15. Особистість і суспільство: проблема взаємовідносин

Проблема взаємодії особистості й суспільства обговорюється багатьма філософами та вченими такими, як Э. Дюркгеймом, М. Вебером и К. Марксом.

Особистість - це окрема людина з певними рисами характеру, індивідуальними здібностями і схильностями. Основним видом діяльності особистості є праця. У праці виявляються соціальні якості людини, що роблять її особистістю. У цьому сенсі можна стверджувати, що суспільство формує особистість шляхом її соціалізації, впливу на неї соціального середовища.

Особистість не тільки формується соціумом, соціальним середовищем, а й сама впливає на них залежно від освіти, професії, суспільного становища й активності. Визначальна роль у цьому процесі належить соціуму, який створює відповідні умови для діяльності особистості.

Разом з тим слід враховувати, що взаємозв'язок між особистістю і суспільством залежить також від індивідуальної життєдіяльності особистості, так само як від потреб і можливостей суспільства, від того, які умови створені в ньому для спілкування і виокремлення особистості, для її самотворчості.

Необхідно також враховувати можливість загострення взаємин між особистістю і суспільством, особливо під час кризових явищ у соціальній системі, в умовах ослаблення керованості соці­альними процесами чи їх неефективності. Ці процеси нині властиві нашому суспільству і відображаються, в першу чергу, в ціннісній і практичній переорієнтації в області економіки, політики і духовної сфери.

Зміна ціннісних орієнтирів, порушення балансу інтересів викликають в особистості відчуття соціальної незахищеності і, як наслідок, орієнтацію на індивідуальне виживання ("кожний за себе, один Бог за всіх"), посилення групового егоїзму, тобто спроб захистити індивідуальні інтереси, спираючись на інтереси групові, причому будь-якими засобами. І нарешті, відбувається посилення стихійного процесу порівняння майнового стану різних груп у суспільстві, внаслідок чого виникають особливо агресивні типи поведінки.

16. Поняття свободи і відповідальності

Свобода особистості - це і питання про свободу волі, і про вибір, і про взаємозв'язок різних компонентів структури особистості: вольового, раціонального, ціннісного. Свобода характеризує сутність людини і її існування, що полягають у можливості мислити і діяти у відповідності зі своїми уявленнями і бажаннями.

Концепція свободи особи Іммануїла Канта і досі в філософії має велике теоретичне і гуманістичне значення, впливає суттєво на дальший пошук напрямку. Іммануїл Кант майже першим в історії філософії обґрунтував принципову різницю між причинністю духовного світу особи і причинністю світу зовнішнього, природно-матеріального. Людина, за Іммануїлом Кантом, не є тільки чуттєво-природна істота, а, по-перше, істота розумна і моральна. І як раз такій якості людини притаманна незалежність від визначальних причин світу зовнішньої необхідності. Ця незалежність і складає свободу людини.

Оригінальну концепцію свободи волі особи створив один з найві-доміших представників екзистенціального напрямку в філософії Жан Поль Сартр. На його думку, суть людини - це задум, проект, майбутнє.

Видатний філософ Микола Бердяев є відомим теоретиком свободи людини. У центрі філософської концепції - особа в усій різноманітності її духовного життя. Особа розуміється філософом не як мала частина соціального цілого (держави, роду, соціальної групи), а як всесвіт-універсум, мікрокосм. Важливо, що особа не просто маленька копія величезного понадчуттєвого світу, а й абсолютна цінність світу.

Свобода особи завжди передбачає і її відповідальності. Якщо свобода означає для особистості можливість вибору тієї чи іншої форми дії в конкретній ситуації на основі пізнаної необхідності, то

відповідальність - це здатність особистості приймати рішення, що відповідають обставинам, передбачати наслідки своїх дій і, нарешті, особистість повинна нести відповідальність перед кимось - перед суспільством, судом, начальником, Богом або своєю власною совістю.

Етику відповідальності започатковує М. Вебер(«Протестантська етика і дух капіталізму»), а в ХХ ст. на засадах онтології вона розробляється Г. Йонасом .

Етика відповідальності пов'язує відповідальність не лише з дотриманням певних приписів, а й вимагає зважати на передбачувані наслідки діяльності. За переконанням Г. Йонаса вона є етикою майбутнього, а її обґрунтування здійснюється на засадах евристики страху, зокрема страху самознищення людства і всього живого.