1 сесия (45 вопросов)

1.Охарактеризуйте дослов’янський етап державотворення на території України у найдавніші часи.

На території України перші люди зявилися близько 1 млн рокув тому. З їхньою появою на цій території почали вже з’являтися певні осередки державності. Так як навіть перші люди об’єднувалися в стада, та мали свою певну територію, яку захищали від ворогів, та жили по певним законам.

Але перші найбільш могутні держави з’явилися на території України, коли прийшли перші кочові племена. Це були кіммерійці-кочовий народ, досить жорстокий. Кіммерійці не будували жител, а їхнє життя збігало в нескінченній мандрівці степом або верхи на конях. Основою їхнього господарства було конярство. Вже після них, існувала найбільш могутніша держава - Скіфія. Вони примандрували зі степових районів Передкавказзя. Як і кіммерійці, скіфи були іраномовними кочовиками, основу господарства яких становило конярство. Мали неабиякий досвід походів на країни Передної Азії. За часів найбільшої могутності скіфи поширили владу на багато сусідніх народів та утворили єдину кочову орду. В 5-4 ст. до н. е. їхня держава сягнула розквіту. Вчені називають її Великою Скіфією. У 3 ст. до н. е. у причорноморських степах заступили сармати. Сармати жили племенами, кожне з яких мало свою назву. Як-от: язиги, Роксолани, сіраки, аорси, алани.

У 7 ст. до н.е. у Північному Причорономор’ї з’являються перші грецькі поселення, процес, який називається грецькою колонізацією. На той час з’являються такі міста, як. Тіра, Ольвія, Пантікапей, Херсонес Таврійський, Керкінітіда. Близько 480 р. до н. е. там виникло Боспорське царство, що об’єднало більш як 20 грецьких міст. Це була остання велика держава, до появи слов’ян.

Отже, до появи слов’ян на нашій території вже з’являлися перші держави. На жаль вони існували не довго, бо на їхню зміну приходили інші племена, які створювали свою державу. Тобто, вже на той час перші люди намагалися, створити певну державу, жити по певним законам.

4.Соціально-економічний розвиток Київської Русі, становлення феодальних відносин (ІХ – перша половина ХІІІ ст.).

За часів Київської Русі сформувалося феодальне суспільство в східних слов'ян. У цілому становлення феодальних відносин у Давньоруській державі відбувалося в загальноєвропейському руслі: від державних форм до сеньйоріальних (вотчинних). Цей процес був складним, тривалим і розгортався поетапно. Спочатку в IX ст. формується система експлуатації всього вільного населення військовою знаттю (князем та дружиною). Основним елементом цієї системи була данина, «полюддя». У X ст. стався переворот у поземельних відносинах: князі захоплюють і концентрують у своїх руках общинні землі, внаслідок чого виникає доменіальне (вотчинне) землеволодіння великого князя. Наступним кроком у процесі феодалізації стала поява в XI ст. земельної власності верхівки служилої знаті — бояр та православної церкви.

У X—XII ст. активно формувалися васальні відносини у давньоруському суспільстві: за вірну службу князь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села. Дарувалася не територія, а право стягувати податки. Так поступово склалася помістна форма феодального землеволодіння, яка не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя. З ослабленням князівської влади, посиленням відцентрових тенденцій у державі дедалі більшого поширення набирає вотчина — спадкове володіння, що могло вільно відчужуватися (продаватися, передаватися в спадок, даруватися). За феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння нею стало юридичним підґрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян.

Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство. Спираючись на давні традиції, особливо великого розвитку досягло землеробство. Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства належало ремеслу. У Київській Русі найпоширенішими його видами були залізообробне, гончарне, ювелірне, ткацьке виробництва, всього ж існувало понад 60 видів ремесел.

7.Державотворча діяльність визначних представників династії Рюриковичів у Галицько-Волинському князівстві (1199 – 1340 рр.).

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часу правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла. Його володіння сягали вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинились у певній за-лежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, що, в свою чергу, сприяло розвиткові міст князівства. Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаєми-ни не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною Римською імперією.

Смертю Романа скористались галицькі боярські угруповання, які не допустили до влади Романової вдови та його малолітніх синів Данила і Василька. Оскільки політично безпринципні боярські уг-руповання йшли на угоди з угорськими феодалами, які прагнули до захоплення Галичини й Волині, боротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр, за об'єднання галицько-волинських земель набира-ла характеру визвольної війни за державну незалежність. Романовичі спирались на широкі ко-ла населення і на ту частину бояр, що розраховувала на покровительство князів. Вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади. Для перемоги Романовичів мала істотне значення і позиція селян-общинників, які входили до княжого пішого війська. Союз князівської влади, боярства, що їй служило, і міської верхівки був спрямований на встановлення та-кого варіанту державного ладу, який значно більше відповідав потребам економічного і культурного роз-витку, ніж боярська олігархія. В результаті тривалої боротьби Данилові Галицькому вдалось подолати угруповання галицьких і перемишльських бояр, які орієнтувались на підтрим-ку Угорського королівства. У 1237-1238 рр. Данило остаточно укріпився в Галичі. Волинь він залишив молодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом. 1238 р. Данило розгромив тевтонських рицарів Добжинського ордену, що захопили місто Дорогичин, і взяв у полон магістра ордену Бруна. Незадовго до зруйнування Києва Батиєм Данило укріпився в Києві і посадив там тисяцького Дмитра, досвідченого і хороброго воєводу, якому і довелось керувати обороною міста. Столицею свого князівства Данило Романович обрав нову резиденцію Холм. З наказу Данила і його брата Василька Романовича були споруджені міста-замки Данилів, Крем'янець, Угровеськ та інші. До міст Данило запрошував "сідлярів, і лучників, і тульників, і ковалів заліза, й міді, і срібла, і життя наповнювало двори навколо замку, поля і села". Ці слова у літописі наводяться при описі заснування Холма.

На початку XIV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об'єднались в руках одного князя - Юрія І Львовича, внука Данила Галицького. У 1308-1323 рр. в Галицько-Волинському князівстві правили сини Юрія - Лев II і Андрій. З їх іменами пов'язана важлива сторінка історії Закарпаття. В 1315 та 1320 р. тут розгоралися повстання проти короля Угорщини Карла-Роберта, основоположника нової династії – Анжуйської. Проте сі вони були придушені . На міжнародній арені Галицьке-Волинське князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтувалось на союз з Тевтонським орденом.

9. Еволюція форм української державності в умовах існування Великого князівства Литовського.

Литовські князі, щоб забезпечити управління величезними завойованими територіями, майже не втручалися у життя українських земель. "Старого не змінюємо, а нового не запроваджуємо " - таким був принцип їх правління.

Устрій українських земель

Литва не змінила адміністративно-територіального устрою українських земель. На чолі удільних князівств замість Рюриковичів були поставлені переважно представники литовської династії Гедиміновичів (сини і племінники Ольгерда).

Так, сину Ольгерда Володимиру дісталося Київське князівство та Переяславщина, другому сину Дмитру-Корибуту - Чернігівське й Новгород-Сіверське князівство, старшому сину Дмитру-Брянське й Трубчевське, племіннику Патрикію Наримуновичу-Старояубське. Племінники Ольгерда Юрій, Олександр, Федір і Костянтин Коріатовичі вокняжилися на Поділлі.

У невеликих князівствах влада належала місцевим українським князям. Удільні князі перебували у васальній залежності від великого литовського князя, несли військову службу, сплачували данину. Повноваження удільних князів на місцях були досить великими. Литовські князі прийняли складали закони на основі "Руської правди"'. Литовські роди зливалися з руською знаттю. Уряд Великого князівства Литовського не перешкоджав місцевому населенню у збереженні і розвитку національних особливостей.

Київське князівство

З приходом Литви провідну роль в українських землях почало відігравати Київське князівство. З одного боку, влада в Києві перейшла від Рюриковичів до литовської династії Гедиміновичів. Але, з іншого боку, в Київському князівстві збереглися традиції руської державності: київські князі литовського походження, спираючись на руську знать, наполегливо прагнули до утвердження автономії своїх володінь. Вони мали титул "з Божої ласки князів Київських", карбували власну монету, вдавалися до самостійних зовнішньополітичних акцій.

Зміна політичного курсу Литви, автономія українських князівств посилювала сепаратистські тенденції, відкривала перспективи виходу князівств з-під влади литовського центру. Щоб не допустити цього, Литовський уряд у другій пол. XV ст. взяв курс на ліквідацію удільних князівств. У 1471 році було ліквідоване Київське князівство.

12. Ґенеза українського козацтва та його історична роль (кінець ХV – ХVІІІ ст.)

Уперше термін козак згадано в Початковій монгольській хроніці у 1240 році. У перекладі з тюркських мов він означає одинокий, схильний до завоювання. Фактично майже до кінця 16 ст. Термін козацтво вживався не для визначення приналежності до певного стану суспільства, а для визначення способу життя, роду занять.

Основні причини виникнення козацтва:

1. Зростання великого феодального землеволодіння, що розпочалося з 15 ст. І підштовхнуло процес господарського освоєння та колонізації нових земель.

2. Посилення феодальної експлуатації, прогресуюче закріплення українського селянства литовськими і польськми магнатами, шляхтою, зростання релігійного та національного гноблення.

3. Зростання зовнішньої загрози, нагальна потреба захисту від нападів турків і татар.

Ставши потужною силою, козацтво звернуло на себе увагу литовського і польського урядів. Спираючись на свою січову організацію й на здобуті власними силами засоби, низове козацтво не тільки дозволяло собі самовільні походи на татар і турків, а й почало проводити свою власну міжнародну політику.

Запорожжя було центром всього українського козацтва. Тут знаходилася лицарська школа козацької молоді. Вишкіл проходили молодики, джури, хлопці, слуги-товариші. Запорозьке козацтво виступало в ролі арбітра у стосунках між «городовим» і реєстровим козацтвом. Із Запорожжя приходили на «волость» загони для розправи над душителями народу. З кінця 16 ст. Запорозька Січ перетворюється на політичний центр. Українського народу. На Запорожжі почалися події Визвольної війни українського народу середини 17 ст. Запорожжя продовжувало впливати на хід подій в Україні і в наступні десятиліття, особливо після смерті Богдана Хмельницького. 

Розбрат у козацтві у період Руїни, послаблення Гетьманщини дали Запорозькому козацтву відносну свободу від волі гетьманів. Запорожжя стало гніздом опозиції проти гетьманів і старшинської верхівки Гетьманщини.

З кінця 17 ст., коли окреслюється прагнення Московської держави встановити свій контроль над Запорожжям, Запорозьке козацтво вступає у запеклу боротьбу із царськими властями за свій суверенітет — аж до переходу на бік бунтівного гетьмана І. Мазепи і шведського короля Карла XII; цей раунд боротьби за незалежність закінчився зруйнуванням Січі 1709 та наступним переходом запорожців у тодішні межі Кримського ханства, під протекторат Криму і Туреччини.

14.Визначні постаті козацької доби, їх вплив на українське суспільно-політичне й культурне життя.

Петро Сагайдачний - Гетьман реєстрового козацтва. Організатор успішних походів українських козаків проти Кримського ханства, Османської імперії та Московського царства, меценат православних шкіл.

З усім військом Запорізьким С. вступив до Київського (Богоявленського) братства, що виступало проти колонізаторської політики шляхетської Польщі. І хоча нова культурна інституція була створена без дозволу короля, братство не відважувалися заборонити чи скасувати, бо побоювалися козацтва. За активної участі С. на Русі-Україні 1620 р., всупереч політиці польсько-шляхетського уряду і католицької та уніатської церков, було відновлено православну ієрархію, ліквідовану після Брестської церковної унії 1596 р. Таким чином, С. зробив безпрецедентний для свого часу крок — поставив зброю на охорону освіти рідної країни і її культури .

Богдан Хмельницький - гетьман Війська Запорозького. Організатор повстання проти шляхти в Україні, яке переросло у Національно-визвольну війну українського народу проти Речі Посполитої. Основним здобутком його діяльності було народження Української держави. Розбудова держави, формування всіх її ланок відбувалися під особистим його керівництвом.

Дипломатична діяльність Б. Хмельницького була спрямована на зміцнення міжнародного становища козацької України.

Безпосередньою заслугою Богдана Хмельницького було й те, що весь український народ, не зважаючі на різні станові інтереси, виступив єдиною силою в боротьбі за національне визволення.

17.Формування Української держави в ході Національно-визвольної війни середини XVII століття, її найхарактерніші ознаки та історичне значення.

Згідно Зборівському договору у 1649 р. було визнано створення автономії козацької України в межах Брацлавського, Київського та Чернігівського воєводств. У роки визвольної війни середини ХVІІ століття в результаті угоди Б. Хмельницький отримав можливість будувати незалежну Українську державу. Але до цієї ідеї він прийшов не одразу. Гетьман і його соратники, розпочинаючи свій виступ проти польської шляхти, намагались забезпечити існування козацьких вольностей. Та з розгортанням всенародної боротьби і визволенням значної території українських земель Б. Хмельницький окреслив план створення української автономії у складі Речі Посполитої, а з часом висунув ідею формування української незалежної держави. Державне будівництво українського суспільства здійснювалось поетапно. Основні етапи державного будівництва та боротьба Б. Хмельницького за їх виконання. І етап лютий-вересень 1648 р. – розробка ідеї автономії на козацькій території в складі Речі Посполитої. ІІ етап вересень 1648 р. – серпень 1649 р. – виокремлення політичної програми з головною метою – створення незалежної української держави в межах усіх етнічних земель України. ІІІ етап серпень 1649 р. – червень 1651 р. – діяльністю Б. Хмельницького з реального втілення ідеї формування незалежної держави та негативні наслідки зрадницької політики кримського хана. ІV етап липень 1651 р. – березень 1654 р. – поразка політики автономії в межах Речі Посполитої та українсько-російський договір.На звільнених землях було організовано місцеві та центральні органи влади, запроваджено новий адміністративно-територіальний поділ (на зразок територіально-політичному устрою Запорозької Січі). Отже, в результаті Зборівського договору розпочався процес формування української козацької державності.Польська влада вбачала загрозу в зміцненні Української держави і тому в лютому 1651 року відновила бойові дії: польські війська на чолі з М. Калиновським перейшли у наступ. У 1650-1651 рр. події розвивались не на користь війська Б. Хмельницького, яке терпить поразку і в результаті гетьман погодився на підписання Білоцерківського договору (18 березня 1651 р.).

20.Охарактеризуйте процес остаточної ліквідації української державності у контексті централізаторської політики царського уряду (друга половина ХVІІІ ст.)

За указами імператриці 1775 року була остаточно знищена Запорізька Січ. 1783 року полково-сотенний адміністративний устрій був скасований і замість полків у цивільному управлінні ввели повіти, а у військовому створили 10 карабінерських полків із шестирічною службою.

Як і раніше, серйозною проблемою для царського уряду були масові втечі українських селян від своїх панів в інші регіони країни. З травня 1783 року вийшов імператорський указ, який остаточно прикріплював селян до місць їхнього проживання на час останньої ревізії, проведеної 1782 року, забороняючи залишати своїх власників. Цим самим Катерина II юридично узаконила кріпосне право на Лівобережжі й Слобожанщині.

Остаточна ліквідація української автономії

Наступною антиукраїнською акцією російського уряду стала ліквідація козацької армії. Царським указом від 28 червня 1783 року замість українських козацьких полків були створені десять кінних карабінерних полків регулярної армії із 6-літнім строком служби. За наказом Катерини II до Петербурга були вивезені козацькі військові прапори, печатки, гармати. Щоб остаточно заспокоїти й наблизити до себе колишню козацьку старшину, 1785 року Катерина II оприлюднила так звану «Жалувану грамоту дворянству» — царський документ, який, фактично дарував українській шляхті та старшині дворянські права як нагороду за зраду національних інтересів. Ощасливлена українська еліта, отримавши довгоочікуване дворянство, фактично погодилася з остаточним знищенням політичної автономії, за яку так міцно трималися її попередники протягом більш ніж столітнього періоду протидії наступу царату.

23.Західноукраїнські землі у складі Австро-Угорської імперій у ХІХ ст., їх соціально-економічний та політичний розвиток.

На початок ХІХ ст., внаслідок трьох поділів Польщі, російсько-турецьких війн, ліквідації Гетьманщини і Запорозької Січі українські землі опинилися під владою Російської та Австрійської імперій.

Росія володіла Слобожанщиною, Лівобережжям, Правобережжям і Півднем, що становило близько 85% земель, заселених українцями. У складі Австрійської імперії знаходилося, приблизно, 15% українських земель, а саме, Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття.

У цілому перша половина XIX ст. стала для Західної України останнім етапом розкладу панщинно-кріпосницької системи господарювання. Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими про¬вінціями, їх промисловість залишалася на мануфактурній стадії. Перші дві парові машини в Галичині з'явилися лише у 1843 р. На західноукраїн¬ських землях розвивалися винокуріння, пивоваріння, металообробна, фар¬форово-фаянсова, цукрова, лісова, добувна (сіль, нафта, залізна руда, ка¬м'яне вугілля ) галузі промисловості, виробництво грубого сукна. Та панів¬не становище займало ремісництво. Найбільшою перешкодою для розвитку сільського господарства, яке відігравало головну роль в економіці Західної України, залишалося кріпац¬тво. Селянство поділялося на повнонадільних, загородників, огородників, халупників, тяглових, піших. Вони змушені були відробляти панщину. Чи не найгіршим становище селян було в Галичині, де під час літніх сільсько¬господарських робіт панщина досягала шести днів на тиждень.

Крім того активно запроваджували в Галичині німецьку мову, на яку швидко перейшла міська адміністрація, суд, університет, навіть середня школа. Австрійський уряд пробував переселяти до Галичини німецьких колоністів, але ця політика не мала глибоких наслідків і кількість німецьких колоністів була в Галичині відносно невеликою. Галицькі селяни отримали право апеляції до вищих органів

26.Охарактеризуйте діяльність визначних постатей доби Української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.

Після Лютневої революції в Росії у лютому 1917 р. український народ тримав можливість здобути власну державність. Цю боротьбу очолила Українська Центральна. головою українського парламенту був обраний Михайло Грушевський. Він був лідером, головним конструктором політики Української ЦентральноЇ Ради, мав великий вплив на її рішення, був ініціатором та співавтором найголовніших документів. Незаперечною заслугою Грушевського стало те, що Центральна Рада за рік пройшла шлях від обережних гасел за автономію України до проголошення суверенної, ні від кого незалежної Української Народної Республіки в січні 1918 року та прийняття її Конституції уже в квітні 1918 року.

Володимир Винниченко був одним з лідерів української національно-демократичної революції 1917-1920 рр., 15 червня 1917 року був обраний головою Генерального Секретаріату, написав мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації», негативно ставився до гетьманського перевороту, очоливши опозиційний до влади гетьмана Український національний конгрес. Очолив Директорію УНР. Згодом виступив прихильником радянської системи влади, але потім її відкинув. У березні 1919 виїхав з україни. У праці «Відродження нації» Винниченко виклав націонал-комуністичні ідеї,які він обстоював. У 1920 вів переговори з вищим більшовицьким керівництвом про визнання незалежності Укрвїни, невдача яких змусила його виїхати до Австрії, потім до Франції, де присвятив себе творчості. Помер у 1951. Симон Петлюра народився 10 жовтня був одним із лідерів укр.. нац..-демок. Революції, з березня 1917 був членом УЦР, із травня-головою Укр. Військового генерального комітету , із червня став генеральним секретарем військових справ, але через розбіжності з Виниченко пішов у відставку. у листопаді 1918 був обраний до складу директорії УНР, а пізніше став головним отаманом Армії УНР. У 1919 вийшов зі складу УСДРП і очолив Директорію УНР.За його ініціативою був підписаний Варшавський договір,через що змушений був виїхати з країни.

29.Охарактеризуйте соціально-економічне і політичне становище українських земель у складі іноземних держав – Польщі, Румунії, Чехословаччини (1921-1939 рр.).

Загалом можна визначити такі риси політики Польщі, Румунії, ЧСР:

— стримування економічного розвитку, його колоніальний характер;

— репресії проти діячів національно-визвольного руху;

— національний гніт;

— відмова від міжнародних зобов'язань щодо надання автономних прав українцям.

Форми, в яких здійснювалась ця політика, різнились — від м'якої в ЧСР до жорсткої в Румунії. У Польщі українське питання стояло найгостріше. За період 1919-1939 pp. чітко вирізняються три періоди політики польських правлячих кіл щодо українських земель.

У 1919-1923 pp. польське керівництво намагалось в очах світової громадськості довести свої права на українській землі. Польська конституція 1921 р. гарантувала права українців на рідну. Закон надав самоврядування Східній Галичині. Але як тільки 14 березня 1923 р. Рада послів визнала Східну Галичину частиною Польщі, всі ці права залишились на папері.

У 1923-1926 pp. польські правлячі кола наполегливо проводили політику, спрямовану на асиміляцію поневолених народів. У тій частині, що складалася переважно із західноукраїнських і білоруських земель застосовувалась політика штучного стримування соціально-економічного розвитку. 31 липня 1924 р. був прийнятий закон, за яким польська мова проголошувалась державною. Почалось закриття українських шкіл.

Третій період (1926-1937 pp). Нова політика передбачала деякі поступки і компроміси у стосунках з національними меншинами, зокрема з українцями. Суть нового курсу полягала у державній асиміляції національних меншин і відмові від національної асиміляції. Було збільшено державні інвестиції на Волині, почалось масове створення двомовних шкіл, дозволено певну українізацію православної церкви.

Але, починаючи з 1937 p., польські правлячі кола знову змінюють курс. Перед загрозою Другої світової війни вони боялись, що українське питання стане розмінною картою у великій грі.

У політиці ЧСР щодо українців теж можна виділити кілька етапів. Так, на початку 20-х років чеський уряд намагався створити враження сумлінного виконання своїх міжнародних .

Здійснюючи нові реформи, уряд докладав зусиль, щоб відвернути населення від боротьби за автономію, зосереджуючи його увагу на "мовному питанні".У другій половині 30-х років під тиском Німеччини уряд змушені був у жовтні 1938 р. надати краю автономію. Як і в Польщі, урядові кола ЧСР не сприяли розвитку економіки краю

Румунія з самого початку взяла курс на повну асиміляцію українців, позбавивши їх будь-якої змоги розвиватися. В економіку краю не надходило ніяких капіталовкладень. Безробіття, малоземелля, хижацьке використання природних ресурсів — ось чим характеризувалось становище краю.

У Польщі у 1925 р. існувало 12 українських політичних партій, що представляли широкий політичний спектр. Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО виступало за конституційну демократію і незалежність України. Радикали прагнули поєднати принцип демократичного соціалізму з ідеєю незалежності України. Ще однією впливовою політичною силою була Комуністична партія Східної Галичини, яка у 1923 р. перетворилась

У листопаді 1927 р. представництво українців у сеймі складалось з 25 послів і 6 сенаторів, то у липні 1930 р. — з 50 послів і 14 сенаторів.

У Закарпатті політичне життя було особливо складне. Суто української партії, яка б діяла самостійно, тут тривалий час не було. У Румунії були найменш сприятливі умови для діяльності українських політичних партій.

32.Окупаційний режим на території України та антифашистський Рух Опору у роки Другої світової війни (1939-1945 рр.).

Завойовники встановили "новий порядок". Окупаційна політика здійснювалась згідно плану "Ост". Україна розглядалась як життєвий простір для німецького народу. Призначенням України було постачання продуктів та сировини "новій Європі". Народи, які населяли окуповані території, підлягали знищенню або виселенню. Першими підлягали знищенню євреї та цигани.

Окупанти фактично ліквідували саме поняття "Україна", розчленувавши її територію на три частини. Опорою окупаційного режиму були різноманітні каральні органи: таємна поліція (гестапо), загони СС, служба безпеки (СД), поліція. Частина населення добровільно йшла на службу до окупантів (колабораціоністи).

Спеціальні підрозділи здійснювали політику геноциду. В Україні з'явилися гетто та концентраційні табори. У містах штучно створювався масовий голод.

У величезних масштабах відбувалось економічне пограбування України. Крім продовольчих ресурсів, вивозились устаткування заводів і фабрик, рухомий склад залізниць, сировина, матеріали і навіть чорнозем та фруктові дерева.

На боротьбу з окупаційним режимом піднялися широкі верстви населення. У русі Опору були дві течії - радянська, очолювана ВКП(б) і КП(б)У, і націоналістична, організована ОУН під керівництвом С. Бандери. ОУН під керівництвом А. Мельника.

Головні методі боротьби з окупантами:

Створення партизанських загонів, підпільних організацій.

Нанесення збитків окупантам.

Ведення бойових дій партизанськими загонами (під керівництвом С. Ковпака, С. Руднєва, 0. Сабурова, 0. Федорова та ін.).

Агітаційна робота серед населення.

Створення в 1942 р. Української повстанської армії (УПА). Го¬ловнокомандуючий УПА з 1943 р. - Р. Шухевич (Т. Чупринка). УПА діяла на Волині, Поліссі, Житомирщині, Київщині, За¬карпатті, Галичині, Буковині, Вінничині, у Бессарабії, Одеській області. УПА проводила рейди, нападала на німецькі гарнізони, склади, обози. УПА мала зіткнення з радянськими військами, військами НКВС. УПА в 1943 р. роззброїла війсь¬кові формування ОУН-Мельника.

35.Охарактеризуйте процеси повоєнної відбудови та економічного розвитку України у 1946-1953 рр.

Після завершення Другої світової війни пе-ред народом постає задача відбудови зруй-нованої економіки. Керівництво повер-нулося до довоєнної моделі розвитку на-родного господарства-проведення індустрі-алізації,приоритетний розвиток важкої промисловості.У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про п'яти-річний план відбудови й розвитку на-родного господарства. Ставилося завдання довести валовий продукт промисловості в 1950 р. порівняно з 1940 р. до 113%. Значні труднощі переживало сільське господар-ство. У цю сферу спрямовувалося всього близько 7% капітальних витрат. Селянство утискувалося надмірними податками. Си-туація в 1946- 1947 рр. ще більше погірши-лася у зв'язку з неврожаєм та голодом. Значно скоротилося поголів'я худоби. Міжнародна спільнота запропонувала свою допомогу в подоланні наслідків Другої світової війни та голоду, однак Москва відмовилася від неї. Народ був покинутий напризволяще. Відбудова зруйнованого на-родного господарства досягалась коман-дно-адміністративними методами, соціаліс-тична власність, панування колгоспно-рад-госпної системи, практично повна відсут-ність економічної зацікавленості праців-ника в розвитку виробництва, тотальний ідеологічний контроль. Ціною величезного напруження сил до 1950 р. були в ос-новному загоєні рани війни. Обсяг вало-вого виробництва промисловості переви-щив рівень 1940 р. на 15%. Більше, ніж до війни, добувалося залізної руди, виробля-лося продукції машинобудування, електро-енергії, цементу. Валова продукція сіль-ськогосподарського виробництва у 1950 р. становила 91% довоєнного рівня. До кінця першої пятирічки булі відбудовані Дніпрогес, заводи Азовсталь, Запоріж-сталь, шахти Донбасу, машинобудівельні заводи Київа, Харкова, Одеси. Позитивні зрушення сталися в галузях освіти, науки, культури.Поряд із цим у повоєнному роз-витку України існувало чимало проблем: однобічність, незбалансованість економіки, яка головним чином спрямовувалася на потреби військово-промислового комплек-су,значно відставало сільське господар-ство, легка, харчова промисловість, що спричиняло низький рівень життя населення , який погіршився результатами грошової реформи 1947р і девальвацією. Низьким був рівень впровадження до-сягнень науково-технічного прогресу у ви-робництво.Серйозною проблемою для вла-ди стала колективізація в селах Західної України. Країна опиналась перед необхід-ністю глибоких соціально- економічних змін.

2.Східнослов’янські протодержавні утворення, їх територія, устрій та суспільний лад (V – І половина ІХ ст.)

Уперше слов'яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою “венеди”. Розселялися вони у районі Балтійського моря. Пізніше, з венедів вирізняються дві групи слов'янського населення - анти (від Дунаю до Дону і Азовського моря) і склавіни. Держава антів проіснувала близько трьох століть і у 602 році загинула під натиском аварів. Починаючи з VII ст. у літературі трапляється назва "слов'яни" - людність, яка мешкала на правому березі Дніпра. Незабаром формується понад 10 великих племінних об'єднань східних слов'ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі. Перелік цих об'єднань міститься у “Повісті временних літ”. Складаються й великі спільноти. Існують згадки про три центри - Куявію, Славію, Артанію.

5.Розкрийте роль великих князів Київських у державотворчих процесах доби Давньої Русі (ІХ – ХІІІ ст.).

В.Великий (980—1015): Зійшовши на київський престол у 980 р. і зосередивши в своїх руках неподільну владу, Володимир започаткував нову добу в історії Київської Русі. Невгамовні варязькі князі вже не дивилися на Русь лише як на арену подальших завоювань чи край, який можна лише визискувати. Володимир упровадив далеко конструктивніший підхід до управління державою. На відміну від попередників у центрі його уваги був насамперед добробут володінь, а не загарбання земель і збір данини. Власне за його князювання Русь почала підноситися як цілісне суспільство й держава. Як і його батько, Володимир посадив власних синів (мав він 12 законних синів)по великих містах і землях своїх володінь. Так він усунув від влади місцевих князів, зосередивши її виключно у руках своєї династії. Замість далеких походів Володимир зосередився на захисті власних кордонів. Щоб протистояти загрозі печенігів, він збудував розгалужену мережу укріплень,а також нові міста на південь від Києва. Знову порушуючи традицію попередників він звернув погляд на захід і додав до своїх володінь землі сучасної Західної України, тим самим поклавши початок тривалому суперництву з поляками за цей регіон. Володимир установив загалом дружні стосунки з поляками, мадярами і чехами.

В основі цієї нової західної орієнтації лежало його прагнення підпорядкувати собі головні торгові шляхи на захід, а також прокласти інші шляхи на Константинополь. Внаслідок цих надбань володіння Володимира стали найбільшими в Європі, охоплюючи близько 800 тис. кв. км. Найголовнішим досягненням Володимира було, без сумніву, впровадження на його неозорих землях християнства.

Я.Мудрий: Часи князювання Ярослава Мудрого в Києві позначилися посиленням держави, зміцненням кордонів Київської Русі, інтенсивним будівництвом і прикрашанням міст, піднесенням сільського господарства й ремесла, сільських та міських промислів, внутрішньої й міжнародної торгівлі. Ці успіхи ознаменувалися підвищенням авторитету Давньоруської держави в середньовічному світі. А це, в свою чергу, позначилося на династичних зв'язках дому Ярослава Володимировича з правлячими династіями Європи. Поріднитися з київським

князем бажали численні королівські родини Заходу. Три дочки Ярослава стали королевами: Анна — французькою, Єлизавета — норвезькою, Анастасія — угорською. Сестра

самого Ярослава Добронєга була видана за польського князя Казиміра, що забезпечило на довгі роки Русі безпеку західного рубежу. Ярослав Володимирович проводив гідну великої держави зовнішню політику, вступивши в повноправні стосунки з головними імперіями середньовіччя: Германією та Візантією. Тоді пожвавилися дипломатичні взаємини між Київською Руссю та Германською імперією.

У роки його князювання ранньофеодальна імперія — Київська Русь — досягла чи не найвищої точки свого економічного злету політичної міці.

В.Мономах: Князювання Володимира Мономаха було часом політичного та економічного укріплення Русі, розквіту культури й літератури.

Володимир Мономах і його найближчі родичі керували 3/4 території староруської держави; княжі усобиці тимчасово припинилися. Стабільність у державі трималася на авторитеті Мономаха, за присутності загального ворога (половців) і концентрації всієї повноти влади в руках великого князя. За його правління будували церкви, створювали літописні звіди, розпочалося складання Печерського патерика. Володимир Мономах був широко освіченою для свого часу людиною, володів літературним талантом. Його "Повчання своїм дітям" (приблизно 1117 року) закінчувалося коротким описом його життя й листом до чернігівського князя Олега. У "Повчанні" Мономах виступив як "про землю велику печальник", мудрий державний діяч, "дбайливий домовладика" і освічений мислитель, відважний воїн і пристрасний мисливець, начитаний книжник і блискучий письменник.

У 1116—1117 роках, за дорученням Володимира Мономаха, чернець Сильвестр створив другу редакцію "Повісті минулих літ". Саме ця редакція літопису дійшла до наших днів.

10. Польська експансія на українських землях, її причини, засоби, результати (середина ХІV- середина ХVІІ століття)

Боярська змова, через яку загинув у квітні 1340 р. галицько-волинський князь Юрій II Болеслав, стала своєрідним сигналом до нового вторгнення Польщі в українські землі. Експансія здійснювалася під прикриттям гасла захисту католиків Галичини. Польський король Казимир III готував розширення агресії з метою оволодіння землями краю. У відповідь на такі зухвалі дії поляків місцеве населення підняло повстання, на чолі якого став боярин Дмитро Дедько. Повстанці не тільки визволили власні землі, а й, запросивши на допомогу татар, спустошили територію Польщі аж до Вісли. Протистояння закінчилося компромісом: Казимир III був змушений визнати Дедька правителем Галичини, а той — формальне верховенство польського короля.

Смерть 1344 р. Дмитра Дедька стала приводом для активізації боротьби Польщі, Угорщини та Литви за спадщину Галицько-Волинського князівства. Уклавши мир з хрестоносцями, домігшись нейтралітету Золотої Орди, Казимир НІ розпочав 1349 р. другу широкомасштабну експансію в українські землі. Ідеологічним підґрунтям вторгнення стало поширення католицизму на схід.

У 1366 р. після тривалого збройного протистояння, під час якого Польщу підтримувала Угорщина, а Литву — місцеве українське населення, польська держава підпорядкувала собі Галичину і частину Волині. Польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялося від литовського: польський уряд з самого початку утвердження в цьому регіоні намагався зробити його своєю провінцією, нав´язати польське право та адміністративну систему, витіснити православ´я шляхом утвердження католицизму, що викликало опір та протидію місцевого населення.

Черговий історичний поворот у долі Галичини стався 1370 p., коли після смерті Казимира внаслідок династичної угоди цей край перейшов під владу Угорщини. Однак після укладення Кревської унії (1385) Польща знову набирає силу і 1387 р. остаточно приєднує Галичину до своїх володінь. Розпочинається ополячення та окатоличення. На галицьких землях утворюється Руське воєводство, яке згодом перетвориться на провінцію Польського королівства. Латина стає офіційною мовою, всі привілеї та права надаються винятково польській шляхті та католицькому населенню. Кревська унія стала першою спробою Польщі поглинути Велике князівство Литовське, проте активний опір литовської, української та білоруської знаті зашкодив втіленню цього задуму.

Участь у переможній битві під Грюнвальдом суттєво укріпила політичні позиції Великого князівства Литовського. Польща, не бажаючи розриву польсько-литовської унії, пішла на певні поступки Литві. У 1413 р. в м. Городлі між польським королем Ягайлом і великим князем литовським Вітовтом було укладено Городельську унію. Згідно з нею Польща змушена була визнати право на існування політично самостійного Великого князівства Литовського, українські землі після смерті Вітовта не мали переходити під владу польського короля, як це свого часу Передбачалось Віленською унією, а залишалися у складі Литовської держави. Проте Польща не відмовлялася від Поглинання Великого князівства Литовського, вона лише змінила тактичну лінію. Була спроба розв´язати цю проблему іншим способом, із середини — через литовську еліту. Саме тому однією з умов Городельської унії було зрівнювання в правах шляхти католицького віросповідання Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Литовські феодали-католики на противагу православним отримали право повністю розпоряджатися своїми земельними володіннями (до цього їхнє землеволодіння мало умовний характер), обіймати державні посади. Отже, унія, забивши два клини — між православними та католицькими феодалами, між православними народними масами й окатоличеною знаттю Великого князівства Литовського, спричинила в українських землях глибокий розкол, посилила соціальний та національно-релігійний гніт.

Після смерті Вітовта, коли на князівський трон у Литві сів Свидригайло, Ягайло з великим польським військом рушив 1431 р. на Волинь з метою максимального проникнення в українські землі. Чергове польсько-литовське протистояння закінчилося перемир´ям, відповідно до умов якого західне Поділля відходило до Польщі, а східне — залишалося під контролем Литви. З 1434 р. в руських провінціях було запроваджено польське право, нав´язано польський адміністративний апарат, створено шляхетське самоврядування.

У другій половині XV — на початку XVI ст. розгортаються процеси централізації, посилюється вплив Польщі та прогресує занепад Литви. Тривале протистояння з Московським царством, спустошливі напади татар, постійна боротьба за великокнязівський престол поставили Велике князівство Литовське на межу катастрофи. Намагаючись її уникнути, литовці звернулися по допомогу до Польщі. Драматичні й гострі польсько-литовські переговори закінчилися 1569 р. компромісом — укладенням Люблінської унії, яка об´єднала Польську державу і Велике князівство Литовське в єдине ціле — Річ Посполиту.

15. Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького середини ХVІІ століття.

Навесні 1648 року в Україні спалахнула національно-визвольна боротьба українського народу під керівництвом Б. Хмельницького, яка стала переломним етапом в історії України. Національно-визвольна війна українського народу проти польської шляхти була спричинена насамперед безправним соціально-економічним, політичним, релігійним становищем українського суспільства. Це викликало велике обурення всіх верств населення, що вилилось в ряд селянсько-козацьких повстань. Причини: -посилення економічного визиску; -зародження мануфактурного виробництва -подальше закріпачення селян; -політика польського уряду з ліквідації козацтва як соціальної верстви. позбавлення українського народу національної ідеї шляхом проголошення приєднаних до Польщі земель своєю споконвічною територією; -всупереч політики польського уряду козацтво стає захисником і носієм української національної ідеї. Значне зростання національного, релігійного гніту; -політика ліквідації православної віри і насадження католицизму.

Найпоширенішим варіантом є виокремлення трьох етапів у розвитку Української національної революції: І етап – лютий 1648 – серпень 1657 рр. - відбувається найбільше піднесення національно-визвольної і соціальної боротьби. Відроджується Українська держава. Намагання української еліти за допомогою союзників об’єднати усі етнічні українські землі. ІІ етап – вересень 1657 – червень 1663 рр. – загострення соціально-політичної боротьби в українському суспільстві. Початок громадянської війни (“Руїна”). Поділ на Лівобережну і Правобережну Україну. ІІІ етап – червень 1667 – вересень 1676 рр. - намагання національно-патріотичних сил на чолі з гетьманом П. Дорошенко об’єднати Україну в єдину державу. Втручання іноземних держав. Поразка революції. Характер революції – національно-визвольний, соціальний, релігійний.

Козацтво виконувало роль керівної і провідної сили визвольної війни і було ядром українського війська. Селянство приймало досить активну участь у боротьбі проти релігійного, національного та соціального гніту. Виступало проти політики польських і українських феодалів покріпачення, ставило вимоги щодо отримання особистої свободи і права на володіння землею. Міщанство вимагало послаблення податкового тиску і відіграло важливу роль у ході революції. Частина української дрібної та середньої шляхти взяла участь у визвольній боротьбі, у формуванні української еліти. Представники православного духовенства (нижчого) теж стали учасниками подій у процесах українського державотворення. Козацька старшина стала керівною силою в ході визвольної боротьби. Але серед повстанців було багато представників інших національностей, які проживали на українських землях. Відносно хронологічних рамок періодизації Української національної революції в історичній науці існують різні варіанти. Одні історики, враховуючи події, що відбувались у ході визвольної боротьби, об’єднують їх у більш загальні періоди, інші – виокремлюють їх детальніше.

18.Охарактеризуйте соціально-політичну сутність та наслідки “Руїни” (друга половина ХVІІ ст.).

Руїна” – історіографічна назва занепаду Української козацької держави у другій половині ХVІІ ст. В історичну науку цей термін було запроваджено Миколою Костомаровим. Доба “Руїни” відзначається громадянською війною і інтервенцією сусідніх держав – Польщі, Московії, Туреччини, Кримського ханства. Основною передумовою Руїни, безперечно, стала смерть Богдана Хмельницького.

Руїна призвела до занепаду української держави, вона перетворилася на жертву внутрішніх чвар, арену братовбивчої громадянської війни і стала об’єктом поділів. Можна виділити декілька причин, що привели до Руїни. По-перше, неоднорідність української еліти і боротьба її за гетьманську булаву. Серед старшини виділяється угруповання, які мають різні погляди щодо розбудови Української держави. Цікаво дослідити географічний аспект у розкладі сил української еліти доби Руїни. Так, Правобережна старшина орієнтувалася на Польщу, Лівобережна – на Московське царство. Цей історико-географічний фактор і визначив остаточний результат боротьби за Україну між Польщею та Московією.

Ще однією причиною Руїни було соціальне розмежування української нації, небажання повсталого народу підкорятися козацькій старшині, що виявлялося у розгортанні громадянської війни.

Відсутність національної ідеї, невисокий рівень політичного самосвідомості українського населення також поглиблював розкол держави.

21.Особливості історичного розвитку Південної України, Правобережжя та західноукраїнських земель у ХVІІІ ст.

До складу Південної України (Степу) входили володіння знищеної Запорізької Січі, а також Причорноморські землі, захоплені Росією внаслідок російсько-турецьких війн другої половини XVIII – початку ХІХ ст. Російський уряд використовував стосовно цих земель назву «Новоросія» – від Новоросійської губернії, створеної тут 1797 р. У 1802 р. значну територію Новоросійської губернії переділили на три частини: Миколаївську (з 1803 р.– Херсонську), Катеринославську й Таврійську губернії. Внаслідок російсько-турецької війни 1806–1812 рр. Російська імперія захопила територію між Прутом і Дністром, з якої було утворено Бессарабську область, включену до складу Новоросії. Усі ці адміністративні одиниці входили до складу створеного 1828 р. Новоросійсько-Бессарабського генерал-губернаторства.

Для імперського уряду Південь став найпривабливішим регіоном з-посеред земель, приєднаних наприкінці XVIII ст. Внаслідок становлення індустріального суспільства у західноєвропейських країнах і збільшення попиту на зерно та інші сільськогосподарські продукти Південь з його родючими грунтами міг стати головним їх постачальником.

Одеса була заснована за наказом Катерини II-ої у 1794 році, коли російська імператриця вирішила, що країні потрібен порт на Чорному морі для розширення зв'язків та торгівлі з Європою. Херсон відіграв важливу роль у розвитку внутрішніх та зовнішніх економічних зв’язків Російської імперії. Через Херсонський порт здійснювалася торгівля з Францією, Італією, Іспанією та іншими країнами Європи.

24.Український національний рух та процеси культурного відродження у ХІХ столітті. Роль Т.Г.Шевченка в українському національному русі.

Утвердження національної ідеї українського народу- жити вільно на власній землі у суверенній державі, сповідувати свою віру, дотримуватися традицій, плекати мо-ву, культуру - розтяглося на довгі століття боротьби и поневірянь. В умовах колоні-ального існування, Україна не зреклася своїх ідеалів.Суспільний рух розгортався у руслі боротьби за соціальне та національне відродження. Поява масонства стала свідченням поширення нових європейських ідей і по-казником зростаючої опозиційності пануючому режимові. Дієвішими були декабристи, які створили таємні товариства та виробили моделі суспільного устрою.Однак нерішучість , ідейні суперечки, неорганізованість не дали змоги їм реалізувати свої задуми. На початку 40-х р. XIX століття центром національно-визвольного руху стає Київ.Пробудженню на-ціональної свідомость, формуванню ідеї сприяло поширення історичних знань. Велике значения для національного відродження мали твори Шевченка.Поява Кирило-Мефодіївського братство в Києві 1846 р поклала початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби . Очолив його професор Київсь-кого університету Костомаров, Входили туди П. Куліш і Т. Шевченко. Це був цвіт тогочасної молодої української інтелі-генції. Їх мета -об'єднати всі слов'янські народи в одну федерацію зі столицею у Києві, де кожний народ зберігав би свою свободу,знищення царизму і скасування кріпосного права утвердження у сус-пільстві демократичних прав і свобод громадян; досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами; поширення християнського впливу на весь світ.Однак члени братства по-різному дивилися на засоби досягнення цієї мети. Більшість схилялася до шляху реформ і «м'яких» методів. Меншість з Т. Шевченко, займала радикальні позиції.

Т. Шевченко одстоював соціальне та національне звіль-нення українського народу. Він очолив революційне крило кирило-мефодіївців і запропонував внести до програмних документов ідею повалення самодержав-ства та оргатзації народного повстання проти кріпосництва. Особливий вплив на діяльність товариства мала поезія Т.Г. Шевченка, який у своїй творчості виступав проти поневолення народів, засуджував деспотизм царату. Внесок великого українського поета, мислителя Т.Шевченка в загальну справу национального відродження був надзвичайно великим.

Після розгрому Кирило-Мефодіївського братства-в Україні довго не вдавалося створити нових національно-демократичних організацій. Проте провідні діячі цього братства – Кос-томаров,. Білозерський, Куліш, Шевченко, відбувши судові покарання, з'їхалися до Петербурга. Тут вони створили «Громаду». Провідною ідеєю програми цієї орга-нізації було збереження самобутності української нації, захист її від русифікації. Потреби у змінах особливо гостро відчували й відстоювали молодші члени громади, серед яких виділявся Драгоманов. Він закликав однодумців виходити за межі культурницької діяльності, висувати полі-тичні, національні та соціально-економічні проблеми. Вперше вони заявили про себе 1890 р., коли вирішили організувати «Братство тарасівців. Важливу роль у формуванні національної свідомості відіграло створення у 1868 р. товариства «Просвіта». Другу половину XIX ст можна оцінити як важливий етап підготовки українських сил до боротьби за незалежність, за українську державність.

27.Відродження державності українського народу, її історичні форми та моделі у 1917-1920 рр. (УНР доби Центральної Ради, Гетьманат П.Скоропадського, УНР доби Директорії).

Початок ХХ століття показав не життєдіяльність Романовського та Габсбурзького монархічних режимів. Поневолені нації Російської та Австро-Угорської імперій здобули право на самовизначення та вільний вибір напрямків соціально-культурногго розвитку. Для українського народу 1917-1920 роки стали роками мобілізації сил у створенні державності як необхідної і головної мети українського суспільства- відродження і розвитку нації.

Центральна рада

Функцію представника інтересів українства взяла на себе Центральна Рада , яка 9 березня 1917 року звернулась до українського народу де закликала вибирати органи самоуправління, збирати гроші в український Національний фонд, творити вільне життя

Гетьманат П. Скоропадського.

Навесні 1918 року Україна стала ареною найбільш хаотичних та складних політичних подій, нездатність ЦР опанувати ситуацію і досягти необхідного рівня країни, загроза перетворення України на німецьку колонію , підштовхнули несоціалістичні сили суспільства до державного перевороту, який завершився 29 квітня 1919року,створенням гетьманату «Українська держава».

Сучасники П. Скоропадського та історики констатують факт певного економічного піднесення України періоду гетьманату , вказують на успіхи у сфері зовнішньої політики, а також піднесення в галузі культурного життя і духовній сфері.

Директорія

У травні 1918 року партії просоціалістичгної орієнтації утворили опозиційний гетьманові Український національно-державний союз. 13 листопада для керівництва повстання був обраний тимчасовий верховний орган УНР- директорія. Виступ директорії досяг успіху тільки тому, що сирався на піднесення народної активності , на масовий рух проти політики гетьманату та окупаційного режиму. Директорія об’єднала хоч і різних за поглядами але досить впливових та авторитетних лідерів : В. Винниченка, С. Петлюру, М. Шаповала, М. Порша,та ін.

30.Соціально-економічне становище радянської України в період індустріалізації (20-30-ті рр. ХХ ст.).

Індустріалізація в Україні мала ряд особ-ливостей: вкладання значних коштів у про-місловість, нерівномірність процесу модер-нізації, поява новіх галузей, витіснення приватного сектора в економіці йшло бистрішими темпами ніж в СРСР. Стави-лося за мету забезпечити першочерговий розвиток галузей групи А (паливної, енергетичної, хімічної, машинобудівної та ін.). У результаті індустріалізація України з аграрної перетворилась на індустріальну. Однак форсована індустріалізація зумовила появу негативних тенденцій в економіці: домінуюче становище виробництва засобів виробництва, розквіт підприємств –моно-полістів, велика кількість незавершених будівництв через нестачу сировини, палива робочої сили, централізація економіки, нерівномірність промисловості, посили-лась експлуатація трудящихся методами примусу та залякування.Знизився життєвий рівень народу.Іншою складовою сталін-ського курсу була так звана соціалістична колективізація сільського господарства яка передбачала обмеження елементів ринку, ліквідацію всіх форм сільськогосподар-ської кооперації,і «куркульства як класу». Єдиною формою організації виробництва на селі мали стати колгоспи й радгоспи.Все це мало здійснитися за три-чотири роки. Тих, хто виступив проти «лінії партії», оголосили «ворогами народу» і репре-сували .Встановлення колгоспно-радгос-пної системи супроводжувалося насиль-ницькою експропріацією землі, худоби. Робилося все для того, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну землю та вчитися продуктивно працювати на ній. В результаті «соціалістичної колективізації» радянська влада досягла багатьох цілей. Заможне і здатне до продуктивної праці населення було винищено. Інша частина селян, була загнана до колгоспів.

33.Охарактеризуйте внесок українського народу у розгром нацистської Німеччини (1941-1945 рр.).

На окупованих гітлерівцями землях панував терор, під час якого було майже повністю винищено єврейське та циганське населення, а також інші народи, яких звинувачували у відсутності відданості Рейху. Тисячі людей вмирали від голоду, оскільки окупанти не турбувалися про забезпечення надходження їжі до міст. В 230 таборах для військовополонених загинуло 1366 чол., більшість з них – від голоду.. Загалом під час війни загинуло від 7 до 8 млн. громадян України.

Партизанська боротьба на Західній Україні велася під проводом ОУН. Напередодні війни ОУН розпалася на дві течії, які не доходили одне з одною порозуміння. Це були ОУН (б) під проводом С.Бандери та ОУН (м) під проводом А.Мельника. Коли фашистські війська зайняли Львів, Бандера з прибічниками проголосили „Акт відновлення української держави”. Після двох хвиль арештів та страт (у вересні та грудні 1941 р.) ОУН під проводом С.Бандери пішла у підпілля.

Після поразки під Сталінградом за ініціативою фашистської адміністрації було створено загін „Галичина”. Це був типовий приклад колабораціонізму. Співробітництво з нацистами, які були приречені на поразку у війні, не могло нічого дати українській стороні. Катастрофа під Сталінградом створила всі передумови для початку звільнення території України від окупантів.

19 грудня 1942 р. ворога було вибито з перших поселень на території України. Після перемоги на Курській Дузі в липні 1943 р. радянські війська перейшли в контрнаступ та невдовзі звільнили Лівобережну Україну та Донбас. Київ було звільнено 6 листопада 1943 р.

В жовтні 1944 р. вся українська територія була звільнена від нацистських сил. Транскарпатська Україна була звільнена 26-28 жовтня. В листопаді З’їзд народних комітетів в Мукачеві прийняв резолюцію щодо виходу Транскарпаття з Чехословаччини та приєднання до України. Новий регіон збільшив територію України на 577 тисяч кв. км.

Матеріальні збитки СРСР під час Другої світової війни склали понад 40% всіх витрат країн, що воювали. Частина України в загальносоюзних втратах дорівнювала більше 40%. Україна постраждала більше, ніж Росія, Німеччина, Франція або Польща.

36.Лібералізація радянського режиму, процеси десталінізації та їх вплив на Україну в період керівництва М.С.Хрущова.

5 березня 1953року помер Й.Сталін. Після його смерті у його оточенні почалася боротьба за владу.У липні 1953р.група партійних керівників на чолі з Хрущовим,що тривалий час очолював партійно-державний апарат в Україні,усунула керівника сталінського репресивного апарату Л.Берію і стала до влади

1.Політика лібералізації:

- люди були реабілітовані політично репресовані у 30-ті роки - матеріали об осудженні культа особистості Сталіна з’являлись у пресі (про ім’я Сталіна мовчали)

Після 20 з’їзду КПРС процес реабілітації прискорився,знімались пам’ятники Сталіна ,перейменовувались вулиці,викреслювали ім’я Сталіна. Але в Україні РСР процес дестабілізації просувався дуже важко,і вона мала незавершений характер.Частина україн.сиділа по статті 54(за думку сиділи) не реабілітовували.

Операція дестабілізація

Народ чекав повної демократизації життя. Не дочекався.

Заходи з реформувань суспільства спричиняли роздратування значної частини партійної номенклатури,яка за роки сталінізму звикла до свого панівного становища і не бажала цього встрачати. Тому почалась підготовка до усунення М.Хрущова.Воно сталося у жовтні 1964р.на пленумі ЦК КПРС.Усунення Хрущова від влади було відчутним ударом по реформаторській політиці і означало реставрацію багатьох явищ періоду сталінізму.

39.Суспільно-політичні та культурні процеси в УРСР в період керівництва П.Ю.Шелеста (1963 – 1972 рр.).

З липня 1963 — перший секретар ЦК КП України. Своєю кар'єрою завдячував підтримці з боку М. Хрущова і М. Підгорного, хоча у 1964 року разом з М. Підгорним відіграв важливу роль в усуненні М. Хрущова від влади (про що згодом шкодував).

1968 — став одним з ініціаторів введення військ країн-членів Варшавського Договору до Чехословаччини для придушення «Празької весни». В цьому питанні виявив себе як прихильник «твердої руки», а у відносинах з підлеглими був доволі грубим і авторитарним.

Прийшовши до влади на хвилі повоєнної «українізації» партійно-державного апарату УРСР і підвищення ролі українського елементу у керівництві СРСР, Шелест обстоював економічні інтереси України перед «центром», виступав за надання Україні більших прав в економічній політиці.

Вагомими були його виступи на захист прав української мови в шкільній освіті, друкуванні газет, журналів і книжок. Захищав від звинувачення в націоналізмі окремих українських діячів культури (зокрема, О. Гончара, І. Дзюбу). Деякі західні дослідники (Я. Пеленський, І. Лисяк-Рудницький, Н. Саварин) вважали, що поява книги Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» була інспірована самим Шелестом і відбивала його погляди та позицію українського радянського керівництва. Син Шелеста Віталій згадував: «Цікава ситуація з книгою Івана Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?“. Вона була у батька майже настольною. Він її читав, плювався, говорив, що так не можна, я відповідав, що є факти, їх треба осмислювати. Його позиція щодо Дзюби у наших розмовах багаторазово прокручувалася і поступово формувалась».

В книзі «Україна наша радянська» (1970) багато уваги Шелест приділяв важливості вивчення історії України і робив акцент на самобутність українського народу.

Такий курс Шелеста не задовольняв московське керівництво, тому виникла потреба усунути його з України. 10 травня 1972 Шелеста звільнили з посади першого секретаря ЦК КП України «у зв'язку з переведенням на іншу роботу» — заступника Голови Ради Міністрів СРСР (де він не пропрацював і року).

42. Охарактеризуйте суспільно-політичні процеси, становлення та розвиток новітньої української державності у 1991- 2010 рр.

24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради України прийняла “Акт проголошення незалежності України”. Вона проголосила створення самостійної української держави під назвою “Україна”. Верховна Рада прийняла рішення про проведення 1 грудня 1991 р. Всеукраїнського референдуму на підтвердження Акта незалежності.

Одним з найперших державотворчих кроків було запровадження атрибутів державності:

- встановлення державного кордону 4 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон “Про державний кордон України”.

- визначення громадянства 8 жовтня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон “Про громадянство України”;

- затвердження національної символіки ;

- запровадження власної грошової одиниці (гривні);

- “Декларація прав національностей України” (1 листопада 1991 р.);

- створення власних Збройних сил та служби безпеки України;

Особливість трансформаційного періоду в Україні полягала в тому, що в суспільстві з кожним днем поглиблювалась суспільно-економічна і політична криза. Почалися масові виступи протесту проти політики уряду. Керівництво держави змушено було піти назустріч вимогам населення, насамперед страйкуючих шахтарів: у 1994 р. було прийнято рішення про проведення дострокових виборів президента і депутатів Верховної Ради.

У тому ж році на виборах Президента України у другому турі перемогу здобув Л.Кучма.

Верховна Рада 28 червня 1996 р. ухвалила нову Конституцію України. Тим самим було зроблено важливий крок вперед на шляху державотворення і формування більш ефективного механізму влади.

Основними завданнями економічної політики України став перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки. У зв’язку з цим в Україні було прийнято Закон “Про приватизацію майна державних підприємств”.

Після проголошення незалежності основними завданнями економічного розвитку України стали: структурна перебудова економіки, роздержавлення.

Це створює умови для розвитку конкурентоспроможного виробництва, змагання підприємств різних форм власності.

Проблеми, успадковані від колишнього СРСР не дали змогу Україні здійснити на цьому етапі запланованого прориву від формальної незалежності до реального суверенітету. Прогресуючий спад виробництва, розвал фінансової системи, деградація соціальної сфери, зубожіння населення, катастрофічне зростання злочинності, наростання політичної напруги переконливо свідчили про глибоку системну кризу.

Помаранчева революція 2004 року:

В Україні поширювалося незадоволення політикою влади, виникла могутня опозиція, яка провела декілька широких антиурядових акцій, у тому числі масові виступи під гаслом “Україна без Кучми!”. Останньою краплиною, яка стала поштовхом для нового виходу людей на вулиці, стало фальшування результатів президентських виборів 2004 року. В результаті нового туру виборів, які відбулися 26 грудня, переконливу перемогу здобув В. Ющенко.

Український народ вперше в новітню добу проявив себе активним суб’єктом політики та історії, формуючи тим самим громадянське суспільство і сучасну політичну українську націю. Важливою подією у політичному житті України стали парламентські вибори в березні 2006 р., перемогу на яких здобули “помаранчеві” партії, але парламенська криза продовжувалась.

На виборах 2010 року перемогу одержав Віктор Янукович. Активно критикуючи дії попереднього уряду, він розпочав власну політку, разпочавши нову добу в історії українського народу.

44.Президенти незалежної України, їх роль у сучасному державотворчому процесі (1991 – 2010 рр.)

Л. Кравчук - перший Президент України після здобуття нею незалежності у 1991 році (1991—1994). Намагався трансформувати економіку держави за планової в ринкову. Проте дедалі зростаюча криза та невдоволення народу призвели до дострокових виборі 1994 року.

Леонід Кучма - другий президент України (19 липня 1994 — 23 січня 2005). Його владарювання, фактично, стало експериментом із розбудови держави й реформування, що здійснюються згори при відмові від широкого консенсусу та без публічних дискусій і визначеного проекту.

Діяльність Ющенка як Президента України (2005-2010) є досить суперечливою. У 2005 він зробив чимало кроків, таких як розпуск ДАІ, відміна візового режиму для громадян ЄС та США, введення значної матеріальної допомоги при народженні дитини. Ющенко не зміг припинити розбрат у стані своїх партнерів по Помаранчевій Революції.

В зовнішній політиці України також залишалось чимало проблем. За час президентства Ющенка і за чималих його зусиль Україна вступила в Світову Організацію Торгівлі (СОТ). Хоча відносини з Росією формально залишалися добрими, реально Росія стала проводити надзвичайно агресивну політику економічного та інформаційного пригнічення України («Газова війна», антиукраїнська пропаганда на телебаченні тощо).

За два місяці президентства Януковича та існування пропрезидентських більшості й уряду в Україні посилились тиск на ЗМІ і згортання свободи слова. Зокрема, журналісти двох провідних телеканалів, «1+1» та «СТБ» заявили про запровадження цензури]. Незалежні експерти також констатували політизацію Першого національго телеканалу.Дані соцопитувань свідчать, що наприкінці квітня 2010 року 18% громадян відчули на собі згортання свободи слова в Україні.

В травні 2010 року заявив, що не знає, як покращити життя в Україні вже сьогодні; тоді як гасло «Покращення життя вже сьогодні» було одним з основних лозунгів Януковича під час президентських виборів.

3. 33.Політичний лад та державний устрій Київської Русі (ІХ – перша половина ХІІІ ст.)

Київська Русь -- ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Протягом IX--XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини сформувався примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії -- бояри.

Отже, розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямах: від системи управління, що випливала з військової організації, -- до цивільних форм правління та під посилення централізму -- до децентралізації. Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символом державної стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну -- церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої («отроки», «діти боярські», «пасинки») дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші -- частину військової здобичі або плату.

6.Галицько-Волинська держава як спадкоємиця традицій Київської Русі, її внутрішня та зовнішня політика.

Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка відіграла велику роль як в історії східнослов'янських народів, так і в світовій історії. Утворення великої Давньоруської держави сприяло більш швидкому економічному, політичному й культурному розвиткові східних слов'ян і, в той же час, дало їм можливість відстояти свої землі від нападів багатьох ворогів — на сході й півдні — степових кочівників-печенігів, половців та ін., на півночі — від норманів, на заході — від польських і угорських королів та феодалів, на півдні — від зазіхань імператорів Візантії.

Безпосереднім спадкоємцем Київської Русi стало Галицько-Волинське князівство. Утворене у 1199 р. Романом Мстиславовичем, воно служило опорою українській державності протягом наступного століття і проіснувало до 1340 р.  Збережені Галицько-Волинським князівством українські державницькі традиції були сприйняті українською шляхтою.

Ось чому видатний український історик Михайло Грушевський стверджував, що Галицько-Волинське князівство безпосередньо успадкувало політичні та культурні традиції княжого Києва.  Отже, значення Київської Русі – держави, створеної українським народом на княжому етапі його історії, за словами того ж таки Михайла Грушевського, полягає в тому, що вона є першою формою української державності.

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часу правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла, батька оспіваної у "Слові о полку Іго-ревім" Ярославни. Його володіння сягали вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинились у певній за-лежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, що, в свою чергу, сприяло роз-виткові міст князівства. Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаєми-ни не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною Римською імперією.

8.Охарактеризуйте суспільно-політичний розвиток українських земель у складі іноземних держав (ХІV- середина ХVІІ століття).

Період, що тривав з кінця XIV до середини XVII ст., - це майже 300 років, сповнених подіями, наповнених і драматизмом, і історичною величчю. Включення українців у польсько-литовську Річ Посполиту уможливило для них благодатні й стимулюючі впливи Заходу, але одночасно заклало підвалини протиріч, що існуватимуть продовж століть між українцями і поляками. Унаслідок зернового буму економіка України, як власне і польське господарство, стала вкрай незрівноваженою, однобокою, оскільки майже вся економічна діяльність зосередилася на сільському господарстві. Водночас міста й промисловість перебували у стані застою. Поряд із порушенням економічної рівноваги спостерігалися великі й дедалі зростаючі соціальні диспропорції: дворянство Речі Посполитої набувало надзвичайні привілеї, в той час як умови життя селянства різко погіршувалися. Оскільки влада, багатство та привілеї в Речі Посполитій все більше асоціювалися з поляками, то серед людей, котрі не могли ототожнювати себе з польською культурою, зростало невдоволення. Прийняття Люблінської унії мало для українців фатальні наслідки. Якщо до 1569 р. становище українських і білоруських земель у складі Литви було стерпним, то тепер ситуація докорінно змінилася: розпочався повсюдний наступ польсько-литовської адміністрації на права українського населення. Він охоплював насамперед економічну сферу, де уряд новоствореної Речі Посполитої всіляко підтримував магнатство, в руках якого навіть король зоставався маріонеткою. Різко посилився національний, релігійний і культурний гніт. Згідно з новим адміністративно-територіальним устроєм, українські землі, що опинилися у складі Польщі, було поділено на 6 воєводств. Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм.

У XIII ст. внаслідок розкладу племінного та зародження феодального суспільства утворилася Литовська держава, яка успішно чинила опір агресії з боку Лівонського та Тевтонського орденів. Водночас зміцніла Литовська держава за великого князя Гедиміна (1316-1341) розпочала наступ на південно-західні руські землі.У 1351 - 1352 роках між Польщею та Литвою тривала війна за Галицько-Волинську землю. За перемир'ям 1352 року Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля - під владою Литовської держави. В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Придніпров'я. У 1355-1356 роках Литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину. Влітку 1362 року військо Ольгерда на р. Сині Води розгромило загони кількох татарських ханів. Внаслідок синьо-водської битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля.

11.Козацтво та його місце у системі соціально-економічних та політичних відносин в Україні (XV – перша половина XVІІ ст.).

Козацтво еволюціонувало від невеликих ватаг бездомних неосілих елементів до юридично оформленого стану феодального суспільства, з чіткими організаційними формами. Поступово наприкінці XVI - першій половині XVII ст. козацтво займає провідне місце в українському суспільстві, беручи активну участь в розв’язанні найболючіших проблем національного життя. Козаки стали політичним провідником українського народу, становлячи його політичну еліту.

Ставши потужною силою, козацтво звернуло на себе увагу литовського і польського урядів. Спираючись на свою січову організацію й на здобуті власними силами засоби, низове козацтво не тільки дозволяло собі самовільні походи на татар і турків, а й почало проводити свою власну міжнародну політику.

Запорожжя було центром всього українського козацтва. Тут знаходилася лицарська школа козацької молоді. Вишкіл проходили молодики, джури, хлопці, слуги-товариші. Запорозьке козацтво виступало в ролі арбітра у стосунках між «городовим» і реєстровим козацтвом. Із Запорожжя приходили на «волость» загони для розправи над душителями народу. З кінця 16 ст. Запорозька Січ перетворюється на політичний центр. Українського народу. На Запорожжі почалися події Визвольної війни українського народу середини 17 ст

13. Запорізька Січ, її виникнення, устрій та історичне значення (середина ХVІ – ХVІІІ ст.).

Запорозька Січ – воєнно-політична організація республіканського типу – мала виборних керівників і рівне право усіх козаків на участь у виборах. Історію запорозького козацтва творили вісім Січей (Хортицька (1552-1557), Томаківська (60-ті рр. ХVІ ст. – 1593), Базавлуцька (1593-1638), Микитинська (1638-1652), Чортомлицька (1652-1709), Кам’янська (1709-1711), Олешківська (1711-1734), Нова або Підпільненська (1734-1775). Демократичний характер на Січі базувався на таких принципах: 1) заперечення феодально-кріпосницької залежності та станової нерівності; 2) рівність у праві на участь в органах управління та володіння землями і угіддями; 3) вільний вступ до його лав незалежно від соціальної, національної чи релігійної приналежності.Запорозька Січ здійснювала цілий ряд державницьких функцій. Вона створила боєздатну армію; організувала український народ на боротьбу за визволення з-під іноземного гніту; здійснювала на Україні власну релігійну та культурну політику; проводила міжнародну діяльність. Влада на Січі. На Січі функціонували законодавча, виконавча і судова гілки влади. Вищим законодавчим органом на Січі була рада. В її функції входило переобрання кошового отамана і старшини; встановлення військового устрою. Виконавча влада належала Кошу в особі кошового отамана та козацької старшини, яка утворювала уряд (військові начальники, військові чиновники, похідні та паланкові полковники). Старшина виконувала військові, адміністративні, судові, фінансові та дипломатичні функції. Козацьке право закріплювало військову та адміністративно-територіальну організацію Січі (38 куренів і 5-8 паланок), регламентувало діяльність адміністративних і судових органів, забезпечуючи першочерговий захист особи і майна на Січі. Історичне значення: стала центром антифеодальної і національно визвольної боротьби укр. народу, захищала населення України від посилення феодального й релігійного гніту, вироблені в Січі основи автономного самоврядування, своєю боротьбою і героїзмом запорозькі козаки завоювали любов і повагу укр. народу.

16.Охарактеризуйте діяльність гетьмана Б.Хмельницького в ході Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст.

9 квітня 1648 року був обраний козацькою радою гетьманом. Звідси звернувся він до всіх знедолених виступити на боротьбу з панами. На його заклик з усієї України почали сходитися невдоволені та бідні люди.Вже 22 квітня 1648 року він виступив за свободу України. Перед цим кроком Хмельницький, як дипломат заручився підтримкою кримського хана, який пообіцяв йому допомогу. Це було розумне рішення з боку Хмельницького, бо хоча й татари були не певні та зрадливі, але не стали союзниками інших ворогів та не вдарили у спину. Та вже на початку травня повстанське військо під проводом Богдана Хмельницького під Жовтими Водами і Корсунем розгромили армії Потоцького та Калиновського. Перемоги були свідченням полководчого таланту Богдана Хмельницького. Були виграні битви під Пилявцями (1648 р.), під Зборовом (1649 р.), під Батогом (1652 р.), під Жванцем (1653 р.). Та незважаючи на поразку через ханську зраду під Берестечком (1651 р.), Богдан Хмельницький проявив себе у цих битвах справжнім новатором і носієм передових ідей у воєнному мистецтві. Таким же новатором Хмельницький був і в організації козацького війська, і в державній діяльності.

Богдан Хмельницький прагнув об’єднання України з Росією. Про це свідчать понад 30 його листів до царя Олексія Михайловича. Та “Березневі статті” з одного боку висували козацькі вимоги щодо майбутнього України, а з іншого – підтверджували їх і надавали автономію Україні, у складі Російської держави. Переговори про возз’єднання України і Росії почалися по приїзду до Москви у березні 1654 року Хмельницького. Він мав на меті юридично оформити возз’єднання України і Росії, викласти царю статті, які виробив Хмельницький разом зі старшиною. Ці статті охоплювали широке коло питань – від прав і привілеїв козацького війська, його кількості до оборони української держави. 13 березня 1654 року ці статті були усно викладені керівниками посольства приказним дякам. Однак ті, порадившись, запропонували викласти їх письмово. Наступного дня, 14 березня 1654 року, посли від імені “гетьмана і всього війська Запорізького” подали свою челобитну у письмовій формі – статті у кількості 23 пункти, вони відрізнялися більш чітким і зрозумілим порядком викладення. Скорочена редакція цих статей ( 11 пунктів) була показана російському уряду 21 березня.

19.Гетьманщина як форма автономної української державності на Лівобережжі у складі Російської імперії (кінець ХVІІ - ХVІІІ ст.).

Після укладення між Росією та Річчю Пос-политою «Вічного миру» центр політичного життя зосереджується на Лівобережжі, яке Українці назвали Гетьманщиною, а росіяни Малоросією.Тривалий час тут зберігалася державність. Проте Москва постійно намагалася обмежети права Гетьманщини. Вирішальним періодом у стосунках між Україною і Росією були часи гетьманування Мазепи, головна мета якого- це обєднити Україну в незалежну державу.У зовнішній політиці Мазепа відмовився від орієнтації на Польщу, Туреччину, Крим. Розраховуючи зберегти автономію і розширити кордони на південь і захід, він проводив Промосковську політику. Союз зі Швецією під час Північної війни мав би за-безпечити звільнення України від Моск-ви.В соціально -економічній політиці Ма-зепа посилює феодальну експлуатацію селян і козаків, узаконює дводенну панщину для селян ,удосконалює орендну систему, сприяє будівництву шкіл друкарень,при його участі Києво-Могилянська колегія стала академією і першим вищим навчальним закладом у Європі.Продовжив справи Мазепи у відродженні Української державності П.Орлик, який розробив у квітні 1710р Конституцію.Вона мала демократичний характер і проголошувала неза-лежність України .Статті конституції пе-редбачали встановлення національного суверенітету, забезпечення демократичних прав людини, єдності та взаємодії зако-нодавчої, виконавчої і судової влади.Це визвало наступ російського самодержав-ства на права України. Петро І зменшує чи-сельність козацького війська і підпо-рядковує його Росії, примушує брати участь у всіх війнах, які вела Росія, обме-жує гетьманську владу,забороняє укр мову, веде політику терору. Створення Малоросійської колегії обмежило автономію України а знищення Запрозької Січі, ліквідація полкової системи і створення губерній, запровадження кріпасного права привело до занепаду держави. У другій половині XVIII ст. в Україні утверджується суспільно-політичний устрій, характерний для всієї Російської імперії.

1762 року до влади в Росії прийшла нова імператриця — Катерина II. Саме вона зробила останні кроки на шляху до рішучого обмеження автономії України, а згодом і остаточної її ліквідації.

22.Охарактеризуйте суспільно-політичне та економічне становище українських земель у складі Російської імперії у ХІХ ст.

Історія України XIX ст. характеризується важливими подіями у всіх сферах соціально-економічного життя і суспільно-політичного руху. На протязі цього часу змінилося перетворення Росії із феодально-крепосницької в капіталістичну, сформувався промисловий пролетаріат, помітно розгорнувся визволювальний рух, почав поширюватись марксизм. Перша половина XIX ст. в історії України була періодом розладу і кризи феодально-кріпосницької системи та розвитку нових капіталістичних відносин. Передували гостра боротьба між старими, кріпосницькими і новими, капіталістичними формами господарського питання. Ця боротьба проявлялась у повільному, але неухильному розвитку капіталістичного виробництва, в зростанні товарно-грошових відносин, котрі проникали у селянське господарство. В розшаруванні селянства і формуванні нових двох класів - наймитів і промислової буржуазії, в поширенні ринку та збільшення вивозу за кордон. В першій половині XIX ст. економіка України під впливом більш передової Росії переживала повільний, але неухильний розвиток. Всі три райони України - Лівоберіжна, Правоберіжна і Південна Україна були пов‘язані з центральною Росією. Окрім того, в укріпленні економічного зв‘язку велику роль відіграла спільність економічної політики, єдиний грошовий обіг, таможня служба. Капіталістичні відносини проникали також у селянське господарство, руйнували його замкнутий натуральний характер і посилювали процес соціального розшарування селянства. Земля все частіше ставала не тільки об‘єктом куплі-продажу, а і орендних відносин. Володарями ставали купці, заможні селяни.

Купля-продаж товарів здійснювалась через густу мережу торгів і ринків. На ярмарках України були в оберненні різноманітні товари, привезені з міст Росії, України, із-за кордону. Наявність великої чисельності ярмарок, торгів, ринків, збільшення їх товарооборотів і зріст товарно-грошових відносин, постійної торгівлі в містах - все це свідчить про збільшення процесу суспільного розділу праці. Розвиток товарного виробництва все більше і більше втягувало Україну, як складову частину Росії в світовий ринок. Таким чином, коренні зміни, які діялися в XIX ст. в економіці України, були наслідком гострої боротьби між старим, віджившим свій вік, феодально-кріпосницькими відносинами і новим капіталістичним укладом.

25.Українська національно-демократична революція 1917-1920 рр., її досягнення та втрати.

Увесь 1917 рік пройшов в загальному захопленні соціалістичними ідеями. Характерно, що ТУП (Товариство Українських Поступовців), яке існувало коло 10 років як понадпартійне об'єднання, після 1917 року змінило свою назву на Партію Соціалістів-Федералістів. На мітингу в Київському університеті студенти проголосили повну «політичну свободу» для професорів належати до якої завгодно партії, але тільки — соціалістичної — соціалістів-революціонерів чи соціалістів-демократів. Революційні перетворення в Україні розпочалися з утворенням у Києві 4(17) березня 1917 р. міжпартійного об’єднання Українська Центральна Рада, головою якої був обраний М. Грушевський. Центральна Рада в перші місяці революційних подій мала величезну підтримку переважної більшості політичних сил і різних верств населення. ЦР звернулась до України з чотирма Універсалами: 1 Універсал- 10чя 1917-автономія України.Був створений Генер.Секратаріат(Винниченко). 2 Універсал-3 липня1917-закріплення попередніх домовленостей,але потрібно було дочекатись всеукраїнських зборів.росією була видана тимчасова інструкція,що суттєво обмежила права україни 3 Універсал-7 листопада 1917-Проголошення УНР,як автономної частини Рос.республіки.нові соц.-економ. Реформи. 3 грудня 1917 р. до Ц.Р надійшов маніфест Раднаркому Радянської Росії, висувався ультиматум,а його невинонаня було знаком проголошення війни Радянській Росії. Україна його відхилала,що означало війну. Суверенітет ЦР втрачається.Остання спроба був 4 Універсал,у якому проголошувалось,що Україна є незалежною ні від кого держвою. Наприкінці січня 1918 року більшовики захопили Київ і розпочали «червоний терор.»ЦР ухвалила Конституцію УНР, а Всеукраїнський хліборобський з’їзд проголосив почесного отамана Вільного козацтва генерала П. Скоропадського гетьманом України. Центральна Рада була розпущена і виник гетьманат “Українська держава”.Політика П.Скоропадського підпорядковувалась Німеччині,бо саме вона допомогла здобути йому владу.

Фактично влада в Україні була в руках німців, що і відвернуло від уряду Скоропадського більшість партій,які підтримували ЦР. Все це наклала свій відбиток на розвиток і хід політичних дій. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський був змушений зректися, у Києві до влади повернулися діячі Центральної Ради, які створили Директорію УНР. 18 грудня Директорія урочисто вступила до Києва П’ятирічна (1917-1921 рр.) самовіддана боротьба українського народу за створення власної, ні від кого незалежної, держави не пропала марно. На політичній карті було стерто назву “Південно-Західний край Росії” натомість з’явилася нова – Українська Народна Республіка із столицею в м. Харкові. Виникнення Центрально Ради ознаменувало початок нового періоду в історії України. Проте ні Центральній Раді, ні П.Скоропадському, ні уряду Директорії не вдалося закріпити своїх позицій і втримати Україну незалежною країною. Більшовики і прибічники унітарної Росії не змогли проігнорувати прагнення українського народу до створення власної держави і спочатку навіть запозичили виниклу в процесі національної революції назву (УНР) але в січні (6) 1919 замість цієї назви ввели нову: Українська Соціалістична Радянська Республіка. Проте сам факт існування та визнання України міжнародною спільнотою, чітко окреслені кордони, своя, хай залежна адміністрація, столиця, герб, прапор, гімн, певна можливість культурно-національного розвитку створювали для українського народу перспективу виборення власної незалежної держави.

28.Визначте сутність та наслідки нової економічної політики (НЕП) в Радянській Україні (1921- 1928 рр.).

Одним із перших кроків на цьому шляху стала запроваджена в роки громадянської війни політика «воєнного комунізму». Внаслідок цього економічна і політична криза ще більше поглибилася.

Почуття самозбереження, намагання не допустити втрати своєї влади продиктували більшовикам удатися до інших методів подолання кризи. Йдеться про запровадження нової економічної політики (НЕП). Це рішення, прийняте під тиском тодішніх скрутних обставин, можливо, було чи не єдиним більш-менш серйозним кроком більшовицької влади за весь період її існування. Але більшовицька влада не була б такою, коли б вона дала змогу реалізувати цю політику в усіх її вимірах.

Введена відповідно до рішень Х з'їзду РКП(б) у березні 1921 р., НЕП передбачала систему заходів, спрямованих на обмеження методів директивного управління, на використання елементів ринкового розвитку та ринкових відносин. Мова велася, зокрема, про заміну продрозкладки продподатком, денаціоналізацію частини промислових підприємств, насамперед дрібних і середніх, про допуск приватного капіталу, заохочення іноземних інвестицій в різних формах, упровадження вільної торгівлі, нормалізацію фінансової системи, розвиток кредитно-банкової системи, вдосконалення податкової системи, про подолання інфляційних процесів тощо. Тепер замість реквізиції зерна, як це було за «воєнного комунізму», селянство обкладалося помірним податком. Сплативши його, селянин міг продавати надлишки зерна на свій розсуд і за власними цінами. Бідні селяни взагалі звільнялися від податку. Уряд тимчасово відмовився від створення колективних господарств. Було скасовано державний контроль за внутрішньою торгівлею. Дрібні промислові підприємства передавались у приватні руки на правах оренди. Важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля залишалися державними. Відроджувалася кооперація.

Отже, були створені, хоча й дуже обмежені, умови для організації народного господарства на принципах ринкової системи. І це почало давати результати. Швидкими темпами розвивалося сільське господарство, зростала його продуктивність. У 1927 р. оброблялося на 10% землі більше, ніж у 1913 р. Виробництво предметів споживання сягнуло довоєнного рівня. Відставала лише важка промисловість, яка перебувала в руках держави.

Однак у 1928 р., як і можна було передбачити, НЕП закінчила свою недовгу історію.

31.Політика суцільної колективізації сільського господарства в радянській Україні, її сутність та наслідки (1929 – 1933 рр.).

Складовою сталін-ського курсу була так звана соціалістична колективізація сільського господарства яка передбачала обмеження елементів ринку, ліквідацію всіх форм сільськогосподар-ської кооперації,і «куркульства як класу». Єдиною формою організації виробництва на селі мали стати колгоспи й радгоспи.Все це мало здійснитися за три-чотири роки. Тих, хто виступив проти «лінії партії», оголосили «ворогами народу» і репре-сували .Встановлення колгоспно-радгос-пної системи супроводжувалося насиль-ницькою експропріацією землі, худоби. Робилося все для того, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну землю та вчитися продуктивно працювати на ній. В результаті «соціалістичної колективізації» радянська влада досягла багатьох цілей. Заможне і здатне до продуктивної праці населення було винищено. Інша частина селян, була загнана до колгоспів.

34.Соціально-економічні, демографічні й геополітичні наслідки Другої світової війни та їх вплив на Україну.

Промисловість і сільське господарство України були вщент зруйновані. Лише прямі збитки, завдані народному господарству республіки, склали величезну суму — 205 млрд крб, — яка вп'ятеро перевищувала державні витрати на будівництво нових заводів, фабрик, електростанцій, шахт та інших підприємств у роки довоєнних п'ятирічок. А загальні втрати, яких зазнали населення та народне господарство України, склали астрономічну цифру — майже 1,2 трлн крб.

Катастрофічне знизилось промислове виробництво республіки. У 1945 р. в республіці було видобуто лише 36% вугілля, вироблено до 20% електроенергії, 17% чавуну (порівняно з рівнем 1940р.). Величезна кількість товарів народного споживання, необхідних для задоволення елементарних потреб (посуд, відра, голки, шкарпетки, сірники, мило тощо) не виготовлялися практично зовсім.

Надзвичайно тяжким наслідком війни стало різке скорочення чисельності трудових ресурсів, особливо кваліфікованих кадрів. Це призвело до залучення на важку, малокваліфіковану працю, зокрема у вугільну та металургійну промисловість жінок.

Але демографічні втрати України ще більші. У січні 1941 р. в Українській РСР проживало 41,9 мільйона осіб, 3 них 14 мільйонів у містах. У 1945 р. на Україні проживало лише 27,4 мільйонів, з них 7,6 мільйонів у містах. Отже, загальні демографічні втрати становлять приблизно 14,5 мільйонів (убиті, померлі від хвороб і голоду, евакуйовані, депортовані, мобілізовані, емігранти, втрати у природному прирості).

Одним із важливих історичних наслідків перемоги над фашистською Німеччиною та її союзниками було завершення об’єднання українських земель. Радянське керівництво, спираючись на перевагу, здобуту в результаті перемоги у Другій світовій і Великій Вітчизняній війні, рішуче домагалося закріплення кордону на так званій „лінії Керзона”, що гарантувало об’єднання українських земель у складі.

Другим важливим наслідком війни було те, що 26 квітня 1945р. на конференції в Сан-Франціско Україна увійшла до складу ООН як один із засновників, тобто Україна завоювала авторитет на міжнародній арені, адже вона зробила величезний внесок у досягнення перемоги над нацистською Німеччиною та Японією.

37.Охарактеризуйте соціально-економічні реформи в УРСР у другій половині 50-х - 60-х роках ХХ ст.

Пiсля смертi Сталiна керiвником краiни став Микита Хрущов.Почалося поступове закриття багаточисленних концентраційних таборів. І за кілька років сотні тисяч жертв сталінського режиму повернулися додому. У 1956 році на ХХ з’їзді партії Хрущов засудив політику Сталіна ( “культ особистості” Сталіна). Почала відроджуватися культура, розпочалася підготовка до проведення деяких економічних реформ. Наступним кроком Хрущова стала так звана реабілітація (виправдання) жертв сталінської політики. Першим був проект Хрущова по освоєнню цілини (тобто пустельних земель) Казахстану та Сибіру. Після цього він вирішив вирощувати величезну кількість кукурудзи – за американською моделлю її мали використовувати як корм для тварин.Потім були й інші експерименти. Але швидких змін ані у економіці, ані у сільському господарстві вони не надали.Втім, за Хрущова люди мали значно менше підстав, аніж у сталинський період, скаржитися на радянський режим.Адже припинилися масові арешти, терор та “чистки”.Поступово почав підвищуватися життєвий рівень людей. Значно виросли доході. У людей з’явилися деякі побутові прилади – такі як холодильники, телевізори та таке інше.Розпочалося будівництво так званих “хрущовських будинків”, внаслідок чого мільйони людей почали жити у більш-менш нормальних умовах.Тим часом “відлига” розпочалася і у культурі.На початку 60-х років з’явилося багато письменників, які почали розповідати у своїх творах про те, що відбувається навколо.Їх назвали “шестидесятниками”. Але саме це й не сподобалося Хрущову. Він виступив з нищівною критикою цих “незрілих інтелігентів”. Наступні його кроки показують, що Хрущов хотів повернутися до політики “жорсткої руки” (тобто до диктатури). Але зробити цього він вже не встиг, оскільки у жовтні 1964 року пішов у відставку.

40.Кризові явища в радянській політичній та економічній системі в період керівництва Українською РСР В.В.Щербицького (1972 – 1989 рр.).

У 1972 р. відбулася заміна в керівництві Україною: замість П.Шелеста першим секретарем ЦК КПУ став В.Щербицький. Посилився ідеологічний диктат партапарату. Все глибше в життя проникала "культівська" ідеологія. Посилюється русифікація України. У 1977р. була ухвалена Конституція СРСР в 1978р.-Конституція УРСР. Ці конституції значною мірою дублювали "сталінську" конституцію 1936 р. Декларації навіть розширилися, та реальні права народу не забезпечувались.

В січні - травні 1972 р. відбулась друга велика хвиля арештів на Україні. Їх жертвами стали: В.Чорновіл, Є.Сверстюк, І.Світличний, З.Дзюба, М.Осадчий, В.Стус, І.Калинець, І.Стасів-Калинець, отець В.Романюк, Н.Світлична, Ю.Шухевич та інші. Політичні процеси над ними відбулися у 1972-1973 pp., в цей час вимусили покаятися Івана Дзюбу. 9 листопада 1976 р. була створена Українська громадська група, спрямована на виконання Гельсінських угод (Українська Гельсінська Група). Група ставила своєю метою боротьбу за права людини та українського народу. У 1977-1978 pp. відбулися арешти і суди над провідними діячами руху. Внаслідок цього М.Руденка, О.Тихого, Л.Лук'ненка, М.Матусевича, М..Мариновича було засуджено на довголітнє ув'язнення в таборах і на заслання я. Багато хто залишив країну, виїхавши на Захід.

Поряд із карними методами офіційна влада посилювала ідеологічний тиск на суспільство. У сфері міжнаціональних відносин орієнтація йшла на злиття націй і утворення нової історичної спільності - радянського народу. Пріоритетне становище відводилося російській мові, культурі. У 1978р. вийшов "Брежнєвський циркуляр" - постанова ЦК КПРС про посилення вивчення та викладання російської мови і літератури; у 1983 р. - "Андроповський указ" - постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах.

Русифікаторська політика Москви ще більше посилювала опір в Україні.

У той же час за часи перебування Щербицького на посаді в Україні відбувався економічний підйом, у людей була стабільна робота та пристойна заробітня платня. У навчальних закладах студенти отримували кваліфіковану вищу освіту безкоштовно та влаштовувалися за фахом. Була здійснена докорінна технічна модернізація легкої та харчової промисловості. Розвивалася культура та архітектура: за наказом секретаря у Києві було збудовано меморіальний комплекс «Український музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр.» (відкритий 9 травня 1981 р.), музей В. Леніна (тепер Український дім), хоча Ленін ніколи не був у Києві, монумент Жовтневої площі (тепер Майдан незалежності) на честь Жовтневої революції, здійснено реконструкцію Хрещатика. Більшість книжок українською мовою було видано в Україні у 1970—1980-х роках. Щербицький підтримував розвиток спорту, особливо ФК «Динамо».

43.Соціально-економічні перетворення в незалежній Україні, їх сутність та мета.

У жовтні 1991 р. Верховна Рада України розглянула "Основні напрями економічної політики в умовах незалежності». Велике значения надавалось конверсії оборонної промисловості.Передбачалося закриття не-рентабельних підприємств, а машинобу-дування переорієнтувати на задоволення потреб агропромислового сектора, легкої та харчової промисловості.Важливе місце відводилося регіональній господарській політиці. Основними завданиями економіч-ної політики України стала інтеграція в европейську и світову економіку, перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки. У зв'язку з цим в Україні було прийнято Закон "Про приватизацию майна державних підприємств».Після проголо-шення незалежності Украіни основними завданиями економічного розвитку стали: структурна перебудова економіки, відмова від однобічної орієнтації на розвиток важкої індустрії за рахунок інших галузей народного господарства, переорієнтація виробництва на потреби людини, а також здійснення заходів із метою подолання витратного характеру виробництва шляхом запровадження, підвищення конкуренто-спроможності виробів, розширення експорту.Тому основними напрямками економічної политики України стали:роздержавлення в промисловості, перехід до ринкових відносин;приватизація (при збереженні стратегічних галузей у власності держави). Це створює умови для розвитку конкурентоспроможного виробництва, змагання підприємств різ-них форм власності;структурна перебу-дова, в ході якої забезпечується гармо-нічний розвиток усіх галузей;земельна ре-форма, в результаті якої село отримує виробника-власника, а ненайманого пра-цівника на чужій землі.Створення умов переходу до ринку відбувалося з великими труднощами, виробництво продовжувало розвиватися екстенсивно, мало затратний характер. Економіка держави не була зорієнтована на внутрішні потреби. На по-чатку реформ була лібералізована торгівля, відмінена монополія на зовнішню тор-гівлю. Почався процес роздержавлення та приватизаци промислових підприємств, що давало можливість створити приватний сектор в економіці. Проте труднощі пере-хідного періоду, помилки та прорахунки лідерів та не дали змогу Україні здійснити на цьому етапі запланованого прориву Ма-ючи значний економічний та інтелек-туальний потенціал, Україна за рівнем розвитку свого господарства посідала лише 91-е місце серед держав світу.

Наука стверджує, що одним з головних напрямів економічної політики в перехідний період є роздержавлення та приватизація засобів виробництва. Вважається, що ринкові відносини можуть мати місце лише на основі приватної власності. Але ж, як свідчить історичний досвід, виникнення та розвиток товарних відносин обумовлюється не формою власності, а суспільним поділом праці. Тому учасниками сучасного ринку в західних країнах є акціонерні, колективні, кооперативні, державні, індивідуальні та інші економічно відокремлені підприємства. Для переходу від планової економічної системи до ринкової достатньо забезпечити необхідний ступінь економічного відокремлення існуючих підприємств без зміни їх форми власності.

45.Розкрийте основні напрямки зовнішньої політики України у новітню добу (1991-2010 рр.).

Базовою вимогою у здійсненні зовнішньої політики України є якнайповніше і якнайефективніше забезпечення національних інтересів країни. Національні інтереси України у сфері міжнародних відносин становлять три основні групи: - стратегічні та геополітичні інтереси, пов'язані з забезпеченням національної безпеки України та захистом її політичної незалежності; - економічні інтереси, пов'язані з інтегруванням економіки України у світове господарство; - регіональні, субрегіональні, локальні інтереси, пов'язані із забезпеченням різноманітних специфічних потреб внутрішнього розвитку України. З метою забезпечення національних інтересів України її зовнішня політика постійно спрямовується на виконання таких найголовніших завдань: 1. Утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави. 2. Забезпечення стабільності міжнародного становища України. 3. Збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів. 4. Включення національного господарства у світову економічну систему для його повноцінного економічного розвитку, забезпечення потреб громадян і підвищення добробуту народу. 5. Захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів з зарубіжними українцями і вихідцями з України, подання їм допомоги згідно з міжнародним правом. 6. Поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера. Україна здійснює активну, гнучку і збалансовану зовнішню політику на таких головних напрямах: 1. Розвиток двосторонніх міждержавних відносин. 2. Розширення участі в європейському регіональному співробітництві. 3. Співробітництво в рамках Співдружності незалежних держав. 4. Членство в ООН та інших універсальних міжнародних організаціях. Кожен з цих напрямів має комплекс пріоритетів, які зумовлюються національними інтересами України та її прагненням сприяти підтриманню регіонального і загального миру, забезпеченню міжнародної безпеки, вирішенню глобальних проблем людства.

38.Дисидентський рух в радянській Україні в 1965-1985 рр. та його вплив на національно-культурні та політичні процеси.

В умовах наростання застійних явищ у суспільстві як реакція на всі ці кризові явища виникає дисидентський рух, у центрі уваги якого постають три основні проблеми: права людини, свобода совісті та національний суверенітет.

Опозиційний рух в УРСР та взагалі в СРСР, у 1965-1985 р. прийнято називати дисидентським.

В українському дисидентському русі можна виділити чотири основні напрями:

Самостійницький напрям. Найрадикальнішим, а тому й найбільш переслідуваним був самостійницький напрям. Його прихильники виступили за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами.

Національно-культурницький напрям. Національно-культурницький напрям представлений насамперед такими шістдесятниками як літературні критики І. Дзюба та І. Світличний, літературознавець М.Коцюбинська, мовознавець З.Франко та інші, базувався на необхідності духовного культурного відродження українського народу. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаторської політики, нищення пам’яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції тощо.

Релігійне дисидентство. Релігійне дисидентство мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті.

Правозахисний напрям.

Практично припинилися перевидання творів митців, репресованих у 30-тi роки. З культурного обігу старанно вилучалося все, що могло стимулювати національні почуття.

Наслідком стала поява альтернативної, підпільної "дисидентської" культури, зокрема - так званого "самвидаву". Дисидентами (а пізніше - політв’язнями) стала найрадикальніша частина "шiстдесятникiв". Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм дисидентів і на одіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув широкої підтримки на Україні. Однією з причин цього стало те, що, крім засудження режиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної політичної програми.

Тому дисиденти мали вузьку соціальну базу, що складалася майже виключно з інтелігенції.Тому на початку 80-рр. Дисидентський рух на Україні було розгромлено.

Однак завдяки самовідданій боротьбі дисидентів у громадський свідомості поступово стверджувалася думка, що український народ є не просто придатком до "великого брата", що можливе створення незалежної держави. З середовища дисидентів вийшло багато видатних політиків.

Характерна риса усіх 4-ох напрямів дисидентства – відстоювання національних інтересів українського народу. Специфіка дисидентського руху полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об’єднань), ні цілісної загальної програми. У період перебудови і здобуття незалежності значною мірою були легалізовані та використані традиційні дисидентські лозунги: гласність демократизація суспільного життя, правова держава, відкрите суспільство та інші.

41.Демократизація суспільно-політичного життя в УРСР у період перебудови (1985-1991 рр.).

Перебудова в УкраїніСмерть Л. Брежнєва 1982 р. поклала край його «ері», але не змінила загальної ситуації в країні. Наступником Брежнєва став тяжко хворий Ю. Андропов, що помер у лютому 1984 р. Ю. Андропова змінив К. Черненко, також тяжко хворий, який помер у березні 1985 р.На зміну цим людям прийшов тоді ще молодий і енергійний М. Горбачов. Незважаючи на шалений опір консервативної частини партійної номенклатури, М. Горбачов почав кампанію перебудови радянської системи й насамперед її застійної економіки, темпи зростання якої дедалі знижувалися.

Перш ніж горбачовські реформи дійшли до України, тут сталася катастрофа глобального: значення: 26 квітня 1986 р. вибухнув реактор Чорнобильської атомної електростанції. Величезна: радіоактивна хмара, незрівнянно більша, ніж хіросимська, покрила багато районів України, Росії, Білорусії, а згодом поширилася на землі Польщі та Скандинавії. У властивий для себе спосіб радянські власті намагалися приховати спочатку сам факт, а потім і масштаби цієї катастрофи.

В Україні, яків цілому у Радянському Союзі, сталося багато змін: у галузі економіки — розшир самостійності підприємств, відродження приватної власності і кооперативного руху, зменше кількості міністерств і відомств. Але ці реформи мали непослідовний характер, що у свою чергу призвело до катастрофічного зниження темпів виробництва, а отже, й рівня життя населення що насамперед виявилось у тотальному дефіциті товарів першої необхідності та впровадження карткової системи.У політичній галузі було взято курс на побудову «соціалістичної і правової держави», або соціалізму з людським обличчям». Під гаслом «гласності» відбувалась лібералізація суспільно-політичного життя.1986 р. із тюрем було випущено близько 300 політичних в'язнів, серед них В. Чорновіл, М. Горинь пізніше Л. Лук'яненко та ін. Із Кримінального кодексу УРСР були вилучені статті про переслідує за ідейні переконання. Новим явищем стала політика «соціалістичного плюралізму», яка поступово переросла у свободу слова.Одним із значних досягнень того періоду стала свобода історичної науки. Вийшли друком чи ні публікації художніх, філософських творів, що тривалий час були недоступні: секретні проток радянсько-німецького пакту 1939 р., документи про голодомор 1932—1933 рр., про Українську національно-демократичну революцію 1917—1921 рр., діячів Центральної Ради і Директорії, і події Громадянської війни в Україні, про сталінські репресії, діяльність ОУН—УПА в роки Другої світової війни.