір примусової колективізації, вбивали організаторів колгоспів, комуністів, різали худобу, підпалювали колгоспні споруди, бігли в міста. У ряді випадків їх виступи но-сили озброєний характер. Але стихійні хвилювання не переросли в організоване повстання через відсутність опозиції і єдиного керівництва. Та й самі селяни в значній частині не виступали проти колективізації: частина че-рез страх, інша пам'ятала ще громадянську війну, бідна частина розраховува-ла поліпшити своє становище в колгоспах.

Побоюючись небажаного розвитку подій, Сталін вирішив тимчасово посла-бити натиск і 2 березня 1930 виступив зі статтею «Запаморочення від успіхів». Він засудив «викривлення» в колгоспному будівництві, звинува-тивши місцевих керівників у «головотяпство». Багато з них були покарані, хоча вони були лише виконавцями вказівок зверху, а «викривлення» були суттю самої сталінської колективізації. Ці ж питання розглядалися і в постанові ЦК від 14 березня «Про викривленні партлинии в колгоспному русі». У нього на словах засуджувалося порушення принципу добровільного вступу в колгоспи.

Підсумком ослаблення натиску, тимчасового перепочинку став вихід селян з колгоспів і розпад двох третин колгоспів. Однак вийшли селяни опинилися в невигідному становищі: їм не повертався худобу та інвентар, встановлювали підвищені завдання по здачі зерна, відводили гірші ділянки землі. Восени 1930 р. по секретному рішенням Політбюро ЦК об'єднавча кампанія понови-лася з колишньою силою. До кінця 1932 р. колгоспи і радгоспи об'єднували 61,5%, до кінця 1937 р. - 93,9% селянських господарств. Це означало завер-шення в основному колективізації сільського господарства.

Для забезпечення колгоспів технікою створювалися машинно-тракторні станції (МТС), які існували з 1928 р. по 1958 р. Техніка та кадри перебували в руках держави, і послуги МТС колгоспи оплачували продуктами. Це був до-датковий канал викачування коштів із села.

Колективізація, названа Сталіним другою революцією після Жовтневої, мала негативні наслідки, вона розорила село, привела до зниження врожаю до найнижчого після 1921 рівня, дворазового скорочення поголів'я худоби. Непівський рівень сільського господарства був досягнутий лише в 50-х роках. Колективізація була основною причиною масового голоду 1932-1933 рр.. Незважаючи на посуху і низький урожай, обсяг заготівель майже не зменшився, держава відбирала зерно у колгоспів і радгоспів дочиста, постачаючи міста і відправляючи на експорт, придбавши обладнання для індустріалізації. Щоб не померти, селяни змушені були тягати колоски з колгоспних полів і зерно зі сховищ. 7 серпня 1932 з'явився закон, розроблений особисто Сталіним і названий в народі «законом про п'ять колосків». Будь-яке розкрадання колгоспної власності каралося розстрілом або, за пом'якшуючих обставин, 10-річним теремним укладенням з конфіскацією майна. За цим законом за 1932-1939 рр.. було засуджено 182 тис. осіб.

Голодний мор косив мільйони життів на Україні, Південному Уралі, Північному Кавказі, в Казахстані, Середньому і Нижньому Поволжі, а влада не тільки не організовували допомогу голодуючим, але навіть забороняли писати про це. Тому допомога з-за кордону також не надходила. Заборона згадувати про голод Радянської влади потрібен був, по-перше, щоб зломити опір селянства, по-друге, щоб створювати за кордоном і всередині країни міф про передовий ладі, про щасливе життя колгоспного села. Газети писали про сталінський гаслі «зробити колгоспи більшовицькими, а колгоспників замож-ними», а війська в той час блокували голодуючі райони, щоб селяни не про-никли в міста, зруйнувавши сталінський міф. Беззахисні люди були приречені на смерть. У 1932-1933 рр.. за кордон було відправлено 18 млн. центнерів зерна, а голодом було охоплено 25-30 млн. чоловік. Померло від голоду, за одними даними 4-5 млн., за іншими - 7 млн. чоловік.

Створені колгоспи, хоча і оголошувалися кооперативними господарствами, але не відповідали статусу кооперативів: вони не були добровільними об'єднаннями селян, в них не забезпечувалося демократична участь колгоспників у внутрішній і господарського життя колгоспів, у вирішенні найважливіших виробничих питань . Колгоспники були відчужені від землі, від виробленої ними продукції. Власність залишалася державною, тому селя-ни ставилися до неї як до нічийною. Колгоспи були типовими державними господарствами, цілком перебували в його розпорядженні. Колгоспні селяни за власним розсуд ні дня не могли працювати на себе, не мали коня для підвозу дров та кормів. Селяни були прикріплені до колгоспів і не мали права переїхати з села Насильницька колективізація разом з паспортизацією 1932 означала друге видання кріпацтва в Росії.

В результаті примусової колективізації держава затвердила свою власність не тільки на землю, а й на вироблену на ній продукцію. Воно отримало, завдяки колективізації, дармової хліб. Була підвищена товарність хліба, їм стабільно забезпечувалися міста та армія. Колективізація стала також фактором форсованої індустріалізації країни: вона витіснила 18-20 мільйонів чоловік з села, перетворивши їх на дешеву робочу силу в містах, вона дозволила відбирати у селян хліб, вільно розпоряджатися ним, вивозити за кордон, за виручену валюту закуповувати верстати, обладнання, технологію. Саме на селянство лягла основна вага індустріалізації, як у матеріальному забезпеченні її, так і в масовій участі на будівництвах індустрії.

70.Сербське королівство на початку XXстоліття Скинення династії Обреновичів у 1903 р. означало повернення Сербії до союзу з Росією. Зміна династії сама по собі не розв'язала відразу всі проблеми та суперечності, наявні в країні, але завдяки їй було зроблено важливий крок у напрямі відновлення чинності конституції, зміцнення режиму законності, забезпечення нормального функціонування органів державної влади. Королю Петру Карагеоргієвичу симпатизувала значна частина населення Сербії ще від герцеговинського повстання 1875 р., в якому він брав безпосередню участь. Зростанню його популярності сприяли й деякі інші факти особистої біографії (шлюб з чорногорською принцесою, тривале перебування за кордоном тощо), а також підкреслено демократичний стиль правління, що виразно контрастував з авторитаризмом останніх Обреновичів.

Після приходу до влади династії Карагеоргієвичів нація об'єднується навколо сербської національної ідеї. Піднесення економіки створило реальні перспективи для втілення цієї ідеї на практиці.

На початку XX ст. Балкани залишаються однією з актуальних тем великої європейської політики. Знесилена Османська імперія остаточно втратила важелі впливу на свої європейські провінції. Активно підтримувана Німеччиною, Австро-Угорщина, майже не криючись, готується до рішучих кроків, спрямованих на встановлення власного контролю над регіоном. Намагаючись запобігти посиленню Габсбурзької монархії й не допустити її територіального розширення за рахунок територій на Балканах, інші великі держави, в тому числі Росія, висувають гасло: "Балкани - балканським народам".

Підбурювані по черзі кожною з великих держав, країни та народи Балкан формулювали програми перетворень на півострові, виходячи передусім із власних інтересів та з реальних можливостей, що відкрилися у зв'язку з наявністю суперечностей між європейськими грандами.

Для Сербії така програма в умовах, коли приєднання Боснії та Герцеговини після їхньої тимчасової окупації Австро-Угорщиною стало неможливим, насамперед полягала у визволенні сербів, котрі проживали в областях під владою Порти, та приєднання цих територій до себе.

У втіленні цих планів серби зіткнулися з протидією болгар, які також претендували на південну частину півострова (Косово, Македонія, Північна Албанія). Сербсько-болгарські відносини у зв'язку з цим ще більше ускладнилися і загострилися. Політична та дипломатична боротьба доповнювалася збройними сутичками болгарських і сербських загонів - чет - на теренах Старої Сербії та Македонії в 1906-1908 рр. Участь у четах вважалася справою честі кожного справжнього серба, виявленням патріотизму та людської гідності.

Ситуація на Балканах загострюється впродовж: 1903- 1904рр. В умовах наростання загального напруження одна за одною відбуваються важливі події: Ілінденське повстання в Македонії, заворушення в європейських провінціях Османської імперії, російсько-австрійська та австрійсько-німецька зустрічі на вищому рівні, активізація приготувань до проведення реформ в Османській імперії, надання Портою Німеччині концесії на будівництво залізниці в Малій Азії тощо.

Погіршилися двосторонні австрійсько-сербські відносини. Сербія у своїй зовнішній політиці знову починає орієнтуватися на Росію, намагається об'єднати з метою спільного протистояння загрозі австрійської експансії всі балканські держави. Ідея заснування політичного союзу Сербії, Чорногорії, Болгарії та Греції невдовзі стає першорядним завданням моменту.

У Сербії в цей час тривав процес частих змін урядів: протягом 1905-1908 рр. по черзі, перебуваючи при владі не більше року, пішли у відставку чотири кабінети. На авансцені політичного процесу продовжувала перебувати Радикальна партія, яка незадовго перед тим розпалася на три фракції - "старих", "молодих " і "самостійних ", - кожна з яких намагалася проводити власну політику. В царині міжнародних відносин діяльність усіх сербських урядів позначалася послідовністю і наполегливістю.

Цей період характеризується, крім іншого, тим, що, всупереч несприятливим зовнішнім чинникам, поступово активізуються і набувають конструктивності двосторонні контакти між окремими балканськими країнами. Першими розпочали серйозні переговори Сербія та Чорногорія (1903-1904рр.); 30 березня 1904 р. в Белграді укладено договір про економічне співробітництво між Сербією та Болгарією. Сербсько-болгарський договір мав таємну частину, в якій сторони зобов'язалися спільно захищатися проти будь-якої можливої агресії. До загального процесу пошуків союзників прилучилася й Османська імперія, котра двічі протягом 1904 р. пропонувала переговори Сербії та Чорногорії.

2. В умовах нової міжнародної ситуації в Європі - під впливом анексії Австро-Угорщиною Боснії та Герцеговини (1908), поглиблення внутрішньополітичної кризи в Османській імперії та проголошення гасла "Балкани - балканським народам " - Сербія, яка на той час остаточно перетворилася на провідну субрегіональну силу, заохочувана Росією, перебрала в свої руки ініціативу у розв'язанні "східного питання". Після складних, тривалих і не завжди успішних переговорів з іншими балканськими країнами, в тому числі й з Османською імперією, метою яких у певний момент стало суто практичне питання, пов'язане з утворенням міждержавного союзу, здатного забезпечити захист півострова від експансіоністських зазіхань Австро-Угорщини, серби домовилися про взаємопідтримку та спільні дії з болгарами.

Підписаний у лютому 1912 р. сербсько-болгарський договір передбачав військове співробітництво та можливість спільної воєнної акції як проти Порти, так і проти іншої сторони, яка намагатиметься заволодіти турецькими територіями у Європі. Договір нарешті визначав межі можливого розширення кордонів двох держав за рахунок європейських провінцій Туреччини, започаткувавши процес створення коаліції балканських країн, до якої згодом увійшли Сербія, Болгарія, Чорногорія та Греція.

71.Перемога збройного повстання в Петрограді(див пит. 20)

72.Місія Ренсімена у Празі. Мюнхенський зговірУ липні 1938 року західні імперіалісти вирішили чинити на Чехословаччину більш сильний тиск. Після 21 травня англійський уряд спочатку вимагав надати йому можливість послати в прикордонні області Чехословаччини своїх чиновників в якості наглядача. Коли ж чехословацький уряд погодився на порушення свої суверенних прав, англійська реакція пішла ще далі. 18 липня Галі факс дав наказ англійському посланнику в Празі Ньютону вияснити, як чехословацький уряд поставиться до того англійського посередника для переговорів з Гейленом. Більше всього для цієї ролі підійшов би колишній губернатор однієї з індійських провінцій, який має опит в національних питаннях. Е було в той час, коли чехословацький уряд після невдалих переговорів з гейленовцями шукало засоби для того щоб хоча б частково виправити тяжкі політичні помилки попередніх переговорів.. Воно хотіло запропонувати парламенту розроблений ним проект статута національних меншин, доповнений пропозиціями про розширення прав земельних представництв в їх національних куріях. Цей крок міг означати початок перевороту, завоювання підтримки не лише чеського й словацького народів, але й частково національних меншин у справі справедливого вирішення національного питання в межах чехословацької демократичної держави. Але саме цього не хотіли західні покровителі Гітлера. Галіфакс запропонував англійському посланнику а Празі відмовити бекеша від цієї акції та змусити його попросити Англію про посередника. Мова йшла, не про що інше, як про відмову від суверенного праві вирішувати внутрішні питання Чехословаччини за допомогою конституційного органу, який лише й мав на це право, та предати їх рішення в руки іноземного імперіалістичного агента. Галі факс вимагав, щоб чехословацький уряд домовився з гейленовцями про опублікування спільного комюніке, що вони приймають англійського незалежного представника, вже тоді мова йшла про лорда Ренсімена як про посередника у справі між Чехословаччиною та судейськими німцями. Президент та уряд відхилили його через образливу форму, в якій воно було зроблено і яку громадськість не сприйняла б.

23 та 25 липня Боннє в спеціальних листах також наполягав, щоб Чехословаччина прийняла Ренсімена, так як лише цим начебто вона може змусити Англію погодитись на якесь розумне рішення.10 Але це була неправда, так як Галіфакс як раз у розмові з Бонне та Даладьє у Парижі 20липня заявив, що відповідальність англійського уряду « починається та закінчується на тому, що вона шукає посередника», але те що воно відмовляється від відповідальності за результати його місії та пропозиції, яке він внесе для розв’язання спірного питання. Неправдою було також ствердження про «безсторонність» Ренсімена. Мова йшла про заклятого ворога СРСР, а тим самим і чехословацького уряду. Але він також був і прямим ворогом чеського народу.

Радянський посланник застерігав Бенеша не допускати подальшого втручання в суверенне право чехословацької держави і знову запевнив що СРСР готовий допомогти Чехословаччині. Радянський посол в Парижі також попередив французький уряд, щоб воно в питанні місії Ренсімена не чинило тиск на Чехословаків. Бонне і сам це визнав у розмові з германським послом.

Не дивлячись на це , чехословацький уряд зробив ще один крок на шляху до капітуляції. Вербальною нотою 25 липня 1938 року, він попросив англійський уряд прислати особу, яка погодитися викласти свою думку та дати свої поради і тим самим допомогло б перебороти труднощі.

3 серпня Ренсімен прибув у Прагу. Чехословацьке населення віднеслось до нього та його місії з глибокою недовірою, небажанням та навіть з відразою. Він негайно встановив контакти, з нацистсько налаштованим дворянством та промисловцями, з гітлерівськими агентами, в той час як з по відношенню до чехословацького уряду він зберігав холодну учти вість, а по відношенню до населення та демократичним діячам пихатість колоніальних хазяїв. Ренсімен почав діяти як справжній колоніальний губернатор. Вже через дві неділі після свого приїзду він вніс пропозицію, щоб найбільш відповідальні посади в деяких міністерствах були назначені гейленовські агенти, і уряд 19 серпня цю вимогу задовольнило. Це був перший крок; потім Ренсімен на основі переговорів з гейленовцями зробив новий натиск на чехословацький уряд, щоб змусити його прийняти гейленовську карловську програму розчленування Чехословачинни.

Знайшлись і інші некликані посередники. В серпневі дні в Прагу прибув лорд Аллен Хартвудський. В Чехословаччині він вів переговори з деякими правими соціалістичними лідери і як представитель більш демократичних кіл англійської земельної аристократії намагався серед людей, які оточували Бекеша, пропаганду вати ідею конференції чотирьох держав ( без участі Радянського союзу). Ця конференція повинна була вирішити долю Чехословаччини, якій лорд Аллен Хартумських радив відмовитися від союзу з СРСР.

6 серпня американський посол відвідав Бенеша та повідомив йому, що Німеччина вважає однією з головних цілей своєї компанії ліквідацію радянсько-чехословацького договору, до того ж стверджував що Германія не має наміру напасти на Чехословаччину, так як Гітлер добре розуміє, що це означало б європейську війну. Головна мета Гітлере начебто покращення життєвих умов німецького населення та недопущення військових авантюр. Своє схвалення Гітлера та інших нацистів Вільсон доповнив погрожуючими застереженнями, щоб Бенеш не розраховував на американську допомогу. Якщо в американській печаті виявляється почуття симпатії до Чехословаччини то це лише результат впливу американських євреїв, було б помилково вважати, що Америка погодитися піти воювати в Європу за когось чи проти когось. Гедерсон , інформувавши Лондон про поїздову Вільсона , представляв собі становище . Він рекомендував Вільсона як реального політика, який критикує англійців за поблажливість по відношенню до Чехословаччини і важає плебісцит в Судетах єдиним розумним рішенням. В кінці серпня Вілсон був вже в Парижі,де підтримав свого колегу Булли та в його намаганнях переконати французький уряд в безнадійному становищі Чехословакії та в безнадійності будь-яких спроб надати їй допомогу.

"Мюнхенська змова" 29-30 вересня 1938 р. у Мюнхені відбулася зустріч голів урядів Англії, Франції, Німеччини та Італії, скликана за активної підтримки США. Метою зустрічі було визначення подальшої долі суверенної держави Чехословаччина, яка на той момент була однією з найбільш процвітаючих країн Європи, оскільки на її територію відкрито претендувала мілітаристська Німеччина.

Варто звернути увагу на той факт, що представникам Чехословаччини та СРСР було відмовлено в участі в цій зустрічі.

О першій годині ночі 30 вересня 1938 р. Чемберлен, Даладьє, Муссоліні і Гітлер підписали Мюнхенську угоду. Тільки після цього до зали, де було підписано цю угоду, була допущена чехословацька делегація. Керівництво Великобританії та Франції вчинили тиск на уряд Чехословаччини, і президент Бенеш без згоди Національних зборів прийняв її до виконання. 30 вересня між Великобританією і Німеччиною була підписана декларація про взаємний ненапад; схожа декларація Німеччини і Франції була підписана трохи пізніше – 6 грудня 1938 року.

За результатами угоди відбулися кардинальні зміни в політичній та військовій ситуації в Центральній Європі – Німеччині у десятиденний термін передавалася Судетська область Чехословаччини площею в 41 тис. кв. км з населенням в 4,9 млн. людей.

Коментуючи ці події, британський посол у Берліні Гендерсон написав міністру закордонних справ Великобританії Галіфаксу: "Зберігши мир, ми зберегли Гітлера і його режим". І він мав рацію. Але Гітлер не ділився з союзниками усіма своїми планами.

І подальші події розвивалися не менш стрімко.

14 березня 1939 під тиском Гітлера президент Чехії Гаха погодився на окупацію Німеччиною земель, які залишалися у складі Чехії: Богемії та Моравії. 15 березня Німеччина ввела на цю територію свої війська і оголосила над ними протекторат (протекторат Богемія і Моравія). Чеська армія не надала ніякого помітного опору окупантам.

У розпорядження Німеччини потрапили значні запаси озброєння колишньої чехословацької армії, що дозволили озброїти 9 піхотних дивізій, а також чеські військові заводи. Перед нападом на СРСР з 21 танкової дивізії вермахту 5 були укомплектовані танками чехословацького виробництва.

73.Становище в південнослов'янських землях під час першої світової

війни. Югославський комітет. Чорногорія, Хорватія, Словенія, Боснія, Герцоговіна в ході війниСкрутні часи переживала Чорногорія. Відсоток мобілізованих до армії був тут значно більшим, ніж у Сербії, а це негативно відбивалося на всій господар-ській діяльності. Внаслідок блокади австрійським флотом чорногорського узбережжя зовнішнє постачання продуктів харчування ставало справою надзвичайно ризикованою. Становище населення продовжувало погіршуватися. Але чорногорська армія успішно утримувала на півночі країни фронт проти австро-угорських військ.

Незважаючи на цілковиту залежність Чорногорії від фінансової та військової підтримки з боку Сербії і Росії, король Микола відхилив пропозицію про створення об'єднаної сербсько-чорногорської армії. Існуюче суперництво між чорногорською і сербською династіями за приєднання східнослов'янських земель Австро-Угорщини та претензії на утворення «Великої Чорногорії» ставали перешкодою на і шляху зближення цих країн. Король Микола прагнув захопити нові території й на півдні. В червні 1915 р. чорногорські війська без узгодження із союзниками перейшли кордон і окупували північну частину Албанії, що ледве не призвело до зіткнення між арміями Сербії та  Чорногорії.

Після невдалих спроб Австро-Угорщини підкорити Сербію на балканський фронт були перекинуті німецькі підрозділи. В жовтні 1915 р. 300-тисячна об'єднана австро-німецька армія перейшла в наступ. Тоді ж Болгарія оголосила війну Сербії, а її 300-тисячна армія перейшла сербський кордон. Затиснута з двох сторін 300-тисячна армія Сербії без зовнішньої підтримки була приречена на поразку, але, незважаючи на значну перевагу австро-німецько-болгарських військ, продовжувала чинити опір.

Залишки сербської армії відступали через Албанські гори до Адріатичиого узбережжя. Цей скорботний шлях коштував життя десяткам тисяч сербів, які так і не дійшли до моря. Разом із солдатами й біженцями на запряженій волами підводі пересувався й старезний тяжкохворий сербський король Петро. На початку 1916 р. 120 тис. уцілілих сербських вояків евакуювалися на грецький острів Корфу, де вже перебував сербський уряд.

Наприкінці жовтня 1915 р. в Салоніках висадився десант Антанти з двох французьких дивізій (80 тис), але, блокований болгарськими військами, він не зміг надати допомогу сербським військам. Після повної окупації Сербії бойові дії тривали на Салонікському фронті, зміцненому англійськими, французькими та російськими підрозділами. Згодом сюди була перекинута з острова Корфу й сербська армія.

Поразка сербської армії зумовила початок австро-угорського наступу в Чорногорії. Після нетривалого опору чорногорські підрозділи на початку січня 1916 р. залишили столицю Цетине. Король Микола звернувся до імператора Франца Иосифа з пропозицією укласти мир. Австро-угорський уряд зажадав цілковитої капітуляції Чорногорії, проте король відкинув цю вимогу і разом із прибічниками залишив країну. Кинута напризволяще армія була деморалізо-вана й невдовзі припинила опір. Частина солдатів потрапила в полон, інші просто розійшлися по домівках, і лише невеликий загін чорногорських вояків досяг острова Корфу. В лютому 1916 р. австро-угорські війська завершили оку-пацію гірських районів Чорногорії.

Початок війни ознаменувався в Габсбурзькій монархії скасуванням майже всіх конституційних свобод, припиненням діяльності парламенту та муніципальних органів, запровадженням військово-польових судів. Правлячі кола Австро-Угорщини всіма засобами розпалювали міжнаціональну ворожнечу та релігійний антагонізм. Найбільших нападів зазнали серби, яких офіційна пропаганда проголосила «нацією вбивць». У Хорватії, Боснії й Герцеговині, в інших регіонах країни інспірувалися різноманітні антисербські акції. Всі сербські громадські товариства та об'єднання були заборонені, а їхнє майно конфісковано. Водночас влада сприяла формуванню з декласованих елементів або релігійних фанатиків напіввійськових загонів, які чинили на-сильства та самосуди щодо опозиційно настроєного населення.

Мобілізовані на військову службу представники південнослов'янських народів опинилися в атмосфері жорстокості та свавілля, створюваній австрійськими та угорськими офіцерами. Як правило, підрозділи, укомплектовані слов'янами, направлялися на найнебезпечніші ділянки фронту. Для «піднесення бойового духу» за цими військовими з'єднаннями виставлялись озброєні кулеметами загороджувальні загони, а в критичних ситуаціях до солдатів застосовувалася навіть децимація — розстріл кожного десятого.

Австро-угорське командування дедалі менше сподівалося на відданість підрозділів, укомплектованих слов'янами, які ніяк не хотіли вмирати за чужі їм інтереси Габсбурзької монархії. З кожним місяцем війни все масовішим ставало дезертирство. Навесні 1916 р. з полонених Східного фронту в Росії формувалися вже цілі військові підрозділи, які пізніше у складі російської армії воювали на Дунайському фронті, а на початку 1918 р.— і на Салонінському.

Переважна більшість політичних угруповань, що існували на югослов'янських землях Австро-Угорщини, особливо на початковому етапі першої світової війни підтримували військову стратегію Габсбургів у їхній боротьбі проти Росії, Сербії та Чорногорії. Католицька церква з охочувала населення хорватських та словенських областе молитися за перемогу австро-угорської армії.Лідери Хорватсько-сербської коаліції, які відмовилися від опозиції владі ше напередодні війни й мали більш як половину мандатів у хорватському саборі, не брали участі в шовіністичних сербськофобських акціях. Але саме з ініціативи лідерів коаліції 14 червня 1915 р. в саборі була організована демонстрація відданості Габсбургам на випадок вступу Італії у війну проти монархії. Підтримуючи політику Відня, коаліція заявила про бажаність приєднання до Хорватії Далмації та Боснії. Війну проти Сербії підтримувала також Хорватська селянська партія.

Інша, відносно невелика частина південнослов'янських політичних сил зробила ставку на перемогу у війні Росії та Антанти. На самому початку воєнного конфлікту лідери цієї орієнтації з різних причин опинилися за кордоном або свідомо повтікали за межі Габсбурзької держави й створили в Римі та Ніші центри югослов'янської еміграції. Саме на базі цих політичних груп наприкінці квітня 1915 р. в Лондоні був заснований  Югослов'янський комітет на чолі з А. Трумбичем.

Значний імпульс національно-визвольній боротьбі народів двоєдиної монархії дала лютнева революція в Росії. Повалення самодержавства та утворення Рад викликали хвилю мітингів, демонстрацій, зборів по всій Австро-Угорщині, в тому числі й у південнослов'янських областях монархії. На фронті відбувалися братання з російськими солдатами. Розпочався рух «Зеленого кадара». В ліси та гори Хорватії, Далмації, Боснії й Герцеговини масово втікали рекрути й дезертири. Значно  активізувався  робітничий рух.

В обстановці, що склалася, уряд Австро-Угорщини, де після смерті в листопаді 1916 р. Франца Йосифа імператором став Карл І, намагався вжити заходів до обмеження антивоєнного й національного руху. Пішов у відставку і реакційний уряд І. Тіси в Угорщині, була відновлена діяльність рейхсрату в Австрії. Тронна промова імператора, якою відкрилося засідання парламенту 30 травня 1917 р., містила обіцянки щодо проведення державних реформ.

Загострення соціальних і політичних проблем у багатонаціональній імперії призвело 14 січня 1918 р. до загальнополітичного страйку, в якому брали участь понад 700 тис. чоловік. Вони вимагали термінового укладення миру, від-міни воєнного режиму на заводах і фабриках, підвищення життєвого рівня. Страйк підтримали матроси більш ніж 40 бойових кораблів флоту, дислокованого в Которській затоці, де 1 лютого спалахнуло збройне повстання. Шість тисяч хорватів, словенців, чехів, австрійців, угорців вимагали припинення війни, укладення миру, свободи для пригноблених народів Австро-Угорщини. Повсталих підтримали робітники Пули та Шибеника. Але за допомогою значної кількості австрійських та німецьких військ повстання було придушено.

В середині червня 1918 р. в Австро-Угорщині відбувся другий загальний страйк, викликаний новим зменшенням хлібної норми — до 82 г на добу. Страйкарі вимагали негайного припинення війни. Найбільшим розмахом висту-пи вирізнялися у Воєводині. Боснії й Герцеговині. Активізувався рух «зелених кадарів», який набув певного національного забарвлення. Посиленню визвольної боротьби народів монархії сприяло н повернення з Росії військово-полонених, розпропагованих більшовиками.

Наприкінці літа 1918 р. в південнослов'янських землях на хвилі піднесення національно-визвольного руху скликаються народні віча, які складалися з прихильників об'єднання цих земель Габсбурзької монархії в єдину державу. В Загребі 6 жовтня утворюється Центральне народне віче, до якого увійшли депутати саборів Хорватії, Боснії, Герцеговини, а також місцевих ландтагів Крайнії, Істрії, Далмації.

У вересні 1918 р. війська Антанти на Салонікському фронті перейшли у вирішальний наступ, що привело до капітуляції 29 вересня Болгарії. 4 жовтня уряд Австро-Угорщини направив державам Антанти ноту, в якій пропонував розпочати мирні переговори. Сербська армія стрімко просувалася на північ, 1 листопада вона вступила в Белград, і вся Сербія була очищена від окупантів.

Із самого початку Першої світової війни частина словенських і хорватських політичних діячів зробила ставку на перемогу Антанти. Змушені в умовах війни бігти з Австро-Угорщини, вони створили в Римі (Італія) і Ніші (Сербія) два політичних центри еміграції. У січні 1915 року на базі римського центра був створений Південнослов’янський комітет (Комітет), у який увійшли великі політичні діячі Хорватії, Далмації, Боснії й Герцеговини, Словенії.

Діяльність Комітету викликала самий живий відгук у югославських народів Австро-Угорщини. З його діяльністю солідаризувалися всі найбільші політичні партії Хорватії й Словенії. Незважаючи на існуючі розходження в поглядах на післявоєнне майбутнє південнослов’янських земель, лідерам комітету спільно вдалося розробити програму державотворення південних слов’ян на принципах федерації. Ідея федеративної Югославії була висунута на противагу ідеї «Великої Сербії», якої дотримувалися правлячі націоналістичні кола Белграда.

Природно, що Югославія могла бути створена тільки за умови розпаду Австро-Угорщини. Але ця перспектива не влаштовувала фінансові кола Парижа й Лондона, тісно пов’язані з банкірськими будинками Відня. Іншим аргументом проти створення Югославії були побоювання Англії й Франції, що це зміцнить позиції Росії на Балканах. Самим же рішучим супротивником створення Югославії була Італія, яка не бажала виникнення сильного конкурента на Адріатиці².

У листопаді 1916 року помер старий австрійський імператор Франц Йосип. Австро-Угорщина до цього моменту перебувала у важкому положенні. Кампанія 1916 року на російському фронті була програна, матеріальні ресурси країни виснажені. Новий імператор Карл I почав шляхи висновку сепаратного миру з Антантою. Був відправлений у відставку одіозний угорський прем’єр-міністр граф Іштван Тиса.

Була оприлюднена Травнева декларація - теза за об’єднання всіх південнослов’янських земель Австро-Угорщини в єдине державно-адміністративне утворення, але при цьому одні політики бачили це утворення в складі Австро-Угорщини, інших — у складі федеративної Югославії.

Складні процеси протікали й в іншій частині південнослов’янського політичного миру — в уряді Сербії в еміграції. Лютнева революція в Росії сильно підірвала позиції Сербії в таборі Антанти. Сербія втратилася своєї традиційної зовнішньополітичної опори в особі царського уряду. А наступний жовтневий переворот у Петрограді й захоплення влади більшовиками фактично залишив Сербію один на один з усією Європою. У цій ситуації сербські правлячі кола пішли на серйозні переговори з емігрантським Комітетом. У середині червня 1917 року на острові Корфу відбулася зустріч прем’єр-міністра Николи Пашича з лідерами Комітету. Вихідні позиції сторін на переговорах принципововідрізнялися: Пашич і інші сербські націоналісти стояли за «Велику Сербію», Комітет — за федеративну Югославію¹. Але зовнішньополітична ситуація настійно диктувала необхідність компромісу.

Довгі й важкі переговори завершилися підписанням 20 липня 1917 року Корфской декларації— політичної програми створення незалежного єдиної Югославської держави. Передбачалося, що майбутня держава — Королівство сербів, хорватів і словенців — буде містити в собі всі південнослов’янські землі Австро-Угорщини, Сербію й Чорногорію. Конституцію країни повинні будуть виробити спеціально скликані Установчі збори, однак свідомо було вирішено, що нова держава буде конституційною монархією на чолі з династією Карагеоргієевичей, а не федерацією.

Компромісний характер Корфской декларації пояснюється нерівним і хибким положенням, у якому перебували обидві сторони: вигнане з окупованої країни сербський уряд мало у своєму розпорядженні армію, Комітет — певними фінансовими ресурсами й підтримкою еміграції й частини політиків Австро-Угорщини. Однак обидві сторони були буквально підвішені в повітрі — війна тривала, і її підсумок ще не був ясний. Але рівноважними ці відносини не були — все-таки позиції сербської сторони були сильніше. Адже уряд Сербії, хоча й у вигнанні, було визнано державами Антанти як повноправний союзник і він мав реальну військову силу. Тому в Корфской декларації перевагаодержали великосербскі тенденції — і це відбилося згодом на всій історії Югославії¹.

Недивлячись на всі ці недоліки, оприлюднення Корфской декларації викликало хвилю ентузіазму серед всіх югославських народів. У програші виявилася тількичорногорська королівська династія — відтепер король Чорногорії Микола залишався королем без королівства. Ще в березні 1917 року в Парижі був створений емігрантський Чорногорський комітет національного об’єднання, що від імені народу Чорногорії виразив солідарність із принципами Корфской декларації. Чорногорський комітет установив тісні контакти з Комітетом і сербським урядом.

Початок 1918 року ознаменувалося вступом у війну США. Перевага Антанти стала очевидним для всіх. Не сумніваючись у перемозі, американський президент В. Вільсон 8 січня 1918 року направив конгресу США своє знаменитим послання, що стало, з 14 пунктів, у якому викладалася концепція післявоєнної перебудови Європи. Пункт 10-й говорив: «Народам Австро-Угорщини... повинна бути надана найбільш вільна й сприятлива можливість для автономного розвитку»². Так на міжнародному рівні був зроблений перший крок до автономії югославських народів Австро-Угорщини. При цьому мова про розпад імперії ще не йшла.

9 січня 1918 року Ллойд Джордж, виступаючи в англійському парламенті, заявив, що «у завдання англійської політики не входить руйнування Австро-Угорщини»¹. При цьому держави Антанти збиралися тримати руку на пульсі австро-угорських подій і направляти їх за своїм розсудом.

74. Соціально-економічне та політичне становище в Росії після громадянської війни. Політика «воєнного комунізму», хоча і проводилася в роки громадянської війни, чи не була породженням умов війни. Вона витікала з більшовицької доктрини, була виразом її суті, її уявлень про економіку, політичній системі соціалізму, методах його будівництва. Громадянська війна лише сприяла тому, що режим «воєнного комунізму» набував закінчені форми. Важливими складовими політики «воєнного комунізму» були: націоналізація великої, середньої і частини дрібної промисловості, ліквідація значного шару власників; встановлення продовольчої диктатури, введення продрозверстки; мілітаризація суспільства, запровадження загальної трудової повинності; заміна торгівлі державним розподілом продовольства, предметів споживання, послуг; широке застосування неправових, надзвичайних заходів, насильства і репресій.

Після Жовтневого перевороту більшовики приступили до будівництва соціалістичного суспільства, в якому всі рівні і немає експлуататорських класів. У середині листопада 1917 почалася, за висловом Леніна, «красногвардейская атака на капітал». 14 листопада 1917 Раднарком ввів робочий контроль на приватних підприємствах, який здійснювали фабрично-заводські комітети. Робочий контроль мав перейти в робочий управління підприємствами. Цей захід не дала бажаних результатів через небажання капіталістів підкорятися контролю фабзавкомов та некомпетентності останніх. Радянська влада приступила до націоналізації фабрик і заводів, банків, торгових фірм, підприємств сфери обслуговування, залізничного та водного транспорту, передавши їх в державний сектор економіки і ведення Вищої ради народного господарства (ВРНГ). До кінця громадянської війни до 70-80% великої і близько половини дрібної промисловості перейшли у власність держави. Крім того, заможні класи були обкладені «надзвичайним податком», тобто разової контрибуцією в розмірі 10 мільярдів рублів. У рахунок її вилучалися гроші, цінності, предмети мистецтва.

Більшовикам нічого не варто було відмовитися від виплати боргів царського і Тимчасового урядів, що складали 18 млрд. рублів. Радянська держава ввело державну монополію на зовнішню торгівлю, і тепер тільки воно могло торгувати з закордоном, що вело до підриву виробництва конкурентоспроможної продукції. У 1 половині 1918 селяни отримали поміщицькі і куркульські землі. Паралельно з цим з січня місяця почалося примусове створення колективних господарств - комун, артілей, товариств спільного обробітку землі (ТОЗ). Але колективізація була перервана громадянською війною. Проте селяни не могли вільно розпоряджатися продуктами своєї праці, а були зобов'язані здавати їх державі за твердими низькими цінами, іноді обмінювати на промтовари. Така політика призвела до падіння виробництва і голоду в містах навесні 1918 р. У травні декретами ВЦВК і РНК була встановлена ??продовольча диктатура, що наділила наркомат продовольства надзвичайними повноваженнями в справі видобутку та розподілу продуктів харчування.

У січні 1919 р. продовольча диктатура була доповнена продовольчої розверсткою, яка представляла собою разверстаем по районах і селянських дворах план реквізиції. Спочатку вона поширювалася тільки на хліб і зернофураж, а до кінця громадянської війни - майже на всі сільгосппродукти.

У проведенні продрозкладки Радянська держава не зупинявся ні перед чим, часто-густо вдаючись до драконівських заходів. Якщо селяни приховували від держави «надлишки» продукції, то їх оголошували ворогами народу і позбавляли волі на 10 років і конфісковували майно. У село прямували знамениті збройні продзагони, які силою відбирали хліб. При необхідності посилали і каральні загони. Широко застосовувався захоплення заручників, що змушував селян здавати продукти під загрозою розстрілу родичів. Чисельність продзагонів в 1920 р. перевищила 80 тис. осіб.

Крім продзагонів в селі створювалися комітети бідноти. І тих, і інших влада зацікавлювала в відбиранні продуктів тим, що їм самим віддавала частину вилученого. Комбіди, що стали ненависними більшості селян за час свого існування з червня по грудень 1918 р., злилися з Радами. Продзагони діяли всю громадянську війну.

Незавидна доля спіткала торгівлю: Радянська влада її заміняла державним розподілом за картками. У 1919 р. в Петрограді налічувалося 33 види карток - хлібні, молочні, взуттєві і т.д. Населення було розбито на три категорії: до першої відносилися робітники, вчені та артисти, до другої - службовці, до третьої - колишні експлуататори. Розмір пайка у першої категорії був вчетверо більше, ніж у третій. Порушення розподільного принципу, спроба торгувати припинялися. Боротьба велася з «торбешниками», торгуючими промтоварами в селі і продуктами харчування в місті, у них конфісковували те, що перевищувало норму. Людині дозволялося провозити не більше 8 кг продуктів, в т.ч. 4 кг хліба, 2 кг м'яса, 0,8 кг масла. Тим не менше, близько половини продовольства в міста доставили «мішечники». Загороджувальні загони вони проходили за допомогою хабарів. Радянська влада виявилася не в змозі повністю ліквідувати приватну торгівлю, залишалися лавки і ринки, що діяли легально. Продрозверстка мала катастрофічні наслідки для селян. В результаті реквізицій скорочувалися посіви, села позбавлялися запасів зерна, і рядова посуха вела до голоду. Такий голод у Поволжі в 1921-1922 рр.. спричинив загибель від 3 до 5 млн. чоловік.

Державний розподіл робило гроші непотрібними, і це передбачалося більшовицької доктриною. У цьому ж ключі була допущена величезна емісія і зниження купівельної спроможності радянських грошей за роки громадянської війни в мільйони разів. Вводилися «комуністичні» методи розподілу: скасовано плати за транспорт, пошту, житлоплощу, воду, освітлення, опалення, ремонт, лазні, ліки, книги, журнали, газети. Звідси - відсутність матеріальних стимулів до праці.

Введення загальної трудової повинності стало наслідком відсутності матеріальної зацікавленості до праці і відсутності готовності людей свідомо виконувати роботу. У цих умовах більшовики стали силою змушувати людей працювати Положення про введення трудової повинності містилося в першій Конституції РРФСР. Суспільно-корисною працею, т е роботою на державу, зобов'язані були займатися всі працездатні громадяни віком від 16 до 50 років. Широко практикувалися «трудові мобілізації» на розчищення залізничних колій, рубку лісу, перевезення дров і т.д. Радянська влада, з одного боку, встановила 8-годинний робочий день, з іншого - нормою зробила понаднормові роботи і безкоштовні комуністичні суботники.

Радянська держава в умовах громадянської війни стало ще більш централізованим, деспотичним, воно знищило всі незалежні від держави інститути, ліквідувало демократичні свободи, заборонило газети. Комунізм в Росії, за висловом М. Бердяєва, «прийняв форму крайнього етатизму, що охоплює залізними лещатами життя величезної країни». Була ліквідована свобода віросповідання, незалежність суду, заборонено інакомислення. Декретом Раднаркому в січні 1918 р. майно церкви було оголошено народним, тобто державним надбанням. Були розграбовані, зруйновані церкви, синагоги, мечеті, розстрілювали служителі всіх конфесій.

Верхи беззаконня, насильства і терору була діяльність ВЧК, створеного 7 грудня 1917 Вона отримала право позасудової розправи, зосередила в своїх руках арешт, слідство, винесення вироку і його виконання, 5 вересня 1918 декретом Раднаркому було запроваджено «червоний терор» проти ворогів революції, що передбачає і взяття заручників. Це сталося через тиждень після поранення Леніна близькою до есерів Фанні Каплан і вбивства голови петроградського ЧК М.С.Уріцкого. За ці теракти більшовики взяли кілька сот заручників з числа представників імущих класів і випадкових людей і розстріляли їх.

Відповідно до цього ж декрету більшовики стали створювати концтабори. Їх мережа постійно розширювалася і в 30-ті роки переросте у сталінський ГУЛАГ. «Червоний терор» доповнювався терором білих армій, а також «зелених», які воювали і з білими, і з червоними. Вся країна була охоплена терором. Але терор більшовиків був піднятий до рівня державної політики. Він був класовим, і це робило людину іншого соціального походження фактично беззахисним. Тим самим диктатура більшовицької партії перевершила на порядок царський режим.

Диктатура здійснювалася в рамках однопартійної політичної системи. Союз з лівими есерами був розірваний в липні 1918 р. після того, як вони виступили проти укладення Брестського миру і намагалися спровокувати війну з Німеччиною. Виконуючи доручення партійного керівництва лівих есерів, співробітники ЧК Н.А.Андреев і Я.Г.Блюмкін 6 липня 1918 вбили посла Мірбаха. Більшовики скористалися цим і вирішили позбутися від союзу з лівими есерами: їх звинуватили в заколоті, розгромили їх військові загони, лідерів, в т.ч. М.Спірідонову, заарештували, депутатів виключили з Рад.

Розгромивши вчорашніх союзників, більшовики оформили однопартійний режим. Відсутність будь-якого контролю призвело до виникнення нової привілейованої касти - комуністичної бюрократії Вона мала не тільки матеріальні переваги - великі квартири, дачі, лікарні, санаторії, спецпайки, але і особливий юридичний статус - комуніста могли заарештувати і передати до суду лише з дозволу партійного комітету. Цю керуючу бюрократію називали номенклатурою (за переліком посад у партійному і державному апараті, що підлягає затвердженню партійних комітетів). Наприкінці громадянської війни в країні був голод, але чиновники з центральних органів отримували в місяць 12 кг м'яса, 1,2 - вершкового масла, 1,2 - цукру, 4,3 кг - рису. Їм надавалася відпустка з виїздом за кордон разом з лікуючим лікарем, для чого видавалося 100 рублів золотом "на пристрій і дрібні витрати» і потім 100 рублів золотом на кінець останнього місяця року.

Державний апарат розбухав, породжуючи тяганину, бюрократизм, зловживання, корупцію. У 1930 р. в Москві значилося понад 230 тис. службовців державних установ. У Москві та Петрограді в установах було зайнято близько 40% працездатного населення. Цю колосальну бюрократію, що охопила, як павутина, всю країну, М.Бердяєв вважав більш сильною, ніж бюрократія царська, називав її «новим привілейованим класом, який може жорстоко експлуатувати маси».

Авторитарний режим наприкінці громадянської війни зустрівся з масовим невдоволенням селян продрозверсткою, небажанням далі віддавати задарма хліб, терпіти свавілля влади. З серпня 1920 р. у Тамбовській і Воронезькій губерніях палахкотіло селянське повстання, очолюване А. С. Антонова. На його придушення були направлені війська під командуванням Тухачевського, що застосував вкрай жорстокі заходи, в т.ч. гази, арешти і розстріли заручників і ін Знадобилося три роки, щоб, заливши кров'ю Там-бовщіну, придушити повстання. Повстанці діяли на Україні, в Поволжі, на Дону, Кубані, Західного Сибіру. Наростало невдоволення робітників у містах, а моряки Кронштадта виступали за Ради без комуністів, за свободу слова і друку, свободу політв'язнів, свободу торгівлі і т.д. 7-я армія на чолі з Тухачевським після неодноразових штурмів взяла міцність і жорстоко розправилася з бунтівниками: до розстрілу було засуджено 2,1 тис., до різних термінів покарання - 6,5 тис. осіб. Про масштаби повстань, що охопили чи не всю країну, свідчить той факт, що втрати Червоної Армії при їх придушенні за 1921 р. перевищили 171 тис. чоловік, не рахуючи втрат ВЧК і міліції.

Причину усталеного режиму воєнного комунізму більшовицька пропаганда, потім офіційна історіографія бачили в розгорнулася громадянській війні, яка вимагала концентрації і мобілізації сил. Із сучасних дослідників не всі поділяють цю точку зору. Деякі автори, навпаки, вважають, що «військовий комунізм» був однією з причин громадянської війни. Саме він, розоривши країну, відновив проти більшовиків мільйони людей.

Чи не громадянська війна була причиною політики «воєнного комунізму». На наш погляд, у її витоків стояли три дуже істотних обставини - більшовицька доктрина, традиції Російського деспотичної держави і особливості особистості Леніна.

Політика військового комунізму, по-перше, була продуктом більшовицької доктрини, наслідком спрощених уявлень про соціалізм як безтоварне, централізованому суспільстві, без ринку і товарно-грошових відносин. Вона розглядала російський соціалізм лише як початок світової революції, а поки що залишається «обложеної фортецею». Звідси виключно насильницькі методи його будівництва. По-друге, в політиці «воєнного комунізму» простежувалася спадкоємний зв'язок з традиціями російського деспотичної держави. Методи, засоби здійснення перетворень, що застосовувалися більшовиками, були традиційно царистські, насамперед петровскими: та ж грубість, жорстокість, насильство, придушення свободи, переслідування церкви та ін проявляється ними рідкісна жорстокість до своїх противників, презирство до свободи, нетерпимість до інакомислячих мали історичні коріння в глибинах російської кріпосного життя. Не випадково перемога революції не принесла ні свободи, ні демократії, вона залишалася вірною багатовіковою російської несвободі. Спадкоємний зв'язок у головному між більшовиками і царизмом точно вхопив відомий англійський філософ Бертран Рассел: «Нетерпимість і відсутність свободи, успадковані від царського режиму, ймовірно, теж швидше російські, ніж комуністичні риси». По-третє, у витоків політики «воєнного комунізму» стояв Ленін як творець, як архітектор комуністичного суспільства, що будується вперше. Ленін успадкував з революційного руху XIX в. саме жорстоке і нелюдське, запозичив у Пестеля, Ткачова, Нечаєва пріоритет руйнування, змови і терору. Ленін став ініціатором багатьох починань: інституту заручництва і розстрілу невинних людей, створення концтаборів, наділення ВЧК правами позасудової розправи, депортації станів, складання планів проведення масштабних провокацій і т.д. Ленін не рахувався з інтересами народу, з легкістю приносив їх у жертву міфічної ідеї, домагався її реалізації деспотичним, тиранічним шляхом. У М. Бердяєва були підстави стверджувати, що «Ленін - імперіаліст ... Всі мислення його було імперіалістичним, деспотичним ».

75.Конституція Польщі 1935 року Зміцнення міжнародних позицій Польщі дозволило пілсуд-чикам приступити до зміни конституції Польщі, аби вона забезпечила збереження влади в їхніх руках. Це було складною справою, оскільки ББВР не мав у сеймі необхідних 2/3 голосів. Перший раз загальні підстави нової конституції були винесені на розгляд сейму в лютому 1931 р. Згідно з ним, принцип поділу влади замінявся поділом компетенцій між гілками влади при закріпленні вирішальної ролі президента й уряду. Далі робота була перенесена до Конституційної комісії, якою керували В. Славек і С Цар. 26 січня 1934 р. С Цар на засіданні сейму склав звіт про роботу комісії і представив на обговорення тези нової конституції. Посли опозиції на знак протесту покинули зал. Тоді С Цар запропонував визнати тези новою конституцією. Поки посли опозиції повернулися до зали, більшість ББВР проголосувала за нову Конституцію, порушивши при цьому кілька статей регламенту. Цей факт викликав протести. Ще рік тривало обговорення Конституції в сенаті, де пілсудчики мали значну перевагу. У березні 1935 р. Конституція повернулася до сейму для обговорення поправок, які були схвалені простою більшістю голосів. 23 квітня 1935 р. президент підписав текст нової Конституції, запровадивши її у життя.Конституція 1935 р. встановлювала в Польщі президентську форму правління. Президент отримав величезні повноваження, за виконання яких відповідав тільки перед "Богом та історією". Він зосереджував у своїх руках єдину і неподільну державну владу, йому підпорядковувались уряд, парламент, збройні сили, суди й контрольні органи. Обрання президента відбувалося на спеціальних Зборах виборців (електорів), які складалися з 80 осіб, що до них належали п'ять найвищих посадових осіб держави, а також 50 виборців, обраних з-поміж послів сейму, і 25 - від сенату. Президент мав право запропонувати свого кандидата на найвищу посаду. Термін його правління був сім років. Одночасно Конституція обмежувала права сейму та сенату, з тим що сенат був піднесений вище сейму. Сейм (208 послів) і сенат (96 сенаторів) обиралися на п'ять років прямим, таємним, рівним голосуванням осіб, які досягли 24 років. Окремо зазначалося, що сейм не бере участі в управлінні державою, а лише приймає закони, які вступають у дію тільки після їхнього підпису президентом. У червні 1935 р. був схвалений виборчий закон, який скасував пропорційну систему виборів і замінив її мажоритарною, надаючи при цьому виключні права окружним зборам, які підпорядковувалися місцевій адміністрації. Сенат на третину складався з сенаторів, яких призначав президент, а на дві третини - з обраних кандидатів; проте вибори сенаторів були двоступеневі: спочатку обиралися воєводські колегії виборців, право участі у голосуванні надавалося лише особам, які мали вищу освіту, офіцерам, представникам органів самоврядування й деяких громадських організацій. Конституція гарантувала громадянам головні демократичні права, але обмежувала їх обов'язком лояльності до держави і "загального добра", які можна було трактувати дуже широко.

Нова Конституція завершила процес перебудови устрою Польщі на авторитарних засадах. Вона запровадила надзвичайну роль держави і виконавчої влади, яким підпорядковувались усі громадянські інститути та особи. Ідея суверенітету народу, яка переважає в демократичних конституціях, була замінена державною ідеологією, що грунтувалася на засадах елітарності влади. Це зближувало її з основними законами тоталітарних держав. Конституція була "написана" під Ю. Пілсудського. Проте невдовзі після підписання Конституції, 12 травня 1935 p., він помер, залишивши помітний слід в історії Польщі. Незважаючи на суперечливе ставлення до його особи, сотні тисяч поляків провели Маршала в останню путь, яка пролягла з Варшави до Вавельського замку у Краков