Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Ердман_Самогубець_1ДІЯ

.doc
Скачиваний:
10
Добавлен:
24.02.2016
Размер:
120.83 Кб
Скачать

39

Ніколай Ердман

САМОГУБЕЦЬ

Дійові особи    Подсєкальніков Семен Семенович.    Марія Лук'янівна - його дружина.    Серафима Іллівна - його теща.    Олександр Петрович Калабушкін - їхній сусід.    Маргарита Іванівна Пересвєтова.    Степан Васильович Пересвєтов.    Аристарх Домінікович Гранд-Скубік.    Єгорко (Єгор Тимофійович).    Никифор Арсентійович Пугачов - м'ясник.    Віктор Вікторович - письменник.    Отець Елпідій - священик.    Клеопатра Максимівна.    Раїса Пилипівна.    Старенька.    Олег Леонідович.    Юнак - глухий, Зінька Падеспань, Груня, хор циганів, два офіціанти, модистка, кравчиня, два підозрілих типа, два хлопчики, троє чоловіків, церковні півчі - хор, факельники, диякон, дві бабусі, чоловіки, жінки.

ДІЯ ПЕРША

Кімната в квартирі Семена Семеновича. Ніч.

Ява перша

На двоспальному ліжку спить подружжя Подсєкальнікових -- Семен Семенович і Марія Лук’янівна.

Семен Семенович. Машо, агов, Машо! Машо, ти спиш, Машо?

Марія Лук'янівна (кричить). А-а-а-а-а...

Семен Семенович. Що ти, що ти -- це я.

Марія Лук'янівна. Що ти, Семене?

Семен Семенович. Машо, я хотів у тебе запитати... Машо... Машо, ти знову спиш? Машо!

Марія Лук'янівна (кричить). А-а-а-а-а...

Семен Семенович. Що ти, що ти -- це я.

Марія Лук'янівна. Це ти, Семене?

Семен Семенович. Та я.

Марія Лук'янівна. Що ти, Семене?

Семен Семенович. Машо, я хотів у тебе запитати...

Марія Лук'янівна. Ну... Ну, чого ж ти, Семене... Сєню...

Семен Семенович. Машо, я хотів у тебе запитати... що… у нас від обіду ліверної ковбаси не залишилося?

Марія Лук'янівна. Що?

Семен Семенович. Я кажу: що у нас від обіду ліверної ковбаси не залишилося?

Марія Лук'янівна. Ну знаєш, Семене, я всього від тебе чекала, але щоб ти вночі зі змученою жінкою про ліверну ковбасу розмовляв -- цього я від тебе чекати не могла. Це така нечуйність, така нечуйність. Цілі дні я як коняка якась або мураха працюю, так замість того, щоб вночі

мені дати хоч хвилину спокою, ти мені навіть в ліжку таке нервове життя влаштовуєш! Знаєш, Семене, ти в мені цією ліверною ковбасою стільки вбив, стільки вбив... Невже ти, Сєню, не розумієш: якщо ти сам не спиш, то ти дай хоч іншому виспатися... Сєню, я тобі говорю чи ні? Семене, ти заснув, чи що? Сєню!

Семен Семенович. А-а-а-а-а...

Марія Лук'янівна. Що ти, що ти -- це я.

Семен Семенович. Це ти, Машо?

Марія Лук'янівна. Та я.

Семен Семенович. Чого тобі, Машо?

Марія Лук'янівна. Я кажу, що якщо ти сам не спиш, то ти дай хоч іншому виспатися.

Семен Семенович. Почекай, Машо.

Марія Лук'янівна. Ні вже - ти почекай. Чому ж ти в потрібний момент не наївся? Здається, ми тобі з матусею спеціально, що ти любиш, готуємо; здається, ми тобі з матусею більше ніж усім накладаємо.

Семен Семенович. А навіщо ж ви з вашою матусею мені більше ніж усім накладаєте? Це ви не просто накладаєте, це ви з психологією мені накладаєте, це ви підкреслити перед усіма хочете, що ось, мовляв, Семен Семенович ніде у нас не працює, а ми йому більше, ніж усім, накладаємо. Це я зрозумів, навіщо ви накладаєте, це ви в принизливому розумінні накладаєте, це ви...

Марія Лук'янівна. Почекай, Сєню.

Семен Семенович. Ні вже, ти почекай. А коли я з тобою на подружньому ложі голодую всю ніч без всяких свідків, тет-а-тет під однією ковдрою, ти на мені ковбасу починаєш економити.

Марія Лук'янівна. Та хіба я, Сєню, економлю? Голубчику ти мій, їж, будь ласка. Зараз я тобі принесу. (Злізає з ліжка. Запалює свічку, йде до дверей.) Господи, що ж це таке робиться? А? Це ж дуже сумно так жити. (Йде до іншої кімнати.)

Ява друга

Темно. Семен Семенович мовчки лежить на двоспальному ліжку.

Ява третя

До кімнати повертається Марія Лук'янівна. У одній руці у неї свічка, в інший -- тарілка.

На тарілці лежить ковбаса і хліб.

Марія Лук'янівна. Тобі, Сєнєчко, як ковбасу намазувати: на білий чи на чорний?

Семен Семенович. Колір для мене ніякого значення не має, тому що я їсти не буду.

Марія Лук'янівна. Як -- не будеш?

Семен Семенович. Нехай я краще помру на ґрунті ліверної ковбаси, а їсти я її все одно не буду.

Марія Лук'янівна. Це ще чому?

Семен Семенович. Тому що я знаю, як ти її хочеш намазувати. Ти її зі вступним словом мені хочеш намазувати. Ти спочатку усю душу мою на таке лайно витратиш, а потім вже станеш намазувати.

Марія Лук'янівна. Ну, знаєш, Семене...

Семен Семенович. Знаю. Лягай.

Марія Лук'янівна. Що?

Семен Семенович. Лягай, я тобі кажу.

Марія Лук'янівна. Ось намажу і ляжу.

Семен Семенович. Ні, не намажеш.

Марія Лук'янівна. Ні, намажу.

Семен Семенович. Хто з нас чоловік, нарешті: ти чи я? Ти це що ж, Маріє, думаєш: якщо я людина без платні, то мене вже можна на всякий манер регулювати? Ти б краще, Маріє, подумала, як жахливо на мені це життя відбивається. Ось дивися до чого ти мене довела. (Сідає на ліжко. Скидає з себе ковдру. Кладе ногу на ногу. Ребром долоні б’є себе під коліно, після чого підкидає ногу вгору.) Бачила?

Марія Лук'янівна. Що це, Сєню?

Семен Семенович. Нервовий симптом.

Марія Лук'янівна. Так, Семене, жити не можна. Так, Семене, фокуси в цирку показувати можна, а жити так не можна.

Семен Семенович. Як це так не можна? Що ж мені, подихати, по-твоєму? Подихати? Так? Ти, Маріє, мені прямо скажи: ти чого домагаєшся? Ти останнього зітхання мого домагаєшся? І доможешся. Тільки я тобі в тісному сімейному колі кажу, Марія -- ти сволота.

Марія Лук'янівна. ...?

Семен Семенович. Сволота ти! Суча дочка! Чорт!

Свічник вивалюється з рук Марії Лук'янівни, падає на підлогу і розбивається. У кімнаті знову абсолютно темно. Пауза.

   Ява четверта    У темряві до кімнати заходить Серафима Іллівна.    Марія Лук'янівна (кричить). А-а-а-а-а ...    Серафима Іллівна. Що ти, що ти - це я.    Марія Лук’янівна. Це ти, мамочко?    Серафима Іллівна. Ну так, я.    Марія Лук’янівна. Що тобі, мамочко?    Серафима Іллівна. Поясни ти мені. Машо, будь ласка, чому у вас вночі предмети падають?

Га? Ви всіх в домі так перебудите. Машо! Га, Машо! Машо, ти плачеш, чи що? Семене Семеновичу, що таке у вас тут робиться? Семене Семеновичу! Машо! Я тебе, Машо, питаю. Чому ти, Маріє, мовчиш? Чому ти мовчиш, Маріє?    Марія Лук’янівна. Принципово.    Серафима Іллівна. Господи боже ти мій, це що ж за нові новини за такі? Га?    Марія Лук’янівна. Нехай Семен говорить, а я говорити не буду.    Серафима Іллівна. Семене Семеновичу! Агов, Семене Семеновичу! Чому ви мовчите, Семене Семеновичу?    Марія Лук’янівна. Це він з нахабності, мамочко.    Серафима Іллівна. Ви навіщо ж, Семене Семеновичу, пантоміму таку влаштовуєте? Га? Семене Семеновичу.    Марія Лук’янівна. Сеню! Семене!    Серафима Іллівна. Семене Семеновичу.    Марія Лук’янівна. А раптом з ним удар, мамочко.    Серафима Іллівна. Ну що ти, Маріє. З чого це? Що ти, Семене Семеновичу!    Марія Лук’янівна. Я піду подивлюся, мамочко.    У темряві лунають обережні кроки Марії Лук'янівни.    Сеню... Сеню! .. Мамочко!    Серафима Іллівна. Що трапилося?    Марія Лук’янівна. Запалюй свічку.    Серафима Іллівна. Боже мій, що з ним?    Марія Лук’янівна. Запалюй свічку, тобі кажуть.    Серафима Іллівна. Де вона? Де?    Марія Лук’янівна. На підлозі вона, мамо, на підлозі. Шукай, мамо, по підлозі. По підлозі шукай. Сеню, голубчику ти мій, не лякай ти мене, будь ласка ... Сеню ... Мамочко, що ж ти?    Серафима Іллівна. Я, Машо, повзаю, повзаю.    Марія Лук’янівна. Ти не там, мама, повзаєш. Ти біля фікуса повзай, біля фікуса.    Настає тиша, потім щось падає.    Господи, що це?    Серафима Іллівна. Фікус, Машенькє, фікус.

Марія Лук’янівна. Я збожеволію, мамочко, так і знай.    Серафима Іллівна. Почекай, Машенько, зажди. Я ще ьіоя комода не повзала. Мати пресвята богородиця, ось вона.    Марія Лук’янівна. Запалюй її, запалюй.    Серафима Іллівна. Почекай, Машенько, я зараз. (Чиркає сірником.)    Марія Лук’янівна. Я більше, мамочко, чекати не можу, тому що тут жах що робиться.    Серафима Іллівна (підбігаючи зі свічкою). Що ж з ним? Що?    Марія Лук'янівна (відкидаючи ковдру). Бачиш?    Серафима Іллівна. Ні.    Марія Лук’янівна. І я ні.    Серафима Іллівна. Де ж він?    Марія Лук’янівна. Немає його, мамочко. І постіль вся холодна. Сен... Сеню... Пішов.    Серафима Іллівна. Як пішов?    Марія Лук’янівна. Так пішов. (Кидається по кімнаті.) Сеню... Сеню...    Серафима Іллівна (зі свічкою, заглядаючи в сусідню кімнату). Семене Семеновичу!    Марія Лук'янівна (підбігаючи до ліжка). Свічку. Свічку сюди. (Вихоплює у Серафими Іллівни свічку, ставить її на підлогу, стає на коліна і дивиться під ліжко.) Батечку мій, біля самої стінки! (Лізе під ліжко.)    Серафима Іллівна. Що ти, Машо? Куди ти? Отямся!    Марія Лук'янівна (з-під ліжка). Я на вулицю, мамо, на вулицю. (Вилазить з дамськими черевиками в руці.) Ось вони. (Починає надягати.) Подавай, мамо, спідницю.    Серафима Іллівна кидається до ліжка, ставить свічку і знову кидається до комода.    Свічку, свічку залиш. Стій, я сама. (Зупиняє Серафиму Іллівну, підбігає до стіни і зриває з цвяха спідницю.)    Серафима Іллівна. Та куди ж ти, Машенько? Бог з тобою.    Марія Лук’янівна. Вернути його треба, обов'язково повернути. Він у такому стані, в такому стані .... Він в ліжку мені навіть симптом показував.    Серафима Іллівна. Мати божа!    Марія Лук’янівна. Знаєш що?    Серафима Іллівна. Ну?    Марія Лук’янівна. Раптом він щось над собою зробить.    Серафима Іллівна. Що ж ти раніше, Маріє, думала? Взувайся скоріше. Взувайся.    Марія Лук’янівна. Кофту, кофту давай.    Серафима Іллівна. Слава богу - штани.    Марія Лук’янівна. Що штани?    Серафима Іллівна. Ось штани. Раз штани тут, значить, і він тут.    Марія Лук’янівна. А що, якщо він без штанів пішов? Він у такому стані, в такому стані...    Серафима Іллівна. Людина без штанів - що без очей, нікуди він піти не може.    Марія Лук’янівна. Ну а де ж він, мамочко?    Серафима Іллівна. Він, мабуть, по нужді.    Марія Лук’янівна. Ось він там над собою і зробить.    Серафима Іллівна. Як це? Що ти?    Марія Лук’янівна. Дуже просто. Пук - і готово.    Серафима Іллівна. Мати пресвята богородиця!    Марія Лук’янівна. Як же нам бути тепер? Га? Раптом він...    Серафима Іллівна. Тихіше... Чуєш...    Марія Лук’янівна. Ні... А ти?    Серафима Іллівна. І я нічого не чую.    Марія Лук’янівна. Господи, жах який! Я піду постукаю до нього, ненько. Нехай буде що буде.    Ява п'ята    Марія Лук'янівна йде. Серафима Іллівна повертається обличчям до ікони і осіняє себе хрестом.    Серафима Іллівна. Божі матері: Вутіванська, Ватопедська, Оковицька, Купятицька, Ново-Нікітська, Арапетська, Псковська, Видропуська, Староруська, Святогорська, Віденська, Свенська, Іверська і Смоленська, Абалацьке-Знамення, Братська-Київська, Пименовська, Іспанська та Казанська, помоліть сина свого про добре здоров'я зятя мого. Милосердя двері розчахни нам, благословенна Богородице ...    Ява шоста    Вбігає Марія Лук’янівна.    Марія Лук’янівна. Двері на гачку і не відчиняється.    Серафима Іллівна. А ти з ним розмовляла?    Марія Лук’янівна. Розмовляла.    Серафима Іллівна. Ну і що ж він?    Марія Лук’янівна. На запитання не відповідає і звуку не подає.    Серафима Іллівна. Як же ми, Машенько? Га?    Марія Лук’янівна. Я зараз Олександра Петровича розбуджу. Нехай він, мамочко, двері виламує.    Серафима Іллівна. Олександра Петровича турбувати не можна.    Марія Лук’янівна. Як не можна?    Серафима Іллівна. Олександр Петрович чоловік під враженням. Він минулого тижня дружину поховав.    Марія Лук’янівна. Ось і чудово, що поховав: отже, він розуміти тепер повинен, співчувати. (Підбігає до дверей.)    Серафима Іллівна. Як би, Машенько, гірше не вийшло.    Марія Лук’янівна. Все одно, нам чоловік потрібен. Без чоловіка нам, мамо, не впоратися. (Стукає в двері.) А не може бути, мамочко ...    Серафима Іллівна. Що?    Марія Лук’янівна. Що, що, я не знаю що, хіба мало що. Ти сходила б, мамо, послухала. Раптом він там заворушиться.    Серафима Іллівна йде.    Ява сьома    Марія Лук’янівна підбігає до дверей.    Марія Лук’янівна (стукає). Олександре Петровичу... Товаришу Калабушкін... Товаришу Капабушкін...    Олександр Петрович (за дверима). Хто там?    Марія Лук’янівна. Не вважайте за хамство, товаришу Калабушкін, це я.    Олександр Петрович (за дверима). Га?    Марія Лук’янівна. Це я, Подсекальнікова.    Олександр Петрович (за дверима). Хто?    Марія Лук’янівна. Подсекальнікова, Марія Лук’янівна. Здравстуйте.    Олександр Петрович (за дверима). Що?    Марія Лук’янівна. Ви мені дуже потрібні, товаришу Калабушкін.    Олександр Петрович (за дверима). Як потрібний?    Марія Лук’янівна. Як чоловік.    Олександр Петрович (за дверима). Що ви, що ви, Маріє Лук'янівно. Тихіше.    Марія Лук’янівна. Вам, звичайно, товаришу Калабушкін, не до цього, але подумайте тільки, товаришу Калабушкін, я сама, зовсім сама. Що ж мені робити, товаришу Калабушкін?    Олександр Петрович (за дверима). Ви холодною водою обтирайтеся, Маріє Лук'янівно.    Марія Лук’янівна. Що?.. Товаришу Калабушкін... Агов, товаришу Калабушкін.    Олександр Петрович (за дверима). Тихіше, чорт вас візьми!    Марія Лук’янівна. Мені доведеться, товаришу Калабушкін, двері виламувати.    Олександр Петрович (за дверима). Заради бога. Послухайте. Чекайте. Та чекайте ж!    Двері з шумом розчиняються.    Ява восьма    У дверях з'являється Маргарита Іванівна, величезна жінка в нічній сорочці.    Маргарита Іванівна. Двері виламувати? Цікаве проведення часу для молоденької дамочки. Ах ви, шкуро ви така собі, перепрошую за вираз.    Марія Лук’янівна. Це як же так? Помилуйте... Олександре Петрович!    Маргарита Іванівна. Ви навіщо Олександру Петровичу набиваєтесь? Ми сидимо тут в глибокому траурі і розмовляємо про покійницю, а ви двері в цей час хочете виламувати.    Марія Лук’янівна. Та я хіба ж ці хотіла виламувати? Що я, жульниця, чи що, якась.    Маргарита Іванівна. Сучасні дамочки гірше шахраїв, прости господи; так і ходять і дивляться, де хто погано лежить. Ах, ви ...    Олександр Петрович (висунувши голову). Маргарито Іванівно!    Маргарита Іванівна. Що тобі?    Олександр Петрович. Якщо ви її бити збираєтеся, Маргарито Іванівно, то я цього вам не раджу, тому що ви тут не прописані.    Голова Олександра Петровича ховається.    Марія Лук’янівна. Але, дозвольте, за що ж ви ...    Маргарита Іванівна. А навіщо ви чужого чоловіка улещуєте?    Марія Лук’янівна. Ви не так мене зрозуміли, запевняю вас. Я ж заміжня.    Маргарита Іванівна. Розуміти тут особливо нема чого - я сама заміжня.    Марія Лук’янівна. Але зрозумійте, що він стріляється.    Олександр Петрович (висунувши голову). Хто стріляється?    Марія Лук’янівна. Семен Семенович.    Олександр Петрович. Де стріляється?    Марія Лук’янівна. Не подумайте зайвого, Олександре Петровичу, у вбиральні.    Голова Олександра Петровича ховається.    Маргарита Іванівна. Хто ж, пробачте, в туалеті стріляється?    Марія Лук’янівна. А куди ж безробітному більше піти?    Ява дев'ята

   З дверей вискакує Олександр Петрович.    Олександр Петрович. Так чого ж ви, чорт вас візьми, прохолоджуєтесь? Треба щось робити, Маріє Лук'янівно.    Марія Лук’янівна. Ось за цим я до вас і прийшла, Олександре Петровиче. Людина ви войовнича - тиром завідуєте. Допоможіть нам з матусею двері до нього виламати.    Олександр Петрович. Чому ж ви відразу мені цього не сказали?    Маргарита Іванівна. Що ж ви чекаєте?    Олександр Петрович. Ходімо, Маріє Лук'янівно. Ми до нього подкрадемся і разом, Маріє Лук'янівно. Тільки тихо... ось так... навшпиньки. Тс...    Марія Лук’янівна. Тс...    Біля самих дверей раптово лунає крик: «А-а!»    Всі (відсахнувшись). Ой!    Ява десята    До кімнати вбігає Серафима Іллівна.    Серафима Іллівна. Не ходіть туди! Не ходіть!    Марія Лук’янівна. Боже мій!    Олександр Петрович. Що трапилося?    Серафима Іллівна. Ви уявіть собі, будь ласка, там зовсім не Семен Семенович, а Володькина бабуся з тієї половини.    Марія Лук’янівна. Що ти, мамочко?    Серафима Іллівна. Чесне слово. Я своїми очима бачила. Щойно вийшла. А я, Машо, як дурна, стояла, підслуховувала. Тьху!    Олександр Петрович. Виходить ляпсус, Маріє Лук'янівно.    Марія Лук’янівна. У цьому, мамо, ти винна. Я тобі казала, що він на вулиці. Благаю вас, Олександре Петровичу, побежімте на вулицю.    Серафима Іллівна. Як же він без штанів - і на вулиці? Зверніть увагу, Олександре Петровичу, що штани його тут.    Марія Лук’янівна. Людина перед смертю штанів не потребує.    Маргарита Іванівна. Все залежить від місця, Маріє Лук'янівно. Наприклад, у центрі міста нікому без штанів померти не дозволять. Це я гарантую.    Олександр Петрович. А скажіть: ви в домі скрізь шукали?    Марія Лук’янівна. Абсолютно скрізь.    Серафима Іллівна. Хіба тільки на кухні ...    Марія Лук’янівна. Ось на кухні дійсно не шукали. Побежімте на кухню, товаришу Калабушкін.    Кидаються до дверей. Маргарита Іванівна направляється за ними.    Олександр Петрович. Ні вже, ви не ходіть за нами, Маргарито Іванівно, - ми вдвох.    Біжать.

Ява одинадцята

   Серафимо Іллівно, Маргарита Іванівна. Маргарита Іванівна. До чого він любитель удвох зникати, це прямо психоз у нього якийсь. Побежімте й ми.    Серафима Іллівна (біжить за нею). Ні, навіщо ж. Послухайте. Стійте. Та стійте ж!    У цей момент в послідовному порядку лунають: слово «стій», вигукнуте Олександром    Петровичем, гуркіт двері, що різко зачинилися, вереск Семена Семеновича і, нарешті, гуркіт падаючого тіла, після чого настає абсолютна тиша. Маргарита Іванівна. Це що ж таке? Царице небесна. Серафима Іллівна. Скінчено бал. Застрелився він, обов'язково застрелився. Маргарита Іванівна. Як же ми тепер? Га? Серафима Іллівна. Я зараз закричу або що-небудь зроблю. Маргарита Іванівна. Ой, не робіть. Серафима Іллівна. Я боюся. Маргарита Іванівна. Я сама боюся. Серафима Іллівна. Ой! Ідуть. Маргарита Іванівна. Де йдуть? Серафима Іллівна. Ой, несуть. Маргарита Іванівна. Що несуть? Серафима Іллівна. Ой, його несуть! Маргарита Іванівна. Ой, сюди несуть. Серафима Іллівна. Так і є, несуть. Маргарита Іванівна. Ой! Серафима Іллівна. Несуть. Маргарита Іванівна. Несуть. Серафима Іллівна. Щось буде. Щось буде.    Ява дванадцята    Олександре Петровичу майже втягає переляканого Семена Семеновича. Семен Семенович. Щось було? Щось було? Олександр Петрович. Не хвилюйтеся, Семене Семеновичу. Семен Семенович. Ви навіщо мене тримаєте? Ви навіщо... Відпустіть. Пустіть мене! Пустіть! Серафима Іллівна. Не пускайте. Маргарита Іванівна. Тримайте його. Тримайте. Серафима Іллівна. Де ж Машенька? Маша де? Олександр Петрович. Маша ваша на кухні валяється. Серафима Іллівна. Як валяється? Олександр Петрович. У великій непритомності, Серафимо Іллівно. Серафима Іллівна. Ой, та що ж це буде? Святі угодники. (Вибігає з кімнати. Маргарита Іванівна - за нею.)    Ява тринадцята    Олександре Петровичу, Семен Семенович. Семен Семенович. Перепрошую. Ви навіщо ж в кишеню до мене лізете? Що вам потрібно? Залиште мене, будь ласка. Олександр Петрович. Ви спочатку віддайте мені цю штуку. Семен Семенович. Що за штуку? Яку штуку? Нема, нема в мене нічого. Розумієте, нема. Олександр Петрович. Я ж бачив, як ви її в рот засовували. Семен Семенович. Брешете ви, нічого я собі не засовував. Відпустіть. Пустіть мене, зараз же. Олександр Петрович. Добре, я пущу вас, Семене Семеновичу, але ви дайте мені слово, Семене Семеновичу, що поки ви цілком мене не вислухаєте, ви собі над собою нічого не дозволите. Я як друга прошу вас, Семене Семеновичу, тільки вислухайте, тільки вислухайте. Семен Семенович. Говоріть. Я слухаю. Олександр Петрович. Ну, спасибі. Сідайте, Семене Семеновичу. (Садить його. Встає перед ним в позу.) Громадянин Подсекальніков... Почекайте хвилиночку. (Підбігає до вікна. Разсмикує фіранки. Нездоровий міський ранок висвітлює розкидану постіль, зламаний фікус і всю невеселу обстановку кімнати.) Громадянин Подсекальніков. Життя прекрасне. Семен Семенович. Ну, а мені що з того? Олександр Петрович. Тобто як це що? Громадянин Подсекальніков, де ви живете? Ви живете в двадцятому столітті. У столітті освіти. У століття електрики. Семен Семенович. А коли електрику вимикають за несплату, то яке ж, по-вашому, це століття виходить? Кам'яне? Олександр Петрович. Дуже кам'яне, громадянине Подсекальніков. Ось котрий уже день як в печері живемо. Прямо жити через це навіть не хочеться. Тьху ти, чорт! Як не хочеться. Ви мене не збивайте, Семене Семеновичу. Громадянине Подсекальніков. Життя прекрасне. Семен Семенович. Я про це в «Ізвєстіях» навіть читав, але я думаю - буде спростування. Олександр Петрович. Ось даремно ви думаєте. Ви не думайте. Ви працюйте. Семен Семенович. Безробітним працювати не дозволяється. Олександр Петрович. Ви все чекаєте якогось дозволу. З життям треба боротися, Семене Семеновичу. Семен Семенович. Хіба я не боровся, товаришу Калабушкін? Ось дивіться, будь ласка. (Виймає з-під подушки книжку.) Олександр Петрович. Це що? Семен Семенович. Керівництво з гри на Бейному басі. Олександр Петрович. Як? На чому? Семен Семенович. Бейний бас - це музика. Духова труба. Вивчити її можна за дванадцять уроків. І тоді відкривається золоте дно. У мене навіть кошторис вже складено. (Показує листок паперу.) Приблизно двадцять концертів на місяць по п'ять з половиною рублів за штуку. Значить, в рік виходить чистого заробітку тисяча триста двадцять рублів. Як ви самі, товаришу Калабушкін, бачите, все вже готове, щоб грати на трубі. Є бажання, є кошторис, є керівництво - нема тільки труби. Олександр Петрович. Це загальна доля, громадянине Подсекальніков. Що ж зробиш,

таки треба жити. Семен Семенович. Без сумніву, треба, товаришу Калабушкін. Олександр Петрович. Ви згодні? Семен Семенович. Згоден, товаришу Калабушкін. Олександр Петрович. Отже, я переконав вас. Спасибі. Ура! Віддавайте револьвер, громадянине Подсекальніков. Семен Семенович. Як револьвер? Який револьвер? Олександр Петрович. Ви знову починаєте. Я ж бачив, як ви його в рот засовували. Семен Семенович. Я? Олександр Петрович. Ви. Семен Семенович. Боже мій! Я засовував. Для чого? Олександр Петрович. Ви навіщо з мене ідіота влаштовуєте? Всі ж знають, що ви стріляєтесь. Семен Семенович. Хто стріляється? Олександр Петрович. Ви стріляєтесь. Семен Семенович. Я? Олександр Петрович. Ви. Семен Семенович. Боже мій! Почекайте хвилиночку. Особисто я? Олександр Петрович. Особисто ви, громадянине Подсекальніков. Семен Семенович. Чому я стріляюсь, скажіть будь ласка? Олександр Петрович. Що ви, самі не знаєте? Семен Семенович. Чому, я вас питаю? Олександр Петрович. Тому що ви рік як ніде не працюєте і вам совісно жити на чужому утриманні. Хіба це не нерозумно, Семене Семенович? Семен Семенович. Почекайте хвилиночку. Хто сказав? Олександр Петрович. Та вже будьте певні, Марія Лук’янівна. Семен Семенович. Ой! Підіть. Залиште мене одного. Геть звідсіля до чортової матері! Олександр Петрович. Ось віддайте револьвер, тоді піду. Семен Семенович. Ну ви самі зрозумійте, товаришу Калабушкін. Ну звідки я міг би його дістати? Олександр Петрович. У наш час револьвер дістати неважко. Ось Панфілич револьвер на бритву вимінює. Семен Семенович. Невже на бритву? Олександр Петрович. І задурно віддасть. Дозволу нема. Нагряне міліція. Хоп. Шість місяців примусових. Віддавайте револьвер, Семене Семеновичу. Семен Семенович. Не віддам. Олександр Петрович. Ну, вибачте, нарікайте тоді на себе. Я фізичною силою його дістану. (Хапає його за руку.) Все одно вам тепер від мене не втекти. Семен Семенович. Не втекти? Ну, так знайте, товаришу Калабушкін: якщо ви моментально звідси не вийдете, я зараз же у вас на очах застрелюся. Олександр Петрович. Не застрелитесь. Семен Семенович. Ви не вірите? Добре. Я рахую до трьох. Раз... Олександр Петрович. Ой, застрелиться! Семен Семенович. Два... Олександр Петрович. Я пішов! (Кулею в свою кімнату.)    Ява чотирнадцята    Семен Семенович. Семен Семенович. Три. (Витягає з кишені ліверну ковбасу.) Ой, куди ж, куди її покласти? Де тарілка? (Кладе ковбасу на тарілку.) Все як було. До смерті не здогадаються. Ну, Маріє, постій, я тобі доведу. (Підбігає до столу. Починає порпатися.) Я тобі доведу... як мені соромно жити на твоєму утриманні. Ну постій. Доведу. Ось вона. (Виймає бритву.) Шведської сталі. Батькова. Ех, наплювати, все одно мені не голитися на цьому світі. (Вибігає)    Голос Олександра Петровича. Громадянине Подсекальніков, я не вийду звідсіля, дайте тільки сказати. Громадянине Подсекальніков, ви повірте мені на слово - життя прекрасне. Громадянин Подсе... (Відкриває двері, просовує голову, дивиться.) Де ж він?    Ява п'ятнадцята    Олександре Петровичу виходить зі своєї кімнати. Озирається. Олександр Петрович. Там, напевно. (Підбігає до дверей.) Громадянин Подсекальніков, цур-цура, не стріляйте, будь ласка, я туди не зайду. Громадянине Подсекальніков, вас, напевно, дивує моя настирливість, тим не менше я дозволю собі ще раз, через стінку, звернути вашу увагу на те, що життя прекрасне. Громадянине Подсекальніков...    Ява шістнадцята    Серафимо Іллівно і Маргарита Іванівна витягали непритомну Марію Лук'янівну. Серафима Іллівна. Що ви робите? Що ви робите? Ноги в руки візьміть, Маргарито Іванівно. Маргарита Іванівна. Обережніше, обережніше. Олександр Петрович. Ви зовсім збожеволіли. Для чого ж ви жінку волоком тягнете? Ставте, ставте її на попа. Серафима Іллівна. Ну, тепер розстебніть її. Олександр Петрович. Із задоволенням. Марія Лук’янівна. Хто тут? Олександр Петрович. Всі свої. Не соромтеся, Маріє Лук'янівнє. Марія Лук’янівна. Де він? Що з ним? Він помер, товаришу Калабушкін? Олександр Петрович. Померти він не помер, Маріє Лук'янівно, але я повинен вам чесно сказати - збирається. Марія Лук’янівна. Побіжімте до нього. Олександр Петрович. І не пробуйте навіть, Маріє Лук'янівно, ви всю справу зіпсужєе. Він мені сам казав. Якщо ви, каже, мій поріг переступите, я у вас, каже, на очах застрелюся. Серафима Іллівна. Ну а ви? Олександр Петрович. Я і так, я і сяк, і молив, і просив - нічого не подіяло. Маргарита Іванівна. Тут наказувати треба, а не просити. Ось підіть зараз, заявіть в міліцію, нехай його заарештують і під суд віддадуть. Олександр Петрович. Немає такого закону, Маргарито Іванівно. До життя суд нікого присудити не може. До смерті може, а до життя ні. Серафима Іллівна. Де ж вихід? Олександр Петрович. У трубі, Серафимо Іллівно. Серафима Іллівна. Як в трубі? Олександр Петрович. Є така труба, Серафимо Іллівно, труба бе, гелікон, або Бейний бас, в цьому басі весь вихід його і порятунок. Марія Лук’янівна. Для чого ж, вибачте, йому труба? Олександр Петрович. Для нажитих грошей, Маріє Лук'янівно. Якщо цю трубу для нього дістати, я можу гарантувати, що він не застрелиться. Серафима Іллівна. На яку ж суму така труба? Олександр Петрович. Вважаю, рублів на п'ятсот чи більше. Марія Лук’янівна. На п'ятсот? Та коли у нас буде п'ятсот рублів, він тоді і без цієї труби не застрелиться. Олександр Петрович. Це вірно, мабуть, Маріє Лук'янівно. Маргарита Іванівна. Потрібно буде моїм музикантам сказати, нехай вони йому трубу напрокат спротежирують. Серафима Іллівна. Невже у вас музиканти свої? Олександр Петрович. У неї в ресторані, Серафимо Іллівно, грандіозний оркестр симфонічної музики. Маргарита Іванівна. Під назвою «Тріо вільних художників». Серафима Іллівна. Заради бога, голубонько, побалакайте з художниками. Марія Лук’янівна. Попросіть у них. Серафима Іллівна. І зараз, не відкладаючи. Марія Лук’янівна. Ми поїдемо до них разом, Маргарито Іванівно. Одягайтеся скоріше.    Маргарита Іванівна і Марія Лук’янівна йдуть у кімнату Олександра Петровича.    Ява сімнадцята    Олександр Петрович, Серафима Іллівна. Серафима Іллівна. Я боюся, як би він до труби не того-бо. Олександр Петрович. Раз ви тут залишаєтеся, Серафимо Іллівно, ви його до труби відволікайте від цього. Серафима Іллівна. Чим же мені відволікати? Олександр Петрович. Я вам так запропоную, Серафимо Іллівно. Ви йдіть на повному нахабстві до тієї кімнати і під виглядом, що ви нічого не знаєте, починайте розповідати. Серафима Іллівна. Що розповідати? Олександр Петрович. Що-небудь абстрактне: про гарне життя, про веселі випадки. Взагалі гумористику. Серафима Іллівна. Я такого не знаю, товаришу Калабушкін. Олександр Петрович. Я не знаю... Придумайте. Зять на карті стоїть, Серафимо Іллівно, це справа не жартівлива. Розкажіть йому анекдоти які-небудь, квіпрокво або просто забавні жарти, щоб він забув, відволікся, розсіявся, а ми тут підіспіємо до нього з трубою - і врятували людину, Серафимо Іллівно. Ну, ідіть, ідіть, не бійтеся, розказуйте. (Виходить у свою кімнату.)    Ява вісімнадцята    Серафима Іллівна, зупиняється перед дверима. Серафима Іллівна. Боже мій, що я буду йому розказувати? Ну, боже помагай. (Виходить у свою кімнату.)    Ява дев'ятнадцята    Заходить Семен Семенович. Неспокійно озирається. Виймає з кишені револьвер. Вставляє в барабан патрони. Сідає за стіл. Відкриває чорнильницю. Відриває листок паперу.    Семен Семенович (пише). У смерті моїй...    Ява двадцята    Серафима Іллівна виходить зі своєї кімнати. Серафима Іллівна. Нема. (Помітила Семена Семеновича.) Батечку! З добрим ранком, Семене Семеновичу. Ох, я випадок який вам зараз розповім. Обрегочетесь. Ви про німців не чули? Семен Семенович. Ні. А що? Серафима Іллівна. Німці мопса живого з'їли. Семен Семенович. Які німці? Серафима Іллівна. Ось які - не пам'ятаю, а тільки з'їли. Це чоловік мій покійний у нас розповідав. Ще в мирний час, Семене Семеновичу. Вже ми всі реготали тоді жахливо. (Пауза) Мопс - адже це собака, Семене Семеновичу. Семен Семенович. Ну? Серафима Іллівна. Мопсів люди не їдять. Семен Семенович. Ну? Серафима Іллівна. Ну а німці от з'їли. Семен Семенович. Ну? Серафима Іллівна. Все. Семен Семенович. Що все? Серафима Іллівна. Боже мій, що я буду йому розказувати? А то теж ось випадок смішний, на зразок цього. Семен Семенович. Ви б краще пішли, Серафимо Іллівно. Серафима Іллівна. Ви зі сміху помрете, Семен Семенович. Семен Семенович. Не заважайте, я зайнятий. Ви, здається, бачите. Серафима Іллівна. Ні, ви тільки послухайте. Можете собі уявити. Був у воєнний час у нас в селі полонений турок, в полоні. Ну, звичайно, контужений. Нашим військом контужений. Все, бувало, ось так головою трясе. Сміховинно. Що тут робити? Придумали. Ось як вечір, зараз же народ збирається, хто там хліба, хто холодцю бере - і до нього. Ну, приходять, на холодець, на хліб показують, кажуть: «Хочеш їсти?» Турку до смерті російського холодцю хочеться, а не може по-російському говорити. Тільки вскочить, від голоду весь захвилюється і зараз же ось так головою затрясе. Ніби «ні» затрясеться. А народ тільки цього і чекає. Моментально назад всю їжу загортають. Ну, не хочеш - як хочеш, і по домівках. Ох, і сміху що було над цим турком. Що ви скажете? Семен Семенович. Забирайтеся зараз же під три чорти. Розумієте? Серафима Іллівна. Що ви, що ви, Семене Семеновичу? А ось теж був випадок, при коронації.    Семен Семенович схоплюється, хапає ручку, папір і чорнильницю.    Стійте, стійте. Куди ви, Семене Семеновичу? (Біжить за ним.) Олександр Благословенний під палацовому парадному жида прищемив.    Семен Семенович тікає до сусідньої кімнати.    Ява двадцять перша    Серафима Іллівна сама, перед дверима. Серафима Іллівна. Не розсіявся. Де ж взяти мені ще для нього гумористики. Боже мій! (Біжить за ним.)    Ява двадцять друга    З кімнати Олександра Петровича виходять: Олександр Петрович Калабушкін, Марія Лук’янівна і Маргарита Іванівна. Олександр Петрович. Їдемо, їдемо скоріше, Маргарито Іванівно. Марія Лук’янівна. А не страшно нам Сеню одного залишати? Олександр Петрович. Він же з тещею. Не бійтеся, Маріє Лук’янівно, я її навчив.    Біжать.    Ява двадцять третя    З сусідньої кімнати вискакує Семен Семенович з чорнильницею, ручкою та папером в руках.    Семен Семенович (кричить у двері). Якщо ви ще раз мені про мопса розповісте, я з вас шкуру здеру. Не ходіть за мною. Ідіотка ви стара. (Зачиняє двері. Підходить до столу, розправляє листок паперу. Дописує.) Не звинувачувати. Подсекальніков.