29. Польсько-радянська війна.

Більшовицько-польська війна - це війна між Польшею та Українською Народною Республікою з одного боку і Російською Федерацією та Українською Соціалістичною Радянською Республікою з другого у квітні - жовтні 1920 р.

Ю. Пілсудський та Польські правлячі кола мріяли відновити державу в кордонах Речі Посполитої XVIII ст. У 1919 р. Пілсудський зайняв основну частину Білорусі та українські землі по річки Збруч і Горинь. Уряд Радянської Росії безуспішно звертався до польського з пропозиціями мирного врегулювання питання про кордон.

Ленін запропонував спрямувати всю увагу на Західний фронт і перевести туди всі можливі сили із Сибіру та Уралу.

Ю. Пілсудський не став чекати і 25 квітня 1920 р. розпочав наступ.

Об'єднані польсько-українські збройні сили (20 тис. польських і 15 тис. українських вояків) форсували Збруч, і за тиждень боїв вибивши червоноармійські підрозділи з Житомирщини, Бердичева, Козятина, 7 травня 1920 р. вступили в Київ.

Однак успішний наступ на Київ не викликав всенародного антибільшовицького повстання, на яке так розраховував голова Директори УНР С. Петлюра.

На світанку 7 червня 1920 р. рос. оволоділи Житомиром і Бердичевом.

12 червня Київ зайняли радянські війська.

Червневий наступ військ Південно-Західного фронту забезпечив перехід ініціативи до більшовиків.

Польський уряд звернувся за допомогою до країн Антанти. Запропонували встановлення так званої лінії Керзона.

Польське командування створило шестикратну перевагу сил у напрямі головного удару і 14 серпня перейшло в контрнаступ. Вже через 10 днів основну частину радянських військ було відкинуто за р. Буг. В останній декаді вересня фронт змову перемістився в район Житомира і Бердичева.

Воєнні дії на польсько-радянському фронті припинилися після укладення 9 листопада 1920 р. перемир’я. Проте вже наступного дня в районі Шаргорода червоноармійці підступно контратакували українські дивізії, які після двох тижнів кровопролитних боїв через брак набоїв і військового спорядження 21 листопада 1920 р. були змушені відступити в Галичину.

Пізніше, 18 березня 1921 р. було підписано Ризький мирний договір між РСФРР, УСРР і Польщею.

Згідно з його умовами: сторони зобов'язались припинити воєнні дії; анулювався Варшавський договір 1920 р. між Польшею і УНР; встановлено новий кордон, за яким західноукраїнські та західнобілоруські землі визнавалися за Польшею. 15 березня 1923 р. новий кордон по р. Збруч затвердила Рада послів у Парижі.

Однак польський уряд систематично не виконував умови договору щодо забезпечення національно-політичних прав українського населення Другої Речі Посполитої.

30. Зовнішня політика Польщі в 30-х pp.

Ознакою переорієнтації зовнішньої політики Польщі на користь Німеччини стала ліквідація в 1932 р. військової місії Франції у Варшаві. В липні того самого року був підписаний польсько-радянський договір про ненапад (у 1934 р. продовжений до грудня 1945 р.), а 26 січня 1934 р. в Берліні — польсько-німецька угода про мирне розв'язання суперечок строком на десять років.

Польський уряд негативно оцінив і підписані в 1935 р. радянско-французький і радянсько-чехословацький договори про взаємодопомогу, а також висловлені радянською стороною в серпні 1936 р. побажання щодо зближення Польщі з Францією.

«Санаційний» уряд зробив спробу добитися повного підкорення Литви. Однак рішучість СРСР не допустити розпалювання польсько-литовського конфлікту.

Після захоплення Австрії гітлерівська Німеччина заявила про свої претензії на частину території Чехословаччини. Польща надала дипломатичну підтримку Німеччині.

У зв'язку з діями Польщі СРСР 23 вересня заявив, що розглядатиме перехід польськими військами кордону Чехословаччини як акт агресії, який змусить СРСР без попередження денонсувати спільний договір про ненапад.

Коли гітлерівська Німеччина восени 1939 р. висунула претензії на «вільне місто» Данціг і на будівництво екстериторіальної автостради й багатоколійної залізниці через «польський коридор» у Східну Пруссію, СРСР погодився на переговори щодо врегулювання радянсько-польських відносин, які відбулися у Варшаві й Москві наприкінці листопада 1938 р.

Про загрозу, що нависла над Польщею, свідчило зроблене Німеччиною 28 квітня 1939 р. повідомлення про те, що у зв'язку з укладенням польсько-англійської угоди про гарантії німецька сторона вважає польсько-німецьку декларацію про ненапад від 1934 р. такою, що втратила чинність. Однак польське керівництво продовжувало підкреслювати своє небажання приєднуватися до будь-яких антигітлерівських блоків, у які входитиме СРСР.

У Парижі 19 травня І939 р. було підписано польсько-французький протокол, згідно з яким Франція зобов'язувалась у випадку нападу Німеччини на Польщу негайно надати їй допомогу.

Зобов'язання приблизно такого ж обсягу дала Польщі й Великобританія.

Позиція польських правлячих кіл щодо СРСР залишалася ворожою. Всі радянські пропозиції відносно надання допомоги Польщі відкидалися. В Москві 23 серпня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький договір про ненапад. У секретному додатку до договору сторони зафіксували домовленість про поділ території Польської держави та її ліквідацію.

Шлях до національної катастрофи Польщі прокладала її зовнішня політика, яка спиралася на концепцію «двох ворогів», що об'єктивно вимагало від польської дипломатії постійного лавірування між більш сильними сусідами — СРСР і Німеччиною. Однак Другу Річ Посполиту прирекли на загибель не стільки вагання та помилки «санаційного» пряду, скільки складні перипетії історичного процесу, в якому зовнішні фактори відіграли явно вагомішу роль, ніж внутрішні.