Istoriya_Ukrayinskoyi_Literaturi_Tom_2
.pdfписьменника). Його стихія — гра, лукава, невимушена, за хоплююча. Це-стосується як його поезії, так і прози. Такою грою в повісті «Суперклей Христофора Тюлькіна, або Вас викрито, здавайтеся!» є гра в детектив. Автор і не намагаєть ся переконати читача в правдоподібності того, про що пише. Навпаки, він щоразу підкреслює вигаданість, штучність, «літературність» ситуацій та характерів — це робиться здебільшого шляхом доведення малоймовірного до абсурд ного.
Доробок А. Качана не такий осяжний, але шлях його в дитячій поезії — надзвичайно продуктивний. Це ознайом лення маленького читача з метафорою, епітетом, подорож у світ слова, розкриття його первісного змісту й вічної краси.
До ласкавого сонця Що прогнало мороз, Відчинились віконця На гілках абрикос.
Виглядають, як діти, Із віконець в садах Абрикосові квіти З молоком на вустах.
Вічну тему продовження роду, спадкоємності поколінь, краси відродження життя автор розкриває зрозумілою ді тям, але зовсім не спрощеною метафорою. Тематично поезія
А.Качана взагалі — про речі питомі, суттєві.
Зпочатком перебудови в дитячу літературу повертається заборонена раніше спадщина. Виходять твори М. Вороного, Б.-І. Антонича, Олександра Олеся, А. Кащенка, В. Винниченка, Олени Пчілки, М. Йогансена, антології прози та пое зії 20—30-х років. Більшість цих видань відзначалися висо ким художнім рівнем, вони істотно змінили художні критерії літератури для дітей. Ці перевидання свідчать про наявність справді потужних традицій, на яких може базуватися нова якість, нові твори.
Втім, більш або менш достовірної соціологічної інфор мації про сприйняття дітьми адресованих їм творів немає. Немає й послідовної, концептуальної критики дитячої літе ратури. Провідні критичні метри до цієї галузі красного письменства майже не зверталися. Доробку нечисленних критиків дитячої літератури не вистачало й на повноцінне комплектування щорічника «Література. Діти. Час». Відпо відно склалася практика критичного «самообслуговування» дитячих письменників. Звідси — компліментарність, брак фахового аналізу творів, наукового вивчення, цілісної тео рії дитячої літератури.
Розвиток літератури для дітей протягом століття був ди скретним. Реалізм, національно-визвольна й загальноде мократична спрямованість, героїчні спроби прорвати кордо ни, подолати заборони, знайти читача, стати масовою й по пулярною — в дореволюційні роки. Вибух масовості, розга лужені пошуки нових виражальних засобів і в той же час заборона казки, «авантурності», романтики — у 20-ті роки. Посилення дидактизму дитячої літератури в ЗО—40-ві роки відбувалося за рахунок художності. Догматизовані приписи соціалістичного реалізму особливо руйнівний вплив справи ли на літературу для дітей. З виду художньої творчості вона перетворилася просто на знаряддя виховання підростаючого покоління в дусі, який тогочасна система вважала найпотрібнішим для майбутнього.
Вихід із цієї тупикової ситуації намітився наприкінці 50-х — початку 60-х років, коли в літературу влилися нові сили. Кращі письменники намагаються говорити з дітьми про вічні, загальнолюдські проблеми, хоч більшість прагне експлуатувати зужиті педагогічні принципи, служить партії й соціалістичному реалізмові, а не літературі й дітям. Тим ціннішим є доробок поетів і прозаїків, які намагалися — відверто або шляхом метафоризації, прихованих компромі сів — протистояти загальній тенденції до пригнічення осо бистості, нівелювання людського в людині.
Дидактизм дитячої літератури робить її цілком залеж ною від суспільства. Що прагматичніше суспільство ставить ся до дитячої літератури, що беззастережніше прагне поста вити її собі на службу, то менший ефект це дає. Хоча на певному етапі може скластися враження, що система су спільство — література для дітей — необхідний моральнопсихологічний тип молодої людини — функціонує успішно. І що дужче ця ілюзія оволодіває суспільством, то гіркіші плоди, то безнадійнішою виявляється прірва між поколін нями.
469
ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО І КРИТИКА
У часи так званої «хрущовської відлиги», що настала після XX з'їзду КПРС, радянське суспільство лиш вибило
ТЮреМНу П е р е г о р о д к у , ЩОб ОПИНИТИСЯ В ІНШІЙ К а м е р і ЦІЄЇ
в'язниці. Хоча зовні, коли говорити саме про критику й істо рію літератури, все поставало ніби в Дусі назрілих, як тоді наголошували, потреб: щорічник «Радянське літератур рознавство» перетворено на двомісячник (1957), а згодом -+• і на місячник (1958). Отже, з'явилася можливість для широ кого й оперативнішого осмислення питань історії, теорії та критики художньої літератури. Крім того, разом з рег абілітацією багатьох репресованих чи просто викреслених з літератури письменників почали готувати до видання їхні твори, та публікувати про них статті й монографії '. Як певне досягнення сприймалася можливість обговорення проблем різностилля методу радянської літератури. Так, Л. Новиченко видав у 1959 р. книжку «Про різноманітність худож ніх форм і стилів у літературі соціалістичного реалізму».
Але дозволеною для публікації й осмислення була лише та частина спадщини реабілітованих письменників, яка мог ла «підтверджувати» правильність більшовицької доктрини протягом її існування. Спрацьовував, отже, впроваджений раніше суто ідеологічний принцип оцінки літературних явищ і водночас робилися застереження, що будь-які відступи од нього неприпустимі.
Думка про право на існування лише мистецтва з соціа лістичною (комуністичною) ідеєю послідовно проводилась як науковим та навчальним літературознавством, так і на самперед літературознавством популярним, розрахованим на якнайширшого читача — в брошурах товариства «Знан ня», збірниках критичних нарисів «Українські радянські письменники», літературних оглядах і рецензіях у масовій періодиці тощо".
Світова художня громадськість була глибоко занепокоє на станом справ у галузі творчості в радянському суспільст-
' Новиченко Л. Мирослав Ірчан. К-, 1958; Сиротюк М. Іван Микитенко. К-, 1959; Килимник О. Григорій Епік. К., 1960 та ін.
462
ві. Виступаючи 14 грудня 1957 р. в Шведському університеті після вручення Нобелівської премії, Альбер Камю сказав «...З одного боку, заперечується й проклинається все НЄС0 ціалістичне, з іншого — вихваляється те, що є або стане ( 0 ціалістичним. Ця естетика, намагаючись бути реалістичною, стає відтак новим ідеалізмом, таким же безплідним для справжнього художника, як і буржуазний ідеалізм. Реаль ність уперто й послідовно не підноситься до найвищого рангу, щоб її легше було усунути. Мистецтво в таких умовах зводиться нанівець. Воно — служить, і навіть більше — прислужує» '.
1956 р. в Нью-Йорку вийшла «Історія української літера тури» Д. Чижевського (видано Українською вільною ака демією наук у США і Науковим товариством імені Шевченка в Америці за матеріальною допомогою Східно-Європейсько- го фонду). Через рік — 1957 р.— Колумбійський університет (США) випустив у світ англійською мовою ґрунтовну мо нографію Ю. Луцького «Літературна політика в Радянській Україні 1917—1934 рр.». На ці видання передовиця «Ра дянського літературознавства» (№ 5, 1957) «Наш прапор — комуністична ідейність» відреагувала відповідно: «го резвісна» «Історія...», «писанина», «наклеп», «брехня» тощо.
Насправді ж у роботі Д. Чижевського українська літера тура («від початків і до доби реалізму») розглядається з по зицій її естетичної вартості й стильової динаміки. У науко вому розумінні — це один із найпродуктивніших підходів до творчості як до самодостатньої, іманентної діяльності людського духу, естетичного осмислення світу. Звернувшись саме до такого способу «читання» історії української літера тури, Д. Чижевський започатковував, по суті, новий етап у відродженні українського наукового літературознавства після репресивного знищення таких учених, як М. Зеров чи П. Филипович, після запроторення до спецсховищ істори- ко-літературних праць М. Грушевського, М. Возняка і С. Єфремова, після виїзду за кордон Л. Білецького та мо лодших за нього дослідників. Д. Чижевський використав до сягнення різних літературознавчих «шкіл» української нау ки й запропонував такий курс «Історії...», який би мав водночас і наукове, і навчально-популярне значення.
Є в «Історії...» Д. Чижевського і ряд полемічних момен тів, але конструктивний зміст її визначають, звичайно, не вони; головне, що ця праця стала новою сторінкою науково го осмислення української літератури.
На «материковій» Україні ще довго триватиме період «ідеологічного» літературознавства. Однак у його надрах
Камю А. Диалог с глухими? // Слово. 1991. С. 85.
463
поволі визрівали зародки нових підходів, і перший поштовх^ тут належав окремим критичним виступам «шістдесятників» (І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська), які вносили в критику й літературознавство нові виміри й критерії, відчутно їх демократизували й «націоналізували». Очевидним було прагнення до більшої об'єктивності, науко вості, гостроти порушення естетичних проблем, зокрема й національної самобутності української літератури, і в численних інших дослідників, що дебютували в ті роки й більшою чи меншою мірою підтримали започаткований про відними «шістдесятниками» напрям (Г. Аврахов, Ю. Барабаш, І. Зуб, В. Дончик, В. Іванисенко, М. Ільницький, П. Кононенко, М. Косів, Л. Махновець, Л. Сеник, П. Сердюк, Г. Сивокінь, С. Тельнюк, В. Фащенко, А. Шевченко та ін.).
Певні риси такого прагнення проступали і в окремих роз ділах переробленого й доповненого другого тому «Історії української літератури» (1957), що вийшов 1964 р. у видав ництві «Наукова думка» під назвою «Історія української радянської літератури». Тут (хай і на рівні публіцистичних проголошень) робилася спроба не лише дати більш-менш повний огляд літературного процесу України в пореволюційну епоху, а й дещо в ньому переосмислити. Так, у примітці до аналізу творчості Г. Косинки автори «Історії...» зазнача ли,, що своїм новим поглядом на письменника вони «виправ ляють помилкову оцінку її, подану в виданні 1957 р.» '. Так само можна було сказати й про М. Ірчана чи ,М. Куліша, О. Слісаренка чи Є. Плужника, твори яких у виданні «Істо рії...» 1957 р. також здобувалися лише на негативні оцінки. Щоправда, подекуди пропонувався лише інший, менш вуль гарний варіант у «дозволених» ідеологічних рамках. Як на слідок, частина новелістики Г. Косинки відривалась од літпроцесу, бо вона не містила «утвердження радянської дійсності» (121); головні п'єси М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло» чи «Патетична соната» не згадува лися, ніби їх не існувало, про творчість М. Зерова мовилося як про «холодні античні стилізації» (113); в поезії Т. Осьмачки помічався лише «неврастенічно-лютий клекіт» (113); у прозі В. Підмогильного, який нібито стверджував песи^ містичну думку про «вічність» і «непоборність» грубо-егоїс^ тичного, хижацького начала в людині, на перший план ви^ носилися «традиції буржуазно-декадентської, натуралістич ної за методом літератури» (141, 143), не кажучи вже про М. Хвильового, творчість якого на ранньому етапі була прой-
1 Історія української радянської літератури. К-, 1964. С. 122. (Далі
посилання подаються в тексті). |
. . |
. |
464 |
|
|
нята, як сказано тут, «фальшивою ідеалізацією < гихійної а згодом позначена «глибоким розладом автора і рядні кою дійсністю» й захопленням «достоєвщиною и гірі
розумінні», а також перегукувалася з «ренегатськими творе ми» В. Винниченка та несла націонал-ухильпищ.кі Ідеї «української буржуазії» (125—126).
Принциповим було прагнення авторів «Історії...» ЙТИ синтетичним шляхом в осмисленні літературного процесу, тобто — поєднання характеристик творчості окремо взятого письменника і літературного процесу загалом. У виданні справді існували і оглядові (загальні), і портретні розділи. Порівняно з попередніми «Історіями...» тут уперше вміщува лися портрети О. Довженка й М. Стельмаха. Заявлені були у виданні (хоча й без ґрунтовного аналізу доробку) також імена окремих «шістдесятників» (Д. Павличко, Ліна Ко стенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, Є. Гуцало та ін.) і відбито деякі штрихи тих критичних дискусій, які ви никали в тогочасній періодиці, велися в монографіях і збірниках статей, присвячених сучасному літературному про цесові, й у цілому трималися «берегів» соцреалізму, хоч і ма ли окремі прориви до правди, до професійної розмови. Та кою була, зокрема, й дискусія про героя літератури, масшта би якої на рубежі 50—60-х років сягнули всієї союзної пе ріодики, її зміст позначився на таких тогочасних книжках, як «Звичайна людина» чи міщанин?» І. Дзюби (1959), «Про багатство літератури» Л. Новиченка (1959), «Образ нашого сучасника», «За законами краси» Б. Буряка (1960, 1963), «Поезія, людина, сучасність» В. Іванисенка (1961), «Третє цвітіння» В. П'янова (1963), «Сучасність кличе» І. Доро шенка (1962), «В пошуках героя» К. Волинського (1964), «Життєва переконливість героя» Г. Сивоконя (1965), «Лю дина творить добро» В. Брюггена (1966), «Людяність, прав да, краса» П. Мисника (1966) та ін.
Якого ж літературного героя мала на увазі тогочасна критика й чому про нього треба було дискутувати? Слід від значити кілька аспектів у тій дискусії. Помітно, по-перше, характерний акцент на тому, що герой сучасної літератури не може бути виключно носієм позитивних якостей, оскіль ки «поруч з позитивним у нашому суспільстві живе і нега тивне» '. По-друге, неодноразово підкреслювалося, що свого героя письменники повинні показувати не лише діяльним у виробництві, а й цікавим в особистому житті, багатим духов но (одна зі статей згаданої книжки І. Дзюби мала назву «За духовно багатого героя»). Ще один характерний аспект
1 Буряк Б. За законами краси. К.., 1960. С. 10.
465