
- •Міністерство внутрішніх справ України
- •Платон. Законы. // Платон. Сочинения в трех томах. Т 3. Ч. 2. М.: Мысль, 1972. -Книга девятая. С. 337-375.
- •Книга девятая Учение о преступлениях и наказаниях
- •Аристотель. Политика // Аристотель. Сочинения: в 4 т. Т. 4. – м.: Мысль, 1983.
- •Аристотель Стагирит – древнегреческий философ (384-322 до н.Э.) политика Книга четвертая (δ)
- •Марк Туллий Цицерон
- •О Законах
- •Книга первая
- •Никколо Макиавелли. Государь. Пер. С ит. - м.: Планета, 1990. 84 с.
- •Глава I
- •Глава II о наследственном единовластии
- •Глава III о смешанных государствах
- •Глава IV
- •Глава VI
- •Глава VII
- •Глава VIII
- •Глава IX
- •Глава X
- •Глава XI
- •Глава XII
- •Глава XIII
- •Глава XIV
- •Глава XV
- •Глава XVI
- •Глава XVII
- •Глава XVIII
- •Глава XIX
- •Глава XXI
- •Глава XXII
- •Глава XXIII
- •Глава XXIV
- •Глава XXV
- •Глава XXVI
- •Глава XXVI. О гражданских законах
- •Глава XXVII
- •Глава VII о политическом или гражданском обществе
- •Глава VIII о возникновении политических обществ
- •Руссо ж.Ж. Об общественном договоре // Руссо Жан-Жак. Трактаты. М.: «Наука», 1969. - Книга 2. С. 167-191.
- •Книга II
- •Глава 1 о том, что суверенитет неотчуждаем
- •Глава 11 о том, что суверенитет неделим
- •Глава III может ли общая воля заблуждаться
- •Глава IV о границах верховной власти суверена
- •Глава V о праве жизни и смерти
- •Глава VI о законе
- •Глава VII о законодателе
- •Глава VIII о народе
- •Глава IX продолжение
- •Глава X продолжение
- •Глава XI о различных системах законодательств
- •Глава XII разделение законов
- •§I происхождение наказаний
- •§II право наказания
- •§ III выводы
- •§IV толкование законов
- •§V. Темнота законов
- •§ VI соразмерность между преступлениями и наказаниями
- •§ VII ошибки при установлении мерила наказаний
- •§VIII классификация преступлений
- •Введение в метафизику нравов
- •Об отношении способностей человеческой души к нравственным законам
- •Об идее и необходимости метафизики нравов
- •О делении метафизики нравов1
- •Введение в учение о праве
- •Строгое (strikte) право может быть представлено также
- •Приложение к введению в учение о праве
- •Деление учения о праве
- •Общее деление правовых обязанностей
- •Прирожденное право только одно-единственное
- •Деление метафизики нравов вообще
- •Деление по объективному отношению закона к долгу
- •Деление по субъективному отношению
- •Гегель г.В.Ф. Философия права. М.:«Мысль», 1990. Предисловие. Введение.
- •Предисловие
- •Введение
- •Деление
- •Історія філосОфІї права Вступ: Методи вивчення філософії права
- •Поділ теоретичних наук
- •Поділ філософських наук
- •Перехід до моральної філософії
- •Перехід до філософії права
- •Короткий огляд предметів, що викладаються в науці про право
- •Б. А. Кистяковский. В защиту права.
- •П.Рикер Торжество языка над насилием. Герменевтический подход к философии права // Вопросы философии, 1996. №4.
- •Фуллер л. Мораль права. К., 1999. Гл. 3, § 3. Правова мораль і поняття позитивного права. С. 94-114.
- •Поняття науки
- •V. Право як об'єднання первинних і вторинних правил 1. Новий початок
- •2. Ідея обов'язку
- •3. Елементи права
- •2. Розум у праві
- •2.1. Скепсис відносно скепсису щодо розуму
- •2.2. Право і мораль
- •2.3. Примусово-уповноважуючі регулювання
- •2.4. Антропологічні інтереси
- •2.5. Розум і демократія
- •Ховард Зер. Восстановительное правосудие: новый взгляд на преступление и наказание. Москва: моо Центр «Судебно-правовая реформа», 1998. – 354 с.
- •Глава 10 Восстановительные линзы
- •Преступление: насилие над людьми и отношениями
- •Понимание преступления Карательные линзы Восстановительные линзы
- •Восстановление как цель правосудия
- •Правосудие начинается с потребностей
- •Преступление порождает обязательства
- •У преступников тоже есть потребности
- •Вопрос ответственности
- •Понимание ответственности
- •Процесс должен давать полномочия и информацию
- •Правосудие прибегает к ритуалам
- •Остается ли место наказанию?
- •Две линзы
- •Понимание правосудия Карательные линзы Восстановительные линзы
- •Дворкин Рональд. О правах всерьез. М.: роспэн, 2004.
- •Глава 1. Юриспруденция
- •Глава 2 Модель норм I
- •1. Затруднительные вопросы
- •Глава 13. Борьба с преступностью как культура
- •13.1. Общечеловеческая сущность
- •13.2. Что есть право?
- •13.3. Уместное количество страданий
- •Кельзен Ганс. Чисте правознавство. К.: Юніверс, 2004. (Підрозділ 1.6. Правовий порядок)
- •1.6. Правовий порядок
- •1) Встановлювані правовим порядком акти примусу як санкції
- •2) Монополія на примус, якою володіє правова спільнота
- •3) Правовий порядок та колективна безпека
- •4) Примусові акти, що не мають характеру санкцій
- •5) Мінімум свободи
- •II. Право та мораль
- •7. Моральні норми як норми соціальні
- •8. Мораль як регулювання внутрішньої поведінки
- •Глава 12. Интегрированная юриспруденция: политика, мораль, история*
- •Бёрлин Исайя. Две концепции свободы. // Современный либерализм: Ролз, Бёрлин, Дворкин, Кимлика, Сэндел, Тейлор, Уолдрон. М.: Дом интеллектуальной книги, Прогресс-Традиция, 1998. - с.19-43.
- •Две концепции свобод
- •Понятие позитивной свободы
- •Свобода и суверенность
- •Один и многие
3) Правовий порядок та колективна безпека
Коли правовий порядок визначає умови, за яких повинен здійснюватися примус як фізичне насильство, а також осіб, які це насильство мають здійснювати, він захищає підпорядкованих цьому порядкові осіб від застосування насильства з боку інших осіб. Якщо цей захист сягає певного мінімуму, говорять про колективну безпеку (kollektiver Sicherheit) — адже вона забезпечується правовим порядком як соціальним порядком. Цей мінімум захисту від застосування насильства може бути прийнятним лише тоді, коли правовий порядок створює — хай навіть і децентралізовану — монополію на примус, себто навіть тоді, коли ще існує принцип самозахисту. У такій ситуації можна вбачати найнижчий ступінь колективної безпеки. Але поняття колективної безпеки можна розуміти й вужче і говорити про неї навіть тоді, коли монополія на примус із боку правової спільноти досягла мінімуму централізації, так що в цьому випадку самозахист — хоча б у принципі — виключається. І коли виникає питання, чи маємо в якомусь конкретному випадку правопорушення й хто за нього несе відповідальність, то наявна ситуація допомагає об'єктивно домогтися того, щоб цю справу розглядали не особи — безпосередні учасники конфлікту, а особливий, спеціально призначений орган, як, наприклад, незалежний суд. Це особливо важливо тоді, коли йдеться про санкцію, стосовно якої існують різні думки: чи є застосування насильства протиправним, а чи це акція, на яку уповноважена спільнота. Отже, колективна безпека може мати різні ступені розвитку, які насамперед залежать від ступеня централізації судочинства, від того, як враховуються в конкретних випадках супутні обставини, що з ними пов'язана санкція як примусовий акт, а також від межі, до якої може впроваджуватися цей примусовий акт. Колективна безпека досягає свого найвищого ступеня, коли правовий порядок установлює для цієї мети компетентні судові органи, наділені відповідними повноваженнями, а також центральні виконавчі органи, яким доступні необхідні засоби примусу до такої міри, що спротив зазвичай здається безперспективним. У сучасній державі це та ситуація, яка репрезентує вищий централізований правовий порядок.
Колективна безпека зорієнтована на мир. Адже про мир може йти мова лише тоді, коли немає фізичного насильства. Правовий порядок, визначаючи умови (а заодно й осіб, через яких застосовуватиметься насильство), створюючи монополію примусу для правової спільноти, встановлює заразом і мир для цієї спільноти, яку сам сконструював. Але мир права — це лише відносний, аж ніяк не абсолютний мир. Річ у тім, що право не виключає застосування насильства, себто фізичного примусу однієї людини стосовно іншої. Це зовсім не є безпримусо-вий порядок, якого вимагає утопічний анархізм. Право — це порядок примусу, і, як примусовий порядок, він є (відповідно до свого розвитку) порядком безпеки, себто порядком миру. Але достоту, як поняття колективної безпеки можна розуміти і сприймати у вужчому його значенні, коли колективна безпека буває припустимою лише за наявності певної централізації у монополії примусу в межах спільноти, так само можна вважати, що замирення у правовій спільноті спочатку досягає вищого ступеня правового розвитку, на якому самозахист заборонений принаймні у своїй основі, а тоді вже матимемо й колективну безпеку в вужчому значенні слова. Якщо оцінювати речі реально, то навряд чи можна серйозно говорити про відносне замирення правової спільноти на первісних ступенях правового розвитку. Не можна з усією певністю стверджувати, що правовий стан обов'язково є станом миру й що забезпечення миру є суттєвою функцією права доти, доки, по-перше, не буде судових органів, які об'єктивно встановлюватимуть, чи справді сталось заборонене застосування насильства, у зв'язку з чим особа, яка вважає, що її права порушено іншою особою й що тому вона має повноваження вжити насильство як санкцію, себто як реакцію на наявний неправовий акт (але й особа, проти якої застосоване насильство, повинна мати повноваження реагувати на насильство застосуванням насильства зі свого боку, і ця реакція є санкцією на вчинений протиправний акт); по-друге, доки дозволятиметься в рамках права (хай навіть і в вигляді, урегульованому з правової точки зору права) кривава помста й дуель; по-третє, доки протиправним актом вважатиметься лише вбивство вільних членів суспільства, але не вбивство рабів та чужоземців; по-четверте, доки у стосунках між країнами війна не буде заборонена нормами міжнародного права. Можна стверджувати лише те, що розвиток права має таку тенденцію. Навіть у тому (нереальному, як ми побачимо далі) випадку, коли б мир розглядався як абсолютна моральна цінність чи як цінність, спільна для всіх позитивних моральних устроїв, забезпечення миру та замирення правової спільноти не могли б вважатися моральними цінностями, які були б суттєво важливими для всіх видів правового порядку, не могли б вважатися «моральним мінімумом», спільним для права взагалі.
У забороні всякого застосування насильства реалізується тенденція до збільшення переліку обставин, які правовий порядок визначив як умови для примусових актів. Ця тенденція сягає далеко за межі кола обставин, на які поширюється заборона. При цьому примусові акти передбачаються не лише на випадок застосування насильства, а й за наявності дій, що не мають насильницького характеру, та за умови простого невиконання якоїсь дії. Якщо встановлений правовим порядком примусовий акт є реакцією на певну людську поведінку, що вважається соціально шкідливою, і якщо при цьому спостерігаємо функцію, яка діє внаслідок такого встановлення, — перешкодити цій поведінці (йдеться про індивідуальне та загальне недопущення поведінки), то примусовий акт має характер санкції у спеціальному, вужчому значенні цього слова. А та обставина, що певна людська поведінка трактується як умова цієї санкції, означає, що ця поведінка забороняється з правової точки зору, себто є протиправним актом, деліктом. Ці поняття санкції та протиправного акту співвідносяться одне з одним. Санкція виступає як наслідок протиправного акту, а протиправний акт (або делікт) — як умова для застосування санкції. За первісних правових порядків санкція як реакція на протиправні обставини є повністю децентралізованою. Вона передоручається особам, інтереси яких постраждали внаслідок протиправного акту. Ці особи уповноважуються в кожному конкретному випадку встановляти протиправні обставини, які в загальному вигляді уже визначені правовим порядком, та вживати певних санкцій, які передбачені правопорядком. У цьому випадку домінує принцип самодопомоги. Із розвитком правових відносин застосування санкції внаслідок протиправних обставин все більше централізується завдяки тому, що встановлення наявності протиправних обставин та застосування санкції передається спеціально діючим установам, судовим і виконавчим органам. Наскільки це можливо, принцип самозахисту обмежується. Повністю вилучити його неможливо. Навіть у сучасній державі, де централізація того, як реагує санкція на протиправні обставини, сягає найвищого ступеня, все одно залишається якийсь мінімум самозахисту. Це той випадок, коли йдеться про самооборону. Проте поруч із сучасними вкрай централізованими правовими порядками існують також інші випадки, на які правова теорія майже не звертає уваги і в яких здійснення фізичного примусу передається, хай навіть обмежено, не спеціальним органам, а безпосередньо зацікавленим особам. Це право покарання дітей, яке допускають і сучасні правові порядки. Але воно обмежене, оскільки його застосування не повинно завдавати шкоди здоров'ю дітей. Не допускається і жорстоке поводження. Хоча рішення про те, яка поведінка дітей може стати підставою для фізичного покарання, себто вважатися небажаною з педагогічного, а отже, і з соціального боку, залишається в основному за батьками, які можуть передавати це право професійним вихователям.