4. Розвиток театрального і музичного мистецтва. Образотворче мистецтво.

Серйозну потребу відчувала українська культура і в театрі. Звичайно, театральне мистецтво в Україні було відоме давно і здобуло собі визнання ще вертепом. У другій половині ХVІІІ ст. у маєтках багатих поміщиків і в деяких містах виникають домашні театри (театр Л. Трощинського в Кибинцях на Полтавщині, Г. Тарновського в Качанівці на Чернігівщині). Крім акторів-кріпаків, у них брали участь різні аматори, переважно з родин поміщиків.

У першій чверті ХІХ ст. виникає професійний театр у Києві, Одесі, Полтаві та Харкові. Пізніше засновуються професійні театри в Катеринославі, Чернігові та інших мі-стах. Саме в Україні, в трупі Штейна, почалась і сформувалася у 1816-1820 рр. творчість великого актора-реаліста М. Щепкіна, тут виступив і К. Соленик.

М. Щепкін походив з кріпаків, акторську діяльність розпочав 1805 р. У 1821 р. за участю передових представників української та російської громадськості його викуплено з кріпацтва. Акторська творчість М. Щепкіна відзначається новаторським пошуком. Він один з перших перейшов від класичної манери гри до сценічного реалізму і національного українського стилю. Створив неперевершені образи Виборного й Михайла Чупруна («Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» І. Котляревського). Виступав у театрах Харкова, Полтави, мав власну трупу в Києві та у Малому театрі в Москві.

Традиції сценічного реалізму розвивав К. Соленик. Він здобув високу освіту в університеті м. Вільнюс. Як актор надавав перевагу українському класичному репертуару. Найкращі його ролі – Виборний, Возний, Михайло Чупрун («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»), Шельменко, Стецько («Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці»).

На сцену українських театрів починають проникати п’єси, в яких відображається місцеве життя, звучить українська мова. Почесне місце серед них зайняли п’єси І. Кот-ляревського («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник») та Г. Квітки-Основ’яненка («Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці»). Вони, власне, й поклали початок нового українського національного театру.

Розвиток соціальної і національної самосвідомості українського народу на початку ХІХ ст. досить відчутно позначився і на музичному мистецтві.

Наприкінці ХVІІІ, а особливо на початку ХІХ ст. у пісенній ліриці духовний кант витісняється піснею-романсом світського характеру, що образно-емоційним і мелодико-інтонаційним складом пов’язана з українською селянською піснею. Романси відзначаються глибокою емоційністю і щирістю почуттів («Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько» та ін.).

Великої популярності і визнання в тогочасному суспільстві набули пісні, створені на основі народного мелосу, зокрема «Гуде вітер вельми в полі» і «Не щебечи, соловейку» (му-зика М. Глінки на вірші В. Забіли). Композитори О. Аляб’єв і М. Маркевич записали й опублікували тексти і мелодії багатьох українських пісень. А. Барсицький написав музику до трьох пісень «Наталки Полтавки» І. Котляревського.

Своєрідними осередками музичної культури були кріпацькі театри й оркестри, які діяли у маєтках українських поміщиків. Кріпацький театр у с. Спиридонова Буда на Чер-нігівщині заснував поміщик Д. Ширай. Понад 200 кріпаків виступали в оперній і балетній трупах, хорі й оркестрі. У маєтку гетьмана К. Розумовського діяла велика капела співаків-кріпаків, яку очолював А. Рачинський. К. Розумовський зібрав понад 2300 творів оперно-симфонічної та камерно-інструментальної музики. Син К. Розумовського Андрій перебував на дипломатичних посадах в Італії, Данії, Швеції, Австрії. Проживаючи у Відні, утримував хорову капелу з українських кріпаків.

Відомі своєю діяльністю меценатів українські поміщики Галагани й Тарновські. Г. Галаган сприяв піднесенню культурного життя Чернігівщини, видав народні пісенники, створив у с. Дегтярі кріпацький симфонічний оркестр, у с. Сокирниці – хорову капелу, що виконувала українські народні пісні й класичні твори. Г. Тарновський утримував кріпацький театр і оркестр. У його маєтку в с. Качанівці М. Глинка написав «Персидський хор» і «Марш Чорномора»до опери «Руслан і Людмила». Уперше ці твори, а також увертюра й частина опери прозвучали тут у виконанні кріпацького оркестру.

Піднесення професійної української музики у ХІХ ст. пов’язане з розбудовою міст та поширенням різноманітних форм культурного життя. У 1809 р. відкривається російська опера в Одесі (з 1926 р. – український оперний театр), а у 1867 р. – російська опера в Києві (з 1919 р. – український оперний театр). Оперні театри поступово ставали засобами пропаганди української музики, виконавської майстерності українських артистів.

С. Гулак-Артемовський – український композитор, оперний співак (баритон), драматург навчався у Київській духовній семінарії. Він був кращим співаком хору семінарії, з 1838 р. співав у Придворній капелі. На зібрані кошти з концерту, організованого М. Глинкою і О. Даргомижським, удосконалював вокальну майстерність в Італії. Дебют С. Гу-лака-Артемовського відбувся 1841 р. на сцені Флорентійської опери. Найважливіше досягнення С. Гулака-Артемовського – створення за власним лібрето першої національної української опери «Запорожець за Дунаєм» (1862). Сюжет опери підказаний М. Костомаровим. Твір приваблював яскравим національним побутом, багатством народних мелодій, реалізмом народного життя. Прем’єра відбулася 1863 р. у Маріїнському театрі Петербурга, згодом – у Великому театрі в Москві. На сюжети з українського життя композитор написав вокально-хореографічний дивертисмент (легка віртуозна музична п’єса) «Українське весілля», поставив власний водевіль «Ніч напередодні Івана Купала», де виконував пісні-романси «Стоїть явір над водою» та «Спать мені не хочеться».

Центром підготовки кадрів художників в Росії, була Академія Мистецтв, створена в Петербурзі в 1757 р. Багато її випускників були вихідцями з України, у тому числі художник А.Лосенко і скульптор І.Мартос, портретисти Д.Левицький та В.Боровиковський.

Тенденція класицизму, що панувала в Академії, знайшла вираження в скульптурних пам'ятниках, що були встановлені в українських містах (надгробок фельдмаршалу Рум'янцеву-Задунайському в Києво-Печерській Лаврі (1804-1805), пам'ятник дюку де Ришельє в Одесі (1823-1828), автором яких був прославлений український і російський скульптор, академік І.Мартос (1790-1835). В Москві йому належить пам'ятник Мініну та Пожарському (1818).

20 років прожив в Україні видатний російський кріпосний художник В.Тропінін, який створив серію портретів українських селян Поділля. Учнями видатного російського художника, представника класицизму, академіка К.Брюллова були Безперчий, Мокрицький, Сошенко, а також поет Тарас Шевченко.

Пензлю Шевченка належать портрети сучасників, серія гравюр "Мальовнича Україна", акварелі і малюнки, зроблені у засланні (серія "Притча про блудного сина", "Покарання шпіцрутенами", портрети місцевого жителів Киргизії). Після повернення з заслання Шевченко за свої роботи одержав звання академіка по гравіюванню на міді. Широко відомий і автопортрет Шевченко, в якому знайшла відбиток глибока духовна драма поета і художника.

Мальовнича творчість Шевченко вплинула на багатьох художників. Російський художник Лев Жемчужников написав портрет "Кобзар на дорозі", створив альбом ескізів на українську тематику, назвавши його шевченківською назвою - "Мальовнича Україна". Цей альбом вийшов, як додаток до журналу "Основа" (1861-1862).

Класицизм. Наприкінці 18 - на початку 19 ст. офіційним стилем в архітектурі України був класицизм. Активну участь у спорудженні будинків і плануванні нових міст в Україні в цей час взяли російські зодчі Старов, Захаров, Мельников, Стасов. На землях Північного Причорномор'я, звільнених від турок і кримських татар, виростають нові міста: Херсон, Маріуполь, Миколаїв, Одеса, Севастополь. В древніх українських містах (Київ, Чернігів, Харків, Полтава, Суми) споруджується багато адміністративних і комерційних будівель, дворянських клубів, офіційних резиденцій, соборів і т.ін.