72. Участь урср в утворенні Радянського Союзу. Союзний договір від 30 грудня 1922р. Перша Конституція срср (січень 1924р.) та затвердження в травні 1925р. Нового тексту Конституції урср.

Україна вийшла з громадянської війни поділеною на 4 частини: Галичина і Волинь опинилась у межах Польщі, Буковина – Румунії, Закарпаття – Чехословаччини; всі землі на схід від р. Збруч увійшли до складу Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР).

Формально УСРР виникла як самостійна Держава, що знаходилася з РСФРР лише у договірних відносинах, однак фактично, починаючи з 1919 р., вона була у повній залежності від останньої. Російські керівники не зважали на незалежний статус України і час від часу втручалася в її внутрішні справи.

З цього приводу українське керівництво (X. Г. Раковськнй, М. В. Фрунзе, М. О. Скрипник, Г. І. Петровський та ін.) звернулися у березні 1922 р. до ЦК РКП(б) з пропозицією упорядкувати відносини між РСФРР і УСРР, маючи на увазі утворення конфедерації радянських республік, тобто збереження їх суверенітету. Враховуючи, що подібні пропозиції були висунуті і в інших республіках, політбюро ЦК Російської компартії створило спеціальну комісію під головуванням В. В. Куйбишева. Спочатку комісія схилилася до пропозиції Й. В. Сталіна про входження республік до складу РСФРР на правах автономії. Однак після гострої критики плану «автономізації» з боку В. І. Леніна комісія ухвалила ленінський план створення федерації рівноправних республік.

Союз РСР був створений 30 грудня 1922 р. на І Всесоюзному з'їзді Рад. Його заснували: Росія, Україна, Білорусія, Закавказька федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). Згідно з Союзним договором СРСР мусив стати федеративною державою, тобто союзом держав на чолі з центральною владою (конфедерація не має такої влади). Більшість питань внутрішньої та економічної політики мала вирішуватися на республіканському рівні. Однак жорстка централізація, що посилилася в умовах правління Сталіна, поступово призвела до повної ліквідації суверенітету республік і перетворення СРСР із федеративної держави в унітарну, тобто таку, де республіки фактично були не державами, а адміністративними територіями, хоча і зберігали деякі атрибути державності. Про це свідчать визнання територіальної цільності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав компактно проживаючим національним меншинам та ін. Свідченням унітарного характеру новоствореної багатонаціональної держави є той факт, що більшість республіканських керівників України призначалися з Москви: у 1923 р. – П. Постишев, у 1925 р. – Л. Каганович, у 1938 р. – М. Хрущов.

Україна й утворення СРСР

Відповідно до Конституції 1919 р. Україна вважалася незалежною державою. Проте суверенітет республіки був дуже обмеженим. Роль центру відігравала Російська Федерація, яка контролювала Україну за допомогою трьох централізовано-наскрізних сил: комуністичної партії, складовою частиною якої була КП(б)У; Червоної армії і каральними органами — ЧК (надзвичайними комісіями по боротьбі з контрреволюцією). Тому фактично радянські республіки (у тому числі Україна) утворювали разом з Російською Федерацією єдину державу. Цьому сприяли також єдині економічні зв'язки, які складалися століттями, тотожна однопартійна політична структура на чолі з компартією.

Ще в 1919 р. московський центр радянської держави організував утворення «воєнно-політичного союзу» радянських республік, об'єднавши основні сфери їх діяльності (оборону, економіку, транспорт, фінанси, зв'язок). Оскільки ці галузі управлялися з центру, республіки фактично були автономними територіями унітарної держави з обмеженими правами самоуправління.

28 грудня 1920 р. РСФРР і УСРР підписали договір про воєн ний і господарський союзи. У преамбулі документа вказувало ся, що обидві республіки визнають «незалежність і суверенність кожної із сторін», а також усвідомлюють необхідність згуртувати свої сили з метою оборони та в інтересах господарського виробництва. З факту колишньої приналежності України до Російської імперії для УСРР не випливає жодних зобов'язань. Проте зміст договору перебував у невідповідності з преамбулою. Оголошувалося об'єднаними сім наркоматів (див. вище). Об'єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР і мали в уряді УСРР своїх уповноважених. Надання державним органам РСФРР загально федеративних функцій управління ставило Росію у привілейоване становище порівняно з Україною, давало можливість центральним органам ігнорувати рішення та інтереси УСРР і суттєво послаблювало суверенітет останньої.

Протягом 1921-1922 pp. ВУЦВК і Раднарком України поширили на територію республіки чинність багатьох непередбачених договором законодавчих органів державного управління: земель них і продовольчих, внутрішньої торгівлі, охорони здоров'я, освіти, комунального господарства, що означало посилення інтеграційних процесів і суттєве обмеження суверенітету України.

Договірні відносини радянських республік були доповнені укладенням на початку 1922 р. дипломатичного союзу. Відповідно всі вони уповноважили делегацію РСФРР представляти їх інтереси на Генуезькій конференції. Цей крок був вимушеним у зв'язку з позицією західних держав, що об'єктивно посилювало позиції Росії, водночас обмежувало можливості України.

Український уряд хоча й мав певну самостійність (укладав міжнародні договори, здійснював зовнішню торгівлю), проте не міг розпоряджатися власним бюджетом і здійснювати грошову емісію, тому втратив можливість самостійно вирішувати фінансові питання. Московські відомства намагалися управляти великими підприємствами України безпосередньо, завдяки фінансовим важелям. Це загострювало відносини між центром і республікою. За словами голови Раднаркому України X. Раковського, у 1922 р. кожна десята постанова Політбюро ЦК КП(б)У стосувалася суперечок та незгод між українськими та федеральними господарськими адміністративними та іншими органами.

Такі угоди були укладені радянською Росією і з іншими республіками. Така система відносин отримала назву «договірна федерація».

З питань перспектив розвитку відносин між республіками серед партійно-радянських керівників існували дві тенденції. Частина з них на чолі зі Сталіним розглядали договірну федерацію як засіб вирішення тимчасових політичних завдань. Вони вважали закінчення громадянської війни добрим приводом для ліквідації залишків самостійності республік і переведення їх на статус автономних у складі Росії.

X. Раковський, і особливо Скрипник, рішуче відкидали фальш і беззмістовність вигаданої ідеологами центру альтернативи: або єдина й неподільна держава, або конфедерація. При цьому, якщо Раковський ратував насамперед за правовий простір для господарської ініціативи республік, то Скрипник сміливо вводив поняття їхньої внутрішньої незалежності. На його думку, ідеал новоствореної держави має бути такий: «вільні рес публіки, що об'єднуються, лишаються внутрішньо незалежними, водночас передаючи певну частку своєї суверенності своєму Сою зу соціалістичних республік для економічної і політичної боротьби ззовні». Розуміючи, що така позиція вразлива з точки зору традиційного державного права, Скрипник знайшов за потрібне зауважити: «Ми будуємо надто складне об'єднання, до якого не можна підходити лише зі старими формулами старого буржуазного державного права».

З травня 1923 р. комісія Раднаркому по виробленню проекту Конституції СРСР заслухала доповідь X. Г. Раковського «Про Конституцію СРСР, взаємовідносини між наркоматами УСРР та СРСР і формування бюджету». Наступного дня Політбюро ЦК КП(б)У створило комісію для практичного втілення в життя рішень XII з'їзду партії у складі X. Г. Раковського, М. В. Фрунзе, В. П. Затонського та Е. Й. Квірінга. Результатом спільної роботи став український проект Конституції СРСР, в основному схвалений 23 травня на об'єднаному засіданні Президії ВУЦВК та Рад наркому України. Цей проект виходив із завдань забезпечення господарської автономії республік, їхньої рівноправності в культурних та адміністративних питаннях. Гарантією їхньої рівноправності мало стати розширення прав Ради національностей, через яку повинні були проходити всі рішення верховних органів Союзу, які змінювали або скасовували ухвали ЦВК та Раднаркомів республік. За українським проектом кожна з двох палат мала самостійну президію; уряд повинен був формуватися за участю обох палат. Проектом передбачалося також перевести союзні наркомати закордонних справ і зовнішньої торгівлі з розряду злитих до розряду об'єднаних (директивних). Три об'єднані комісаріати (Робсельінспекції, Наркомпрод та Наркомпраці) пропонувалося перевести до розряду самостійних. Але й ці пропозиції навряд чи могли надійно забезпечити суверенітет республік. Запропонована Україною концепція «нового етапу федерації» хибувала на половинчатість; вона абсолютизувала механізми державності, питання про розвиток місцевого самоврядування на радянській основі навіть не ставилося. Проте в разі врахування українських пропозицій можна було розраховувати на головне: ліквідацію монополії центру на прийняття політичних рішень без погодження з республіками. Це, у свою чергу, могло б дати імпульс для оновлення основоположних принципів національної політики, послідовного проведення курсу на коренізацію апаратів, здійснення національно-культурної реформи. Конструктивна позиція України могла стати основою і для тверезого прогностичного аналізу всього комплексу рішень, що приймалися у 1922-1923 pp. у га лузі міжнаціональних відносин.

Ураховуючи таку позицію, керівництво РКП(б) створило комісію для підготовки вдосконаленого проекту федеративних відносин. Проект Сталіна передбачав «автономізацію» республік, тобто поглинання неросійських республік Росією. Для задоволення інтересів інших народів він пропонував їм культурну автономію в межах Російської республіки. Вірменія та Азербайджан підтримали цей проект, Грузія та Україна заперечували, Білорусь утрималась. Проти нього виступив і Ленін, запропонувавши утворити новий союз — федерацію рівноправних республік. При цьому назва «Росія» перестала бути назвою держави, але статус республіканських компартій як обласних організацій єдиної партії, підпорядкованість основних республіканських наркоматів Москві залишалися, що не змінювало суті держави.

10 грудня 1922 р. у Харкові відкрився VII Всеукраїнський з'їзд Рад. Його делегати схвалили декларацію про утворення Союзу РСР і проект основ Конституції СРСР.

30 грудня 1922 р. відбувся І з'їзд Рад СРСР. З 2215 делегатів 364 представляли Україну. За пропозицією керівника делегації УСРР М. В. Фрунзе з'їзд в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір. Як і раніше, головні питання політики входили до компетенції союзного уряду. Утворювався об'єднаний ЦВК СРСР на чолі з головами ЦВК чотирьох союзних республік. Від України до нього ввійшов Г. І. Петровський.

Юридичне оформлення Радянського Союзу відбулося на II з'їзді Рад СРСР (січень 1924 p.), який прийняв Конституцію, що складалася з двох частин: Декларації і Договору про утворення СРСР. Проте союзний договір так і не був підписаний. Замість документа, який повинен був мати міжнародний характер, було підписано внутрідержавний акт — Конституцію СРСР. З утворенням СРСР міжнародно-правовий статус України істотно змінився. Фактично вона стала автономним утворенням у складі Радянської Росії. Проте УСРР стала національно-територіальним утворенням з власними (хоч і умовними) кордонами9 своїм (хоч і з обмеженою компетенцією) адміністративним апаратом. Усе ж це було кроком назад порівняно з українською державністю 1917-1920 pp.

18 жовтня 1921 р. створено Кримську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку у складі РРСФР. Державними мовами визнано російську й татарську; з 26 утворених районів 7 визначено як татарські, 1 — німецьким, 1 — єврейським, 17 — змішаними.

У 1925 р. у зв'язку з входженням України до складу СРСР були внесені зміни до Конституції УСРР. У ній фіксувався той факт, що УСРР стала складовою частиною єдиної союзної держави. У 1929 р. була затверджена нова Конституція УСРР. Вона визнавала переваги союзних органів над республіканськими. У Конституції закріплювалось утворення у складі УСРР Молдавської АСРР. Вибори були нерівними, багатоступеневими з відкритим голосуванням. Частина виборців (за класовою ознакою) позбавлялася виборчих прав.

Союзний договір 1922 p.: історико-правова оцінка

Логічним завершенням кількарічних зусиль державної влади РСФРР щодо реалізації своєї політичної доктрини щодо УСРР після укладення "Військово-політичного союзу" і т. зв. "Робітничо-селянського союзу" стало "добровільне" об'єднання в складі Союзу PCP.

У сучасній вітчизняній науковій літературі (Я. Брицький, Я. Дашкевич, С. Кульчицький, С. Юрійчук) обґрунтовано наголошується, що історія утворення СРСР густо насичена ідеологічними штампами. Попри те, що у пропаганді наступних десятиліть сам факт утворення Союзу намагалися зобразити як "всенародний об'єднавчий рух", насправді в суспільстві він не викликав будь-якого резонансу. Тому що події, пов'язані з укладенням Союзного договору, розвивалися за ретельно спланованим в оргбюро ЦК РКП(б) сценарієм. Останній згодом і ліг в основу офіційної історії створення СРСР, яка (історія) й сьогодні висвітлюється чи не в кожному підручнику, енциклопедії і т. ін. її можна передати кількома тезами.

10 грудня 1922 p. у Харкові відкрився VII Всеукраїнський з'їзд Рад. Його делегати схвалили Декларацію про утворення Союзу PCP і проект основ Конституції СРСР, а також звернулися до всіх республік із закликом негайно розпочати законодавче оформлення єдиної держави. Було запропоновано скликати загальносоюзний з'їзд рад. Через кілька тижнів делегати від УСРР прибули у Москву на І Всесоюзний з'їзд Рад, що тривав тільки один день - 30 грудня 1922 р.

На з'їзд було винесено для обговорення два підходи щодо майбутньої державної конструкції. Сталінська концепція автономізації передбачала створення унітарної держави. У свою чергу, проект українського "прем'єра" X. Раковського обмежував компетенцію союзних органів, передбачав ліквідацію союзного громадянства і окреслював у загальних рисах конфедеративний тип союзних відносин ВКП(б) як носій нейтралістських тенденцій засудила українську точку зору, усунувши водночас найбільш неприйнятні для республік положення проекту "автономізації" і розробивши концепцію Союзу - федеративної держави, що зберігає республіканську державність.

З'їзд затвердив Декларацію про утворення Союзу PCP і Договір про утворення СРСР (причому несподівано виявилось, що обидва документи, за спиною делегатів з'їзду, були напередодні - 29 грудня 1922 p.- прийняті Конференцією повноважних делегацій). Уст.26 Союзного договору урочисто проголошувалося: "За кожною із союзних республік зберігається право вільного виходу з Союзу". Проте, зауважимо, що впродовж усього часу існування СРСР механізми здійснення цього права не прописувалися ні в конституціях, ні в законах чи підзаконних актах. Було обрано Центральний виконавчий комітет (ЦВК) СРСР і чотирьох (за кількістю суб'єктів Союзу) голів ЦВК, від України - Г. Петровського.

Однак ретельний аналіз подій навколо офіційної історії укладенні Союзного договору й аналіз документів І Всесоюзного з'їзду Рад ставлять під сумнів легітимність утворення 30 грудня 1922 р. СРСР.

По-перше, долю України ще раз вирішував не її народ. Дослідники (Я. Дашкевич) справедливо підкреслюють, що майбутнє вже раніше поневоленої республіки вирішували ніби парламентським шляхом (пригадаймо більшовицьку виборчу систему за Конституцією 1919 р.) неукраїнці: на загальну кількість 782 депутати було лише 46% (362 депутати) українців. Це відбувалось у країні, в якій понад 80% мешканців становили українці. Відповідно, такі обставини ставлять під сумнів - з чисто формальних міркувань - легітимність рішення VII Всеукраїнського з'їзду Рад про бажання України приєднатися до Союзу.

По-друге, Союзний договір 1922 р. так і не вийшов зі стадії проекту, який ще треба було доповнювати, затверджувати, вводити в дію. Аргумент - на з'їзді текст, який мали за Союзний договір 1922 p., було прийнято лише за основу ("в основному"). Цей проект мав доопрацьовуватися ЦВК разом з урядами республік. Лише після того, тобто після внесення доповнень і змін, Договір мали ввести в дію спершу тимчасово на наступній сесії ЦВК СРСР. а остаточно ратифікація його мала відбутися на II з'їзді Рад СРСР. Лише після проведення усіх заходів проект Договору міг і мав перетворитися у справжній Договір про утворення СРСР (Я. Дашкевич).

Справді, згідно із згаданою постановою І з'їзду Рад президія ЦВК в Москві утворила 10 січня 1923 р. комісію з 13 осіб, до якої входили представники союзних республік. Завдання комісії полягало в тому, щоб збирати пропозиції союзних республік щодо тексту і змісту Декларації і Договору. Відомо, що й український радянський уряд (в особі його глави Християна Раковського, наркомів юстиції Миколи Скрипника, освіти Григорія Гринька) подавав свої пропозиції щодо доробки Союзного договору для врахування в майбутній Конституції СРСР. Ці пропозиції передбачали, зокрема, заміну слів "республіки об'єднуються в одну союзну державу" на слова: "утворюють Союз Радянських Соціалістичних Республік". За українським проектом Союзного договору пропонувалося залишити лише три союзних наркомати (військових і морських справ, шляхів сполучення, пошт і телеграфів), віднісши решту питань до відання республік. Досить зважені і помірковані пропозиції українського уряду в Москві враховані не були. Роботу комісії швидко припинили, а найближча, 2-га сесія ЦВК СРСР у липні 1923 р. не розглядала жодних зауважень до Декларації і Договору, не затверджувала доповнену Декларацію і новий текст Договору і не запроваджувала їх тимчасово в дію.

II Всесоюзний з'їзд рад мав бути скликаний наступного року, але відбувся 31 січня 1924 р., у зв'язку зі смертю Володимира Ульянова-Леніна. Про Декларацію і Договір на з'їзді не було сказано жодного слова, і ніхто їхні тоді, ні пізніше не затверджував і не вводив у дію. Отже, постанова І з'їзду Рад СРСР не була виконана Можна знайти лише одне-єдине пояснення цих фактів: союзні республіки, незважаючи на грубий тиск Центру, закидали комісію з 13-ти осіб такою кількістю поправок і доповнень, що ставити Декларацію і Договір на обговорення і остаточне затвердження означало провалити їх централізаторський характер і створити фактично конфедерацію (а це не входило у плани Сталіна). Однак, скориставшись траурною атмосферою, Сталін виніс на розгляд делегатів II Всесоюзного з'їзду рад проект Конституції СРСР, який був ухвалений з'їздом. Однак "фокус" полягав у тому, що Декларація і Договір про утворення СРСР були її складовими частинами.

По-третє. Існує ще один непрямий доказ провалу І з'їзду рад СРСР. 17 квітня 1923 р. генсек Й. Сталін в оргзвіті ЦК XII з'їздові РКП(б) не сказав про створення СРСР ані слова!

А 23 квітня в "Доповіді про національні моменти в партійному і державному будівництві" він заявляв, що більшовикам ще тільки належало "об'єднати ці республіки" в той самий "єдиний союз, який називається СРСР...Але легко казка мовиться, та не скоро діло робиться". Сталін визнає "цілий ряд факторів, які не тільки сприяють об'єднанню народів в одну державу, але й гальмують це об'єднання".

В цілому, багато фрагментів цієї доповіді виголошено в гіпотетичному плані або стосувалося майбутнього часу. Більше того, вона засвідчує, що "національні" республіки домагалися мінімізації дедалі наростаючої залежності від Кремля. Зрештою, однією з гарантій мало бути функціонування інституту чотирьох голів ЦВК проектованого, проте, так і не узаконеного СРСР. Перший з'їзд обрав Центральний виконавчий комітет, а його перша сесія - цих перших керівників. Від Російської Федерації, Закавказької Федерації, Білорусії ними стали голови ЦВК республік - відповідно Калінін, Наріманов, Черв'яков. А від України - В. Я. (!!!) Петровський. Так записано в протоколі, хоча звичайно мався на увазі Григорій Петровський. Так, це технічна помилка, проте, з суто юридичної точки зору, діяльність цього ЦВК не можна вважати законною. Іншими словами, Союз PCP тоді не відбувся як юридичне об'єднання радянських республік.

По-четверте, характер укладення Союзного договору суперечив елементарним нормам міжнародного права (а Союзний Договір 1922 р. мав, без сумніву стати міжнародним актом): його ніхто не підписував; у ньому не йшлося про термін дії договору; він не був ратифікований. А такі речі є взагалі несумісними з поняттям "міжнародний договір". Отож, й як міжнародний акт Договір про утворення СРСР ніколи не діяв ні формально, ні фактично.

Отже, "проект нереалізованого Договору не може вважатися юридичною підставою утворення СРСР і входження до нього України та інших т. зв. республік" (Я. Дашкевич). Особливості укладення Договору про утворення СРСР засвідчує проведення свідомої політики підпорядкування республік єдиному центру й завершення процесу відродження єдиної наддержави в межах колишньої Російської імперії. А той факт, що така політика здійснювалася без дотримання елементарних процедур і з порушенням юридичних норм, надає усі підстави вважати створення СРСР нелегітимним. За спостереженнями дослідників (М Дністрянський), навіть партійні документи того часу свідчать, що утворення СРСР розумілось значною частиною радянських чиновників у центрі і на місцях "не як союз рівноправних державних одиниць, а як крок до ліквідації республік".

Таким чином, можемо стверджувати, що впродовж 1917-1922 pp. тривав пошук оптимальної моделі реалізації політичної та правової доктрини Росії щодо України. Змінювалися форми її практичного втілення, проте незмінною залишалася її сутність. Декларуючи на різних етапах різні варіанти встановлення правових міждержавних зв'язків, Росія фактично намагалася використати їх для досягнення стратегічної мети - збереження цілковитого контролю над усіма найважливішими сферами життєдіяльності українського суспільства. Практично централізаторські принципи більшовицької партії переносилися на організацію державних структур. Форма ж (утворення СРСР) мала лише вуалювати справжню сутність запроваджуваної унітарної державності.

Зміст Конституції СРСР 1924 г.

Конституція СРСР 1924 р. складалася з двох розділів: Декларація про утворенні, СРСР і Договору про утворення СССР.

Декларація про утворення СРСР містила виклад суто політичних, а чи не юридичних аспектів освіти СРСР. У ньому, в частковості, підкреслювалося, що на той час як " у таборі капіталізму — національна ворожнеча і нерівність, колоніальне рабство і шовінізм, національне пригнічення й погроми, імперіалістичні звірства й війни " , " в таборі соціалізму — взаємний радіус довіри і світ, національна воля і рівність, мирне співжиття і братерське співробітництво народів " . Усе це пояснював, з погляду авторів Конституції, необхідність, і неминучість створення і Союзу ССР.

Договір складалася з 11 глав. У першій визначалися предмети ведення верховних органів влади СССР.

Друга визначала суверенні права союзних республік. Зазначалося, що суверенітет республік обмежений тільки у межах, вказаних у главі першої (а вона фактично охоплювала керівництво усіма сторонами життя і діяльності). До прав республік ставилося декларація про вихід із Союзу, і неможливість без згоди самої республіки змінити її межі. Всім республік встановлювалося єдине громадянство Союзу ССР.

Третя глава розкривала порядок формування та владні функції з'їзду Рад СРСР. Фактично вони залишались тими самими, що у Конституції 1918 г.

Глава четверта визначала повноваження Центрального Виконавчої Комітету СРСР. Він складався з двох палат — Союзного Ради й Ради Національностей. Союзний Рада формувався з'їздом із помітних представників союзних республік (пропорційно населенню кожної їх) загальним складом всієї палати 414 членів. Рада Національностей утворювався з представників союзних і автономних республік (по 5 людина від транспортування кожної), а також автономних областей (по 1 від транспортування кожної). Сесії ЦВК мали проводитися 3 разу ніяк. У період між сесіями вищим органом влади був Президія ЦВК з 21 людини. Спільне засідання палат було передбачено при освіті ЦВК, і РНК (шляхом роздільного голосування). ЦВК обрав чотирьох голів за кількістю союзних республик.

П'ята глава визначала повноваження Президії ЦВК, оголошеного " вищим законодавчим, виконавчим і розпорядницьким органом влади " СРСР. Він мав права скасовувати чи припиняти рішення уряду та всіх інших органів влади у країні, видавати будь-які власні рішення і указания.

Глава шоста визначала склад парламенту й повноваження Ради Народних Комісарів (уряду) СРСР, що був " виконавчим і розпорядницьким органом " ЦВК. РНК складалася з 12 людина: голови, його заступники, голови ВРНГ і 9-те наркомів. На місцях дії РНК могли лише опротестовываться через Президія ЦВК, але з приостанавливаться.

Сьома глава розглядала повноваження президента і порядок формування Верховного Судна СРСР. До компетенції Верховного Судна ставилися як " дача верховним судам союзних республік керівних роз'яснень " , а й розгляд і був опротестування перед ЦВК тих чи інших рішень щодо уявленню прокурора Верховного Судна, і навіть дозвіл судових суперечок між союзними республиками.

Глава восьма розглядала склад парламенту й повноваження загальносоюзних і об'єднаних народних комиссариатов.

Дев'ята глава присвячувалася роботі Об'єднаного державного політичного управління (ОГПУ), створеного " з метою об'єднання революційних, зусиль союзних республік боротьби з і економічної контрреволюцією, шпигунством і бандитизмом " при РНК. Нагляд за його мав здійснювати прокурор Верховного Суда.

Глава десята розкривала структуру органів влади союзних республік, не підкреслюючи обмеженості їх фактичних прав. Майже всі повинні були, " підпорядковуючись центральними виконавчими комітетам і порадам народних комісарів союзних республік, здійснювати своєї діяльності директиви відповідних народних комісаріатів " і радянських органів СССР.

Одинадцята глава стверджувала герб, прапор і столицю СССР.

7. Союзні органи влади й управления.

За Конституцією СРСР 1924 р. в виняткове ведення Союзу входили:

1) зовнішні зносини і торговля;

2) рішення щодо війни" та мира;

3) організація та керівництво збройними силами;

4) загальне керівництво і планування економіки та бюджета;

5) розробка основ законодавства (загальносоюзна юстиция).

Утвердження і зміна основних почав Конституції перебувають у виняткової компетенції з'їзду Рад СРСР. За союзної республікою зберігалося право виходу зі Спілки, територію можна було змінена лише з її згоди. Встановлювалося єдину союзну гражданство.

Вищим органом влади СРСР оголошувався З'їзд Рад СРСР, обиралася від міських рад (1 депутат від 25000 виборців) і зажадав від губернських з'їздів рад (1 депутат від 12500 избирателей).

У період між з'їздами вищим органом влади було Центральний Виконавчий Комітет СРСР (ЦВК СРСР). ЦВК складалася з Союзного Ради, який обирався з'їздом із тих представників республік пропорційно їх населенню, та рекомендації Ради Національностей, що складається з представників союзних і автономних республік (5 депутатів від транспортування кожної) і автономних областей (за одним депутату від транспортування кожної). ЦВК працював у сесійному порядку, число голів ЦВК СРСР відповідало числу союзних республик.

У проміжках між сесіями ЦВК СРСР вищим законодавчим і виконавчим органом був Президія ЦВК СРСР, обиралася спільному засіданні палат. Президія ЦВК міг зупинити дію постанов з'їздів Рад союзних республік й скасувати постанови РНК СРСР, наркоматів СРСР, ЦВК союзних республік і РНК союзних республик.

ЦВК СРСР формував вищий виконавчий і розпорядливий орган – Рада Народных Комиссаров СРСР (РНК СРСР), куди входив голова РНК, його заступники і... 10 наркомів. Наркоми керували окремими галузями управління. П'ять наркоматів були загальносоюзними, п'ять – об'єднаними. Загальносоюзні наркомати діяли біля союзних республік через уповноважених (уповноважені загальносоюзних наркоматів входили з правом дорадчого голосу у РНК республіки), об'єднані – через однойменні наркомати союзних республік. Ряд наркоматів були республиканскими.[6]

8. Статус союзних республик.

Конституція СРСР 1924 р. містить спеціальну главу, трактующую суверенні права цих республік. Сама конструкція розмежування права Союзу та її членів побудована те щоб захистити незалежність останніх. Права союзної держави перераховані вичерпні, право їх межі воно виходити неспроможна. Що ж до прав членів спілки, всі вони нічим необмежені, за винятком тих сфер, які союзної держави. Стаття 3 Конституції (Конституції СРСР 1924 р.) проголошувала: «Суверенітет союзних республік обмежений тільки у межах, вказаних у справжньої Конституції, і лише з предметів, що належать до компетенції Союзу. Поза цих меж кожна союзна республіка здійснює свою державної влади самостоятельно».

Законодавець спеціально підкреслив і пояснюються деякі найважливіші права членів Союзу РСР. Стаття 4 Конституції закріплює за союзними республіками право вільного виходу зі Спілки. Це було розвитком ідеї, відбитій ще Конституції РРФСР, допускавшей вихід з неї тих чи інших територій. Проголошення права вільного виходу було показником сили Радянського держави, яке запевнило, жодна республіка гребує відокремитися від Союза.

З важливості права виходу, Конституція СРСР передбачала особливий порядок можливої зміни ст. 4. Це стаття можна було змінена чи скасовано над загальному порядку, не як інші становища основного закону, а лише з дозволу всіх республік, що входять до склад Союза.

Спеціально підкреслено право союзних республік на незмінюваність їх територій. Така зміна припустиме лише з дозволу кожної зацікавленою республіки. Це становище точно дотримувалося на практиці, і неодноразово застосовувалося, бо вже незабаром зажадала вдосконалення форми державного єдності Радянського Союзу. Питання про кордони між республіками на протяжений десятиліть ні предметом нерозв'язних суперечок. Він вирішувалося з урахуванням принципу интернационализма.

Сувеенним правом союзних республік також було декларація про громадянство. Воно поєднувалася з правом громадян кожної республіки вважатися громадянами Світського Союзу (ст. 7 Конституції). З одного боку, це, що громадянин кожної республіки може почуватися біля будь-якій іншій радянської республіки і торговельні доми – він рівноправний з її громадянами. З іншого боку, коли він, наприклад, перебуває поза кордоном, то "за спиною стоїть як авторитет своєї республіки, то, можливо, невеликого держави, а й міць всього величезного Радянського Союзу, піклується про законних інтересах кожної свого гражданина.

Отже, Конституція струменіла з ідеї обмеженості суверенітету як Союзного держави, і його членів, ідеєю розмежування суверенних прав Союзу, і республік, з гармонійного сочетания.

Система державні органи, передбачена Конституцією Союзу, теж струменіла з ідеї максимального поєднання інтересів союзного держави з його інтересами кожного члена. У цьому слід відзначити наступність принципів, і ідей, яка б пов'язала Конституцію СРСР із основними законами які об'єдналися республік і з лінії. Під час створення вищих органів влади й управління Союзу РСР використали досвід державного будівництва незалежних радянських республик.

Конституція СРСР визнає за союзними республіками право мати свої основні закони (ст. 5), бо конституція – необхідний атрибут сучасного держави, тим паче – суверенної. Разом про те основні закони, вже які були в які об'єдналися республіках, тепер мають бути змінені виходячи з факту освіти СРСР, наведені у відповідність до Конституцією Союзу. Ця роботу і провів у найближчі після освіти СРСР годы.

Удосконалення основних законів союзних республік практично перетворилася на створення нових основних законів, позаяк життя опинилася попереду і отже розробляти законодавство у в зв'язку зі освітою СРСР, а й у цілях розвитку базису, суспільного устрою, на основі накопичення досвіду державного будівництва, змін - у організації державного єдності республік і др.

Першої прийняла свій новий конституцію ЗСФРР. У 1925 р. III Закавказький з'їзд Рад затвердив проект Конституції ЗСФРР. У тому ж року видала нову Конституцію РРФСР. У 1927 р. було прийнято нова Конституція БРСР. По-іншому, як у два етапу, змінила свою Конституцію УРСР. Спочатку створили змінену редакцію старого Основного закону, у 1924 р., і потім вже остаточний текст нової редакції Конституції 15 травня 1929 р. був одноголосно затверджений XI Всеукраїнським з'їздом Советов.[7]

1925-го р. Конституцію РРФСР, все основні тези якої будувалися відповідно до Конституцією СРСР 1924 р. У ньому закріплювалася система органів влади й управління, фіксувалися правничий та обов'язки автономних формувань (автономних республік, автономних і округів), закріплювалися виборча система, правничий та обов'язки громадян, державна символика.[8]