6) Зобов'язання з ніби-приватних деліктів
Римське право додержувалось системи переліку деліктів, не знаючи загального принципу, що будь-яке винне неправомірне заподіння майнової шкоди породжує деліктне зобов'язання. Зобов'язання з недозволених дій, які виходили за межі переліку деліктів, дістали назву зобов'язань ніби з делікту.
Зобов'язання ніби з деліктів подібні до деліктів, проте не є деліктами у власному розумінні цього слова - вони не підпадають під перелічені рубрики. Подібно до деліктів, ніби делікти викликають грошову відповідальність. Разом з тим у ряді випадків, коли квазіделікт учинений рабом, відповідальна особа може анулювати свою відповідальність шляхом видачі раба потерпілому. Перелік квазіделіктів наведений в Інституціях Юстиніана, але відповідальність за них була встановлена значно раніше. Із зобов'язань ніби з деліктів виділяють такі.
1. Відповідальність судді за недбале або неправильне виконання своїх обов'язків. Якщо суддя виніс несправедливий вирок або недбало вирішив судову справу, то його дії визнавалися неправомірними, ніби деліктами, і тягнули за собою майнову відповідальність. Потерпілій рсобі давався позов про відшкодування збитків. Розмір стягнення зі судді встановлювався залежно від важливості порушення ним його обов'язків і у випадку навмисних дій міг досягати повної ціни спору.
2. Відповідальність за "вилите і викинуте!'. Якщо на пішохідну дорогу було щось вилито або викинуто і цим заподяіна шкода, то кожен потерпілий за преторським едиктом одержував позов про "викинуте і вилите" проти того, хто це зробив. Віповідальність винної особи наставала незалежно від її особистої вини, а тому цей вчинок не був деліктним, бо деліктна відповідальність поставала лише за наявності вини.
Відповідальність за цим позовом залежала від характеру заподіяної шкоди, зокрема: за пошкоджене майно власнику присуджувалася подвійна ціна; за поранення вільної людини стягувався штраф за справедливою оцінкою судді; за заподіяння смерті вільній людині стягувався штраф у сумі 50 тис. сестерцій.
Близькою до цього ніби делікту була відповідальність за утримання диких тарин у місцях, відкритих для загального користування. Якщо така тварина заподіяла смерть вільній особі, то накладався штраф до 200 тис. сестерцій. Заподіяння тілесних ушкоджень тягнуло відшкодування усіх збитків, пов'язаних із лікуванням.
3. Відповідальність "за поставлене або підвішене". У Римі, особливо у бідних кварталах, були вузькі вулиці. На підвіконнях, на карнизах зовнішніх стін будинків, де мешкала біднота виставляли і розвішували різні речі. Якщо будь-яка річ була поставлена або підвішана таким чином, що могла впасти і заподіяти шкоду особам, які проходили вулицями, то всякий громадянин міг пред'явити позов про присудження винного до штрафу в розмірі 10 тис. сестерцій незалежно від їх вини і наявності шкоди.
4. Відповідальність господарів готелів, заїжджих дворів і кораблів. Названі особи відповідали в подвійному розмірі за пошкодження або крадіжку речей мешканців готелів чи пасажирів кораблів, якщо цю шкоду заподіяли працівники готелів або хтось із команди корабля. Підстави цієї відповідальності вбачали в тому, що господар готелю чи власник корабля винний у недостатньо передбачливому виборі своїх службовців.
Список відносин, які могли бути зачислені до ніби контрактних і ніби деліктних можна було значно продовжити, проте це не має ніякої ні теоретичної, ні практичної цінності. Усі позадоговірні і позаделіктні зобов'язання найліпше можуть бути пізнані у зв'язку з тими основними інститутами, до яких вони примикають, зокрема у зв'язку з інститутами опіки, заповіту, сімейними та родинними відносинами.
5) 2. Іnjuria – особиста образа
Цим терміном позначалась будь – яка неправомірна дія, все, що вчинювалося не по праву – omne quod non jure fit. Термін мав і більш вузьке, соціальне значення – особиста образа. Уже в Законах ХІІ таблиць згадувалися основні види особистої образи: членоушкодження (пошкодження кінцівок людського тіла, внутрішніх кісток тощо) та інші особисті образи дією (нанесення побоїв без поранення, принижуючих ударів).
Таким чином, особиста образа передбачала посягання на тілесну недоторканість вільної людини і тягла за собою відповідальність у вигляді штрафів у твердо встановлених розмірах. Посягання на честь, гідність та інші особисті нематеріальні блага вільної людини не охоплювались поняттям особистої образи.
Преторська практика суттєво розширила поняття особистої образи, включивши в нього згадані честь, гідність та інші нематеріальні блага. Крім того, претори стали практикувати певні розміри штрафів на свій розсуд в залежності від характеру особистої образи. Так, поняттям особистої образи стало охоплюватися не лише будь – яка образа дією, але і все, що принижує гідність, зневажливе ставлення до іншої особи.
Пізніше багато із вказаних протиправних дій переходять в категорію публічних деліктів, тобто кримінальних злочинів, і імператорське законодавство встановлює за їх вчинення кримінальну відповідальність. Згодом взагалі було встановлено правило, у відповідності з яким потерпілий міг вимагати визначення та стягнення майнової винагороди за нанесення образи або кримінального переслідування.
3. Furtum – крадіжка
Своєрідність римських деліктів виявлялася у віднесенні до них ще одного протиправного діяння, що визнається нині кримінальним злочином, - крадіжка. Проте термін furtum не зовсім співпадає з нинішнім поняттям крадіжки. Це поняття охоплювало собою і крадіжку у точному значенні цього слова, і інші суміжні посягання на чужий майновий інтерес – привласнення, розтрату, не лише крадіжку речі, але також користування і володіння річчю. Іншими словами, поняття furtum, будучи більш широким у порівнянні із сучасною крадіжкою, охоплювало ряд посягань на чуже майно. І все ж таки найближче до нього стоїть сучасна крадіжка. На відміну від особистої образи об'єктом посягання крадіжки були чужі речі, майно, власність, майновий інтерес. Відповідно необхідним елементом визнання крадіжки було створення майнової вигоди шляхом протиправного впливу на чужу і рухому річ, тобто animus furandi – намір отримати вигоду протиправним способом і проти волі власника.
Тому римські юристи до furtum відносили не лише таємне викрадення речей, але і привласнення чужої знайденої речі, набуте шляхом шахрайства тощо. Навіть побіг раба розглядався як furtum, оскільки, вчинюючи побіг, він ніби то крав сам себе у свого господаря.
Таким чином, furtum – це будь –яке протиправне і корисливе посягання на чужий майновий інтерес.
Відповідальність за крадіжку встановлювалася різними правовими засобами. Можна було подати віндикативний позов про витребування викраденого. Але цей речово – правовий засіб був незручним, оскільки вимагав покладення на позивача тягаря доведення (onus probandi). Для більш зручного та доступного захисту власника від посягань крадіїв слугував зобов'язально – правовий засіб – condictio ex causa furtive, що мав за мету повернути викрадене. Ще одним зобов'язально – правовим засобом захисту насамперед права власності від крадіїв був позов про крадіжку (actio furti). Він був підставою виникнення позадоговірного зобов'язання, за яким крадій зобов'язувався до сплати штрафу. Відповідальність за ним визначалася в залежності від характеру крадіжки: furtum manifestum і furtum nec manifestum. Якщо крадій схоплений на місці злочину або крадена річ знайдена у нього в результаті спеціального урочистого обшуку, то це furtum manifestum, якщо ж його відшукували протягом певного часу після крадіжки, то це furtum nec manifestum.
Крадій, схоплений на місці злочину, за Законами ХІІ таблиць піддавався негайній екзекуції і міг бути навіть убитий, якщо крадіжка вчинювалася зі зброєю або вночі. В інших випадках крадія віддавали на розправу потерпілому. Він утримував його протягом 60 днів в якості боржника. Якщо крадія ніхто не викупав, потерпілий мав право на свій розсуд або вбити, або продати його в рабство.
Преторська практика видозмінила встановлену в різні часи систему штрафів за крадіжку, яка була виявлена на місці злочину, і в праві Юстиніана визначався єдиний штрафний інфаміруючий позов (actio furti) проти крадіїв, посібників та переховувачів.
За furtum nec manifestum, тобто, якщо крадій не схоплений на місці злочину, за Законами ХІІ таблиць він за позовом зобов'язувався до сплати подвійної вартості викраденої речі. Ця санкція зберігалася до часів Юстиніана.
Крадіжка, що виявлена на місці злочину, за позовом actio furti тягла більш сувору відповідальність – крадій засуджувався до штрафу у чотирикратному розмірі вартості викраденої речі. Всі співучасники та переховувачі відповідали в такому ж розмірі, тобто мала місце кумулятивна відповідальність.
Таким чином, з факту крадіжки виникало два обов'язки. Перший, на підставі кондиції із крадіжки, за яку крадій засуджувався до повернення речі з усіма її прирощеннями. Другий – на підставі позову про крадіжку (actio furti), за яким крадій, схоплений на місці злочину, засуджувався до сплати штрафу у розмірі чотирикратної вартості викраденої речі, а крадій nec manifestum – до її двократної вартості.
4. Damnum injuria datum – неправомірне знищення або пошкодження чужого майна
У ранньореспубліканській період римське право ще не знало загального правила про відповідальність за неправомірне завдання шкоди чужому майну. У Законах ХІІ таблиць встановлювалася лише відповідальність за окремі випадки пошкодження або знищення чужого майна, обумовлених головним чином землероб ним характером господарства, так підлягав смерті той, хто навмисно підпалював чужий будинок або сніп хлібу, або вчинював інше таємне знищення врожаю. За злісну вирубку дерев призначався великий штраф тощо.
Більш загальні норми про відповідальність за неправомірно завдану шкоду чужому майну були сформульовані пізніше в законі Аквілія приблизно в ІІІ ст.д.о н. е. Проте і вони носили обмежений характер.
Ульпіан писав, що Аквіліїв закон відмінив усі закони, видані раніше і які говорили про протиправне завдання шкоди, - як (правила) ХІІ таблиць, так і інші. Цей закон являв собою плебісцит, оскільки був затверджений плебсом за пропозицією плебейського трибуналу Аквілія. Він складався з трьох глав, дві з яких (перша та третя) встановлювали деліктну відповідальність за завдання шкоди чужому майну. Гай наводить зміст першої глави: "Якщо будь – хто протиправно уб'є чужого раба або чужу рабиню, або чотириноге, або скотину, то він має бути засуджений до обов'язку надати власнику стільки меді, скільки найбільше це коштувало у даному році". Третя глава встановлювала відповідальність за поранення чужого раба або тварини і за знищення або пошкодження чужої речі.
Для настання відповідальності за вбивство або поранення раба або тварини, а також за знищення або пошкодження чужих речей були необхідні наступні умови:
1. Смерть, поранення раба або тварини, а також інше пошкодження або знищення чужого майна повинно бути спричинено corpore, тобто безпосередньою дією правопорушника. Раб або тварина, наприклад, повинні бути вбиті правопорушником, а не загинути, стрибнувши у прірву, злякавшись правопорушника. Не буде відповідальності і у випадку, коли винуватець шкоди заморив голодом раба або тварину, закривши їх у приміщенні.
2. Відповідальність у цих випадках наступала також при умові, що шкоду завдано corpori, тобто матеріальним впливом на об'єкт посягання. Раб повинен бути вбитий або поранений, наприклад, дубинкою. Проте, якщо тварину було загнано у річку і там загинуло, відповідальність не наступала – тут немає безпосереднього матеріального впливу. Не буде відповідальності, якщо порушник відчинив двері приміщення і тварини загинули від холоду, збігли або розкрив дах і речі загинули від дощу.
3. Деліктна відповідальність за законом Аквілія наступала лише за наявності вини правопорушника, навіть найменшої. За випадок відповідальність не наставала.
4. Спричинена вбивством або пораненням раба або тварини, знищенням або пошкодженням чужих речей шкода відшкодовувалася лише їх власнику. Інші особи, зацікавлені у збереженні вказаних речей (володільці, заставодержателі, узуфруктуарії тощо), користуватися захистом закона Аквілія не могли – на них він не поширювався.
Винуватець шкоди був зобов'язаний сплатити власнику вбитого або пораненого раба або тварини, знищеної або пошкодженої речі найвищу ціну, що мала місце останнім часом. Якщо спричинювач шкоди намагався ухилитися від відповідальності, сума стягнення подвоювалася.
Таким чином, закон Аквілія мав обмежене застосування і не встановлював відповідальності за будь – яке неправомірне спричинення шкоди чужому майну. Крім того, відповідальність правопорушника носила штрафний характер, а не визначалася дійсним розміром шкоди. У випадку оспорювання вона могла бути подвоєна. Якщо шкода завдана декількома особами, то позов подавався до кожного з них (кумулятивна відповідальність). У випадку смерті правопорушника зобов'язання відшкодувати шкоду на його спадкоємців не переходило, однак, в період імперії вони відповідали в межах збагачення.
Все це свідчить про те, що позов, що витікає із факту вбивства або поранення чужого раба або тварини, пошкодження або знищення іншого майна, був за характером штрафним. Між тим способи завдання шкоди чужому майну не обмежувалися перерахованими, проте деліктами вони не визнавалися. Іншими словами, велика група позадоговірних правопорушень деліктами не визнавалася і не тягла за собою відповідальності. Преторське право і практика стали застосовувати вказаний закон у всіх випадках неправомірного спричинення шкоди чужому майну, а не лише corpore corpori. З часом цей позов стали надавати не лише власнику убитого або пораненого чужого раба або тварини, пошкодженого чи знищеного іншого майна, але і іншим зацікавленим особам (володільцям, детекторам, заставодержателям тощо) і навіть кредиторам власника убитого або пораненого раба, іншого пошкодженого або знищеного майна.
Так поступово виробилася практика, що забезпечувала відшкодування будь – якої шкоди, спричиненої неправомірною дією. Основи її лягли в основу деліктної відповідальності у сучасних правових системах.