pavlo-zagrebelniy-divo

більшим гріхом був би непослух, тому інок, з сльозами на очах, став жувати ненависного птаха, і тоді, коли демони спокуси розривали йому нутро і він уже готовий був проковтнути перший смачний шматок, Симеон закричав до нього: «Досить з тебе, виплюнь ти, ненажеро! Бо не стачить голубів усього Константинополя, щоб набити твоє черево!»

Потім Симеон вирішив увести в монастирі культ свого духовного отця, блаженного монаха, в якого колись учився. Він написав його житіє, склав гімни на його честь, звелів намалювати безліч ікон, встановив два свята на рік на честь нового святого і до того вимучив іноків новими та новими вигадками, що ті, хоч які терпеливі, обурилися й повстали проти ігумена. Під час вранішньої служби, коли ігумен став читати катехізис, іноки розідрали на собі одіж, з страшним криком кинулися на Симеона, загрожуючи розтерзати його; ігумен насилу встиг сховатися в ризниці, тоді іноки розламали запори монастирської брами, подалися до Софії, де силоміць пробилися до патріарха й стали скаржитися, але патріарх, ясна річ, став на бік ігумена; покарано було іноків, однак і Симеону після того довелося покинути Константинополь. Так опинився він на острові.

Острів так і називався: Пелагос, тобто острів, ще інші називали його Піли, що значило - ворота, хоч, здається, ніякими воротами він не слугував, не замикав ніякого проходу, лежав посеред моря, далеко від звичних шляхів, самотній і дикий. І якщо пристати до думки, що бог створив світ, то цей острів мав з'явитися в кінці третього дня творіння, коли розокремлю-валися суходіл і море, і бог дослужився цим місцем, щоб поскидати сюди все' каміняччя, яке не вмістилося на суші; тут були камені чорні й сірі, рожеві й білі, були гострі й шпичасті, мов ікла небачених хижаків, були схожі на підхмарні собори, на велетенські столи, за якими хіба що засядуть чорні ангели в день страшного суду; камені бриласто громадилися просто з морської води, повсюди нависали важкою погрозою над кож-. ним, хто наважувався поткнутися до камінного покидища, одні камені були зойком пропеченої сонцем землі, другі - болісним стогоном розбиваного об гостряки скель моря, ще треті затаювалися в гнітючому мовчанні. Все було марно серед цього каміння: зеленість рослин, дзюркотіння води, людська мова. Та й не росло на острові нічого. Тільки смокви вчіплювалися своїми коренями в щонайменшу щілину поміж каменями, та ще було одне гранатове деревце, здається, геть позбавлене листя і впродовж цілого року вкрите водночас плодами й чарівливої краси квітами - дивна примха природи, створена мовби в

Загребельний П. А.: Диво / 421

противагу мертвому каменю. А вода виступала в двох місцях, ніби чиїсь сльози, може, навіть висльозювалося те каміння, така мертва непорушність була в тій воді. Що ж до людей, то, пригнічені каменем, вони чи й насмілювалися вимовити бодай слово за день, а коли й мовлено було, та майже нечутно, так що вгадувано значення з порухів губ, здебільшого ж обходилися простими жестами, бо життя було тут просте і не вимагало складнощів, для залагодження яких, власне, й створене слово.

Рибальське селище теж було - всуціль камень. Сірі будиночки, невідомоким і коли поставлені, тісно притулені один до одного - щоб погладити сусідову доньку по плечу, досить простягнути руку; морю підставлені глухі стіни, вузька вуличка падає з селища вниз до оточеної високими прямовисними стінами бухти, де бережуться рибальські човни, довгі, чорні, давні-пре-давні, хтозна й як зроблені, мовби подаровані рибалкам мало не самим богом, бо ніхто не чув, щоб на острові будь-коли росло бодай одне дерево, придатне для роблення човна, ніхто також не пам'ятав, щоб коли-небудь з'явився тут човен новий; човни існували завжди, вони були вічні, як острів, їх не більшало, але й не меншало; якщо котрийсь з рибалок гинув далеко в морі, то хвилі згодом прибивали перевернутого човна до берега, люди виловлювали його, він слугував новим поколінням. Так між людьми й морем встановилася постійно триваюча виміна; час від часу люди віддавали в пожертву мореві чиєсь життя, і море, вдовольнившись ненадовго, повертало людям їхній човен, давало рибу для їжі й водорості для підстилок у хижах і на вбрання.

Не було тут богів, бо найпершими святощами для людей ставали камінь і море, а потім - човни; з живих істот шанувалися тільки риби, про них співано гімнів і пісень, рибам поклонялися, їх витісували з каменю й ставили понад морем, ніби вказівники для спрямування вітрів, які мали приганяти до острова косяки риб живих; між вітрами й рибою існував природний, містичної сили зв'язок, тому вітри теж шановано, а ще в шанобі були дощі, які наповнювали солодкою, м'якою водою місткі цистерни, вирубані людьми в камені.

Поза цим, а може, саме завдяки цьому, острів міг бути залічений до наймальовничішого закутка світу. Навіть більше: острів без вагань треба було назвати найкрасивішим на світі, дринаймні так вважали рибалки; і слід признати їм слушність, бо світ для них обмежувався тільки островом. Іншого не знали.

Здавалось би, закинуті в кам'яну самотність, Агапітові ант-ропоси мали шукати захистку в здруженні. Та виявилося, що.камінь робить людей твердими і розокремлює їх тим більше,

Загребельний П. А.: Диво / 422

тім довше вони тут живуть.

- Дружба? - потрясав своєю патерицею маленький ігумен Симеон. - Потяг до базікання і совокупного обжирання, від якого чоловік стає свинею!

Він готов був, якби міг, навіть годувати тут людей камінням у своїй зачерствілості душевній і ненависті до всього живого. Монастир ввижався йому не знесений над островом під самі хмари, а заглибленим у кам'яні надра. Ігумен забракував послідовно всі пропозиції щодо будівництва: і Гієронову, і переказану Агапітову, і запропоновану обезом Даміаном; тоді ваяв-ея до справи Сивоок, він згадав дерево, живе, тепле, довірливе дерево своєї рідної землі, він подумав, що можна б споруджувати монастирські будівлі з каменю, тим часом вважаючи, ніби будуєш з дерева. Ніхто не міг розгадати того Сивоокового задуму, навіть перси й сірійці, нащо вже призвичаєні до підземного будування, тільки знизували плечима, коли примушувано їх довбатися в глиб острова. Вони звикли видобувати з щонайменшої вибудови користь, в їхніх землях, скупих на воду, сто-товано підземелля найперше для водоводів, царські палаци, святилища ставлено завжди так, що попід ними пропускалася або ж ціла річка, або принаймні струмок чи підземне джерело, тільки десь у сліпих закутках підземель муровано кам'яні міш-і ки для небезпечних державних в'язнів, але то не було головною метою будівництва; тут же ігуменові запраглося ставити монастир мовби на суцільній кам'яній в'язниці, а чи хотів він усе загнати в глибину: іноцькі келії, трапезну, комори, тільки церква мала вивищуватися над заплутаними катакомбами; але й церква своїм виглядом виходила за межі звичних уявлень - на противагу суворості й аскетизму загнаного в камінь монастиря, малювалася Сивоокові легкою, ловкою, мов писанка, вся в кам'яних візерунках, які годилося б вичаровувати хіба що в дереві. Ось так будувалося десь у його рідній землі: заглиблювалися в теплий материк, а зверху ставили споруди з дерева, змагаючись у витівках і майстерності з самою природою. Там на було суворості каменю, дерево об'єднувало людей, Сивоокові захотілося перенести в камінь душу дерева, ніде більше йому б.цього ніхто не дозволив, а тут складалося все на користь: дивакуватий ігумен, відсутність Агапіта, камінна голість острова, яка вимагала прикрашення, може, не так для суворих іноць-.ких душ, як для того бога, якому вони тут зготовлялися служити, Може, то були хитрощі Сивоокові, може, хотів вибудувати батиню, схожу на спалений князем Володимиром поганськиїі храм-писанку в Радогості, камінний

Загребельний П. А.: Диво / 423

натяк на давно минуле,. втрачене, мабуть, назавжди, нагадати самому собі про землю, яку топтав дитячими ще ногами, землю іноді й загрозливу, хододну; але то забулося тепер, згадувалася вона завжди теплою, м'якою, ласкавою, снилася ночами, ввижалася в понадморській дмді, в розпеченості марева над каменем; він частіше став співати своїх руських пісень, вганяючи в подив ромеїв, розумів, що туга за рідною землею викликана осамотненням, від якого тут ддваково всі страждали, але рятуватися від якого ніхто не вмів, (натомість кожен ставав дедалі більшим відлюдьком.

Сивоок теж часто вимандровував у пустельність острова, тинявся понад морем, там вимріював свій врубаний у камінь монастир і візерунчастий храм над ним, прикрашений мозаїками в двох панівних барвах: зеленій і синій - барви моря й неба, у двох стихій, в змаганні з якими жив острів; мозаїчну композицію усталив сам ігумен, для нього мистецтво не важило нічого, і він діяв у твердому переконанні, що вимагає тої чи іншої композиції не він, бідний і упосліджений черв'як, званий Симеоном, а всемогутній господь, в його уявленні про всі справи земні бог, вимагав навіть точно визначених барв. Але тут Сивоок мав уже свою думку й свої наміри, в ньому, як завжди перед початком роботи, народжувалася непохитна впертість, він ходив понад берегом моря, підсвідомо визбирував нові й нові відтіння зеленого, синього, голубого, марилася йому барва трав'яниста, хоч жодної травинки не було серед каміння, висвічувалася з передвечірніх глибин моря лазуровість, холодна зеленість патини і м'яких мохів виникала на зміну сірокамінній барві, що затоплювала острів, ніби м'який дим; він відчував у собі дивне могуття; ось, зібравши всі барви моря і неба, він вихлюпне їх навознесений над островом камінь, і камінь оживе, засяє, в нього вселиться душа, як у зелене дерево, станеться чудо, якого ні зміг доконати сам Всевишній в день творіння, - така сила художника. Тож слався, художницьке вміння, з яким ніщо в світі не порівняється ніколи!

В своїх мандрах Сивоок несподівано натрапив на дівчину. Побачив її спершу здалеку. Ходила понад тими самими урвищами, що й він, так само спускалася до води, дерлася на стрімчаки скель, видно, мала якесь діло її наміри не могли збігатися або хоч перехрещуватися з намірами Сивооковими), промайнула перед ним і зникла, а він не став ні наздоганяти її, ні ждати повернення; але незабаром сталося так, що знов спіткав дівчину в тих самих місцях, уникнути зустрічі вже не міг, їхйі стежки все ж перехрестилися, вони зустрілися коло самої води, під зволоженою диханням моря сірою скелею;

Загребельний П. А.: Диво / 424

зустріч мало скидалася на зустріч Одіссея і Навсикаї, дівчина не простягла йому дазустріч рук, вона пройшла повз Сивоока, мовби він був одним з тисяч каменів, вона йшла, мов сліпа, ступала обережной повільно, потім, знов, як сліпа, простягла руки до моря, глибоко зітхнула й тихо промовила:

- Іс-са!

Мала на собі зовсім мало з одягу: грубо плетений з морської вибіленої трави мішок, який тримався в неї на одному плечі, голорука, голонога, тонка, з довгою шиєю, з сухою тонкою спиною, яка вгадувалася навіть під широким трав'яним міхом, чорне волосся буйно спускалося на плечі, брудне, мабуть, ніколи не вмиване обличчя, важко й сказати - гарне чи погане, брудні руки, ще брудніші, в струпах і ранах, ноги, на яких дівчина не мала навіть дерев'яних сандалій, що захищали б її від ударів об камені.

-Здрастуй! - сказав їй Сивоок. - Ти хто така?

-Ic-ca! - не слухаючи його, шептала своє дівчина. Він підійшов до неї, доторкнувся до руки.

-Хто ти?

-Іс-са! - сказала вона до моря, потім поглянула на Сивоока, посміхнулася чи то до нього, чи просто до самої себе, чи до каменів під ногами, бо посмішку свою супроводила якимсь болісно-покірним схиленням голови.

-Хоч би вмилася, - жартома сказав Сивоок, - море коло ніг, а ноги брудні. Хіба не соромно? Дівка ж!

-Ic-ca! - так само посміхаючись, сказала дівчина.

-Та ти що: дурна, може? - Сивоок відступив од неї. Годилося б сотворити молитву, якби належав до богомільних. Бо в дівчину явно вселилися дияволи. Ну так, а що ж тоді про ігумена та його іноків, од яких теж отак не діждешся ніколи слова, хіба що їм закортить тебе вилаяти?

-Ну, гаразд, - сказав мирно Сивоок, - раз не хочеш умиватися, діло твоє. Іди собі, а я трохи покупаюсь.

-Іс-са! - прошепотіла дівчина й подерлася вгору на розпечені камені.

За тиждень зустрів її знову. Було свято переполовинений п'ятдесятниці, день, коли за роботу братися гріх, зате не гріх було Сивоокові лежати під своєю скелею, зануривши ноги в ласкаву воду, дивитися на небо, спокійно думати. Власне, й не думав ні про що. Іноді довколишня пустеля викликає таку саму порожнечу й'у тобі самому. Просто мав.приємність від непорушного лежання, від лоскоту хвиль, від тиші, від думки про те, що в затінку під каменем лежить у нього добрий окраєць ячмінного хліба й глек з червоним вином - речі, які й не

Загребельний П. А.: Диво / 425

марили-ся Одіссеєві, викинутому на берег до ніг феацької царівни. Потім помітив легку тінь, що впала на нього, тінь пересунулася трохи, зупинилася в нього на обличчі, знов пересунулася, він скосив трохи очі й побачив дівчину.

-Ти знов тут? - сказав Сивоок. - Мабуть, я захопив твоє місце? Іс-са! - сказала дівчина. Але повернута була обличчям до моря,

адо того затіненого каменя, під яким лежав хліб і встояв глек з вином.

-Ти, може, голодна? - догадався Сивоок, знаючи гаразд, що рибалки на острові хліба не мають і, здається, навіть не знають, що то є - хліб. Він поповзом добрався до каменя, взяв у ніб, подав його дівчині.- Бери їж! Відломив собі шматок, укинув у рот, став жувати, щоб показати їй, як то робиться. Але дівчина, мабуть, знала, що таке хліб, бо не стала придивлятися до Сивоокового навчання, меруній загнала в окраєць сліпучо-білі зуби, лякливо поглядаючи на чоловіка, стала їсти швидко й пожадливо.

Сивоок ждав, поки вона вгамує голод. З хлібом було покінчено вмить.

-Погані твої справи, - сказав він, - видно, несолодко живеться тобі на острові.

-Іс-са! - покірливо посміхаючись, промовила дівчина. Здається вона більше нічого й не вміла говорити. Німа чи божевільна?

-Де ти живеш? - спитав Сивоок.

Вона мовчки дивилася на нього й знов стала посміхатися. Такий біль був у тій посмішці, що Сивоокові на очі навернулися сльози.

- От лихо, - пробурмотів він, що ж з тобою робити? Може, ти заблукала? Давай я відведу до селища!

Вона без опору дала повести себе, кілька разів промовляючи своє загадкове «іс-са!», йшла за Сивооком, в селищі не відступала від нього ні на крок: вони ходили від хижі до хижі; ходили серед ув'язнених каменем людей, твердих і сірих, як камінь; люди неохоче озивалися на Сивоокові розпитування, байдуже поглядали на дівчину, ніхто її не визнавав своєю, нікому вона не була тут потрібна, ніхто не показав її пристанище, а сама вона теж його не знала, а може, й не мала зовсім, з поодиноких слів і уривчастих натяків Сивоок зрештою склав собі сяку-таку історіюцієї дівчини. Нагадувала вона історію його власного дитинства: так само зникли десь, здається, в морі батько й мати її, як зникли колись у нього, так само вибрела вона в самотину жорстокого життя, так само, видно, не мала ймення, так само блукала довго й тяжко, але не було нічиєї руки, що простяглася б до неї. В цій історії бракувало початку, власне, історії теж не було, Сивоок вигадав її сам, йому хотілося знайти в світі ще одну

Загребельний П. А.: Диво / 426

долю, схожу на його власну, нарешті не почувався він таким осамотненим, міг стати рятівником для цієї нещасної, тим самим мовби рятуючи й самого себе.

-Раз ти нічия, - сказав він до дівчини, - то, може, підемо до наших? Там у нас добрі люди. Іс-са, - сказала дівчина. Зватиму тебе Іссою, гаразд?

-Ic-ca! - вона вперте не мовила більше нічого, хоч малоймовірним видавалося, щоб не знала жодного іншого звуку. Навіть німі спроможні на більше.

-Ходімо, та як? - спитав Сивэок. Знов, як •і на березі, вона слухняно пішла за ним. Коли нікуди йти, то людина завжди слухняна.

Ігумен Симеон зустрів Іссу криком обурення.

-Не дозволю перетворити святе пристанище на місде для влягання! - підскочив до Си-воока. - Сказано ж бо…

Ісса дивилася на маленького старого чоловіка в надмірно широкому вбранні з своїм покірно-болісним усміхом. Сивоок відгорнув ігумена широкою долонею набік.

-Матимеш своє пристанище, як збудуємо, - сказав Симеонові, -

атим часом не втручайся. Ходімо, Ісса.. Показав ї.й, як треба вмивати обличчя, помив їй руки й неги. З одягу нічого не міг припасувати чоловічого. Перон порадив зшити Лесі щось з паруса. Гноки яліевалиея забачивши поблизу лихе жіноче зілля. Сямеои нахвалявся відіслати Сивоока до Константинополя на патріарший або й імператорський суд за непокірність і сваволю. Але то були нахваляння марні, бо цілий.иояастир, з його заплутаними кам'яними катакомбами й вимріяним з каменю собором, був у голові в Сивоока, більш ніхто тут не міг охопити уявою й думкою всієї будови, без Сивоока лее б зупинилося. Знав не й ігумен, але не міг стриматися в своїй зненависті до приблудної дівчини, яка загрожувала внести неспокій у товариство осамотнених відлюдьків, він.щодня паскудив прилюдно Сивоока за гріховне злягання з приблудою, чим немало дратував того. Ганебно було чути з уст святого отця те, про що Сивоок ніколи й не думав: для нього Ісса так і лишалася нещасною дівчинкою, яку він спіткав у темряві й мав вивести на освітлений шлях. Він терпляче вчив її всього найпростішого, що потрібне людині, запрагнув почути від неї бодай кілька слів, але не досягав у своїх намаганнях нічого-, Ісса знала тільки свою болісну посмішку з нахиленою покірливо головою та ще свете незбагненне, протяжливе., тихе, мов молитва, «іс-са!». Щоб не викликати глузувань, Сивоок звертався до Ісси своєю рідною мовою. Тоді однаково ніхто нічого ве розумів і могли вони думати, що дівчина своїм «іс-саі» відповідає яа його слова. Потім

Загребельний П. А.: Диво / 427

він слушно розміркував, що вчити її однаково треба з самих початків, то чому б не спробувати й справді навчити Іссу своєї мов.и? Може, видасться вона їй легшою, може, ромейські згуки венавнснг дівчині, бо серед людей цієї мови спіткали її всі нещастя, яро які розпйвісти не вміє. Так почав він вибудовувати на кам'яному острові дві химерні й дивовижні рєчп собор із камін-ного мережива і дівочу душу в звуках своєї далекої прекрасної мови, де хліб називається житом, як жаття, а вода має в собі щось від водіння, бо тільки спробуй піти за водою, то чи й вернешся, світло ж пов'язане з безмежністю світу, прониауючи його наскрізь, а дружиною зовуть жону І найвірніших охоронців володарів земних. Та невідомо, чи й могла дійти до Ісси ця багатозначність мови, дівчина, щоправда, з часом навчилася вимовляти слова, дідказувані їй Сивооком, але повторювала їх, видтю аби лиш пидчепйтися від свого набридливого навчителя. Для неї сповнеяим глибокого прихованого значення лишалося тільки, її «ісса!», вона щоразу втікала до своєї кам'яної пустелі, блукала там днями голодна, знов покривалася брудом, який, хоч і диво, личив Іссі. Сивоок вимушений був шукати її, приводити до свого пристанища, годувати, вриносити воду, лагодити подерте на шмаття вбрання Іссине; так тривало довго, дівчина опиралася, мабуть, ще дужче, ніж твердий камінь, але як різьбяр не відступається перед найтвердішим гранітом, так і Сивоок, заповзявшись повернути Іссу до життя, не шкодував ні зусиль, ні терпіння, ні уваги, але й не знати, чи вдалося б йому постати на своєму, якби події не змінили раптово свого повільного плину.

З Константинополя раз на місяць, а то й рідше, припливав корабель, привозив харч і все потрібне для продовження будівництва; для Гієрона припливала щоразу нова книга, взамін якої він одсилав назад ту, що вже мав; вія уміввимінювати потрібні йому книги, навіть перебуваючи далеко від столиці: десь у монастирських книгозбірнях мав добрих приятелів; іноді давав деякі книги й Сивоокові, але частіше розповідав прочитане свеїм антропосам. Сивоок спробував якось привести на ту бесіду й Іссу, але антропоси замурчали, мов тигри; вони боялися жіночого тіла, ця дівчина пробуджувала в них спомини про столицю, про потаємні втіхи, про дикі гуляння, коли йшло димом усе зароблене за довгі місяці тяжкої 'праці в Агапіта, тут про це не слід було й згадувати. Дівчина ж, хоч замотана в грубу парусину, яка цілком приховувала в ній усе жіноче, все ж була дівчиною, жінкою перш за все, тільки пасмо волосся, довге й звивисте, впаде їй на плече - і вже вона жінка, вже знада. То хіба ж.не ліпше ііе бачити її зовсім, не згадувати отак, як роблять це

Загребельний П. А.: Диво / 428

святі отці? Антропоси замурчали й засовалися погрозливо, Гієрон замовк, Сивоокові стало ясно, що для Ісси тут не місце, він подав їй-руку і вивів з чоловічого товариства, більше не пробуючи рискувати.

Прийшла вість про смерть імператора Василія, що прожив одміряне богом. Тепер єдиним імператором ромеїв був Константин, на два роки молодший за свого войовничого брата, і якщо Василій вичерпав свою життєвість у війнах і походах, то, розповідали тайкома, Константин рівна стільки ж витратив у гульбищах, і вже занесений над ним, як над Іродом, божий меч, і важко сказати, чи й переживе він свого старшого брата.

Але остров'ян тепер ке обходило те, що діялося в столиці. Однаково» чи два імператори, чи один. Чя вмер там хтось своєй смертю, чи йому помогли, бо мало які з візантійських імператорів оддавали богові душу без сторонньої помочі.

Здається, єдиною перевагою для антропосів, які опинилися на острові, була їхня цілковита незалежність од столиці і від їхнього Агапіта, якого стали вже й забувати.

Та ось дромона привезла від Агапіта харатью до ігумена й до Гієрона з суворим повелінням негайно відправити до Константинополя руса Сивоока, попри всю його зайнятість і попри найвищу потребу в ньому на острові, бо присутності цього варвара- в столиці вимагають царствен! інтереси. Харатья була загадкова для ігумена -й для всіх антропосів, про Сивоока не мовиться: один перехід через море - і він дізнається про все. Шкода було розлучатися з недовершеною своєю кам'яною мрією, аж тепер він зрозумів, як тяжко тут жити його товаришам, але й недобудований монастир, і антропоси, і камінні покидища не мали такої ваги в останній день перебування його на острові, як Ісса. Раптом побачив, усвідомив собі, що не може покинути дівчину тут знову в кам'яній самотності; вона теж, мабуть, знала, що загине вже остаточно без цього доброго чоловіка з сяйливою бородою й імлистими загадковими очима. Всі дні мовчала, навіть не примовляла свого «іс-са!», тільки всміхалася болісно в покірливому схиленні голови, не пробувала жодного разу втікати, не відходила від Сивоока, мовби навіть тулилася до нього, шукала в нього захисту.

-Поїдемо зі мною? - спитав її Сивоок.

-До Константинополя. Вона мовчки всміхалася.

-Там тобі буде ліпше, - сказав Сивоок. - Константинополь - великий город. Я куплю для тебе тарний одяг. Ти матимеш прикраси. Житимеш у будинку. Слухатимеш дзвони в церквах. Побачиш іподром.

Загребельний П. А.: Диво / 429

Вона слухняно пішла за ним на дромону. Ігумен Симеон плювався й посилав анафеми Сизооку. Плавці, вважаючи лихою прикметою перебування на кораблі жінки, стали кричати Сивооку, щоб він покинув свою «нечесану козу» на березі. Ісса злякано дрижала, тулилася до Сивоока, той мовчки пройшов до свого місця на носі дромони, крикнув:

-Хто зачепить її хоч пальцем, тому скручу голову! Якби не повеління негайно доставити варвара до столиці, З ним би не стали цяцькатися, а так доводилося заплющити очі на його примхи.

Однак як тільки дромона відпливла від берега й загойдалася на хвилях, як тільки смуга води, що відокремлювала корабель від острова, стала ширшати, - Ісса кинулася до одного борту, до другого, злякано заметалася по судну, побігла до корми, яка була все ж таки ближче до берега, ніж ніс. Сивоок спробував її затримати, але вона вислизнула йому з рук, на погнав тільки на кормі в ту мить, коли дівчина мало не стрибнула в воду.

-Ти чого? - грубо крикнув він, насилу втримуючи її, а во-мовчки випручувалася з його рук, важко дихала, волосся розтріпалося, закрило обличчя, тільки одне око проблиску-їло їй крізь пасма чорного волосся, було повно ненависті в тому оці, ненависті тяжкої, нелюдської - чи то до моря, чи їдо корабля, чи

йдо нього, Сивоока.

Але ні, вона не бачила Сивоока, не впізнавала його, мабуть, все для неї зосередилося в намаганні будь-що полишити дромону і чи втонути, чи добратися до свого острова: та гребці дружно налягали на весла, корабель одпливав далі й далі від кам'яного берега, стрибати в море навіть доброму плавцеві.було б не зовсім безпечно, про Іссу ж Сивоок навіть не знав, чи вміє вона плавати, чи відразу піде на дно, як тільки опиниться за бортом, тому не став панькатися з непокірливою, згріб її в оберемок, відніс назад, де було визначено їм місце, посадовив на' лавку, сам сів коло Ісси, щоб заспокоїти її хоч трохи; вона ще попручалася трохи, потім, видно, вичерпавши всі сили, втихла, притислася до Сивоока, тепер він не міг відірвати її від себе, вона боялася лишити його бодай на мить, мовби приросла до його боку; зненацька вперше відкрилося йому, що це жінка, він зрозумів, що з'єднує його з Іссою не просто жалісливість, не звичайне людське співчуття, а, мабуть, найперше - ніжність. Він довго йшов до цього відкриття, не завжди й не кожен може признатися собі в ніжності до когось, але ось коло нього була прекрасна, злякана, єдина в світі дівчина, для якої він теж був тепер єдиний після того, як одібрав у неї кам'яний її острів. Настала вже ніч, змінювалися гребці, дромона поволі посувалася

Загребельний П. А.: Диво / 430