1.3. Типологія інтертекстуальних елементів і зв'язків

Інтертекстуальність вивчається вже декілька десятиліть, тим не менш класифікація інтертекстуальних елементів і міжтекстових зв'язків, що їх пов'язують, як і раніше залишається проблемним питанням. Найбільш послідовними дослідниками в питаннях типологізації інтертекстуальних елементів залишаються П.Х. Тороп та Ж. Женетт.

Ж. Женетт разработал классификацию типов взаимодействия культурных кодов в тексте, порождающих различные разновидности интертекстуальности. Он выделяет собственно интертекстуальность, паратекстуаль-ность, метатекстуальность, гипертекстуальность, архитекстуальность. Так, собственно интертекстуальность предполагает соприсутствие в одном тексте других текстов в виде цитат, аллюзий, плагиата и т. д. Паратекстуаль-ность возникает как отношение текста к своей части (заглавию, эпиграфу, вставной части и т. д.). Явление метатекстуальности получает выражение в форме вариаций, римейка, ритейка и др. Гипертекстуальность основана на пародийном перекодировании цитируемых источников. Понятие архитекстуальность служит для обозначения жанровых связей текстов. Все эти типы интертекстуальности могут совмещаться в пределах одного текста, что повышает степень его многозначности.

Власне інтертекстуальні елементи, що утворюють конструкції "текст у тексті", включають у себе цитати й алюзії. Поняття "цитата" підходить для позначення відтворення в тексті одного і більше компонентів прецедентного тексту. Цитата націлена на впізнавання, тому найчистішою формою цитування є атрибутовані цитати, які відтворюють фрагмент будь-якого тексту з обов’язковим посиланням на його прототекст та з маркуванням у вигляді "залабковування". Іншим видом є неатрибутовані цитати, які вводяться у твір без графічного маркування та посилання на свій прототекст. Якщо ж моменту впізнання немає, то “чуже слово” у власне авторському тексті повністю асимілюється, не породжуючи імпліцитні смисли. І. В. Фоменко справедливо зазначає, що “важливою є не точність цитування, а впізнання цитати. Важливо, щоб читач почув “чужий голос”, і тоді не лише саму цитату можна сприйняти в узагальнено-символічному значенні, але й увесь авторський текст збагатиться за рахунок тексту-джерела. Цитата стає немов представником чужого тексту, механізмом запуску асоціацій” (Статкевич) [8:499].

Посилання-референція, як і цитата, є експліцитною формою (Явно, відкрито виражений, доступний зовнішньому спостереженню) інтертекстуальності. Однак у цьому випадку текст, на який посилається автор, безпосередньо не присутній в його власному творі. Отже, до цієї форми інтертекстуальності звертаються, коли потрібно лише направити читача до іншого тексту, не подаючи його дослівно.

До власне інтертекстуального елемента, що створює конструкції "текст у тексті", належать і алюзії. Алюзія - запозичення певних елементів прецедентного тексту, за якими відбувається їх впізнавання у інтертекст, де і здійснюється їх предикація. Алюзію також часто порівнюють з цитатою, але на зовсім інших засадах: вона позбавлена буквальності та експліцитності. Алюзія по-іншому діє на пам’ять чи інтелект читача, не порушуючи при цьому безперервність тексту; вона виходить за рамки інтертекстуальності. Цитуватися можуть тільки літературні твори, так за допомогою алюзії можна відсилати читача до історії, міфології та загалом до різних культурних пластів.

А. Мор’є поділяє алюзії за формальною ознакою на номінальні, які виражаються іменем чи назвою, та вербальні, представлені у більшому відрізку тексту [10:38–44] (Статкевич). Відповідно до джерела запозичення, алюзії прийнято поділяти на біблійні, міфологічні, історичні, побутові та літературні.

Ще один прояв інтертекстуальності – ремінісценція. Ремінісценцію, як форму інтертекстуальності, в науковій літературі визначено як “відчутний у літературному творі відгомін іншого літературного твору, що виявляється у подібності композиції, стилістики, фразеології тощо. Це – авторське нагадування читачеві про більш ранні літературні факти та їх текстові компоненти". В. Халізєєв розуміє під ремінісценцією “образи літератури в літературі”. Ремінісценція виникає внаслідок сильного впливу на нього творів інших письменників [1:138]. Роль ремінісценції у творі різноманітна. Автор може вдаватися до цього прийому, щоб 1) засвідчити своє поклоніння перед авторитетним попередником; 2) продемонструвати власне учнівство; 3) переосмислити традицію на новому етапі культурно-історичного розвитку; 4) вступити в полеміку (як правило, з класиком); 5) створити пародію. Статкевич

Потрібно розмежовувати алюзії та ремінісценції оскільки ці поняття дотичні. Алюзія – це натяк, але не обов’язково на подію, а може бути й на твір; до певного джерела чи явища; ремінісценція ж - це усвідомлене чи неусвідомлене відтворення автором знайомої конструкції з іншого художнього твору [2:240] (Статкевич).

Реалія (від лат REALІS - істинний, дійсний, речовий) - предмет, річ, факт, соціальний процес, явище, що існують в реальному житті. Реалії – це також інтертекстуальні елементи, що з'єднують факти життя і тексти про них. Інтертестуальність реалії залежить від ступеня насиченості інформацією культурно-історичного плану, що відносить її до розряду соціально значущих, і виявляється трьома способами: через розкриття її в коментарі (“текст у тексті”); за допомогою її використання як денотата алюзії, а також як самостійного інтертекстуального елемента, коли читач добре знається на іменах багатьох історичних діячів та зв'язаних з ними конотаціях.

***

У типології виділяються "центонні тексти". "Центонні тексти являють собою цілий комплекс алюзій і цитат (в більшості неатрибутованних), і йдеться не про запровадження окремих інтертекстів, а про створення якогось складного мовного іносказання, всередині якого семантичні зв'язки визначаються літературними асоціаціями" [20; 31] .

Два текти можуть знаходитися між собою у відношенні деривації: двома основними типами останньої є пародія та стилізація. В основі першої лежить трансформація, в основі другої – імітація "гіпотексту".

? ПРО ПАРОДІЮ

Стилізація. При стилізації вихідний текст не піддається змінам, імітується лише його стиль, тому при такого роду наслідуваннях вибір предмета не має значення. На відміну від пародії, імітація стилю не має на увазі буквального відтворення тексту. Коли імітація полягає в наслідуванні стилю, то вона має формальний характер і зовсім не передбачає збереження сюжету твору, який імітується. До того ж об'єктом стилізації є не конкретний твір, а стиль автора в цілому, загальні особливості якого можна вибрати з будь-яких його книг. Отже, головна відмінність стилізації та наслідування: літературний твір називають "стилізацією", якщо він більше схожий на наслідування, ніж на оригінальність, і автор тою чи іншою мірою розуміння відтворює написаний раніше твір, не затьмарюючи його.

Ще один прояв відкритої інтертекстуальності - дописування "чужого" тексту.

Свою свою систему класифікації інтертекстуальних зв'язків і елементів запропонувала Н. А. Фатєєвої, яка виділила типологічно шість класів інтертекстуальних елементів [19,42], які обслуговують різні види міжтекстових зв'язків:

1)власне інтертекстуальність, конструкція "текст у тексті", що включає цитати й алюзії;

2)паратекстуальність, що характеризується співвідношеннями "заголовок-текст", "епіграф – текст";

3)метатекстуальність, що характеризується створенням конструкцій "текст про текст";

4)гіпертекстуальність, що характеризується створенням пародій на прецедентні тексти;

5)архітекстуальність, що характеризується жанровим зв'язком текстів;

6)інтертекстуальні явища: інтертекст як троп, інтермедіальні тропи, запозичення прийому, впливи в області стилю.

У типології, запропонованій Н. А. Фатєєвою [20;25-36] виділяють паратекстуальність, або відношення тексту до свого заголовку, епіграфу, післямови. Заголовок містить у собі програму літературного твору і ключ до його розуміння. У зовнішньому прояві заголовок постає як метатекст по відношенню до самого тексту, у внутрішньому - як субтекст єдиного цілого тексту. Тому, коли заголовок виступає як цитата в "чужому" тексті, він є інтертекстом, відкритим для різних тлумачень.

Епіграф - наступний після заголовку щабель проникнення в текст, що знаходиться над текстом і співвідноситься з ним як з цілим. Сама необов'язковість епіграфа робить його особливо значущим. Як композиційний прийом епіграф виконує роль експозиції після заголовку, але перед текстом, пропонує роз'яснення або загадки для прочитання тексту в його відношенні до заголовку. Через епіграфи автор відкриває зовнішню межу тексту для інтертекстуальних зв'язків та літературно-мовних віянь напрямів різних епох, наповнюючи і розкриваючи внутрішній світ свого тексту.

Метатекстуальноість, або створення конструкцій "текст про текст", характеризує будь-який випадок інтертекстуальних зв'язків, оскільки не важливо що це - цитата, алюзія, заголовок або епіграф, - всі вони виконують функцію представлення власного тексту в "чужому" контексті. У контрастом з ними переказ, варіація, дописування чужого тексту і інтертекстуальна гра з прецедентними текстами представляють собою конструкції "текст у тексті про текст".

"Типологія інтертекстуальних елементів" Н. А. Фатєєвої виділяє також такі елементи: гіпертекстуальність, архітекстуальність та інтертекст як троп. Гіпертекстуальність є способом пародіювання одним текстом іншого. Архітекстуальність є жанровим зв'язком текстів. Крім того, інтертекст може розглядатися як троп або стилістична фігура.

Інтертекстуальність і масова література

Щоб досягнути комерційної мети, автору мас літ необхідно встановити контакт з читачем, тому основною функцією інтертексту у цьому пласті літератури дослідники визнають фатичному: за допомогою міжтекстових зв'язків визначається поле взаємодії автора і читача , спільність культурних , релігійних , політичних інтересів , встановлюються відносини свій-чужий . Алюзії , цитати стають зверненнями до певної категорії реципієнтів. Якщо читач немасової літератури має впізнати запропоновану посилання, щоб перейти в розряд « своїх» , то в масовій літературі стати «своїм» - завдання автора. Звідси принципова особливість реалізації цієї функції у вітчизняній масовій літературі : автор , апелюючи до аудиторії різновікової , багатонаціональній і багатоконфесійній , прагне урізноманітнити інтертекстуальні вставки , розширити коло залучених текс - тов- джерел.

У масовій літературі інтертекст - це не діалог автора зі світовою культурою, зі своїми літературними попередниками, що не перекличка епох, це діалог автора і читача. Таким чином, для інтертекст в масовій літературі характерний досить вузький і стійкий діапазон текстів-джерел, зниження смислового навантаження, експліцитно посилань.

(http://utopiya.spb.ru/index.php?option=com_content&view=article&id=2923:2012-01-19-00-04-32&catid=113:-7&Itemid=192)

Розділ II. інтертекстуальні зв'язки в романі б.вербера «імперія янголів»