6. Грошово-кредитне регулювання в Україні.

Грошово-кредитні (монетарні) важелі є одними з основних інструментів економічної політики держави. Сутність державного регулювання економіки за допомогою грошово-кредитних інструментів полягає у впливі на грошову пропозицію та ціну кредиту.

Грошово-кредитна політика — це комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу. Здійснення державою продуманої грошово-кредитної політики передбачає розмежування її стратегічних і тактичних цілей. Стратегічна ціль грошово-кредитної політики має бути підпорядкованою загальним стратегічним цілям соціально-економічної політики держави: стабілізації сукупного обсягу виробництва, зайнятості та рівня цін. Тактичною метою монетарної політики є забезпечення внутрішньої стабільності грошей, тобто оптимальної рівноваги між попитом і пропозицією грошей. Визначаючи тактичні й оперативні завдання грошово-кредитної політики потрібно враховувати необхідність її диференціації залежно від конкретної макроекономічної ситуації.

Тактика монетарної політики мусить бути гнучкою, тобто змінюватися відповідно до ситуації на ринку. Реакцією держави на економічну кон’юнктуру є альтернатива: політика «дорогих грошей» — політика «дешевих грошей». Політика «дорогих грошей» здійснюється зменшенням грошової пропозиції за умов інфляційного зростання економіки, коли потрібно стримувати сукупний попит. Політика «дешевих грошей» здійснюється збільшенням грошової пропозиції за умов неповної зайнятості, коли необхідно стимулювати виробництво.

Державна економічна політика, зорієнтована переважно на використання грошово-кредитних засобів, називається монетаристською. Монетаристська політика є найрезультативнішою за умов розвинутої ринкової економіки, інституціональної та юридичної інфраструктури, домінування в суспільстві підприємницької психології, високого ступеня залежності економічних суб’єктів від кредитів та низьких або передбачуваних параметрів інфляції. Коли в державній економічній політиці переважають методи адміністративного регулювання, ефективність грошово-кредитної політики є незначною. У цьому разі виправдовує себе метод поетапного впровадження ринкових регуляторів грошово-кредитної системи.

Інерційність економіки та грошово-кредитної сфери робить неприпустимим застосування різких корекцій динаміки грошових агрегатів. Ефект від «шокових» заходів монетарної політики може бути лише тимчасовим, таким, що не забезпечує досягнення довгострокових позитивних результатів. З часом навіть можлива протилежна реакція з повною дестабілізацією грошового обігу.

Планування основних параметрів грошово-кредитної політики передбачає необхідність урахування ефекту запізнення, тобто, наявності розриву в часі між застосуванням регулюючих заходів і відповідною реакцією на ці дії як грошово-кредитної сфери, так і економічної системи в цілому. Дослідження у цій галузі доводять, що зміна динаміки грошової маси позначаться на динаміці цін та реальному обсязі ВВП із запізненням у 3—12 місяців. Це означає, що стабілізаційні заходи мають спиратися на точні економічні прогнози та бути не просто своєчасними, а й випереджаючими.

Вибір напрямків грошово-кредитної політики, її цілей і механізмів має враховувати і зовнішньоекономічні фактори функціонування економіки, ступінь інтегрованості країни у світовий економічний простір. Останнє передбачає необхідність узгодженості грошово-кредитної та валютної політики.

В Україні засади грошово-кредитної політики, згідно із Законом «Про Національний банк України», мають ґрунтуватися на основних критеріях та макроекономічних показниках ДПЕСР України на відповідний період, що включають прогнозні показники обсягу ВВП, рівня інфляції, розміру дефіциту Державного бюджету та джерел його покриття, платіжного та торговельного балансів.

Правову основу грошово-кредитного регулювання в Україні становлять Конституція України, Закони «Про банки і банківську діяльність», «Про Національний банк України» та інші нормативно-правові акти.

Суб’єктом грошово-кредитної політики є держава в особі центрального банку й відповідних урядових структур — міністерства фінансів, скарбниці, органів нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, установ зі страхування депозитів та інші.

Грошовий обіг - це циркуляція грошей як засобу обігу та платежу, а також рух грошових коштів як складової частини товарно-грошових, фінансово-кредитних, валютних та розрахункових операцій.

Грошова система - це встановлена державою форма організації грошового обігу в країні. В основі грошової системи лежить грошова одиниця. Грошовою одиницею України є гривня. Крім грошової одиниці в грошову систему входять різні види грошових знаків у обігу, порядок емісії, характер забезпечення грошей, форми безготівкового платіжного обороту, курс національної валюти стосовно іноземних валют.

З метою регулювання грошового обігу держава проводить грошову політику. Основним завданням грошової політики є регулювання обсягу та структури грошової маси шляхом випуску (емісії) та вилучення грошей з обігу. Грошова політика покликана орієнтувати емісію грошей на досягнення фінансових і економічних завдань держави, а саме стабілізації економіки, підтримки рівня зайнятості, контролю над інфляцією та стимулювання економічного зростання.

Відповідно до законодавства України емісійним центром країни, що володіє монопольним правом на випуск грошей в обіг, є Національний банк України. На нього покладена організація готівково-грошового обігу і регулювання емісійних операцій, тобто операцій, пов'язаних з випуском і вилученням грошей з обігу. Регулювання емісійних операцій як у цілому по країні, так і по регіонах провадиться на основі прогнозного розрахунку касових оборотів, сальдо яких відбиває зміну готівково-грошової маси в обігу - або збільшення маси готівки, тобто емісію, або зменшення, тобто вилучення грошей з обігу. Цей результат має бути узгоджений із розрахунками НБУ по загальному грошовому обсягу грошової маси та її готівково-грошової компоненти, які щокварталу визначаються на основі прогнозованих цін, швидкості обігу грошей і реальних обсягів валового національного продукту.

Для реалізації емісійної функції в установах НБУ створюються резервні фонди грошових знаків. Розміщення резервних фондів по регіональних установах банку забезпечує своєчасне касове обслуговування комерційних банків, дає змогу регулювати купюрну структуру грошової маси та її відновлення, усуває зустрічні перевезення грошей, що прискорює грошовий обіг і скорочує витрати обігу. Резервні фонди являють собою запаси грошових знаків. Поки ці грошові знаки не перераховані в каси установ НБУ, які називаються оборотними касами, вони не вважаються грошима, випущеними в обіг, і зберігаються окремо від грошей, що знаходяться в обігу.

Для забезпечення касового обслуговування комерційних банків в установах НБУ є оборотна каса, що являє собою поточний резерв готівки. Залишок грошей в оборотній касі суворо лімітується. Якщо залишок грошей в оборотній касі перевищує денний ліміт, установи НБУ перераховують понадлімітний залишок з оборотної каси в резервні фонди, тобто вилучають гроші з обігу.

Зміна залишку грошей в оборотній касі регіональних управлінь НБУ пов'язана з виконанням Національним банком функцій по касовому обслуговуванню комерційних банків. Комерційні банки задовольняють потреби своїх клієнтів у готівці, насамперед, за рахунок коштів, що надійшли до їх каси від клієнтів, що здають готівкову виручку в банк. Однак у деяких випадках грошей, що надійшли в касу банку, недостатньо для забезпечення поточних платежів. У такому разі комерційні банки можуть одержати так зване підкріплення каси з запасів НБУ.

На підставі заявки регіональні управління НБУ задовольняють прохання комерційних банків про підкріплення їх каси за рахунок своїх касових ресурсів, тобто грошей, наявних в оборотній касі. Якщо ж грошей в оборотній касі не вистачає для забезпечення потреб комерційного банку, виникає необхідність у підкріпленні оборотної каси регіонального управління НБУ, тобто перерахування в неї грошей із резервних фондів. Емісію грошей регіональні управління здійснюють тільки за емісійним дозволом Національного банку.

Здійснення емісії грошей виконує корисну і необхідну для розвитку країни роль. Грошові інструменти обслуговують економічний оборот і їх можна порівняти з транспортними засобами. Останні дають змогу доставляти товари, продукцію промисловості та сільського господарства до місця їх переробки і споживання. Аналогічно грошові інструменти забезпечують обіг різноманітних товарів, їх перехід від одного власника до іншого, полегшуючи їх переробку та споживання. Проте надмірна або безконтрольна емісія грошей може призвести до небезпечних і навіть руйнівних наслідків. Якщо кількість грошей в обігу перевищує визначений ліміт, вони вже не стимулюють виробництво, а породжують надлишкову купівельну спроможність, наслідком якої є підвищення цін та інфляція.

Саме по собі збільшення грошей в обігу не завжди засвідчує негативні явища. Так, зростання грошової маси може усього лише супроводжувати зростання національного продукту. Щоб виплачувати більш високу заробітну плату, одержувати більші доходи, укладати торговельні угоди на все більші суми, потрібна більша кількість грошей. Таким чином, успішний розвиток національної економіки визначає необхідність нової емісії. Ще однією причиною збільшення грошового обігу можуть бути зміни у поведінці людей, наприклад коли вони прагнуть накопичувати гроші. Тоді держава змушена випускати більше грошових знаків, необхідних для виплати заробітної плати та обслуговування комерційних угод. У такому разі загальна кількість грошових знаків збільшується, але вони обертаються повільніше, оскільки їхні власники утримують їх у себе довше, тому економічна рівновага зберігається без підвищення цін.

Проте в інших випадках коливання грошового обігу є ознакою серйозних проблем в економіці, і насамперед такого негативного явища, як інфляція. Перш за все початок інфляції, як це не дивно, може стимулювати зменшення обсягу грошових знаків. Причиною інфляції у даному разі буде різке повернення в обіг готівки, що знаходилась у резерві. Проте інфляція виникає і розвивається головним чином тоді, коли грошова емісія перевищує як реальні можливості закупівель та виробництва, так і потребу громадян у накопиченні грошей. В обох випадках спостерігається зростання цін.

Коли відбуваються такі процеси, держава змушена вибирати між двома варіантами грошової політики. Перший полягає у тому, щоб піти на знецінення грошей. Інший напрямок дій полягає у здійсненні певних заходів у сфері державних фінансів та кредитної політики з метою оздоровлення грошового обігу.