Розділ XII. ОКРЕМІ ВИДИ ДОГОВОРІВ

§1. Вербальні контракти

Відомо, що класифікували договори залежно від їх основ. Розрізняли: вер­бальні контракти, основані на проголошенні традиційних формул (звідси назва вербальні); літеральні - це контракти писані; реальні (лат. res - річ), які для визнання своєї дійсності вимагали передачі речі; консенсуальні - основані на підставі досягнення згоди; нарешті контракти безіменні.

Найстародавнішими з названих контрактів були вербальні, яких у римсь­кому праві виділяли три: стипуляція; обіцянка раба в разі звільнення не поривати зв'язків зі своїм патроном і надавати йому у випадку потреби матер­іальну допомогу; усна обіцянка дати придане. Два останні договори спочатку не мали особливого.значення, і, навпаки, стипуляція в усій системі зобов'я­зань посідає значне місце.

Стипуляцією, як відомо, називався усний договір, укладений за допомо­гою запитання майбутнього кредитора і відповіді боржника, яка збігається з запитанням. Наприклад, кредитор запитує: "Обіцяєш дати 100?" Боржник відповідає: "Обіцяю дати 100". Ще Гай вважав стипуляцію недійсною, коли на запитання'кредитора: "Обіцяєш дати 100?" Боржник відповідав: "Обіцяю дати 50". Ось чому зобов'язання із стипуляції було зобов'язанням суворого права і підлягало буквальному тлумаченню. Але з часом крайній формалізм був пом'якшений, і у випадку спору між сторонами з приводу суми визнавало­ся, що зобов'язання встановлено в меншій сумі - не 100, а 50.

Римські джерела свідчать, що договір стипуляції був відомий вже Законам XII таблиць. Укладання стипуляційної форми договору вимагало присутності кредитора і боржника, свідків, які мали підтвердти його достовірність. Пред­ставництво не допускалося. Оскільки форма укладання стипуляції вимагала проголошення запитання і відповіді, то зрозуміло, що вона була недоступна глухонімим.

172

Стипуляція характеризувалася певними ознаками: найперше -це строго формальний договір, для дійсності якого основа (causa)не мала значення. Єднальну дію стипуляції надавало дотримання точно встановленої форми, а її основа (мета) зовсім не бралася до уваги. По-друге, одній стороні (кредитору) належали тільки права, а іншій (боржнику) - тільки обов'язки. По-третє, зобо­в'язання, що виникало із стипуляції, мало абстрактний характер. Тут не визначалась найближча мета, не була відома і матеріальна основа, з якої ви­никало зобов'язання. Із запитання, поставленого кредитором, і відповіді боржника не було відомо, за що боржник обіцяє дати 100 -за куплену річ, виконану роботу чи має повернути позичені гроші. А тому стипуляційної фор­ми можна було надати будь-яким зобов'язальним відносинам і швидко проводити їх в життя. Це зробило стипуляцію найпоширенішою формою до­говору. Навіть у класичний період вона була популярною формою обороту.

Застосовуючись протягом тривалого часу, стипуляція, звичайно, не зали­шається незмінною, зокрема поступово послаблюється вимога щодо її усної форми. Договір стипуляції вважався укладеним, якщо на запитання кредито­ра "Обіцяєш дати 100?"боржник відповідав: "А чому би й ні".

Принцип абстрактності стипуляційного зобов'язання не позбавляв борж­ника права доводити, що підстава, на якій він прийняв на себе зобов'язання, не здійснилася. Але таке доведення не завжди можливе і вимагало багато часу. І, навпаки, кредитору було набагато легше довести факт стипуляції і здійсни­ти своє право, тобто стягнути відповідно зобов'язанню. Щоб ще більше полегшити доведення стипуляції, римські юристи запровадили звичай скла­дати письмовий акт - cautio, який засвідчував цю обставину. Такий письмовий документ не мав самостійної зобов'язуючої сили: боржник міг вільно доводи­ти, що усної стипуляції все ж таки не було, а тому він нічим не зобов'язаний. Із спливом часу виникає припущення на користь істинності документа, і посту­пово це припущення набуває незаперечної сили. В разі наявності письмового документа доводити, що усна стипуляція не відбулася, дозволялося лише шля­хом встановлення того факту, що в ці дні кредитор і боржник не були в одному місці.

Отже, стипуляція породжувала обов'язкове зобов'язання відразу після ус­ного проголошення запитання кредитора і відповіді боржника. Якщо боржник проголосив своє spondeo - обіцяю, хоч грошей від стипулянта ще не одержав, він вважався зобов'язаним і за позовом із стипуляції повинен платити. Неспра­ведливість цього рішення розуміли всі, і претор став давати боржнику право позову із стипуляції exceptio doli - заперечення.

З самого початку своєї появи стипуляція стала застосовуватись не тільки в тих випадках, коли договір повинен поєднати двох осіб - кредитора з борж­ником, але й в більш складних відносинах, коли на тій чи іншій стороні виступають декілька учасників вимоги і боргу. Така співучасть у зобов'язанні

173