8. Національна безпека та державне управління.

Державне управління національною безпекою (далі – ДУНБ) – специфічний вид та невід’ємна складова державного управління, що охоплює соціальну, економічну, гуманітарну та політичну сфери життєдіяльності суспільства та держави.

Головною метою є прогнозування, своєчасного виявлення, запобігання та нейтралізація загроз сталому розвитку людини, суспільства і держави (передусім їх життєво важливим інтересам). Тому з позицій організаційно-функціонального аналізу система ДУНБ невід’ємна складова системи державного управління, а її принциповою особливістю є те, що вона немов би “занурена” у “загальну” систему державного управління.

Національні інтереси (як і загрози їх реалізації), присутні у всіх сферах життєдіяльності суспільства та держави. Тому управлінські рішення суб’єктів забезпечення національної безпеки, які спрямовані на реалізацію вказаних інтересів, здійснюють потужний вплив на спрямованість, зміст, результативність та ефективність адміністративного, політичного, соціально-економічного та інших видів державного управління.

Зміст та спрямованість ДУНБ значною мірою залежить від форми державного устрою та політичної системи та державної політики з питань національної безпеки .

ДУНБ здійснюється відповідно до прийнятих в установленому порядку законів, концепцій, стратегій, програм та інших керівних документів з питань забезпечення національної безпеки, які й визначають цілеспрямованість та основні завдання вказаного управління.

9. Специфіка управління у сфері культури та ідеології.

Проводячи власну політику у сфері культури, держава через систему відповідних органів визначає її мету, пріоритети, завдання, прогнозує розвиток подій і ситуацій, програмує дії суб’єктів управління, враховуючи існуючі умови й можливості, визначає вибір механізмів, форм і методів вирішення перспективних і поточних завдань, коригує їх в разі потреби, оцінює результати, забезпечує моніторинг. Державна політика у сфері культури залежить від історичних, суспільно-політичних, економічних, етнокультурних особливостей розвитку держави та певного етапу її існування. Вона має спиратися на історико-культурні традиції як країни, так і її реґіонів, враховуючи існуючу соціокультурну ситуацію. Основні завдання державної політики у сфері культури полягають у забезпеченні організаційно-управлінських, правових, фінансово-економічних умов для створення, збереження та поширення культурних цінностей у суспільстві з метою максимального задоволення культурних запитів різних суспільних груп; прав громадян у сфері культури; спадкоємності культурного розвитку; збереження єдиного культурного простору; створення умов для вільного функціонування і розвитку всіх існуючих на території країни національних культур, включаючи й культуру національних меншин.

10. Державне управління у сфері освіти, молодіжної політики, культури, науки, туризму, спорту, охорони здоров’я.

Культура ,освіта,особисте життя людини

Освіта, культура та ЗМІ, зважаючи на свою суспільну важливість, масовість та доступність, є основними суб’єктами, які мають найбільший вплив на духовні процеси, що відбуваються в суспільстві.

1 не розроблена чітка програма , Недостатньо визначеною залишається культурна політика в Україні. Відсутність чіткого законодавства, яке б визначало державну політику у сфері культури, а також фінансування розвитку культури за залишковим принципом негативно впливають на розвиток духовних цінностей українського суспільства.

Туризм

Завдання особливої ваги – формування сучасної матеріально-технічної бази сфери туризму і курортів, що можливо досягти шляхом широкого стимулювання розвитку проектів розбудови і модернізації туристичної інфраструктури. Для вирішення цього завдання, яке є ключовим, необхідно вжити радикальних заходів із побудови максимально сприятливого інвестиційного клімату в галузі.

Охорона здоров*я

Реалізація державної політики у сфері інвестицій у систему охорони здоров’я, як і в інших галузях народного господарства, визначається наявністю та дієвістю відповідних законодавчих актів, які власне і забезпечують ефективну діяльність даної системи.

Сталий і ефективний розвиток системи охорони здоров’я можливий за умови інвестиційного типу розвитку на основі взаємодії державного й приватного секторів економіки, основними критеріями якого вважаються такі :

- обсяг інвестицій (рівень капіталізації) повинен складати 20-25 % від галузевого обороту;

- частка прямих іноземних інвестицій складає не менше 15-17 % від обсягу внутрішніх інвестицій;

- ступінь зношування основних фондів не повинен перевищувати 30-35 %.

Загалом на стан інвестиційної діяльності в системі охорони здоров’я впливають такі чинники:

- інвестиційна привабливість (сприятливість чи несприятливість загального інвестиційного клімату в державі);

- реагування дійсних і потенційних інвесторів на державне регулювання інвестиційної діяльності (законодавча, дозвільна (ліцензійна), кадрова, митна, податкова, фінансово-кредитна політика держави);

- наявний рівень попиту на медичні послуги;

- потенційна забезпеченість виробників медичних послуг державним і муніципальним замовленням;

- власні індивідуальні інвестиційні правила підприємницьких структур.

Молодіжна політика

Питання державної молодіжної політики в Україні сьогодні є недостатньо розвиненим. Це пояснюється незначним досвідом незалежності української держави, що зумовлює недостатність нормативно-правого забезпечення здійснення державної молодіжної політики, так як проблеми пов’язані з молодіжною політикою витісняються необхідністю врегулювання суспільно-політичних та економічних проблем, з якими країна зіткнулася після проголошення суверенітету.