Творча діяльність
Творчість української поетеси з м.Миколаєва Світлани Іщенко, яка з 2001 року живе у Ванкувері (Канада) привертає до себе увагу високим звучанням любові у всіх її проявах. На батьківщині письменниця полишила по собі не лише дві збірки поезій «Хорали неба і землі» та «Сі-діез», але й гарні спогади про зіграні нею ролі в Миколаївському академічному українському театрі драми та музичної комедії. Це особливо стосується п’єси «Маруся Чурай» за мотивами одноіменного роману Ліни Костенко, в якій Світлана Іщенко чудово зіграла роль широковідомої легендарної народної поетеси. Глибоке проникнення сучасної поетеси в духовний світ Марусі Чурай стало можливим завдяки зацікавленності і знанню Світланою Іщенко української історії та фольклорних витоків народної ліричної пісні. У своїх поезіях вона неодноразово звертається до усної народної творчості, як при змалюванні давноминулих подій, так і послуговуючись фольклорними образами, алюзіями, тропами, озвучуючи сприйняття сьогодення. Ще у передмові до першої книжки «Хорали неба і землі» (1995 р.) відомий український поет-десидент Микола Холодний зауважував баладні інтонації в таких поезіях С.Іщенко, як «Колискова», «Ніч золотавих журавлів», «Прала я сороченьку вишиванку». Історичні пісні і думи про козацтво так само прислужилися поетесі у творенні образів П.Калнишевського, Марусі Чурай, мотивів Руїни, зруйнування Січі, на що вже звертали увагу в своїх публікаціях Т.Пересунько та І.Береза. Дослідники відзначали і оприявнення у поезіях Світлани Іщенко образів та алюзій українських фольклорних дійсть. Проте зазначимо, що Іщенківська збірка «Танок Дани дощовий» ще не розглянута літературознавцями стосовно фольклорних джерел поезій. Відважимося показати роль фольклорних образів, мотивів, алюзій цієї збірки у відтворенні поетесою не лише української реальності, але й картини єдиного простору Краси слова, гуманізму на двох континентах – Євразії та Америки, пов’язаних біографією мисткині. Назву збірки читач може для себе пояснити у посланнях поетеси на «Словник давньоукраїнської міфології» Сергія Плачинди (К., 1993) та працю Я.Головацького. Поетеса акцентує, що Дана ототожнювалася в українській міфології з грецькою Діаною. Уточнимо, йдучи за працею В.Войтовича, що слово «Дана» означає: «Да – вода, На – неня, мати...». Це було одним з найпоширеніших імен в давніх українців. Згадаймо приспів: «Дано, Дана, Ой, Дана! Річка Дана...». Образи Дани, Світла (Сонця) і рух борвію народжують нове життя, сподівання на рясний врожай, на краще життя. У цьому сенсі актуалізуються сподівання, пов’язані із подіями 2004 року, коли танок Дани дощовий ніби «впліта дівчатам в коси / помаранчеві стрічки...». Логічним є у продовженні теми українського відродження звернення до історії боротьби козацтва за волю, про долю козацтва, до яких поетеса звертається у поезії «Три козацькі шляхи». Твір наповнений мотивами та алюзіями українського епосу часів козаччини і перегукується з Шевченковими думками, коли йдеться про право кожного народу на свою правду і волю. Присутні в поезії такі символічні образи, як «три козацькі шляхи», «щире серце», «буйні голови», «шабля козацька і спис», шляхи, що поросли ковилою. А у підтексті питання, який шлях вибере український народ ХХІ століття, чи не «заплутався час у безличчі / Повсякденних борінь і турбот»? Як і в першій збірці, авторка не оминає жанру балади. Навіть назву поезії про кохання двох синів до однієї дівчини дає «Балада». У творі інтерпретується відома за багатьма українськими народними баладами трагічна історія суперництва, яка завершується убивством молодшого брата старшим після того, як «молоденький батьків син» просватав свою кохану. Поетеса акцентує не лише трагедію закоханих, а й горе батька, який через злодійство старшого сина втрачає сенс життя: «Старий козак мав двох синів, / Ой двох синів-богатирів, / Та кожен душу мав сумну, / Бо закохалися в одну». Особливе звучання мають поезії, в яких йдеться про традиційний одяг українців, зокрема про вишиванку. Її оспівували і у ХІХ, і в ХХ, і зараз – на початку ХХІ століття. У збірці «Танок Дани дощовий» поетеса ностальгує за цим символом української культури у поезіях «Всі казали: мертва...», «Я вишию півника на рукаві...», «Вся у жіночому втіленні глина...». В останній названій поезії із циклу сонетів «Плащаниця» образ української вишиванки увиразнює сутність трагедії українського народу через сприйняття Ліною Костенко. Йдеться про Паску в Чорнобилі: «Гості, не ївши, встають поодинці. / Ліна самотній вклоняється жінці, / Паску вручаючи, мов вишиванку...». Поезія «Я вишию півника на рукаві...» випромінює не лише вміння і знання в мистецтві українського вишивання, але й акцентує цілу низку картин-спогадів дитинства і юності поетеси на Причорномор’ї. Зайняття живописом, його кольористика так само проступають в образі вишиванки: «Я з Чорного моря візьму олівці / І хвилям додам глибини і любові, / Я зорі скупаю в меду й молоці / На Шлясі Чумацькім, де доля в підкові». За народними повір’ями волошки і льон символізують дівочу скромність, ніжність та красу. Поетеса підкреслює захисну силу льону для дівчини: «Вдягну вишиванку з волошок і льону, / І синьо-сріблясту, як нить, ковилу / Залишу у косах від кари й прокльону». Ковила (тирса) у народній творчості символізує волю, вона також є ідеалом краси для жіночого волосся. Зауважимо, що півники (квіти) є оберегами, які захищають обійстя від нечистої сили. Різні відтінки блакитного, синього, сірого і білого кольорів символізують чистоту небесної блакиті, душевних поривань ліричної героїні. Чорне море, ковила в степу, яблуневий сад є водночас і символами, і реаліями побутування українців Півдня України. Алюзії українських народних дум та пісень проглядають у поезії «Чаєчине пір’є на воді...». Образи українського минулого згадуються при спогляданні чайчиного пір’я у Тихім океані – далеко від рідних Миколаєва та Очакова: «Ні тобі османів, ні орди, / Ані крові у козацькій рані...» Поетеса виводить не тільки ностальгійні ноти, вона наголошує проблему самоіндентифікації українців у діаспорі. Про те, що для української мисткині непростою є творча праця далеко від рідних берегів, ми можемо судити з інтерв’ю, яке вона дала для Вісника Таврійської фунданції у 2007 році. Зокрема Світлана Іщенко відзначила, що «творчій людині не завжди потрібно бути прив’язаною до якоїсь організації, аби мати змогу творчо зростати і розвивати свої таланти на «чужій» землі» До речі, про те, яке болюче питання віддаленості від Батьківщини, свідчать і рядки поезії «Мазепа». Це крик душі всіх емігрантів: «Хіба для рідної землі ми справді зайві / Допоки нас вже не здолає смерть?» Але, як кажуть, надія вмирає останньою. Крізь болі за втраченими можливостями жити у вільній Україні, де збережено історичну пам’ять і національну культуру, мову, звучить «Молитва», «щоб українці зберегли своє коріння». Вона – поетеса і допомагає цьому збереженню патріотичними мотивами своєї лірики. Для неї близькі і рідні Кінбурн, острів Березань, козацькі звитяжні походи проти турецьких поневолювачів («Солодкий вечір. Сонце сіло»). Неоднорозово у своїй творчості Світлана Іщенко пише про народні звичаї, свята, повір’я. Це та часточка життя, що пережита або неодноразово інтерпретована в драматичних дійствах під час роботи акторкою в українському театрі. Народна драма під час стародавнього свята Купала опоетизована у вірші «Язичеський Південний Бог». Уява поетеси переносить її в ті часи, коли це літнє свято любові було звичним явищем. Зауважимо, що свято Купала хоч і заборонялося християнською церквою, але упродовж віків святкувалося в Україні. Відновлено це народне театральне дійство і в наші часи. Його привабливість у естетичних вимірах (плетіння вінків, пісні і танці) та у етиці традиційного вибору пари. У цій поезії С.Іщенко присутні образи «древньої річки» Південного Бугу (Богу), на берегах якого «коси верба розплітала», закоханих дівчат, які пускали віночки і чекали, до якого берега вони приб’ються, вказавши на коханого. Сила молодої пристрасті відлунюється у язичницькім танці, який єднає душі. Рух життя через чекання і кохання, через сприяння «богів дощу, землі і сонця» передається у картинах, де пливуть віночки за водою, як язичницькі боги колишуть річку «аж до донця», а обрана пара єднається у танці. Південний Бог (Буг) стає «колискою на двох». Певним чином ця поезія перегукується із віршем «Різні імена Бога – Бугу..?» Олекси Різніченка – поета-десидента з Миколаївщини. Свято Трійці, або Зелені Свята, є одним з улюблених у нашого народу, а у Світлани Іщенко воно оприявлене в кожній збірці. Так у збірці «Сі-дієз» – це вірш «Пахне м’ятою у хаті...», а в останній збірці – поезія «Срібне проміння перехрестило землю...». І якщо у першій поезії атрибутом свята виступають пахощі м’яти та чай із чебрецю, то вірш написаний далеко від України наповнений більш виразними символами Зелених Свят, але вже з побуту в Канаді. Традиційне прикрашання оселі зеленню передано через «срібну солодкість жасміну і олив». Окрасою цього свята є церковний передзвін, який увиразнюється його злиттям із срібним промінням, срібною водою і котрий сам стає срібним, тобто чистим, дзвінким, святошним. Образи української міфології присутні також у циклі «Плащаниця», коли йдеться про перевтілення кохаючої жінки то у смереку, то у лелеку, або ж і у веснянку. Лірична героїня, як і Шевченкова Тополя, не дочекавшись коханого, з дівчини перетворилася на дерево: «Бувши в розлуці, я стала смерекою, / Так виглядавши тебе навсибіч...». Лелека в українській міфології – це символ добра, вогню і сонячного світла. Тож прикидання героїні лелекою наголошує на доброзичливості, пошуків взаєморозуміння між коханими. Так само і веснянкою перевтілюється дівчина, аби закликати до кохання, відродити сили любові. Через веснянки, за народним повір’ям, дівчата повідомляли богів про готовність до подружнього життя. Цей мотив підсилюється і образом взятого з похилого дерева яблука, адже існувало повір’я про молодильні яблука, що дарували людині молодість і здоров’я. Вечорниці, до змалювання яких зверталися й українські письменники ХІХ-ХХ століття, були місцем знайомства, зближення молоді. Їх згадує С.Іщенко у пісні «Не ходила, не гуляла» та у вірші «Озерце». Пісня жартівлива і насичена картинами українського побуту. Вони відтворюють відносини суворої матері і молодої закоханої доньки. Вечорниці подаються як альтернатива побачень ніччю на вулиці: «Не пускайте мене, мамо, / Та й на вечорниці, / З любим я всю ніч стояла – Тільки-но з вулиці». У пісні також згадується такий елемент весільного обряду, як сватання з пригощаннями сватів і натяк на можливу відмову – гарбуз. Є у збірці «Танок Дани дощовий» вірш «Слухати дощ...», який засвідчує входження поетеси у світ іншомовної культури, що пов’язано із її чоловіком, його родиною. Йдеться про кельтський фольклор, відгомін якого відчуваємо в образах Богині-Матері, священих дерев, Зеленого Чоловіка лісу, духів древніх кельтів. Це саме той випадок, коли по-справждньому люблячи свою культуру, занурюючись до її витоків, людина здатна шанобливо ставитися до культури інших народів. Власне поетеса майстерно передає думку про традиції в сім’ї її свекрухи, милується довірою своєї української доньки, котру чоловікова мати вчить слухати дощ, який голосно шелестів у кронах сосен, що нагадують кельтсько-германські легенди про водяників та ельфів. Ця культура далеких ірландських предків, які на початку минулого століття ступили на землю Нового Світу. Немало тут від міфології друїдів. «Свята вода тисячоліть» – дощ, танок Матері-Природи і ковчег, в якому врятувалися любов’ю новоемігрантака з України та нащадок емігрантів з Ірландії постають як творці спільної духовної єдності. У вірші є алюзія святкування дня святого Патріка, друїтських звичаїв та тотемних символів прадавніх часів кельтів: «змії, олені, коні та / свята вода тисячоліть!». Зауважимо, що є у кельтів співзвучне зі слов’янською Даною язичницьке божество Дану – Матір-прародителька племен Дану, які правили в давнину Ірландією. Це теж відзвучує в іщенківській поезії прадавні корені та акцентує типологію європейського фольклору. Вчитуючись у поетичні рядки збірки «Танок Дани дощовий», відчуваєш глибше ту загальнолюдську силу радості земного життя, яка крізь поетичне сприйняття української патріотки, доносить нам образи прадавнього світу, в якому Людина ще відчуває себе часточкою Матері- Природи. Фольклорна домінанта поезії Світлани Іщенко в контексті з інтелектуалізмом, акцентами сучасних реалій життя українців на Батьківщині та за її межами є складовою як національної культури, так і артефактом мистецтва світового. Сприяють останньому і публікації перекладів поетеси англійською мовою. Але це вже тема наступних студій.