26. Інтервенція іноземних держав.

Після Жовтневого перевороту в Петрограді країни Антанти поспішили поділити між собою сфери впливу на Півдні Росії.

Восени 1918 р. керівні кола Антанти і А. Денікін були стурбовані тим, шо поразка Німеччини створить вакуум влади в Україні. Щоб перешкодити наступу більшовиків, Антанта прийняла рішення замінити німецькі гарнізони власними.

Щоб надати інтервенції "законний" характер, представник Антанти В Києві Е. Енно організував у Яссах (Румунія) нараду з т. з. рос. делегацією. У складі були відомі діячі: В. Меллер-Закомельський, П.Мілюков, В. Рябушинський.

Вони звернулися до Антанти із закликами окупувати Одесу та Миколаїв, сприяти відновленню "єдиної і неділимої" Роси в довоєнних кордонах (але без Польші), не визнавати незалежності державних утворень, що виникли "під німецьким впливом". Мова звичайно, йшла про Україну.

У ніч на 16 листопада 1918 р. флот Антанти увійшов у Чорне море.

До кінця грудня в чорноморських портах від Одеси до Новоросійська висадилися дві французькі дивізії, а також англійські, грецькі, румунські й польські частини загальною чисельністю близько 60 тис. чоловік.

Появу Директорії Антанта зустріла вороже. Не визнаючи гетьманську адміністрацію, її дипломати не збиралися визнавати й УНР. Проте Директорія мала за собою десятки тисяч загартованих у боях з німецькими окупантами повстанців. Тому вона могла розмовляти із союзниками досить рішуче.

27 листопада було опубліковано ноту-протест проти французького втручання у внутрішні справи України.

Та вже перша сутичка між Антантою і Директорією, що відбулася в Одесі, показала необґрунтованість надто сміливих декларацій.Всюди оточували вороги.

На заході їй протистояли армії Ю. Пілсудського, на півночі і сході - Л. Грецького, на півдні - А. Денікіна. 12 грудня 1918 р. війська Директорії після сутичок з білогвардійцями зайняли Одесу, крім портової смуги.Але Денікін за згодою Антанти організував в Одесі «південноросійський» уряд і призначив свого військового коменданта генерала Гришина-Алмазова, українські війська відійшли баз бою.

Поступово інтервенти зайняли чорноморське узбережжя аж до лінії Тирасполь – Вірзула- Вознесенськ- Миколаїв- Херсон. Просуватися далі не було змоги, бо розтягнутий фронт вимагав додаткових сил.Далі йшли довгі переговори з директорією.

За таких умов основну боротьбу з інтервентами взяли на себе українські ліві есери і більшовики, які розгорнули в зоні окупації підпільно-партизанські дії.

На початку лютого 1919 р. радянські війська разом з партизанами підійшли до зони, контрольованої інтервентами. У боях під Вознесенськом французькі, грецькі й білогвардійські частини зазнали поразки і відступили.

6 квітня 1919 р. радянські війська вступили в Одесу. 4 квітня 1919 р. війська Кримського напряму під командуванням П. Дибенка прорвалися через Перекоп у Крим. 10 квітня 1919 р. оволоділи Сімферополем та Євпаторією. 29 квітня 1919 р. вступ до Севастополя.

27. Запровадження режиму ''санації'' в Польщі та його наслідки.

Перший етап політики «санації». На засіданні сейму та сенату 31 травня 1926 р. Ю. Пілсудського обрано президентом Польщі, але відмовився від посади. А президентом 1 червня обрано І. Мосьцицького (1876—1935), який обіймав цю посаду до 30 вересня 1939 р.

Гострота соціальних та національних суперечностей спонукала новий режим до підкорення своїм інтересам уже існуючих державно-політичних інституцій. Поправка до конституції від 2 серпня 1926 р. істотно обмежила права законодавчих органів, звільнивши уряд у ряді питань від парламентського контролю, різко розширивши права та повноваження президента. Президентові було надано право видавати укази, що мали силу закону. Виконавча влада в період «санації» завжди знаходила засоби, щоб, нехтуючи основними нормами парламентської демократії, нейтралізувати вплив парламентських партій.

Зміцненню позицій «санаційного» режиму сприяло пожвавлення економіки.

Досить гостра боротьба точилася в самому «санаційному» таборі, що призводило до швидкої зміни урядів.25 серпня 1930 р. посаду прем'єр-міністра обійняв сам Ю. Пілсудський. 29 серпня декретом президента парламент був розпущений і призначено нові вибори.

Були заарештовані, а потім ув'язнені до Брестської фортеці провідні діячі Центролева 84 колишніх депутати і сенатори, яких офіційно обвинуватили у скоєнні кримінальних та політичних злочинів

«Санація» в 30-х роках. Промислове  виробництво в 1930 р.   порівняно  з   1929 р.  скоротилося  на 18%, а в 1935 р. — на 34 %. Кількість офіційно зареєстрованих безробітних зросла з 162 тис. чоловік (1928 р.) до 343 тис. (грудень 1933 р.), насправді ж їх було вдвоє більше. Національний  доход  зменшився з  26 млрд злотих   (1929 р.)  до І 12,5 млрд (1935 р.). Військові витрати становили 70 % бюджету. Не сприяли стабілізації становища в країні й постійні зміни в складі уряду.

В 1931 р. відбулися масові виступи робітників та селян проти соціальної політики уряду. Активно протидіяти курсу «санації» Стронніцтво людове (СЛ), у програмі якого обстоювалася парламентська демократія. Нова партія виступала за подальше створення самостійних землеробських господарств — індивідуальної власності селян. СЛ підкреслювало свою опозиційність щодо «санаційного» уряду, проводило селянські страйки та демонстрації. Лідерами партії були В. Вітос, М. Ратай, С. Миколайчик.

Конституція 23 квітня 1935 р. Відтепер президент обирався на сім років загальним голосуванням. Допускалася можливість висування на президентську посаду лише двох кандидатів.

Президент мав право призначати прем'єра, за його пропозиціями міністрів, скликати та розпускати сейм та сенат, виконував обов'язки головнокомандуючого збройними силами тощо. Після смерті Ю. Пілсудського «санація» залишилася без свого ідеолога. Однак у другій половині 30-х років склалася відносно сприятлива економічна кон'юнктура: пожвавлення промислового виробництва, безробіття не зростало, успішно здійснювався чотирирічний інвестиційний план. За 1921—1939 рр. населення Польщі збільшилося з 27 до 35 млн чоловік.

Узагалі всьому «антисанаційному» колу політичних сил не вистачало ні енергії, ні згуртованості, ні бажання та вміння об'єднатися для протидії антидемократичним тенденціям у суспільному житті Польщі.

«Санаційні» правителі використали спільний з Німеччиною поділ Чехословаччини в 1938 р. та приєднання Тешинської Сілезії для розгортання національно-патріотичної кампанії, яку підтримали й ендеки, й прихильники «Фронту Моржа», й ППС. На хвилі успіху «санація» вирішила зміцнити свій режим шляхом проведення нових виборів у листопаді 1938 р. На цей раз у виборах взяло участь 67 % електорату, що, безумовно, було наслідком «тешинської перемоги».