Диктант №13

Любила вона кожну рослину всім своїм єством, і, здається, кожна рослина відповідала їй такою ж любов'ю. На кожному клаптику землі у неї щось родило, кожен клаптик землі цвів і плодоносив. Були в неї буряки кормові, які вона згодовувала свині, були буряки червоні, які різалися в борщ, а були й цукрові, котрі можна було спекти в гарячому вугіллі й з'їсти замість делікатесу. Сіяла баба квасолю кругленьку й невелику, білу;[1] сіяла також рябеньку, від якої і суп і борщ здавалися немов веселіші, проте найбільше їй подобалась довгаста велика квасоля — ряба або ж біла, яку було і з стручка приємно вилущити, і в пригорщі потримати. Вирощувала Килина ранню редьку —[2]червонобоку й веселобоку, а також і пізню —[3] чорну, схожу на чималий буряк. Не вилазила вона ніколи із своїх грядок, порпалася в часнику, в цибулі, в моркві, в огірках, у помідорах.

Ні дід, ні баба кавунів не сіяли, проте майже щороку не обходилось без того, щоб десь поміж грядками не причаїлося кілька диньок, які Килина й Ілько дуже любили. Якщо їм вдавалось достигнути, то одного сонячного дня баба зривала їх і клала на обідній стіл. Дід краяв диню на скибки, і старі їли її повільно, смакуючи, опустивши погляди, але все-таки з несподіваними іскрами в зіницях. Килина збирала насіння й клала сушитись на підвіконні. Вона завжди збирала всяке насіння, зерно, коріння, маківки, і в сінях або ж у прохолодному запічку в неї було повнісінько найрізноманітніших вузликів, кількість яких ніколи не зменшувалась,[4] —[5] навіть тоді, коли треба було засівати або засаджувати город.

(За Євгеном Гуцалом)

248 слів

Словничок

запічок — заглибина в стіні печі, де зберігають предмети хатнього вжитку

_______________________

[1] ,

[2] ,

[3] ,

[4] немає розділових знаків (зміна логічного наголосу)

[5] немає розділових знаків (зміна логічного наголосу)

Диктант №14

Здалеку гора Княжа[1] — як бурий ведмідь превеликий, що розлігся на березі ріки. Пливучи в човні по ріці, поволеньки наближаєшся до цього сонного горбатого ведмедя, котрий передні волохаті лапи витягнув низькими кручами ген-ген уперед, поклавши на них довгу морду. І коли придивитись із човна пильніше, можна вгледіти опукле нашорошене вухо, яке і вві сні не опускається, прислухається до безмежжя простору, можна розрізнити й приплющене ведмеже око, над яким куці вії здригаються так, як на вітрі здригаються дерева. Цей ведмідь спить на березі ріки не тільки взимку, а й улітку, коли, здається, гріх не проснутись і не поласувати доспілими ягодами та медом диких бджіл, вгамувавши спрагу блакитною річковою водою, в якій хлюпочеться довга шерсть на передніх лапах. Величний і грізний, він втрачає свої ведмежі обриси, коли наближаєшся в човні до берега, й ти вже не бачиш ні простягнутих уперед лап, на яких у сонному спокої лежить ведмежа гостра морда, не бачиш і могутнього горбатого хребта, а тільки —[2] гористий берег, що круча за кручею спинається до гори,[3] а на кручах живими зморшками брижиться ліс, який тут, унизу, з первозданною ніжністю зеленіє шелюгою по білих піщаних обмілинах, де в святкових веселощах грає риба й де чайки літають і плачуть, мов неприкаяні душі померлих.

(За Євгеном Гуцалом)

203 слова