3.Історія становлення документів в Україні. Мова творів юридично-правової писемності.

Функціонування державної мови, перш за все, пов’язане із її статусом як мови справочинства, а поняття ділова мова насамперед пов’язане із розвитком офіщйда-ділового стилю.

детальніше становлення й розвиток офіційно-ділового стилю умовно можемо поділити на кілька періодів:

І період – Х-ХIII ст. Після прийняття християнства у східних слов’ян паралельно існували дві літературні писемні мови: книжна старослов’янська мова, яка насамперед обслуговувала церкву і всі потреби суспільства, пов’язані з релігією та філософією, і давньоруська мова, яка відбита, в художній літературі (Слово о полку Ігоревім) і законодавстві (зазначені вище документи), у ній переважають елементи живої мови (на побутовому рівні – усна форма давньоруської мови Київської Русі ХІ-XII ст.), що була успадкована українською мовою.

Офіційно-діловий стиль складався як форма мовного спілкування у правовій галузі суспільно-політичного та виробничого життя: “Юридично-ділова писемність на Русі виникла з необхідності закріпити на тривалий час правові норми життя, майнові стосунки між тодішніми іромадянами, торгівельні й політичні договори з іншими державами тощо” [Швторак: 1993, с.161]. Одним із найяскравіших взірців офіційно-ділової мови цього періоду є оригінальний звід світських законів Ярослава Мудрого “Руська правди” (30-ті рр. XI ст.), у якому відбиті юридичні норми Х-ХІ ст.

II період ~ ХІY-ХYІ ст, У ХIY-ХY ст, склалася лексична, фонетична й граматична системи мови української народності. У цей період в Україні існувало тільки три галузі застосування літературної мови: церковнорелігійна література, актово-урядове письментство і літописання. Мовною основою церковнорелігійної літератури була церковнослов’янська мова. У світському вжитку існували такі різновиди літературної староукраїнської мови (14-18 ст.), як мова літописів та канцелярсько-урядова мова (мова українських грамот), що культивувалась у литовських князівських канцеляріях.

Про поширеність грамот як певного виду документа у XIV ст. свідчить їх різномаштність: “дарчі”, угоди, правові, присяжні, вкладні тощо. Уже в цих документах спостерігають дотримання чіткості структури тексту. Загалом в історії формування ОДС та української юриспруденції надзвичайно важливим є період Литовської доби (ХІУ-ХУІ ст.), у який були розвинені рядові (княжі, судові тощо) та єпископські, а урядовою мовою в них була українська (руська) мова. Найяскравішою пам’яткою офіційно-ділового мовлення цього часу є Литовський статут – зведення законів феодального права, яке діяло у Великому князівстві Литовському (1529, 1566, 1688 рр.).

Зауважимо, що упродовж XIV – XVII ст. українська писемно-літературна мова була також мовою державного діловодства у Молдавському князівстві.

III період – кінець XVI – І пол. XVII ст. Упродовж XVI – 1 пол. ХYII ст. в українській мові формуються стилі публіцистичної мови, художньої мови наукової мови, подальшого розвитку набуває мова літописної літератури і актово-урядова, документальна мова (мова актових книг міських урядів різних українських міст на зразок Житомирської (1582-1588 рр.) та ін.).

Зазначимо, що актами, за традицією, називали не лише документи – власне акти громадянського стану, а й книги для запису документів міського самоврядування, для запису документів судових справ і под.

Документи (акти) цього періоду відзначені наявністю формуляра (набір мовних штампів, формул, властивих певному видові документа; трафарет -скелет документа, у який вкладали змінний зміст), що дає можливість відрізнити скарги від розпоряджень чи повідомлень державної влади і под. До чіткої структури актів входили: а) заголовок, у якому сконденсовано основний зміст; б) початковий протокол документа; в) основна частина; г) закінчення.

Яскравою пам’яткою ділового письма І пол. XVII ст., окрім актів, є також є "Реєстр всього війська Запорозького", створений гетьманською канцелярією 1649 р.

IV період – II пол. XVII – І пол. XVIII ст. Застосування офіщйно-діло-вого стилю української мови було обмежене за часів Речі Посполитої. Проте і в цей період, не пориваючи зв’язку з попередніми традигдями, набувала все більшого поширення і досконалості ділова актова мова (листування гетьманської та полкових і сотенних канцелярій Запорізької Січі).

За часів Речі Посполитої в урядових установах, у літературній творчості запанувала мова польська. Відбувалася жорстка колонізація, викорінювання всього східнослов’янською. Мова ділових паперів Б.Хмельницького, канцелярій полків, міських урядів була вже літературною мовою на давньоруській основі із залученням до неї лексичних, фонетичних і граматичних елементів тогочасної польської та російської мов. Крім того, багато запозичень було з латинської, грецької, західноєвропейських мов. І все ж, характеризуючи мову канцелярської документації XVIII ст., ВХоробець відзначає у текстах значну кількість кліше, адміністративної лексики й термінології, що були необхідними для стислого й економного вираження думки і є незаперечним доказом самостійності та високорозвиненості української мови.

V    період – II пол. XVIII ст. – поч. XX ст- Але приєднання до Росії, скасування гетьманства поклали край українській державності. Безправність уіфаїнського народу в царській Росії і в цісарській Австро-Угорщині позбавляла українську літературну мову можливості здійснювати важливі суспільні функції і тим самим вільно розвивати такі свої стилі, як ОДС, науковий, публіцистичний.

VI  період XX -ХХІст, Після возз’єднання українських земель спочатку у складі УНР, а потім УРСР українська літературна мова під впливом давніх традицій та кращих зразків тогочасної художньої літератури попри жорстку політику русифікації виробила власні функціональні стилі дня всіх галузей різноманітної мовної практики.

У цьому періоді можемо виділити три етапи:

1) 20 – 30-ті рр.; 2) 40- 80-ті рр.; 3) 90-ті рр. ХХст. – поч. XXI ст.

Перший період пов’язаний із політикою українізації – впровадженням української мови у всі галузі суспільного життя, спричиненим новим статусом України у світі (УНР) і, відповідно, новим статусом української мови, який за критичні 1917-1921 рр. разюче змінився. Після майже двохсотрічної перерви наша мова стала мовою законодавства, адміністрації, військової справи, дипломатії. У 20-х роках вийшли словники В. Лідмогяльного та С.Плужника “Фразеологія ділової мови”; “Практичний російсько-український словник ділової мови (конторської та рахівничої)” за ред. М.Хладкого та К.Туркала; “Словник ділової мови (термінологія та фразеологія)” М.Дорошенка, М.Станіславського, В.Страшкевича, які стали мовними порадниками.

У 40 – 70-ті рр. ділова українська мова обслуговувала лише деяку політичну та ідеологічну літературу, законодавчі акти (тобто реалізувалась як писемна форма ОДС), наприклад: “Відомості Верховної Ради УРСР”, “Збірник постанов і розпоряджень УРСР”, “Кодекс законів про працю УРСР тощо. Цікаво, що у 40-х рр. до програми середніх шкіл з українською мовою навчання, слідом за російською мовою, було введено обов’язкове вивчення правил складання службових паперів. Тобто, у післявоєнний період розпочалась робота з унормування, вироблення стандартів в офіційно-діловій практиці, визначилось місце цього стильового різновиду літературної мови у системі стилів. Проте ділова мовленнєва практика перебувала під тиском російської мови, а ОДС як окремий функціональний стиль сучасної української літературної мови остаточно виокремили лише у 50 – 60-х рр.

Очевидним є те, що наприкінці 50-х рр. під впливом російської мови відбулися певні зміни у діловій лексиці порівняно з періодом 20 – 30-х рр.: усунення питомих чи запозичених раніше з німецької та польської мов лексем типу мешкати (проживати), шпитальний листок (лікарняний листок), заряд (розпорядженнях прохач (заявник), ОДС цього періоду формується низкою канцелярсько-ділових слів, як от: діловод, плановик, начфін, отоварити, прогресивка, плановість, громадська приймальня, народний суддя, сількор, класний керівник, керуючий трестом і под. У культуромовній практиці звертають увагу на поширення в офіційно-діловому стилі книжних штампів почасти русифікованих: робота, питання, недоогінка, зрив, прорив, розкачка, домагатися, проробляти, викорінювати, мобілізувати, вирішальний, вищезазначений, нижчепідписаний, інформувати і подібне.

У часи “хрущовської відлиги” набула актуальності проблема культури української мови, у тому числі й ділового мовлення. Так, було запропоновано вважати ненормативними деякі архаїчні форми (об’ява), розрізняти у діловій практиці значення слів заступник і замісник тощо. Українізація вплинула і на появу довідкових видань з української мови, зокрема популярною була книжка Б.Антоненка-Давидовича “Як миховоримо” (до речі, перевидана у 1991 р.), y якій автор пропонував та популяризував низку культуромовних спостережень, налр.: винятково (замість виключно), сприяти (замість іти назустріч), підстава (замість обгрунтування) і подібне.

У 70 – 80-ті рр. – період суцільної русифікації – науковці лише теоретично обстежують офіційно-діловий стиль української мови, частково виділяють його конструктивні ознаки.

Після проголошення незалежності України відбувся бурхливий розвиток офіційно-ділового стилю, зазнали шліфування його норми. Вийшло друком багато нових словників, довідників, посібників (див. список довідкової літератури з курсу), було запроваджено курс “Українська ділова мова” у внз, курси ділової мови для працівників установ, розроблено низку відповідних програм на радіо й телебаченні.

І все ж розширення діапазону функціонування офіційно-ділового українського мовлення на сучасному етапі відбувається повільно й суперечливо, оскільки у виробничо-економічній, правоохоронній та нотаріальній, військовій, спортивній тощо галузях реалізація цього мовлення відбувається в основному в писемній формі (заміна вивісок, створення написів на печатках, штемпелях, офіційних бланках, оформлення різноманітної документації, у т.ч. документів найвищих органів законодавчої та виконавчої влади, міжнародних угод, контрактів, дипломатичного листування). Реалізацію ж усної форми зауважуємо почасти у публічних виступах (за участю ЗМІ) представників керівництва країни, проте на нижчих щаблях державного управління, у регіонах публічне використання української мови ще не набуло стовідсоткового поширення. Якщо ж частина політиків, державних службовців та ін. і намагається розмовляти поукраїнськи, то їхнім мовленнєвим портретом, на жаль, є суржик Тому один із головних принципів навчання культури сучасного ділового мовлення - уникнення інтерференції.

У мовних порадниках нашого періоду основну увагу звертають на правильність використання книжних прийменників (відповідно до і згідно з), розрізнення близькозвучних слів (комунікабельний – комунікативний – комунікаційний), синонімів (престиж – авторитет), уникання суржикових елементів (навчальний, а не учбовий; великий, а не крупний), правильне використання відмінкових закінчень (закону, а не закона; адвокате, а не адвокат), запозичених слів (контора офіс, об’єднання – концерн – акціонерне товариство), стійких виразів (впадає в око, а не кидається у вічі) тощо. Деякі рекомендації щоправда мають дискусійний характер (правничий чи юридичний, правник чи юрист, діловодство чи справочинство, агенство чи агенція)

МОВА ТВОРІВ ЮРИДИЧНО-ДІЛОВОЇ ПИСЕМНОСТІ

Юридично-ділова писемність на Русі виникла з необхідності закріпити на тривалий час правові норми життя, майнові стосунки між тодішніми громадянами, торговельні й полі­тичні договори з іншими державами тощо. Щоб юридичний документ відповідав своєму призначенню, він мусив бути точним, лаконічним, зрозумілим.

Тому хоч мо­ва ділових пам’яток усе ж таки характеризується специфіч­ною опрацьованістю й унормованістю, ця опрацьованість істот­но відрізняється від обробки мови руської художньої літера­тури різних жанрів. Пам’яткам ділової писемності властиві шаблонність побудови, одноманітність мови і синтаксичних конструкцій, насиченість юридичними термінами, побуто­вою лексикою і канцелярсько-адміністративними формулами, своєрідна стандартність фразеології. Усе це спричинилося до виникнення досить сильної тенденції в сучасному мово­знавстві не розглядати різні ділові записи, приватні листи і навіть “Руську правду” як документальне джерело для вивчення історії літературної мови, що навряд чи можна ви­знати слушним. Ділова писемність завдяки зв’язку з жит­тям і відображенню живого мовлення східних слов’ян має виключно важливе значення при дослідженні проблеми формування й первісного функціонування руської писемно-літературної мови. Звертатися до живого народного мовлен­ня або писати мовою, близькою до народної, писаря нерідко примушувала сама специфіка цього жанру, в якому йшло­ся про місцеві події, людські стосунки, різні життєві колізії й побутові реалії. Тематика зумовлювала й проникнення в писемність лексико-семантичних діалектизмів, яких у діловій та оригінально-світській писемності взагалі було більше, ніж у перекладній і богослужбовій літературі. Якби збереглися ділові документи Х-ХІ ст. з Середньої Наддніпрян­щини, ми, без сумніву, мали б цікаві свідчення про грама­тичні й лексичні особливості центральних протоукраїнських говірок ранньої епохи.

Найдавнішими пам’ятками руської юридично-ділової пи­семності, з яких починається її історія, слід вважати догово­ри київських князів з греками 907, 911, 944 і 971 рр., які, за висловом С. П. Обнорського, “не залишають сумніву в тому, що оригінали їх були складені руською мовою і були сучас­ні самим договірним актам”². Проте не всі дослідники по­годжуються з таким твердженням. Л. П. Якубинський вва­жав, що мова всіх договорів X ст. була церковнослов’янсь­кою³. На думку І. Свєнціцького, договори 907 і 911 рр. були написані старослов’янською мовою з давньоруськими еле­ментами, а договори 944 і 971 рр. – переважно давньоруською мовою із старослов’янськими вкрапленнями⁴. Мабуть, най­ближче до істини підійшов Б. О. Ларін, відзначивши, що мова цих договорів не була ні чисто руською, ні староболгар­ською; їх мовна основа – місцева руська з багатьма старобол­гарськими елементами⁵. На використання усного мовлен­ня вказують простота і ясність синтаксичної структури мо­ви найдавнішого договору 907 р., його словникові та деякі граматичні елементи. Для мови цього договору характерні повноголосся (городъ, вороты, Переаславля, поволоки, по­волочити, узорочье та ін.), руські форми дієприслівників на -чи (приходячи, хотечи, поидучи, платячи та ін.). У догово­рі 944 р. згадуються золоті й срібні печатки, якими засвідчу­вались особи київських купців, грамоти від київських кня­зів, письмові заповіти київських купців. Важко припустити, щоб усі ці документи писалися лише грецькою мовою. Най­вірогідніше, існували й паралельні руські тексти, складені київськими писарями, інакше у відомих нам договорах не було б такої великої кількості суто східнослов’янських слів, форм і зворотів, відсутніх у старослов’янській мові⁶: поидучи Русь за ся, поздорову, рухло, купля та ін.

Текст договору 971 р. для нас особливо важливий, бо в ньо­му найповніше подана формула язичницької присяги русь­ких князів та їх дружини. Ця присяга не могла входити до складу грецького протоколу й через те сам протокол не мож­на вважати перекладом з грецької мови, тим більше, що мов­на основа цієї присяги – руська. Наявні в договорах церковно­слов’янізми, що надавали мові піднесеності й урочистості, синхронні з первісними текстами договорів і пояснюються наявністю в Україні-Русі освічених людей, які знали старо­слов’янську мову й користувалися нею для державних та інших потреб задовго до офіційного введення християнства.

На основі традиції східнослов’янського звичаєвого права з пережитками язичництва (згадка про кровну помсту) й писемних договорів Русі з греками (їх, вірогідно, було не чо­тири, про які ми знаємо, а значно більше) у 30-х роках XI ст. при Ярославові Мудрому оформляється оригінальний звід світських законів – “Руська правда”, що дійшла до нас у сот­нях пізніших списків різних редакцій (короткої, повної та ско­роченої ). Найдавніший з них – Синодальний 1282 р. Цими спис­ками користувалися на Русі, а потім і в Росії аж до середи­ни XVII ст., доки “Руська правда” не була замінена “Уложением” Олексія Михайловича 1649 р. Проте “Руську правду” не можна вважати пізнім записом старовинного звичаєвого права VIII-ІХ ст. Вона лише відображає це право, але часті­ше не в позитивному, а в негативному (заперечувальному) плані, тобто нові закони, зібрані в “Руській правді”, відбива­ли юридичні норми кінця Х- ХІ ст. і, по суті, скасовували ста­ре звичаєве право.

Мова “Руської правди” в своїй основі цілком східнослов’ян­ська. Як відзначав Ю. Ф. Карський, ця пам’ятка “створює враження твору, написаного чистою народною руською мо­вою”⁷. Наприклад, у списку 1282 р. переважають такі фоне­тичні особливості: а) повноголосні форми типу болото, воло­га, воротити, ворохъ, голова, городъ, дерево, золото, коро­ва, молоко, солодъ, холопъ, хорошъ і т. ін.; б) слова з шипля­чими ч, а не щ: дочерь, хочеть; в) слова з початковим о, а не є: один, оже; г) шиплячі ж, ч замість сполук жд, шт: нужа, чюжь, межю; д) сполучення ро-, ло- (роба, локоть) і лише один раз -ра: разбой. Серед найхарактерніших морфологічних рис відзначимо такі: а) закінчення -у в іменниках чоловічого роду родового відмінка однини, властиве живому руському мовленню і сучасній українській мові: гороху, торгу, своду; б) маловживаний аорист; в) форма перфекта в 3-й особі без зв’язки: совокупилъ, оуставилъ, оубили; г) форми майбут­нього часу з допоміжним дієсловом начьну: начьнеть лежа­ти, начѢнеть хотѢти; д) частка -ся в препозиції.

Прикметно, що в “Руській правді” багато живої народної лексики і фразеології, відбитої в пам’ятках інших жанрів.

Наявність у “Руській правді” синонімічних паралельних рядів і лексики, вживаної в різних діалектах, не дає змоги пов’язати виникнення цієї пам’ятки з жодним конкретним діалектним ареалом. Є підстави вважати, що її мова відби­ває наддіалектне койне, яке увібрало в себе різні стародав­ні племінні мови й наріччя і стало одним із джерел форму­вання руської літературної мови⁸.

Особливий різновид юридично-ділової писемності Київсь­кої Русі становили руські грамоти. Найдавніші з них, що збе­реглися до нашого часу, відносяться до початку XII ст. Мо­ва цих грамот, як і “Руської правди”, в своїй основі східно­слов’янська. Зокрема, їм властиві такі мовні риси, як повно­голосся (серебра, серебрьно, городъ, корова), закінчення діє­слів на -ть у 3-й особі однини і множини (состоить, отимаєть), форми перфекта із зв’язкою й без неї (повелѢлъ есмь, я далъ есмь, велѢлъ есмь, уздумалъ, прислалъ).

Лексика руських грамот включає хліборобські й суспільно-політичні поняття, географічні назви й назви реалій навко­лишньої природи тощо: божьница “церква”, ловище, пожня рѢлъ “заливні луки”, нива “орна земля”, челядь, скотина, дѢвъка і т. ін.

Разом з тим у мові руських грамот є й окремі церковно­слов’янські елементи: початкова, болгарська за походжен­ням формула грамот се азъ, яка зберігалася в російській ді­ловій писемності аж до XVII ст.; сполучники еже, аще, пре­фікс раз- (замість роз-), закінчення родового відмінка одни­ни прикметників -аго (замість -ого) та ін. Старослов’янізми трапляються у грамотах і в місцях релігійного змісту – у клят­вах, заклинаннях, звертаннях до Бога тощо, і коли йдеться про предмети й поняття, для позначення яких у руській мо­ві не було відповідників ⁹. Але вплив церковнослов’янської мови на мову руських грамот у цілому був незначний.

Таким чином, ділове письмо в Україні-Русі характеризува­лось високою і разом з тим самобутньою культурою, засно­ваною на давній оригінальній традиції складання юридич­них документів. У руських ділових пам’ятках виявляється тверда орфографічна система при порівняно незначному відбитті місцевих мовних рис. Попри всю свою стереотипність і одноманітність ділова писемність “справляла великий вплив на розвиток давньоруської літератури, поповнюючи її жан­ри, освіжаючи її мову, уводячи в неї нові теми, допомагаючи зближенню літератури з дійсністю”¹⁰. Без ділової писемно­сті як важливого засобу спілкування не могло існувати русь­ке феодальне суспільство. Усе це дає підстави вважати мо­ву ділової писемності складовою частиною руської писем­но-літературної мови і вивчати її разом з мовою інших пи­семних жанрів.

4.Особливості сучасного діловодства. Н.П.А які регулюють діловодний процес в Україні

діловодство — це галузь ведення службових і ділових документів, що полягає в документуванні відповідної діяльності та документообігу, тобто русі документів усередині установи. Діловодство має переважно службовий харак­тер. Відносини, що складаються з приводу діловодства, становлять сферу дії так званого службово-виконавчого права. Від правильної організації діловодства зде­більшого залежить успіх діяльності органів державної влади, а також суб'єктів господарської діяльності.

Особливості сучасного діловодства полягають насамперед у переведенні його на державну мову, широкому застосуванні комп'ютерних систем оброблення та друкування документів, необхідності дотримання вимог чинних державних стан­дартів у цій галузі.

Нормативно-правове регулювання діловодства в Україні базується на Конституції України і складається з нормативно-правових актів, що регламентують роботу в цій сфері діяльності, а саме Закону України «Про Національний архівний фонд та архівні установи»; проекту Закону України «Про діловодство»; ДСТУ 4163-2003; Примірної інструкції з діловодства у міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади (Постанова Кабінету Міністрів від 17 жовтня 1997 р. № 1153), Інструкції з діловодства за зверненнями громадян в органах державної влади і місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності; в засобах масової інформації (Постанова Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р. № 348) та Інструкції про порядок обліку, зберігання й використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави (Постанова Кабінету Міністрів України від 27 листопада 1998 р. № 1893).

Проект Закону про діловодство, що встановлює правові засади організації діловодства в Україні з метою визначення єдиних норм створення управлінських документів і роботи зі службовими документами, що законодавчо регулює питання організації діловодства щодо такого: основні принципи державної політики з діловодства й суб'єктів її реалізації; відповідальність за порушення в організації й здійсненні діловодства, а також відшкодування збитку, завданого внаслідок цих порушень; унормування права власності суб'єкта діловодства на його документаційний фонд; організація діловодства спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері архівної справи й діловодства, інших центральних органів виконавчої влади, державних архівних установ, а також служби діловодства суб'єкта діловодства; обов’язковість застосування національних стандартів; встановлення єдиних організаційних і правових засад (формуляр документа, правила виконання, строки зберігання, вимоги до збереженості, норми користування тощо) функціонування електронного й паперового службових документів у системі діловодства (в Україні поширюється впровадження електронного діловодства й систем електронного документообігу; прийнято закони України "Про електронні документи та електронний документообіг" і "Про електронний цифровий підпис", а також Типовий порядок здійснення електронного документообігу в органах виконавчої влади, затверджений постановою Кабінету Міністрів України №1453 від 28 жовтня 2004 р.); унормування мови діловодства, що на сьогодні вирішується в межах Закону Української РСР "Про мови в Українській РСР", а в регіонах – відповідно до постанов місцевих органів державної влади. Основні положення Єдиної державної системи діловодства (ЄДСД) розповсюджуються на організаційно-розпорядчу документацію. Деякі положення є обов’язковими для виконання, інші мають рекомендаційний характер.

Якщо міжнародним договором, згоду на обов’язковість якого надано Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством України з діловодства, застосовуються норми міжнародного договору.