1 Сфера: галузі промисловості, які постачають сільському господарству знаряддя праці

2 Сфера: галузі сільського господарства

3 Сфера: галузі, які обслуговують сільське господарство (переробка, транспортування, реалізації

АПК

4 Сфера: виробнича і соціальна інфраструктура

Рис. 13.1 Схематична структура АПК

Агропромисловий комплекс є одним з найважливіших секторів народного господарства України. Тут зосереджено близько 30% основних виробничих фондів: працює майже третина загальної чисельності працівників, зайнятих в народному господарстві, виробляється третина національного доходу, формується 70% роздрібного товарообороту. Продукція АПК є однією з основних статей експорту. Порівняльні переваги української економіки зосереджується головним чином у сільському господарстві. Основними складовими щодо потенціальних можливостей АПК є концентрація найродючіших у світі чорноземів, а це понад 65% ґрунтового покриття країни, достатньо висока кваліфікація та працелюбність українських селян.

Досвід розвинутих країн, система агробізнесу, яка тривалий час формувалася під впливом держави, засвідчує, що в умовах ринкової економіки життєдіяльність сільськогосподарських підприємств, ефективність аграрного виробництва і відносна стабільність соціальної сфери в сільській місцевості досягнути завдяки державному регулюванню.

Потребу й особливості державного регулювання АПК визначає низка об'єктивних чинників:

• різноманітність природно-кліматичних умов;

• специфіка обороту капіталу (в джерелах формування капіталу,

особливостях в обороті капіталу);

• створення значних страхових і резервних фондів;

• низька привабливість інвестування аграрного виробництва;

• нестабільність цін і доходів в агропромисловому виробництві;

• страхування сільськогосподарської діяльності;

• особливості формування соціальної інфраструктури села тощо. Політика держави відносно аграрного сектора не може бути раз і назавжди даною. Вона залежить від рівня економічного й соціального розвитку держави, збалансованості попиту і пропозиції на аграрних ринках.

Однак, як уже зазначалось, загальним правилом є той факт, що розвинуті країни щорічно надають дотації виробникам сільськогосподарської продукції. Практично в усіх країнах світу сільське господарство знаходиться на державній дотації. На дотації знаходилось воно і в колишньому СРСР.

Як же ці закономірності проявляються в сучасних умовах в Україні? Через обмеженість коштів у державному бюджеті вітчизняне сільське господарство практично знято з державної дотації, хоча останнім часом спостерігаються деякі позитивні зрушення у цьому напрямку.

Комерційні банки фактично припинили довгострокове кредитування, штучно тримають плату за кредит на недосяжному для аграрного підприємця рівні. Це мотивується головним чином тим, що вітчизняні фермери не можуть запропонувати для отримання кредиту коштовні об’єкти під заставу, зокрема землю. Ця обставина є чи не найголовнішим аргументом адептів приватизації землі з правом купівлі-продажу. Дійсно, капіталістичний спосіб виробництва передбачає ті чи інші форми кредиту, який можна порівняти із системою кровопостачання підприємництва. Але, по-перше, нинішній лихварський рівень позичкового процента в Україні й ефективних господарів може довести до банкрутства, а, по-друге, якщо орієнтуватись на розвиток сільського господарства через агропромислову наукову інтеграцію і стимулювати акціонерну форму кооперативного господарювання (що й стимулюється лише останнім часом), то отримання кредиту не уявляється проблематичним. Необхідно стимулювати обмін (не купівлю-продаж) акціями між кооперативами (й іншими агрофірмами), з одного боку, і промисловими підприємствами-суміжниками, науковими організаціями й банками, з іншого, які зможуть не тільки контролювати фінансовий стан агропідприємств, але й уможливлять отримання кредиту (яскравий приклад – система кооперативів Мондрагона в Іспанії).