2. Основні теорії походження виховання

Існує ряд теорій про походження виховання. Представники біологізаторської теорії (Г. Спенсер, Ш. Летурно) вважають, що виховання успадковане людьми з тваринного світу. З позицій психологічної теорії (П. Монро) в основі виховання лежить несвідоме інстинктивне прагнення дітей активно наслідувати дії старших. Релігійна концепція (К. Шмідт) в основу кладе твердження, що Бог, створивши людину, наділив її особливим даром – умінням виховувати. Представники трудової теорії (Ф. Енгельс, Л. Морган) стверджують, що поштовхом до виникнення виховання в людському суспільстві було виробництво найпростіших знарядь праці.

Майже всі дослідники сходяться у тому, що виховання невіддільне від людського суспільства і притаманне йому з самого початку його існування. Виховання виникло як наслідок потреби у передачі наступним поколінням нагромадженого виробничого, соціального i духовного досвіду.

2. Особливості виховання на різних етапах розвитку первісного суспільства

В історії виховання відправною точкою стала педагогічна практика первісних людей. Повністю реконструювати цей феномен сьогодні досить важко. Єдині доступні нам джерела – речові знахідки археологів. Але вони недостатні для отримання вичерпної інформації. Дослідники також відтворюють виховну практику первісних людей шляхом аналогій, використовуючи етнографічні дані про найбільш відсталі у своєму розвитку племена, що подекуди ще зустрічаються на Землі.

Існування первісного ладу вимірюється сотнями тисяч років. У своєму розвитку він пройшов кілька періодів: первісне стадо, ро­дова община, розклад первісного ладу. Виховання підростаючого покоління на кожному його етапі мало свої особливості.

За первісного стада, коли тільки завершується процес біологічного становлення людини, ніяких організованих форм виховання ще нема. Не існує диференціації виховних впливів морального, трудового, тим більше інтелектуального спрямування. Виховання відбувається стихійно і обмежується прямим відтворенням небагатого суспільного досвіду.

Епоха родового устрою характеризується значним розширенням суспільного досвіду та перетворенням людських стад у сталі колективи родичів – роди, племена. У людей з’являються релігійні уявлення.

Первісна родова сім’я спочатку ділилася на три вікові групи: перша – діти i підлітки; друга – дорослі, повноправні учасники життя i праці; третя – люди похилого віку, старики. Кількість таких вікових груп з часом збільшувалася. Для багатьох первісних родів перехід у групу дорослих супроводжувався спеціальними актами, які дістали назву “ініціація“.

Вікова ініціація – перша в історії педагогіки iнституалiзована форма виховання дітей. Вона являє собою систему випробувань та церемонію посвяти підлітків у повноправні члени колективу, чому передує досить тривала спеціальна підготовка.

Мета виховання у цей період полягала у передачі підрос­таючому поколінню трудових навичок, встановлених способів поведінки, релігійних уявлень, традицій, звичаїв, обрядів.

Єдиною виховною інституцією виступає ціла община. Виховання є суспільним, спільним і однаковим для всіх. Функція вихователя поступово закріплюється за групою стариків, які були носіями i хранителями колективного досвіду. Часто роль вихователів виконували і старші діти.

Існували лише вікові i статеві відмінності у вихованні дітей. Виховання здійснювалося шляхом прямого включення дітей у конкретні види трудової діяльності дорослих i мало практичний характер. Воно було природним і вільним. Діти сприймали його як невід’ємну частину їх дійсного сьогоднішнього життя, а не як підготовку до життя майбутнього.

На останніх етапах матріархату з’явилися перші в історії заклади для життя i виховання підростаючих людей – будинки молоді. Вони були окремими для хлопчиків i дівчаток. Тут діти під керівництвом старійшин роду готувалися до життя та праці.

Вершиною первіснообщинної культури виступила поява писемності у вигляді піктографічного письма. Піктографічне письмо – це спосіб передачі інформації за допомогою спеціальних малюнків.

До найперших в iсторiї людства організаційних форм вихо­вання належать: дитячі ігри, традиції, звичаї, ритуали, обряди, ритуалiзованi обряди, усна творчість первісних людей. Особливе значення надавалося дотриманню встановлених заборон — табу.

Епоха розкладу первісного ладу характеризується виникненням сусідських общин, поступовим встановленням патріархальних суспільних стосунків і моногамної сім’ї, становим і майновим розшаруванням суспільства.

Виховання у цей час починає складатися як особлива суспільна функція i набирає деяких організованих форм. Разом з первісним колективом ще одним виховним інститутом поступово стає сім’я. На зміну єдиному, колективному i рівному для всіх поступово приходить станово-сiмейне виховання, яке диференціюється для кожного стану згідно його ідеалів. Поступово втрачаються безпо­середні зв’язки між дитиною i суспільством. Виховання все більше втрачає свій природовiдповiдний i ненасильницький характер.

Розширюються релігійні уявлення людей, зростають відомості з астрономії, історії, медицини, ускладнюється досвід виконання сіль­ськогосподарських робіт. Зростання об’єму людських знань разом із становим розшаруванням суспільства породили відокремлення ро­зумового виховання від фізичної праці і необхідність організації спеціального навчання. Причому розумове виховання стає монопо­лією панівної групи людей, оскільки саме в їхніх руках зосереджу­валися такі знання. Все це також привело до появи людей, для яких виховання стає сферою їхньої професійної діяльності.

Предмет і завдання історії української педагогіки.

Розбудова незалежної Української держави створила сприятливі умови для відновлення й розвитку української педагогіки, національної системи освіти і виховання дітей та молоді в Україні. Становлення нової освітньої системи потребує фахівців, що володіють знаннями кращих національних освітніх традицій, а також педагогічної спадщини всього людства. Природно, що у зв’язку з цим виникає необхідність долучитися й до основ історико-педагогічної науки. Історія педагогіки є порівняно молодою наукою. Її виникнення припадає на початок XIX століття.

Історія педагогіки – це наука, яка вивчає ретроспективне становлення та розвиток освітніх і виховних систем від найдавніших часів і до сьогодення. Об’єктом її виступає історико-педагогічний процес, наповнений широким соціокультурним і антропологічним сенсом. Він включає в себе співвідношення різного рівня педагогічних фактів минулого із сьогоденням у контексті суспільних умов їх існування, природи дитини (людини), закономірностей їх розвитку. Предметом історії педагогіки є процес виникнення, становлення і розвитку основних педагогічних категорій: “навчання”, “освіта”, “виховання”, педагогічних систем та концепцій, а також унікального досвіду освітньої та виховної практики.

Відповідно, історія української педагогіки – наука про розвиток виховання, школи й педагогічної думки в Україні в її різні історичні періоди. Її предметом є виникнення і розвиток української родини, сімейного виховання, народної педагогіки та етнопедагогіки, наукової педагогічної теорії і практики, навчально-виховної роботи культурно-освітніх закладів усіх рівнів в Україні від найдавніших часів до сучасності.

“Історія педагогіки” – навчальна дисципліна, що займає важливе місце в системі підготовки викладачів вищих навчальних закладів. Вивчення її сприяє розширенню загальнопедагогічного кругозору, дає уяву про важливіші педагогічні концепції минулого, пізні системи виховання і навчання. Ознайомлення із шляхами розвитку теорії і практики виховання і навчання в різні історичні періоди, в умовах різних суспільно-економічних формацій, сприяє виробленню правильного ставлення до педагогічної спадщини, дозволяє критично використовувати досвід минулого в сучасних умовах, дає можливість простежити генезис багатьох педагогічних проблем і явищ.

В основу вивчення історії української педагогіки покладено культурологічний підхід, за яким ретроспектива освітніх і виховних систем розглядається як пласт педагогічної культури, який, в свою чергу, є складовою загальнолюдської культури.

Системний підхід передбачає конкретизацію і поглиблення діалектико- матеріалістичного вчення взаємного зв’язку і розвитку предметів і явищ дійсності, Системний підхід передбачає також системний результат дослідження і є обов’язковою умовою для досягнення об’єктивності історико-педагогічного знання. За системним підходом дослідження генезису педагогічної практики відбувається у контексті відповідної макросистеми. Отже, доведеність і аргументація системності історико-педагогічного спадку окремих педагогів, педагогічних теорій і концепцій складає стратегічне завдання історії педагогіки.

Історико-педагогічні знання та їх розуміння базуються на принципах історизму, логічного взаємозв’язку та об’єктивності (науковості). Принцип історизму ставить за мету виявити точно час і місце виникнення того чи іншого педагогічного явища, концепції чи системи. Також він передбачає окреслення труднощів, утвердження тих чи інших освітньо-виховних явищ. Тут, передусім, варто враховувати той факт, що історія педагогіки є наукою історичною, а тому її знання враховують здобутки загальної історії. Реалізація принципу історизму призводить до виявлення новацій у педагогічному досвіді минулого і, разом з тим, дозволяє оцінити його з позицій сьогодення, тобто показує обмеженість тих чи інших освітньо-виховних систем вимогами свого часу. У такий спосіб історико-педагогічне знання виявляється у його динаміці та повноті розвитку. Значення принципу логічного взаємозв’язку дозволяє показати, що освіта й виховання виникають не ізольовано, а в складній системі суспільного розвитку і є складовими цього процесу, удосконалюються разом з розвитком самого суспільства, виходячи з його потреб. Тобто історія педагогіки сприймається як система історико-педагогічних явищ, яка розвивається у тісному взаємозв’язку із соціальним прогресом.

Принцип об’єктивності передбачає розгляд історико-педагогічних явищ з відображенням їх істинності. Це значить, що будь-яке педагогічне явище має оцінюватися об’єктивно. Даний принцип як ніколи є досить актуальним. Адже ще у недалекому минулому відсутність об’єктивності була притаманна радянській історії педагогіки, коли нею розглядалися педагогічні явища з позиції ідеології.

Основними методами досліджень в історії педагогіки виступають: конкретно-історичний, порівняльно-історичне тлумачення джерел, типологізація, ретроспективний аналіз педагогічних явищ, фактів і подій, класифікація фактичного матеріалу й теоретичне узагальнення його показників, статистична кореляція.

Історія педагогіки, як соціальна наука, безпосередньо пов’язана з історією культури, культурологією. Методологічні позиції історико-педагогічних проблем передбачають зв’язок цієї науки з історією філософії. Остання, особливо історіософія, простежує основні етапи розвитку людської цивілізації. Тому у своїх пошуках історики, досліджуючи історію педагогіки, спираються на здобутки спеціалістів у галузі історії та історіографії. Певний зв’язок історії педагогіки відчутний із такими науками, як: історія літератури, історія науки, історія мистецтва та ін. Історія педагогіки виступає комбінаторною в контексті таких наук, як: етнографія, релігія, антропологія, психологія.

Джерельну базу історико-педагогічного знання становлять пам’ятки древньої писемності, древні манускрипти, древні рукописи з питань освіти й виховання; архівні джерела; твори живопису, літератури, скульптури в аспекті ретроспективи освітньо-виховних технологій; закони, проекти, звіти, доповіді (офіційні матеріали) конкретних держав у минулому; педагогічна, навчальна та методична література минулого; матеріали загальної та педагогічної преси минулого; мемуарна література минулого.

Функції історії педагогіки як навчального предмету полягають у формуванні у майбутніх педагогів здатності до аналізу, співставлення, порівняння певних педагогічних явищ в їх історичній ретроспективі. Це, в свою чергу, формує критичність педагогічного мислення і дозволяє встановлювати протиріччя розвитку певних явищ чи освітньо-виховних систем. Тим самим, у майбутніх педагогів з’являється потреба аналізу, оцінювання тих чи інших видів освітньої діяльності, а також творчого доробку вчених-педагогів. Взагалі, критичність педагогічного мислення є суттєвою ознакою вчительської професійної діяльності. Це, у свою чергу, є основою формування педагогічної культури. В умовах сьогодення досить відчутною є тенденція до зростання інтересу серед молоді, зокрема й вузівської, до нашої історії, історії загальнолюдської культури.

Завданнями вивчення дисципліни є:

- забезпечити майбутніх педагогів знаннями з педагогічної спадщини минулого;

- визначити роль корифеїв педагогіки минулого як засновників тих чи інших педагогічних течій або систем освіти і виховання;

- розвивати педагогічне мислення, використовуючи класичну спадщину як втілення мудрості віків і вічну основу виховання прийдешніх поколінь.

У результаті вивчення “Історії педагогіки” студент має знати:

- розвиток школи і педагогічної думки в Україні;

- історико-педагогічну спадщину, внесок видатних вчених-педагогів у теорію і практику навчання і виховання;

- основні праці корифеїв педагогіки минулого.

Уміти:

- усвідомлено працювати з першоджерелами;

- аналізувати педагогічні проблеми, дотримуючись принципу історизму, зв’язку теорії з практикою;

- встановлювати і пояснювати взаємозв’язок педагогічних явищ і фактів, усвідомлюючи сучасну педагогічну дійсність;

- творчо використовувати цінні педагогічні ідеї минулого (зокрема ідей відомих українських просвітителів) у практиці навчально-виховної роботи технікумів, коледжів, вузів.

Зародження виховання

Відтворити картину зародження виховання досить складно тому, що до нашого часу, на жаль, не збереглося ґрунтовних джерел, які дозволили б це зробити. Вивчення пім’ятників матеріальної та духовної культури, мови, фольклору певною мірою допомагає створити уяву про виховання. Важливу роль у цьому відіграють етнографічні дані про життя племен, що зберегли риси первісного ладу. До предметів і знаків виховання можна віднести знахідки археологів. Свідоцтва про виховання, що було у давніх людей, донесли народні ігри, обряди, розваги, фольклор. Плідним засобом пізнання є вивчення приказок, прислів’їв.

До провідних причин виникнення виховання, що зумовлені як біологічною, так і соціальною сутністю людини відносять: інстинкт збереження роду в батьків, інстинкт наслідування дій батьків у дітей, свідоме прагнення до передачі трудових навичок наступним поколінням тощо. Бажання розуміти фактори виникнення виховання та етапи його становлення спонукали появу вже у другій половині XIX ст. кількох підходів щодо розуміння цього явища. Серед встановлених підходів досить чітко виділяються: біологічний, психологічний, релігійний та соціальний (трудовий). До традиційних відносять: - еволюційно-біологізаторський підхід (Спенсер Г., Летурно Ш., Сімпсон Дж., Еспінас А.); - психологічний підхід (Монро П.).

Зокрема, основоположниками еволюційно-біологізаторського підходу щодо виникнення виховання відстоювали вульгарні еволюціоністські позиції. При цьому доводили, що виховання не є специфічною, характерною особливістю людського суспільства. Виховання є біологічним явищем, властивим всім живим організмам: як хребетним, так і безхребетним. Зокрема, у книзі “Еволюція виховання у різних людських рас” Ш.Летурно доводить, що виховання виникло за межами людського суспільства, тобто раніше, ніж з’явилася людина. На основі спостереження за тваринами Ш.Летурно робить висновок, що виховання існує вже у тваринному світі: кішка вчить кошенят ловити мишей, а качка – каченят плавати. Отже, за Ш.Летурно, людина, з’явившись на світ, наслідує вже встановлені, підготовлені форми виховання.

Психологічний підхід, який обґрунтував у кінці XIX ст. американський історик педагогіки П.Монро, дав можливість розмежувати психіку людини від зоопсихіки. Позицію Ш.Летурно він піддавав критиці, вказавши, що в основі виховання лежить просте наслідування дітьми дорослих. Тобто, наслідування є механізмом, сутністю виховного процесу. За даними сучасної психології засобами наслідування діти до 3-річного віку привласнюють стиль поведінки батьків. Пізніше основним шляхом формування досвіду дітей стає управління виховним процесом з боку батьків, вихователів. Тому наслідування лише частково може пояснити сутність виникнення виховання.

Німецький історик педагогіки кінця ХІХ ст. К.Шмідт є автором релігійного підходу до виникнення виховання. Він відстоював позицію релігійно-ідеалістичного походження виховання, за яким у вихованні виявляється, насамперед, творча дія Духа Всемогутнього. У християнстві, як відомо, священною вважається Трійця (Бог – Отець, Бог – Син і Бог – Дух Святий). Останній і освячує здатність батьків виховувати своїх дітей.

У другій половині XIX ст. німецькі соціологи К.Маркс і Ф.Енгельс обгрунтували соціологічний (трудовий) підхід щодо походження виховання. Зокрема Ф.Енгельс у роботах “Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину” та “Походження сім’ї, приватної власності і держави” зазначив, що причиною виникнення виховання безпосередньо була трудова діяльність первісних людей. З удосконаленням трудових процесів виникла необхідність виготовлення знарядь праці та вміння ними користуватись. Таким чином, лише з виготовленням знарядь праці у первісних людей з’являється потреба у передачі підростаючим поколінням знань та вмінь виготовлення і користування ними, що і робили старші члени роду. Завдяки праці (за Ф.Енгельсом) біологічні передумови виникнення людини змогли трансформуватися у людські на соціальному рівні.

Сучасні українські вчені І.Д.Бех, І.А.Зязюн, О.А.Дубасенюк, М.В.Левківський, О.В.Сухомлинська в історико-педагогічній науці започаткували соціокультурний підхід щодо виникнення виховання, за якого воно розглядається як результат накопичення досвіду соціальної, виробничої, мистецької та професійної культури. А головним його завданням стає інтеріоризація цих надбань зростаючою особистістю з тим, щоб забезпечити оптимальну її соціалізацію в суспільстві.

Українська народна педагогіка

Роздуми над тим, якою виховати людину, як сформувати в неї такі якості як чесність і правдивість, сміливість, кмітливість, витривалість і спритність, наполегливість і працьовитість, доброта і щирість здавна постають перед батьками, спонукають до виховних впливів на дитину.

Педагогіка в загальному розумінні слова – це наука про виховання, освіту й навчання підростаючого покоління. Як результат виховної діяльності мільйонів людей протягом століть сформувався певний педагогічний досвід, який згодом викристалізувався у велику педагогічну мудрість – народну педагогіку, тобто ту педагогіку, яку створив народ. Зародилася вона з появою людини на Землі.

Українська народна педагогіка — це система емпіричних педагогічних знань, засобів, принципів та вмінь, вироблених і застосовуваних українцями у навчанні та вихованні підростаючих поколінь. Вона передувала педагогічній науці й стала її основним першоджерелом. Це та школа, яка завжди з нами, що супроводить й спрямовує життя українців з прадавніх часів і донині. Українська народна педагогіка почала формуватися в українських племенах ще до заснування Київської держави в елементах побуту, вдачі, звичаїв і віри. Вона знайшла своє поетичне втілення в усній народній творчості – у прислів’ях та приказках, піснях, билинах, переказах, виросла з нагальних потреб життя суспільства.

Змістом виховання і навчання був реальний процес повсякденного побутового і трудового життя людей, а основними методами – спостереження, показ і багаторазові повторення різних дій. Показ та спостереження розширювали кругозір юних, давали їм елементарні уявлення про різні види трудової діяльності. Вони охоплювали повідомлення дітям елементарних знань про працю, прищеплення загальних уявлень про трудову діяльність, забезпечуючи цілеспрямований вплив на емоційно-мотиваційну сферу майбутніх трудівників. Важливо, що трудовій спрямованості дітей сприяло саме оточення (спостереження за кропіткою працею батьків, старших братів і сестер, сусідів тощо), сприймання усної народної творчості, участь у різних сюжетно-рольових іграх, в яких відтворювалися реальні (уявні) види трудової діяльності батьків, дорослих, а також посильна допомога батькам у праці (догляд за молодшим братом чи сестрою, домашніми тваринами, рослинами, прибирання будинку, самообслуговування та ін.). В результаті цього дитина починала розуміти важливість праці для життя людини.

Народно-виховна мудрість виробила певні принципи виховання: природовідповідність, народність, гуманне ставлення до дитини, виховання у праці, послідовність, систематичність, активність дитини, емоційну основу виховання тощо.

До провідних засобів народної педагогіки належать: рідна мова, усна народна творчість, народні іграшки, забави, обряди, традиції, матеріальна культура народу, праця. Умови матеріального життя праукраїнців (хліборобська культура), їх духовність (язичництво, в основі якого лежить культ предків, природних явищ, землі, матері) визначили сутність українського народно-педагогічного ідеалу: людина – трудівник, патріот, гуманіст.

Досвідчені мисливці вчили дітей звіроловству, хлібороби прилучали до рільництва, пасічники – до бортнярства, здібні майстри – до різних способів виготовлення знарядь праці. Населення України степової смуги у V-IV тисячоліттях до Різдва Христового мало надзвичайно високий рівень культури, вірувань, моралі, і найголовніше – населення на землях України в епоху неоліту вплинуло на формування праукраїнської давньої мови! У наших пращурів були домашні тварини, зародки землеробства, первісний агрономічний та астрономічний календарі (а отже, систематичні, науково організовані спостереження, результати яких письмово оформлені, причому не примітивними письменами – зарубинками, а такими знаками, що могли передати усю глибину відкриттів, досвіду, аналізу висновків, теоретичні узагальнення).

Звичаї і традиції завжди закріплюють те, що досягнуте в громадському та особистому житті, є сильними соціальними засобами стабілізації суспільних відносин. Вони виконують роль соціальних механізмів передачі новим поколінням взаємин старших поколінь, відтворюють у молодіжному житті ці взаємини; служать засобом стабілізації усталених у даному суспільстві відносин; здійснюють відтворення цих відносин у житті нових поколінь.

Звичаї – це стереотипи поведінки, яких дотримуються спільності людей, за певних обставин, і які зберігаються у незмінному вигляді протягом тривалого історичного періоду, передаючись із покоління до покоління. Вони є засобом соціальної регуляції діяльності, що відтворюється у певному суспільстві і є звичною для її членів, а також можуть виступати прийомами, формами взаємовідносин у родинно-побутовій сфері та праці. Зокрема трудові звичаї, фіксують елементи прийнятого у суспільстві способу трудового життя, тому формування, закріплення та успадкування їх від покоління до покоління є важливим аспектом функціонування самого суспільства.

Традиції, наслідування яких здійснювалося за допомогою агрономічного календаря, мали неабияке значення для формування у підростаючої зміни відповідального ставлення до життя та праці. Виконання молодими людьми трудових операцій за річним астрономічним колом вносило у процес оволодіння вміннями та навичками землеробської праці певну послідовність, що сприяло кращому засвоєнню народних знань та досвіду. Ефективність цього шляху трудової підготовки посилювалася завдяки аграрно-календарній обрядовості.

Обряди мали виховні впливи на молодь саме через залучення юнаків і дівчат до святкових, урочистих подій, заходів, що вимагали демонстрування власних умінь та здібностей: спів, танці, змагання тощо.

Отже, виступаючи регулятором взаємовідносин між індивідом та громадою (а відтак і суспільством), свята, обряди служили своєрідним відпочинком після тяжкої, а іноді і монотонної роботи, були засобом задоволення духовних потреб і в такий спосіб забезпечували соціальну активність молоді.

Молодь пізнавала не лише усталені норми громадського життя села, а й набувала досвіду колективної праці. Зокрема, при проведенні толоки. Все це надавало вихованню загальнонародного характеру, однакового для всіх дітей, за винятком відмінностей, зумовлених їх статевими й віковими особливостями. Побувавши на Україні, чужоземці зазначали, що анти й словени, тобто українці, щирі й привітні, товариські, ласкаві й гостинні, свободолюбні, хоробрі, правдиві й чесні, людяні, життєрадісні, співучі. Дітей своїх теж привчали дивитися на світ божий веселими очима, виявляти особливу увагу до старшого в роді, до пам’яті своїх предків. Хлопчики-підлітки вчилися володіти зброєю, що необхідно було як для полювання, так, і для захисту рідної землі від ворогів.

З появою приватної власності й господарського відокремлення сімей, перетворенням їх на основні господарські осередки суспільства виникло увиразнення виховних функцій. У ролі педагогів вже виступає не община, а, насамперед, сім’я, батьки.

Отже, суспільне виховання замінюється індивідуально-сімейним вихованням. Причому змінюється не тільки форма, а й зміст і цілі виховання. З розвитком суспільства розвивались і народно-педагогічні методи: від інстинктивного наслідування, застереження, заборони, до пояснення, переконання, заохочення, спонукання, природовідповідного залучення до спільної діяльності у всіх сферах життя громади, особистого прикладу батьків.

Поступово зникає соціальна однорідність суспільства. Суспільна нерівність зумовила різні інтереси й мотиви поведінки людей. Тому примітивний принцип – чини так, тому що так робили твої предки, – у даних умовах втрачає свою універсальність.

З ускладненням життя виникає проблема спеціальної підготовки до нього, що було зумовлено необхідністю раціонального усвідомлення суперечностей моральної практики, вироблення морально-понятійних норм, які б виконували функцію регулятора поведінки в системі суспільних відносин.

Перехід від зовнішнього регулювання поведінки людини (через формально-показові дії) до внутрішнього (на основі відповідних моральних принципів) сприяв піднесенню української народної педагогіки на новий, вищий рівень її розвитку. У центрі виховної практики вперше постає проблема формування духовних якостей особистості.

Процес формування моральних рис людини, які регулювали б її вчинки, не легкий. Одна річ, наприклад, порівну, дотримуючись споконвічного звичаю, поділити їжу між членами роду, а інша – систематично й цілеспрямовано застосовувати засоби впливу на особистість, щоб виробити в неї звичку віддавати кращу їжу хворому чи малому. Арсенал української народної педагогіки завдяки постійній соціально-пошуковій та навчально-виховній творчості батьків поступово поповнюється різноманітними засобами впливу на дитину. Система виховних дій народної педагогіки на кожному з етапів її розвитку стає дедалі стрункішою.

З утворенням української держави Київської Русі українська народна педагогіка піднялася на вищий щабель розвитку. Якщо до цього творцями й носіями народної педагогічної мудрості українців були селяни, то в умовах Київської Русі до неї активно долучаються міські мешканці – майстри, ремісники, підмайстри, челядники, чорнороби. Це помітно збагатило її зміст і виховні можливості.

У створенні української народної педагогіки брали участь люди різного соціального і майнового стану. Однак майнова розмаїтість не тільки не заперечує наявності в ній українського національного та загальнолюдського, а й неухильно підпорядковується їм.

Норми, загальнолюдські аспекти й елементи народної педагогіки ґрунтуються на властивих будь-якому суспільству зв’язках, на обов’язкових для родинного, громадського й державного життя відносинах. Серед загальновизнаних у всі часи благ першим і найціннішим є здоров’я і життя людини. Спільними для всіх умовами буття були й залишаються продовження роду і ті соціальні явища, які покликані служити цьому: шлюб, сім’я, народження і виховання дітей, забезпечення морального захисту людини від свавілля окремих осіб на ґрунті гуманності й справедливості.

Прийняття християнства Київською Руссю у 988 р. справило колосальний вплив на масову практику виховання дітей та молоді в Україні. Для української народної педагогіки стають притаманними не тільки власний досвід виховання, а й заповіді християнського вчення, а з ним – і багатющий досвід духовно-морального виховання народів Близького Сходу й Середземномор’я. Історично склалося так, що впродовж багатьох століть наш народ нерідко виражав свої педагогічні ідеали мовою релігії, виховний вплив якої став особливо могутнім у зв’язку з переплетенням язичницьких і християнських елементів.

Зміст церковних канонічних збірників, нормативного матеріалу, родинно-побутових звичаїв переконує, що в рамках впливу релігії перебували сім’я і всі основні етапи життя людини. Обряди хрещення, шлюбу, похоронів, вшанування покійників, надання імені новонародженому взяла під опіку церква.

Ідея соціальної справедливості, яку проповідувало християнство, – рівність усіх перед Богом, єдність людської історії, осуд жорстокості, насильства, скнарості й здирства, спонукання до совісті, честі, милосердя, заклик до “внутрішньої чистоти” й людської гідності, порядності швидко проросла у душах праукраїнців. Певний вплив на свідомість і регулювання поведінки як дорослих, так і дітей мають релігійні доктрини про “всевидюче Боже око”, “гармонію душі й тіла”, “страшний суд”, “обіцяна нагорода раєм за доброчесне життя на землі й покарання пеклом за “допущені гріхи”, “вчинене зло”.

Величне і яскраве зовнішнє і внутрішнє оформлення храмів і церков, урочистість богослужінь, містика сповіді, молитов, величність церковного співу, спокути за порушення норм християнської моралі, заповіді Божі, амвонні проповіді про праведне життя святих, неординарність релігійних свят, обрядів і символів мають великий вплив на психіку та емоції людини, особливо в дитячому віці.

Літописці та письменники неодноразово наголошують на виховній ролі релігії у формуванні особистості, зазначаючи зокрема, що з хрещенням князя Володимира “зовсім його вдача змінилася, не той чоловік став”, “мало воював, жив у згоді з сусідами, більше дбав про внутрішній порядок”. Під час князівських банкетів, які тривали по кілька днів, “убогим роздавали гроші, а для хворих і калік по домах розвозили всяку страву – хліб, м’ясо, рибу, овочі, мед у бочках, квас”.

Можливість зберігати безцінні думки щодо виховання в українській народній педагогіці з’явилася після винайдення письма та впровадження кирилиці.

Українська народна педагогіка увібрала в себе всі щасливі й нещасливі, героїчні і трагічні події, які випробував на собі український народ.

Помітним є вплив на формування української народної педагогіки подій 40-х років XIII ст., коли Київська Русь внаслідок татаро-монгольської навали й князівських міжусобиць припинила своє існування, прийнявши на себе найтяжчі удари диких орд і врятувавши від загибелі європейську цивілізацію. Своє продовження українська державність знайшла ще на 200 років у Галицько-Волинській державі. Ці події мобілізували народну педагогіку на виховання у дітей наполегливості у боротьбі за власну долю і долю всього народу, формування витривалості й відваги, прагнення до переборення всіляких труднощів, виявлення любові до рідної землі, героїчної історії своїх предків. Саме в той час (XIV-XV ст.) у свідомості людей актуалізувалася і сама назва – Україна, що з’явилась на сторінках давньоруських літописів ще у XII-XIII ст., згодом набувши етнічного значення й загального поширення.

Усна народна творчість забезпечувала формування національної свідомості й патріотизму молоді, а безпосередня участь у боротьбі проти чужоземних нападників гартувала характер та волю й одночасно була суворим іспитом на громадянську зрілість.

Новий імпульс у розвиток української народної педагогіки внесла національно-визвольна боротьба українського народу проти татаро- турецьких і польських загарбників за козацької доби (XV-XVII ст.). У цей період з’являється педагогіка козацька, головним виховним ідеалом якої став козак як втілення чеснот справжнього українця, мужнього лицаря- визволителя, безстрашного оборонця рідної землі, безкорисливого захисника всіх скривджених і знедолених.

Незважаючи на безперервні визвольні війни проти іноземних колонізаторів (росіян, німців, поляків, румунів, чехів, мадяр), зруйнування Січі (1775 р.) царським урядом Росії і ліквідацію Гетьманщини (1783 р.), українська народна педагогіка вистояла, вижила.

Українці зуміли зберегти свою народну педагогіку з її могутнім виховним впливом, яка на той час стала вже міцною і загартованою у боротьбі за ментальність українців. Завдяки їй серед народу жила любов до національних звичаїв, традицій, мови, історії, обрядів тощо.

Елементи відродження української народної педагогіки почалися у першій половині XIX ст. А наприкінці XIX і на початку XX ст., воно набрало широкого розмаху і йшло в контексті загальної боротьби нашого народу за національне відродження.

Складним у долі української народної педагогіки стало XX ст. Українська державність, вперше за довгі століття утверджена на всіх землях у 1918 р., знову була зруйнована. На більшій частині України запанували більшовики, у Галичині – поляки, у Закарпатській Україні – угорці, на Буковині – румуни. У зв’язку з цим українська народна педагогіка опинилася у дуже скрутному становищі. Іноземні колонізатори знищували українську педагогічну культуру й історію, все національне і народне.

Деяке пожвавлення у напрямку українізації відбувається в часи УНР. Але незабаром сталінський режим з його славнозвісним терором знищив педагогічну спадщину, створену розумом і талантом українського народу. Ленінсько-сталінська, а згодом брежнєвсько-сусловська ідеології, що насаджувалися українському народу, негативно вплинули на розвиток української народної педагогіки у цей період. Як наслідок, панування вказаних ідеологій, практичний вплив народної педагогіки невпинно звужувався, що вело до морально-духовної катастрофи української нації.

Проголошення державного суверенітету України 16 липня 1990 р. відкрило широкий простір для відродження й розвитку української народної педагогіки, її втілення у навчально-виховний процес.

Нині педагогіка національної школи базується на інтеграції народної педагогіки, етнопедагогіки та педагогічної науки в цілому, передової практики навчання і виховання молоді. Їх преплетення не означає позбавлення самостійності чи індивідуальних рис власного вияву, бо кожна з них, поруч зі спільними, наділена, також, належними тільки їй прикметами.

Отже, розвиток української народної педагогіки найбільш активно і плідно відбувався в часи підйому національного духу, утворення державності. Українська народна педагогіка у своєму розвитку пройшла такі етапи: дохристиянський період, часи Київської Русі, часи Козацької держави (козацька педагогіка), період існування УНР та гетьманства П.Скоропадського, період утворення Української незалежної держави.

Особливості становлення виховання у східних слов’ян

Нині відомо декілька етапів становлення первісної людини. Зокрема, існує безліч доказів, що людина на землі з’явилася більше 100 млн. років тому.

Природно, що виховання у зазначений період здійснювалося за законами первісного суспільства. Приблизно 1,5 млн. років тому почався наступний етап становлення виховання, який безпосередньо пов’язують із зародженням у людини мови. Її поява дозволила активно спілкуватися та передавати майбутнім поколінням соціальний досвід. Спілкування розвивалось у процесі трудової діяльності, ставало одним із головних засобів впливу на психіку і поведінку дорослих та дітей. Названі фактори (поява мови та розвиток психіки) стали визначальними для розвитку виховання.

Приблизно за 100 тис. років до н. е. з’являється людина неандертальського типу, яка, (приблизно 40 тис. р. до н. е.) трансформувалася у кроманьйонця.

Період між 100 тис. і 40 тис. років до н. е. називають в історії та антропології дородовим періодом. Період розвитку первісних людей з 40 до 20 тис. років до н. е. отримав назву раннього матріархату.

У ці часи люди стали проживати родами. Основними засобами виживання були полювання та рибальства. У дородовому суспільстві виділялося 3 вікові групи: діти і підлітки, повноцінні й повноправні члени спільноти та старі. При цьому молодші діти належали всьому роду, хлопчики супроводжували чоловіків під час рибальства та полювання; дівчатка допомагали готувати їжу жінкам, виготовляти посуд та примітивний одяг. Діти займалися домашніми справами, імітуючи свою поведінку у різних соціальних ролях (мисливець, воїн, мати, батько).

Вони спостерігали, копіювали дорослих, при цьому важливе місце у вихованні належало грі. З її допомогою моделювалося суспільне, виробниче, побутове життя общини. Отже, люди первісної епохи передавали свій досвід за допомогою відповідних дидактичних засобів, що вироблялись під впливом умов життя, і тому початкові форми і методи виховання носили примітивний, неусвідомлений характер. Дітям показували, що і як робити.

Поступово виховання набувало ознак особливої форми громадської діяльності. Воно мало рівний характер, всі діти і підлітки опановували рівноцінні знання, необхідні для самостійного життя. Провідна виховна роль (пещення, годування, формування певних рис характеру) належала матері. Цікаво, що саме жінка того часу виступала і старійшиною роду, і жрицею первісних храмів. У період матріархату складаються перші уявлення про жінку-матір як берегиню роду, своєрідний оберіг, що прямо й опосередковано спонукало появу перших народно-педагогічних уявлень про роль матері у вихованні дітей, про ставлення до жінки, про дітей та їх виховання, про формування певних навичок і умінь, рис характеру.

У період раннього матріархату (що особливо важливо) виникає певна система звичаїв і традицій, а також ранні родоплемінні культи: магія (дії чаклуна, через які він намагається досягти влади над тваринами, явищами природи або, навіть, іншими людьми), анімізм (віра у безсмертя душі та існування духів), фетишизм (віра у надприродні властивості предметів), тотемізм (віра у спільне походження і кровну спорідненість між людьми і певним видом тварин). Очевидно, що діти пізнавали сутність цих культів у процесі безпосередньої участі у їх виконанні поряд з дорослими.

Звичайно, виховання первісної людини виглядало досить примітивно. Сенс існування людини був визначений її світосприйняттям. Оточуючий світ сприймався як щось живе, наділене свідомістю. Стихійно виникали цілі виховання – підготовка до найпростішого існування і сприйняття світу як феномена. Зародки педагогічної думки розвивалися тільки на рівні буденної свідомості. Вони зводилися до практичного виховання і проявлялися у традиціях та фольклорі.

Отже, на етапі раннього матріархату виховання було безпосередньо пов’язане з виконанням побутових обов’язків і ще не виділялося в особливу соціальну діяльність.

Приблизно за 20 тис. років до н. е. первісна родова община у своєму розвитку переходить до пізнього матріархату. У цей період відоме виготовлення значних знарядь праці та зародки землеробства.

З плином часу людина замість пристосування до природи все частіше переходила до впливу на неї. Змінюються завдання і засоби передавання соціального досвіду. З’являються зародки організованих форм виховання, яким займаються спеціально призначені для цього люди.

У зв’язку з розвитком знарядь праці літні люди починають виконувати спеціальну соціальну роль – готувати дітей (окремо хлопчиків та дівчаток) до життя. Природно, значна увага приділяється виконанню дітьми перших законів людського співжиття: табу (не робити чогось недозволеного, щоб не нашкодити самому собі) і толіону (закон кривавої помсти).

Хлопчиків та дівчаток у цей період першоосновам матріархату починають вчити у перших навчальних закладах – “будинках молоді”, які функціонували окремо для дітей різної статі. Тут старші члени роду допомагали підліткам оволодівати навичками й уміннями мисливства, землеробства, передавали їм заповіти предків, ознайомлювали з родовими звичаями та обрядами.

Будинки молоді продовжують існувати й у період патріархату. Однак, у зв’язку зі створенням моногамної сім’ї, навчання у цих закладах починає доповнюватися домашнім вихованням, яке ставило за мету підготовку сильного і вправного орача, мисливця, воїна, а жінки – здатної не лише прясти й ткати, а й за потреби дати відсіч ворогові.

У патріархальному суспільстві у родовій общині з’являються такі види діяльності, як: мисливство, землеробство, скотарство та ремесло, що спонукало вдосконалення знарядь праці. Археологи знаходять різні кам’яні предмети тих далеких часів: скребки, різці, тесла тощо. Кожний з них є результатом праці й пізнання. Праця розпочиналася із виготовлення знарядь, що потребувало навичок і знань, здобутих з втратою сили і часу. Праця і оволодіння її знаряддями мали вирішальний вплив на виховання. У цьому розумінні основна роль у формуванні людини належала матеріальному виробництву.

Трудове виховання підростаючого покоління цього періоду доповнюється знайомством з релігійними культами. Ідеологічною засадою виховання була язичницька релігія. Діти разом з дорослими прилучалися до культових обрядів. У формуванні їх світогляду важливу роль відігравали язичницькі святилища, ідольські храми та капища. Тут діти разом з дорослими брали участь у народних святах, хоровому співі, церемоніях, які певним чином формували їхню свідомість. Вони знайомилися зі статуями богів, зображеннями тогочасних уявлень про побудову світу. У розумінні первісних дітей та молоді формується уявлення не лише про земне життя, а й про душу. Проте, процес такого формування був досить довготривалим: спочатку “країна мертвих” знаходилася під землею, а на етапі землеробських культів її “переносять” у небо. Очевидно, заслуговує на увагу те, що підростаюче покоління через примітивні культи привчали жити у злагоді з природою.

Поступово на етапі пізнього патріархату виховання почало набувати рис особливого виду діяльності. Насамперед воно було частиною повсякденної боротьби за виживання.

Тогочасна народна педагогіка визначила послідовність етапів раннього виховання дітей: період баяння (від народження до 1,5-2 – років)

– спілкування матері з дитиною, основний засіб – колискова пісня; період пестування (1,5-2-5 років) – з роду виділялися пестуни і пестунки, які виховували дітей, залучали їх до дитячих ігор; період набуття трудових навичок та оволодіння нормами моральної поведінки (5-10 років).

Провідним засобом виховання була праця: випасання худоби, вирощування культур, збирання ягід, плодів. Завершальний етап виховання – ініціації (система випробувань на фізичну зрілість і виробничу готовність). Вона вважалася посвяченням у дорослість. Згідно зі статтю окремо існували практичні випробування для юнаків і дівчат, котрі засвідчували про їхню готовність до праці, до життя в общині.

Основою моральних стосунків була общинна власність на засоби виробництва. Спільна праця, колективне користування знаряддями праці і результатами праці породжували почуття взаємодопомоги, виручки.

Вищим ідеалом добра вважали силу, хоробрість, витримку. Людина мала бути загартованою, із сильним тілом та стійкою психікою. З розвитком феодальних відносин з’явилися нові моральні норми, спрямовані на захист приватної власності. Найвищим досягненням раннього феодалізму було створення буквенно-звукової графіки письма глаголиці (стала однією з підвалин виникнення шкільного навчання) – азбуки, в якій звуки слов’янської мови передавалися грецькими буквами.

Отже, східні слов’яни у VІ-ІХ ст. створили оригінальну і гуманну систему виховання, яка відповідала розвиткові продуктивних сил, шлюбно-сімейним відносинам. У старослов’янському роді, а пізніше в сім’ї, виховували у дітей та підлітків повагу до людей (зокрема до старших), працьовитість, мужність, хоробрість, витривалість, чесність, правдивість, дбайливе ставлення до слабких і хворих. Велике значення мала у вихованні народна творчість: пісні, прислів’я, приказки, казки, в яких відобразилася народна педагогіка.

Зародження писемності, розвиток шкільної освіти за Київської Русі

У східних слов’ян у кінці VІІІ- у ІХ ст. формуються племінні князівства і союзи. Процес консолідації східнослов’янських князівств і земель завершується у 882 р. утворенням держави – Київська Русь. Цей факт сприяв виникненню писемності та шкіл, зростанню духовної культури наших предків.

Варто зауважити, що за часів язичництва існування писемності на Русі підтримувалося як індивідуальним, так і груповим навчанням грамоти. Останнє було зародковою формою шкіл, що з’явилися з винайденням буквенно-звукової системи письма. До прийняття християнства існували школи двох типів: язичницькі – для задоволення потреб язичницької

ерхівки і християнські (християнство з’явилося на Русі задовго до його офіційного прийняття). Існування двох типів шкіл у перехідний період від язичництва до християнства було характерним також для Візантії та інших великих країн.

Появі писемності й створенню шкіл у східних слов’ян сприяли такі чинники: становлення феодального способу виробництва; зростання міст як центрів економічного, культурного і політичного життя; потреба князів у грамотному державному апараті, здатному вести облік данини, земельних угідь, запис історичних подій, складати державні акти, здійснювати єдину правову політику і дипломатичні зв’язки з іншими країнами; проникнення на Русь із Візантії християнства, з Болгарії – кирило-мефодіївської писемної традиції.

Велику роль у розвитку виховання і освіти в середньовічному слов’янському світі відіграло християнство, яке розкололося на православ’я і католицизм. Якщо східні й південні слов’яни знаходились під впливом греко-візантійської релігійної, культурно-освітньої традиції, то західні слов’яни відчули вплив римсько-католицької, західноєвропейської системи виховання. У деякі періоди такий вплив набував особливо великої сили.

Важливою своєрідністю слов’янської культури та освіти було те, що мовою богослужіння, літератури і школи стала не грецька, не Візантійська, не латинська (як у Західній Європі), а рідна мова – старослов’янська або староболгарська. Особливу роль у створенні слов’янської писемності відіграли брати Кирило і Мефодій. Ця писемна мова стала єдиною для Русі, Болгарії, Сербії, Моравії, призначалася для “книжного вчення”.

Зародження загальнослов’янської традиції навчання, шкіл належить до VІІ-ІХ ст. Перша школа, де викладання велося слов’янською мовою, була відкрита Кирилом і Мефодієм у столиці Моравського князівства Велиграді у 863 р.

Поява перших шкіл у Київській Русі була викликана потребами духовенства з метою збільшення кількості грамотних людей. У містах і селах почали з’являтися церкви, що збирали книги, які треба було уміти читати. Тому почали масово навчати грамоті майбутніх священнослужителів.

З прийняттям християнства освіта і шкільництво набули подальшого розвитку, завдяки чому Русь прилучилася до античної культури і науки, зблизилася з багатьма країнами Європи. Перші літописні відомості, що свідчать про піклування руських князів про освіту пов’язуються з іменем Володимира Великого та належать до часу охрещення України-Русі.

Запрошуючи грецьке духовенство для охрещення населення України-Русі, Володимир Великий, хоч сам був неписьменний, дбав про те, щоб разом з християнством перенести з Візантії освіту і все те, що знали греки.

За рівнем освіти школи Київської Русі поділялися на школи грамоти та школи книжного вчення (тобто елементарні та підвищеного типу), за джерелом створення та функціональною належністю – палацові, церковні (монастирські та парафіяльні), школи майстрів грамоти, ремісничі училища.

Грамотність у ранньосередньовічній Русі була розповсюджена. Про це свідчать найдені в різних містах і датовані ХІ ст. близько 700 берестяних грамот. Школи грамоти існували переважно в містах. У них навчали дітей бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників.

Школи грамоти були загальнодоступними, хоч про яке-небудь загальне навчання дітей не могло бути і мови. Утримувалися школи грамоти на Русі на кошти батьків, як це було і в країнах Західної Європи і Візантії, тому для найбіднішого населення вони були недоступні.

Не існувало єдиної регламентації діяльності цих шкіл. В основному навчання обмежувалося набуттям уміння читати, писати, лічити. Вчителями цих шкіл працювали прості люди, що знали грамоту (майстри грамоти), які хотіли позбутися експлуатації місцевих феодалів, а також кандидати у священники. Вчителя наймала громада.

Навчальний рік починався з появою перших снігів, коли припинялася робота у полі. Учні навчалися 2-3 роки, а то й одну зиму. Кількість учнів невелика (8-10), що давало змогу працювати індивідуально з кожним учнем. Вони навчалися за спрощеним 32-буквеним алфавітом, читали Євангеліє, Псалтир, Молитвослов, Апостол та інші богослужбові книги. При цьому використовували особливі дощечки, на яких була вирізана азбука. Такі навчальні посібники були доступні всім верствам населення. Спочатку навчали писати і вимовляти букви, потім – читати молитви з Псалтиря.

Дослідження учнівських грамот свідчить, що навчання розпочиналося з вивчення азбуки-буквиці. Відомі вправи учня ХІII ст. Онфима з Новгорода та з інших місцевостей тодішньої Русі, виконані на берестяних грамотах. Навчали не тільки правилам читання, але і мистецтву створювати книги. Учень самостійно виготовляв свій “Ізборник”, виконував роботу переписчика, ілюстратора і т. і.

У школах грамоти учнями заучувалися 53 склади: ба, оа, га, бе, ве, ге та ін. Спочатку вони вивчалися повторювати за вчителем, потім виконували вправи на навощених нашептах, а пізніше на твердій березовій корі – бересті. Завчивши склади, діти з них складали слова, потім вчилися читати спеціальні навчальні тексти. Після написання текстів на бересті переходили до письма чорнилами гусячим пером на пергаменті. Але такий спосіб письма був доступний лише дітям багатих людей.

Наступний етап – оволодіння арифметикою, навчання якій у школах грамоти починалося з вивчення нумерації – числових символів – 27 букв грецького походження. Над буквами-цифрами ставили риску (титло) або з одного і другого боків крапки. Пізніше був винайдений цифровий алфавіт, який складався з трьох рядів букв-цифр – по 9 у кожному рядку: букви верхнього ряду означали сотні (100-900), середнього – десятки (10-90), нижнього – одиниці (1-9). Азбуку і цифровий алфавіт діти вчили одночасно.

Цікавою є методика опанування арифметичними операціями, яка нагадувала спосіб лічби у школах Стародавнього Риму. Рахунок здійснювався за допомогою пальців рук, а рука означала число 5.

Ці факти свідчать про існування значної кількості нижчих шкіл грамоти, завдяки яким писемність стала доступною для дітей усіх верств населення. Крім того, у цих народних школах дітей навчали практичним навичкам ведення діловодства, складання листів, договорів, цифрових рахунків тощо.

Наступний етап розпочинався з лічби за допомогою великого пальця і суглобів на останніх чотирьох пальцях. Кожний суглоб означав число 12 (дюжину). Процес лічби здійснювався доторканням великого пальця, який мав три суглоби (36), до суглобів на останніх пальцях.

Велика увага у школі приділялася співам, як основній підготовці молоді до участі в церковному хорі. Діти просто вивчали окремі псалми Псалтиря з голосу вчителя, при цьому не вивчаючи нотної грамоти.

Стиль виконання співу мав характер хорового речитативу. У школах повсякчас використовували народну пісенну творчість. Діти брали участь у весняних хороводах, в аграрних обрядах, окрасою яких були пісні. Основою народного пісенного співу в школі було колядування, тренував колядників учитель. Хлопчики і дівчатка колядували окремо.

Вони починали колядувати від дому вчителя і далі – господарям на вулиці, де жили. У дітей формували народний світогляд, ставлення до природи як до живого організму, вчили основам хліборобської культури та розуміти природний календар.

У зв’язку з тим, що Київській Русі постійно загрожували з Півдня кочівники, надзвичайної важливості набуло патріотичне виховання. Воно здійснювалося на матеріалах билин, казок, легенд, оповідей учасників воєнних походів, пісень та за допомогою інших засобів народної педагогіки.

Перше свідчення про школи “книжного вчення” на Русі датоване 988 р. Її відкрив князь Володимир у Києві при Десятинній церкві. Учні, що прийшли на навчання, вже мали початкову освіту, тобто уміли писати і читати. Це був навчальний заклад підвищеного типу, в якому викладали “сім вільних мистецтв”, давалася на той час серйозна освіта.

Навчання здійснювалося через роботу з книжкою, з текстом, що розширювало межі пізнання й можливості освіти. Молодь готували до діяльності в різних сферах державного, культурного та церковного життя.

Спочатку книжне вивчення викликало негативне ставлення в масах, віддавалася перевага традиційному домашньому вихованню. Але з часом погляди до шкільного навчання змінилися. “Книжно научалися” не лише особи княжого та боярського роду, діти духовенства, але й особи нижчих верств і, навіть, раби, яких, може, вчили із ще більшим старанням, бо рабовласники звичайно готували з них учителів для своїх дітей, або кандидатів на посади священнослужителів.

Школа була державним навчальним закладом підвищеного типу й утримувалася за рахунок князівської казни. Діти були ізольовані від домашнього впливу батьків. У школі навчалось 300 дітей. Така кількість освічених вихованців дала змогу Ярославу Мудрому зробити важливий крок у розвитку освіти і культури Київської Русі.

Нащадки Володимира продовжували відкривати такі школи. Протягом Х-ХІІІ ст. школи виникли не тільки у Києві та Новгороді, але і в інших містах (Переяславі, Суздалі, Чернігові, Полоцьку, Ростові та інших містах).

Процес навчання у школах “учіння книжного” був дещо склад- ніший, ніж у школах грамоти. Тут учні опановували 44-45-буквений алфавіт, грецьку мову та курс середньовічних наук: філософію, граматику, риторику, історію, спів, богослов’я. У XI ст. вивчалися твори зі всесвітньої історії, переклади уривків з робіт Арістотеля, Платона, Сократа, Епікура, Плутарха, Софокла, Геродота та багатьох інших вчених античного світу, твори яких входили до збірки “Бджола”.

Учні набували знань з природознавства, географії, медицини, дізнавалися про властивості різних речовин і матеріалів та їх застосування у виробничій діяльності, перекладали книги та переписували їх.

Варто зауважити, що вже у XI ст. рівень освіти в Київській Русі прирівнювався до європейських стандартів. В елітних школах вивчалися основні середньовічні науки. Поширення християнства дало можливість Київській Русі здобути визнання середньовічної Європи.

Навчання у школах Київської Русі носило релігійний характер. Народна школа разом із церквою стала вирішальним інститутом поширення та утвердження християнства в усій державі. Цьому сприяло те, що вчителями були, здебільшого, священики, дяки та інші служителі церкви.

Великий вплив на виховання молоді мала народно-педагогічна мудрість, відображена у фольклорі. Легенди, перекази, бувальщини, казки, пісні передавалися дітям з роду в рід, з покоління до покоління.

Ґрунтовно вивчалися фольклорні джерела дохристиянського періоду: обрядові пісні, особливо колядки, щедрівки, веснянки, русальні, купальські пісні тощо. У цих піснях, що дійшли до наших днів, оспівувалася краса рідного краю, органічний зв’язок людини з природою, обожнювалася земля, вода, дерева, небесні світила та все довкілля. Ця самовіддана любов до рідної землі визначила подальшу долю нашого народу – він не шукав нових місць проживання, а залишився навіки автохтоном, сином своєї землі.

Значний вплив на виховання людяності підростаючого покоління княжої доби мали билини (билиці), що потім переросли у перші українські думи, про які побутувала хибна думка, ніби вони з’явилися на світ у добу козацтва. “Дума про похід руських (українських) князів на половців літа 6611 (1103 р.)”, “Дума про пирятинського поповича Олексія”, “Дума про Марусю Попівну Богуславну”, “Ілля Муромець і злидні кабацькі”, “Святого”, “Три подорожі Іллі Муромця” були досить поширеними у Київській Русі. Як і в більшості творів народного епосу, основні герої дум- билиць київського циклу тричі вирушають у дорогу, тричі вступають у бій, тричі доповідають князеві; метафори й гіперболи, епітети й повтори – все підпорядковане одній меті: уславити витязів, славних захисників рідної землі, “добрих молодців”, Богатирів Землі Київської, показати їх самовідданість, прагнення до волі, незламність у боротьбі з нападниками і ворогами.

У монастирських школах, що створювалися при монастирях і великих соборах, навчання було поставлене ліпше, ніж у школах грамоти. Вони поділялися на зовнішні та внутрішні (закриті та відкриті).

У перших навчалися миряни, а у других – майбутні ченці, священнослужителі. Перший такий навчальний заклад заснував ігумен Києво- Печерського монастиря Феодосій Печерський (прибл. l034-1 074). Феодосій у 1068 р. наказав перекласти з грецької мови Студитський Статут, який був складений візантійським богословом Федором Студитом у 798 р., і запровадив його для ченців Печерського монастиря. За цим Статутом від ченців вимагалася обов’язкова грамотність, у зв’язку з чим передбачалася організація навчання “христової братії”, щоденне читання книг, відкриття бібліотеки. До кінця ХІ-початку ХІІ ст. майже всі монастирі Київської Русі прийняли Студитський Статут. Отже, всі вони зобов’язані були відкрити школи.

Як і у школах “книжного вчення” у монастирських школах вивчалися “сім вільних мистецтв” – класичний середньовічний підхід до середньої освіти (школи), що мав прямий і безпосередній зв’язок з надбанням античної школи і освіти. “Сім вільних мистецтв” для монастирських шкіл Київської Русі уже набули ознак практицизму: граматика потрібна для створення нових і розуміння існуючих церковних книг; риторика – як посібник у побудові проповіді (значно пізніше з’явиться гомілетика як „наука про церковну словесність”); астрономія – для розрахунків пасхалій; діалектика – для суперечок з єретиками; а заняття арифметикою зводилося до містичних тлумачень чисел.

Навчання грамоти у монастирських школах мало індивідуальний характер. Головне завдання монастирських шкіл полягало в суворому аскетичному вихованні, зміст якого зводився до формування у ченців покори, терпіння, відмови від радощів земного життя. Досягалося це запровадженням постів, молитов, фанатичного самообмеження.

Навчання здійснювалося диференційовано: молодих чорноризців із заможних станів готували до високих церковних посад, а рядове поповнення – до церковної служби і праці в монастирському господарстві.

Варто відмітити той факт, що монастирські школи в Русі значно випередили європейські країни, побудувавши навчання і виховання своїх учнів (слухачів) на раціонально-практичній основі. У Києво-Печерській монастирській школі, наприклад, навчання здійснювалося методами систематичних настанов, повчань з окремих тем християнського вчення, після чого Феодосій і його найбільш освічені помічники проводили обговорення. У цілому зміст освіти у школі Києво-Печерського монастиря мав суперечливий характер. З одного боку, проповідь християнських догматів перешкоджала появі раціоналістичних ідей. З іншого боку, - в монастирі було створено умови для розвитку творчості таких видатних діячів давньоруської культури, як: історик Нестор, художник Алімпій, лікар Агапій. У монастирі концентрувалися твори прикладного мистецтва, працювала лікарня.

Твори античних філософів (Демокріта, Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура та ін.) були у фондах бібліотеки Видубицького монастиря. Монахи також знаходилися знайомі з творчістю перших українських письменників – Луки Жидяти, Кирила Турівського, Климента Смолятича. Вихованці монастирської школи поруч з освітою набували професії іконописця, каліграфа (переписувача) книг, майстрів з виготовлення пергаменту, стійких фарбників, з випалювання вапняку.

Монастирські школи продовжували існувати і розвиватися ще тривалий час (десь до ХVІІ ст.), змінюючи форми, зміст, методи, мету і завдання своєї діяльності, поступово втрачаючи безпосередній зв’язок з монастирським життям, хоча розміщувалися на території і в приміщенні монастирів.

Отже, прийняття християнства, утвердження єдиної церкви сприяло створенню першої вітчизняної системи народної освіти, до якої увійшли школи грамоти, монастирські школи та школи „учіння книжного” при княжих дворах.

На цей час припадає поява такої форми домашнього виховання феодальної знаті як кормильство. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5-7 років) кормильців із числа воєвод і знатних бояр; кормильці були і наставниками, і управителями.

Освіту, вищу за елементарну, могли здобувати на Русі не тільки чоловіки, а й жінки. Відомим стало перше в Європі жіноче училище, відкрите онукою Ярославава Мудрого Анною 1086 р. при Андріївському монастирі у Києві, яке сповістило світу про прогресивну (на той час) педагогічну думку Русі щодо рівноправності громадян обох статей, незалежно від сану, віросповідання, майнового чи якогось іншого поділу населення. Подібне жіноче училище також відкрилося в Полоцькому монастирі. Дочка чернігівського князя Феодулія, відома в християнському світі як Єфросинія Суздальська, очоливши в 1227 р. Ризоположенський монастир, відкрила в ньому жіночу школу, де сама здійснювала педагогічну діяльність протягом 23 років. Сама Єфросинія, як свідчить її “Житії...”, оволоділа всіма “вільними мистецтвами” вдома за допомогою боярина Федора.

Освіченою була й дочка Ярослава Мудрого Анна, яка стала королевою Франції. Вона привезла до Франції чимало книг, у тому числі і молитовники. Як королева, вона часто підписувала королівські укази та інші документи.

Більшість дітей простих людей продовжувала виховувалися у сім’ях. Їх навчали сільськогосподарській праці та іншій домашній роботі, рідко віддавали майстрові для опанування ремесла, де вони могли вивчити також грамоту та хоровий спів.

Процес впровадження християнства у Київській Русі відбувався досить складно. Церква і школа боролися із так званими проявами язичництва. Нищення язичницької культури, ворожої для візантійського духовенства, але рідної для людей, негативно позначилося на подальшій долі України. Утвердження християнства мечем, вогнем і божим словом призвело до небаченого у світі явища, коли на рідній землі все рідне оголошувалося негідним, огидним. Це стосувалося прадавніх звичаїв, обрядів, традицій, вірувань – всього устрою життя. У людей відібрали їхніх богів, а рідну мову було визнано меншовартісною, яка годилася хіба що для побуту. Мовою ж князівського двору, державних установ, церкви стає староболгарська, якою писали церковні книги та правилася служба божа.

Природно, що це відбилося на подальшій організації національної школи та освіти, які поступово втрачали свію оригінальність. Сліпе наслідування візантійської і болгарської культур призвело до появи у частини населення байдужості до рідного, нехтування ним, сприймання його як відсталого та примітивного.

Педагогічна думка в Київській Русі. Літературно-педагогічна спадщина ХІ-ХІІІ ст.

Усна народна творчість увібрала в себе багато тих ідеалів, якими керувалися батьки і вчителі у вихованні дитей. Билини про Іллю Муромця, Микулу Селяниновича, Добриню Нікітіча, Альошу Поповича тощо, а також ін. види усної народної творчості (історичні перекази, легенди, казки, ліричні пісні, прислів’я, приказки, загадки) відігравали велику роль у вихованні дітей. У них прославлялися праця і мужність людей, їх допитливий і глибокий розум, відображалося багатство природи, змальовувалися видатні події з історії країни і народу, через них передавався досвід виховання дітей, поширювалася народна педагогіка.

Згодом виникли і перші пам’ятки педагогічної літератури, рукописні книги – збірники педагогічного змісту, в яких розповідалося про сімейне щастя і виховання дітей.

Проте, як зазначає В.О.Біднов, переважну кількість поширених у нас книг творило перекладне письменство. Крім Св. Письма та богослужбових книг, були поширені переклади отців церкви, серед яких перше місце належало творам св. Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоустого, Кирила Єрусалимського, Феодорита Кирського та ін. Їхні твори входили до різноманітних збірників, які також поширювалися в окремих рукописах.

Вся література цього періоду мала виключно богословський характер. Релігійним елементом були просякнуті навіть твори, що мали історичну або природознавчу тематику. Вони теж перекладалися з грецької мови на слов’янську. Твори грецьких авторів у збірниках піддавалися тлумаченням, доповненням, роз’ясненням місцевих київських діячів, що було зародком академічної педагогічної думки у Русі.

Елементи Візантійської культури також поширилися в культурі та вихованні у Київській Русі. Так, у візантійців були запозичені жанри і стилістика “житій святих”, повчань та проповідей, де черпались ідеали та програма виховання. Ці книги допомагали розкрити значення і необхідність виховання та освіти, проблеми ролі праці в житті людини, позитивного прикладу дорослих у вихованні дітей та ін.

Літературним енциклопедичним твором, в якому висвітлюється історія Київської Русі, подається етнографічний матеріал, педагогічні погляди Володимира Мономаха є пам’ятка освіти XI ст. “Повість врем’яних літ”. Його автором є літописець Нестор (ХІ- початок ХІІ ст.), якого вважають першим українським істориком. У “Повісті врем’яних літ” засуджується міжусобна боротьба князів, проповідується ідея єдності руських земель, їх захисту від ворогів, висловлюється позитивне ставлення до знань, науки. Ця ж тема характерна і для “Слова о полку Ігоревім”.

Обидва твори мали значний вплив на посиленні патріотичного виховання молоді, формування у неї національної свідомості та готовності до оборони рідної землі, любові до Батьківщини.

У літописі “Повісті врем’яних літ” також йде мова про значення книги у тогочасному житті людини і суспільства: “Велика-бо користь буває чоловікові від науки книжної, бо книги вказують нам і навчають нас, як іти шляхом покаяння, і мудрість, і стриманість здобуваємо із слів книжних.

Книги подібні рікам, що тамують спрагу цілого світу, це джерела мудрості. Книги – бездонна глибина, ми ними в печалі втішаїмось, вони – узда для тіла і душі...” також розкривається роль Ярослава Мудрого у розвитку книжної справи, зокрема зазначається, що “він до книг був прихильний, читав часто і вдень, і вночі. І зібрав писців много, і переклали вони із грецької на словенську мову і Письмо. І написали вони багато книг, і славу цим здобули, за їхніми книгами повчаються вірнії люди і насолоджуються, навчаючись божественного слова”.

Одним із перших самостійних вітчизняних творів педагогічного змісту є “Слово про закон і благодать” (між 1037-1050 рр.) митрополита Іларіона, в якому висвітлені вихідні положення православного погляду на виховання людини. Виховним ідеалом для русичів Іларіон вважав підготовку молодого покоління до захисту рідної землі. У творі в художній формі втілено патріотичну ідею незалежності Русі в усіх сферах суспільного та культурного життя, проводиться ідея патріотизму, любові до Батьківщини.

Твір складається з трьох частин. У першій пропагується ідея рівності народів у духовному житті. Україна-Русь має бути рівною серед інших країн і позбавитися залежності від Візантії. Друга частина присвячується характеристиці руського християнства. Іларіон підкреслює, що християнство не нав’язане Русі, а прийняте її народом добровільно. Він відкидає усталену тоді думку про те, що Візантія просвітила “варварський” руський народ. У третій частині подається похвала Володимиру Святославовичу і Ярославу Володимировичу за їхні діла, спрямовані на утвердження християнства державною релігією. Іларіон був першим митрополитом, який боровся за незалежність від Візантії вітчизняної церкви, а разом з тим і держави.

Оригінальним мислителем і проповідником був Кирило Туровський, якого називали на Русі другим Златоустом. Його “Притча про людську душу і тіло” возвеличує людину, її буття. Кирило Туровський є автором концепції про пізнання і виховання шляхом розвитку розумових сил людини, яку він розробляв, виходячи з раціоналістичного пантеїзму і, не заперечуючи принципів теології. На грунті єдності “тілесної” і духовної “чистоти” він піддав критиці недоліки у практиці виховання і конкретизував релігійно-моральну програму формування особистості.

Основні його твердження: людина народжується ні доброю ні злою; тією чи іншою вона стає завдяки наявності в її душі добрих або злих начал, які переважають в її життєвих діяннях; людині властива сила волі, і, додержуючись вимог християнської моралі, вона може здійснювати вчинки, що ведуть до добра; моральна поведінка залежить від розуму особистості, важливим засобом розвитку якого є книжне вчення. Погляди Кирила Туровського були близькі як до візантійських, так і західноєвропейських схоластичних традицій навчання.

Важливі свідчення про виховні ідеали Київської Русі має “Повчання дітям” Володимира Мономаха (1096 р.). “Повчання..” потребує виховання любові до Бога і страху божого, суворого виконання церковних обрядів. У даному пам’ятнику підтверджується партіархально-родовий характер виховання. Головним засобом виховання є праця, а тому потрібно виховувати працею, добрими справами. У творі порушуються важливі питання морального, трудового, патріотичного, релігійного виховання, різнобічної освіти молоді.

Значне місце у творі відведено ролі старших у вихованні, особливо батьків. Велику увагу приділено формуванню в молоді почуття любові до батьківщини і готовності захищати її від ворогів. Особливе значення має вислів Мономаха про необхідність і корисність навчання. Він з повагою ставиться до вивчення іноземних мов, вважаючи це великим досягненням.

Загалом “Повчання...” є визначною пам’яткою давньоруської педагогічної думки ХІІ ст. Прогресивне значення цього твору полягає у тому, що Мономах вперше обґрунтував необхідність переходу від релігійного виховання до практичних завдань, що визначаються повсякденним життям.

Широкого розповсюдження на Русі набули різного роду збірники настанов морального характеру, як перекладні, так і вітчизняні. Зокрема, “Ізборники” князя Святослава ставили за мету ознайомити дітей з християнською вірою, церквою, виховання в них християнської моралі, духовності.

“Ізборник” Святослава 1073 р. – збірник текстів античної літератури пізнавального характеру з різних галузей знань (усього 383 статті), написаний у формі запитань і відповідей. Загалом був призначений для розширення знань. Це був курс семи вільних мистецтв, де давалися матеріали для запам’ятовування, і відповіді, що розкривали сутність християнства і його ідеї. “Ізборник” Святослава 1076 р. вважають найдавнішою пам’яткою української дидактики, в якій вперше у вітчизняній педагогічній культурі розроблено методику читання книг. Іоанн, автор вступної статті до “Ізборника” дає поради щодо визначення мети і методики читання книг, вимагає від учнів бути не “начотчиками”, а свідомо засвоювати прочитане: „Коли читаєш, не квапся переходити до іншого розділу, але задумайся, про що говорять книги”. Педагог рекомендує повертатися до прочитаного декілька разів, робити висновки.

В “Ізборнику” 1076 р. містяться настанови про те, якими правилами слід керуватися людям у житті. В “Ізборнику” 1076 р. вперше в давньоруській суспільній думці визнається наявність соціальних суперечностей у реальному житті. Зазначається, що невелика кількість багатих розкошує, тоді як “большая часть мира сего в нищете те есть”. Щоб усунути цю невідповідність “Ізборник” 1076 р. закликає багатих і бідних до загальної любові та взаємного всепрощення. В її основу покладено принцип християнської моралі: любові до ближнього, братолюбства між бідними і багатими, необхідність покори можновладцям. Концепція мала чітку політичну спрямованість – захист влади пануючого класу. Піднесена до рангу державної політики, теорія соціального примирення за допомогою виховання виражала класовий зміст педагогічної думки офіційних представників пануючої феодальної верхівки. У багатьох списках були розповсюджені повчання візантійця Іоана Златоуста, що включає 44 статті, в яких сформульовано державну концепцію виховання у феодальному суспільстві.

Такий самий напрямок мали і філософсько-педагогічні ідеї київського митрополита Климента Смолятича (ХІІ ст.), котрий вважав, що об’єктом пізнання повинно бути не тільки “Священне письмо”, а й природа – творіння божественної мудрості.

Раціоналістичні ідеї про переваги розуму над почуттями, скептичне ставлення до окремих релігійних догматів, заклик до пізнання явищ за допомогою істинного знання уперше в історії педагогічної думки Київської Русі викладені у творі мислителя ХІІ ст. Климента Смолятича “Послання” просвітеру Фомі.

Цю ж ідею відображено і у творчості митрополита Никифора, який у “Посланні”, адресованому князеві Володимиру Мономаху, вважає розум не тільки володарем душі, а й “царем” почуттів.

У “Молінні” Данила Заточника оспівується мудрість, засуджуються моральні вади тогочасного суспільства. Звертаючись до переяславського князя Ярослава Всеволодовича, автор радить цінувати людей не за багатство, а за розум, прислухатися до розумних порад. Автор вважає, що добро і зло перебувають у діалектичному зв’язку з досвідом.

Твір “Бджола” – складений у Візантії і перекладений на Русі наприкінці ХІ ст. Збірник цитат із Святого письма, афоризмів і висловлювань отців церкви, античних філософів Демокріта, Сократа, Платона, Арістотеля, Плутарха та ін. Він містив 71 розділ, кожен з яких присвячувався різним темам. Мета “Бджоли” – дати настанову читачу, “як жити християнинові”. Є тут думки і щодо навчання й виховання. “Златоуст” (за прізвищем грецького проповідника Златоуста) – збірник окремих промов і висловлювань отців церкви.

Історичне значення педагогічної спадщини Київської Русі, досягнень педагогічної думки полягає у тому, що вони створили основу для подальшого розвитку української школи і педагогіки.

Українське шкільництво в ХІV-ХV ст.

Князівські міжусобиці й руйнівні удари кочової Азії спонукали у XIII ст. розпад Київської держави. Ці події безпосередньо позначилися на українській освіті та культурі. Монголо-татарська навала і панування азійських колонізаторів призвели до занепаду економічного, політичного та культурного життя України.

Розвал Київської Русі, її культурно-освітніх і шкільницьких здобутків потрібно пов’язувати не тільки зі знищенням Києва ханом Батиєм у 1240 р. Варто взяти до уваги ще й те, що до занепаду Києва як столиці Української держави, центру вітчизняної культури, освіти й науки причетні московський правитель Юрій Долгорукий та його син Андрій Боголюбський, який у 1169 р. напав на Київ і зруйнував його вщент, пограбувавши навіть ікони з київських церков. Отже, Батий лише закінчив справу, почату попередниками.

Жителі Київської Русі мужньо відстоювали свою волю у боротьбі про- ти іноземних колонізаторів. Захищаючи рідну землю, українці врятували від спустошення також і західноєвропейські народи, забезпечивши їм спокійне життя для нормального культурного розвитку. Отже, у тому, що західноєвропейці досягли належного рівня культури, чимала заслуга й українського народу.

Татаро-монгольське іго принесло багато лиха Україні. Зокрема, в галузі українського шкільництва втрати були вагомі, але повного запустіння на освітній ділянці не настало.

Панування чужинців відчутно загальмувало розвиток шкільної справи, особливо у Наддніпрянській Україні XIV-XV ст., але не зупинило її. Освітній фундамент, закладений шкільництвом і педагогікою Київської Русі, педагогічний дух українського народу виявився незламним. Та й Українська держава відразу не занепала, хоч Київ було знищено. Вона проіснувала ще потім понад сто років. Осередком її стала Галицько- Волинська держава як спадкоємиця Київської Русі. Сюди перемістився культурно-освітній центр. Відбулося його зближення із західною педагогічною культурою.

Так, у Галицько-Волинській державі у великій шані були книга, освіта, школа, люди письменні й мудрі. Приклад у цьому показували правителі держави: князі Ярослав Володимирович, Роман Мстиславович, король Данило Галицький та ін. Зокрема, за непересічний розум князя Ярослава прозвали “Осмомислом”, тобто таким, що за “вісьмох мислить”. Князь володів вісьмома мовами: українською, польською, болгарською, грецькою, латинською, німецького, угорською та арабською. З того часу і по нині знання рідної української мови та володіння мовами іноземними збереглося в Галичині як один із провідних показників оцінки гідності освіченої людини.

Певний час до Галицько-Волинської держави належала також Підкарпатська Русь (тепер Закарпаття) (від 1280 до 1323 р.). Мукачівський та Грушевський монастирі були першими поширювачами письменства на Закарпатті, а за Ярослава Осмомисла – й на Буковині. Близьке сусідство із Заходом посилило в українській педагогіці елемент європеїзму.

“Галицько-Волинський Літопис” – видатна пам’ятка української педагогічної літератури XIV ст., яка зображає найважливіші події у Галицько-Волинській державі, свідчить про високий рівень освіти, науки й педагогіки у ній. Зміст літопису проникнутий художньою образністю, драматизмом, народною педагогікою. Головне навчально-виховне покликання – плекання історичної пам’яті поколінь, релігійності, формування палкого патріотизму й відданості рідній Вітчизні.

Під шаленими ударами численних татарських орд у 1340 р. Галицько-Волинська держава перестала існувати. Таким чином, у середині XIV ст. українську державність було втрачено. Галичину захопили поляки. Київщина, Чернігівщина, Переяславщина, Поділля і значна частина Волині потрапили до рук литовців. Власне, самостійне державне життя українців обірвалося. Настала литовсько-польська доба в історії української педагогіки.

Вже на початку XIV ст. Литва почала збирати до купи розпорошені українські та білоруські землі. Литовська держава майже на два століття стала державою й українського народу. У ній мирно й спокійно жили народи литовський, український і білоруський. У Литві державною була українська мова й переважала українська культура та релігія. Її повною мірою можна називати державою Литовсько-Руською. У ній українське шкільництво, освіта й педагогіка, як і українська мова, мали умови для свого розвитку. Українською мовою написано литовські літописи, статути, князівські розпорядження, угоди, заповіти тощо.

Педагогічна співпраця українців і литовців у спільній Литовській державі виявилася плідною. У XIV-XV ст. Литва ще не мала таких культурних надбань, як Україна. За українсько-литовської доби литовці охоче прилучалися до передової української культури, що спричинило появу в литовській мові великої кількості українських слів.

На українських територіях, які потрапили під владу Польщі, становище української педагогіки було зовсім іншим. Польські колонізатори відразу пішли у наступ проти всього українського. Вони намагалися витіснити з життя галицьких українців такі могутні фактори національного виховання юних галичан, як: українська мова, рідна школа й національна релігія, з метою їх полонізації. Все це створювало досить напружені у той час стосунки між українцями та поляками.

Проте, ідилія вільного творчого життя українців у галузі української педагогічної культури й шкільництва тривала недовго. Піддавшись тиску Польщі та увійшовши до союзу із нею, литовські князі швидко перелаштували своє буття під польський лад і пішли спільно з королями польськими у наступ проти українства.

Кількість початкових шкіл для українських дітей почала катастрофічно звужуватися. Середніх і вищих навчальних закладів не існувало взагалі. Повсякчас зростала мережа польських. Українські магнати віддавали своїх синів для навчання до Краківського університету та польських шкіл. Захоплення польською культурою, придушення національної свідомості, презирство до рідної мови й віри, зневага до звичаїв і традицій українського народу – такими є наслідки навчання в закордонних навчальних закладах.

Проте, не варто забувати і позитивне: входження української молоді у сферу європейської науки та культури. Значна кількість студентів з України згодом стали видатними вченими, зробивши плідний внесок у розвиток світової науки та культури, і разом з тим, прославивши Україну. Адже, на той час в Європі побутував звичай: називаючи ім’я видатної людини, констатувати й назву землі, з якої вона походить. Наприклад, Павло Русин із Кросна, Юрій Котермак із Дрогобича та ін. У європейських університетах Середньовіччя облік студентів здійснювався за іменем та за місцем походження. Наприклад, у списках студентів Краківського університету того часу числилися: “Матвій з Тухлі”, “Симон з Дрогобича”, “Михайло Михайлович із Самбора”, “Іван Григорович із Коломиї”, “Олексій Матвійович зі Львова”, “Іван Петрович із Глухова”, “Дмитро Степанович із Києва”, кілька студентів на прізвище Тичина, зокрема, магістр і ректор Краківської школи “Григорій Тичина з Роксолан” та ін.

Українських студентів у Краківському, Празькому та інших університетах називали “роксоланами”, “русинами”, “рутенцями”, тобто українцями. Пояснюється це тим, що усталених прізвищ в Україні на той час ще не існувало. Вони з’являються лише у XIV-XV ст., та й те лише в осіб, які належали до тодішньої суспільної верхівки, – князів, магнатів, власників великих земельних маєтків. Основна маса населення України ще довго залишалася без зафіксованих документами прізвищ. Постійні родові прізвища за всіма українцями остаточно утвердились аж наприкінці XVIII – на початку XIX ст.

Після татаро-монгольської навали та московських князів Київ довго лежав у руїнах, але згодом життя в ньому поступово відродилося. Існують відомості, що з березня 1396 р. тут деякий час жив митрополит Кіпріан. Незабаром завершилося переписування знаменитого Київського Псалтиря – (1397 р.), а згодом – Євангелія (1411 р.).

Джерельна база історії України містить відомості, які вказують на те, що XIV-XV ст. у Києві, Львові, на Закарпатті та в інших регіонах України існували школи. У них українські міщани й селяни намагалися оволодіти знанями на рідній українській землі. Вони трималися української віри й мови, національної освіти й виховання, бо вбачали в них головну запоруку збереження української нації, та вчили своїх дітей у церковних, монастирських школах чи у мандрівних дяків.

Вважаєть, що у Києві школи функціонували при Києво-Печерському, Михайлівському та інших монастирях. Навчання в них здійснювали приїжджі переписувачі-каліграфісти. У середині ХV ст. до освітньої діяльності активно прилучилися вчені-перекладачі, що дозволило значно розширити мережу шкіл.

Навчальні заклади діяли також у Львові. Зокрема в XV ст., досить широкої популярності серед міщан набула школа при Богоявленській церкві, а також при шпиталі біля костьолу Святого Духа. Велика увага у них приділялася вивченню офіційної латинської мови. Польсько-католицька експансія зумовила появу католицьких шкіл.

Початкові школи, що давали дітям навички читання, письма церковнослов’янською мовою, елементи арифметики й співу діяли й на інших територіях України. Скупі відомості є і про діяльність шкіл на Закарпатті, зокрема у Грушівському монастирі, де в XVI ст. виготовляли рукописні букварі, та в Ужгороді.

У початкових школах посаду вчителя обіймали дяки, паламарі, правники. Шкільних педагогів тоді називали “бакалярами” чи “дидаскалами”. Як правило, їх утримувала парафія та батьки учнів.

Педагогічні традиції Київської Русі-України знайшли своє продовження в українському шкільництві XIV-XV ст. Як і раніше, виховний вплив на молодь мала усна народна творчість, національні традиції, давня українська література. Виховний процес відбувався на власній українській національній основі з поглибленням європейських зв’язків.

Як і раніше, в Україні XIV-XV ст. панувала особлива повага до школи, освіти, книги, вчителя. “Шануй учителя, як родителя”, – закликала народна мудрість. Авторитет учителя не смів ніхто принижувати. Було табу на лихі слова про нього. Особлива пошана й любов до шкільних педагогів виявлялася ще й у тому, що під час занять учитель сидів, а учні повинні були його пояснення слухати стоячи. Велику роль у духовно-етичному вихованні дітей, поруч із батьками й учителями, відігравали духовні особи, церква.

Серед виховних чинників заслуговує на увагу й педагогіка народного календаря, за якої традиційно навчальний рік розпочинався 1 грудня (після збирання врожаю, завершення всіх сільськогосподарських робіт та припинення випасання худоби), оскільки діти шкільного віку найчастіше були пастухами. Цей день урочисто відзначали родина, церква, школа, діти, батьки, учителі. Тим більше, що 1 грудня – це свято пророка Наума – покровителя знань (“Казав Наум – клади на ум”). Батько раненько будив сина до школи, промовляючи: “Вставай, сину, та йди до школи. Сьогодні Наума: хай тобі наука на ум піде!”. А далі пояснював: “Наум був людиною розумною. Дай, Боже, щоб і ти в мене розумний був”.

Мати давала майбутньому школяреві його зав’язану пуповину, що зберігалася у таємному місці (найчастіше десь за іконою), пропонуючи йому її розв’язати. Справиться із завданням швидко і спритно – кмітливий, буде легко вчитись. Заплутається – засвоєння знань буде відбуватися важко. Звичайно, що в разі утруднення, дитині старалися допомогти, щоб вселити їй оптимізм і віру в успішне навчання. Вступ дитини до школи вважався її другим народженням.

Перший день кожного навчального року розпочинався зі служби Божої в церкві, з присутністю учнів та вчителів школи. Вранці й увечері діти обов’язково читали молитву. Перед уроками – “Отче наш”, а при завершенні занять – “Богородице, Діво”. Та і батько, вперше провівши сина до школи, йшов до церкви і ставив свічку перед образом пророка Наума, примовляючи: “Святому на пошану, а моєму синові на розум”.

“Буквар” був першим підручником для оволодіння грамотою. На жаль, жоден із цих “Букварів” до нас не дійшов. Про нього згадується в листі новгородського архієпископа Геннадія до московського митрополита Симона. За “Букварем” ішов Часослов, як перша читанка, а за ним – Псалтир.

Перехід від Букваря до Часослова, від Часослова до Псалтиря був справжнім шкільним і родинним святом для вчителів, учнів та батьків. Учитель одержував від батьків горщик каші й гривну, а учень – п’ятака або гривну, як гостинець від батьків. Потім учень приносив горщик каші з грішми зверху й ставив на стіл. Учитель, взявши гроші, разом з учнями брався до каші. Спорожнивши горщик, діти йшли на майданчик біля школи, ставили горщик на землю та кидали в нього кілками, поки не розтрощували його на череп’я. Після цього відбувалися веселі ігри та забави.

Основним методом навчання у школі XIV ст. був літероскладальний, що полягав у вивченні всіх комбінацій складів із двох, трьох і більше літер: буки – аз-ба, въди – аз-ва і т. д. Кінець XV ст. в історії української педагогіки ознаменувався значною подією: з’явилася перша надрукована кирилицею слов’янська книжка. Це був “Часословець”, виданий Швайпольтом Фіолем у Кракові (1491 р.). Варто наголосити, що її мова містить багато ознак живої української мови. Пізніше, заснувавши друкарню у Кракові (тодішня столиця Польщі), Швайпольт Фіоль протягом 1483-1491 р.р. надрукував низку слов’янських богослужбових книжок, зокрема “Тріод постную”, Тріод цвітную”, “Осьмогласник” та ін., розрахованих для широкого розповсюдження серед населення України, Білорусії й Молдавії. У цій друкарні над виданням кириличним шрифтом перших книг слов’янською мовою працював Павло Русин – видатний український педагог. Він вважав, що створення й розповсюдження таких книг буде сприяти відродженню національної освіти і науки.