Семінарське заняття 2 Тема 3. Вчення про цивільні процесуальні правовідносини

Питання для усного опитування та дискусії

1. Дискреційні повноваження суду: поняття, зміст, порядок використання.

2. Представник як учасник цивільного процесу. Правовий статус та гарантії діяльності.

3. Принципи та межі здійснення цивільних процесуальних прав.

4. Зловживання цивільними процесуальними правами.

5. Захист цивільних процесуальних прав учасників цивільного судочинства.

6. Обов’язки учасників цивільного процесу.

7. Відповідальність учасників цивільного процесу за невиконання або неналежне виконання своїх процесуальних обов’язків.

Методичні вказівки

Ключовими термінами, на розумінні яких базується засвоєння навчального матеріалу теми, є: суд; сторони; учасники цивільного процесу; суб’єктивне цивільне процесуальне право; цивільний процесуальний обов’язок; гарантії здійснення прав та виконання обов’язків. народний засідатель; судові витрати.

З метою глибокого засвоєння навчального матеріалу при самостійному вивченні теми студенту варто особливу увагу зосередити на таких аспектах:

• зміст та структура суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин;

• цивільна процесуальна правосуб’єктність та її зміст;

• межі здійснення цивільних процесуальних прав;

• забезпечення добросовісності здійснення цивільних процесуальних прав;

• участь громадськості у цивільному процесі;

• цивільна процесуальна відповідальність учасників цивільного процесу.

Цивільні процесуальні відносини — одна із ключових складових загальної частини цивільного процесуального права. Зважаючи на те, що суд виступає обов’язковим учасником цивільних процесуальних відносин, необхідно розкривати сутність та елементи цих правовідносин з огляду на їхню публічно-правову природу.

Окрему увагу слід приділити категорії цивільної процесуальної правосуб’єктності суду як суб’єкта правовідносин. Незважаючи на те, що до цієї категорії неможливо застосувати класичну конструкцію цивільної процесуальної правоздатності та цивільної процесуальної дієздатності, правовий статус суду у цивільному процесі слід визначати через категорії «цивільної юрисдикції», «підсудності цивільних справ», «повноважень», «дискреційних повноважень» та ін., переважна більшість яких викликає неоднозначне тлумачення та застосування, інколи навіть полярність думок у цивільній процесуальній доктрині.

Правовий статус учасників цивільного процесу, який складається насамперед із цивільних процесуальних прав та процесуальних обов’язків, недостатньо повністю визначено процесуальним законом. У цьому контексті недостатньо повно та чітко визначено обов’язки учасників цивільного процесу, а також санкції за невиконання та неналежне їхнє виконання. Доцільно звернути увагу на такий обов’язок осіб, які беруть участь у справі, як добросовісне використання своїх процесуальних прав. У цьому контексті достатньо складним, нормативно неврегульованим та складним у застосуванні є проблематика принципів, меж здійснення цивільних процесуальних прав, а також використання категорії «зловживання правом» у контексті здійснення процесуальних прав.

Визнаючи представника особою, яка бере участь у справі, а відтак носієм процесуальної заінтересованості, необхідно чітко визначити відмінності від особи, яка надає правову допомогу (іншого учасника цивільного процесу), а також принципів, меж та порядку здійснення процесуальних прав представником. Недостатньо дослідженим залишається питання здійснення процесуальних прав без достатніх правових підстав, а також всупереч інтересів особи, яку представляють.

Окремим предметом дослідження повинні виступити цивільні процесуальні відносини за участю судового розпорядника та секретаря судового засідання, адже такі відносини фактично не врегульовані цивільним процесуальним законодавством.

Теорія доказів у цивільному процесі. Міжгалузевим правовим інститутом у процесуальних галузях права виступає інститут доказування або, як інколи його називають, доказовим правом. Зважаючи на це, необхідно визначити спільні та відмінні риси правового регулювання доказів та доказування в цивілістичних процесах (цивільному, господарському, адміністративному), а також кримінальних (кримінальному, адміністративно-юрисдикційному (процесу у справах про адміністративні правопорушення)).

Новітньою правовою нормою серед засобів доказування є визнання пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників лише у разі, коли дали свої пояснення у процесуальному порядку допиту свідків. Зважаючи на неоднозначність тлумачення цієї норми, застосування судами, а також різне ставлення до таких змін у процесуальній науці, необхідно звернути увагу на те, що у повній мірі правовий статус свідка не може бути поширений на сторін, третіх осіб та їхніх представників, включаючи питання відповідальності. Окремо слід зауважити про пояснення представника як носія доказової інформації, адже не будь-який представник може давати пояснення, котрі можуть мати значення належного та допустимого доказу по справі.

Серед проблемних питань участі свідка у цивільному процесі виступає допит свідків, котрі мають особливий (привілейований) статус. Це стосується осіб, на яких поширюється дія ст. 63 Конституції України щодо дачі показань відносно себе, членів сім’ї та близьких родичів, а також осіб, які є носіями охоронюваних законом таємниць. Складність останнього полягає у тому, що сама таємниця може входити до предмету доказування і відповідно ставлення до такого свідка повинно бути законодавчо визначено дещо інакше, ніж це нині передбачені у чинному цивільному процесуальному законодавстві.

Серед експертиз, котрі традиційно використовуються при розгляді та вирішенні цивільних справ, останнім часом неодноразово на рівні наукових публікацій розглядається питання застосування юридичної (правової) експертизи. Така експертиза традиційно вважається неприпустимою, оскільки сам суд виступає експертом у правових питаннях, тому не може визнавати його допустимим засобом доказування у цивільних справах. Водночас судова практика свідчить про широке застосування науково-правових експертиз, котрі за своїм характером та способом дослідження близькі безпосередньо до правничих експертиз. Ще одним проблемним аспектом є проведення експертиз не атестованими експертами. Відповідно до Закону України «Про судову експертизу» судові експертизи можуть проводити особи, котрі включені до Державного реєстру атестованих судових експертиз. Водночас під час розгляду та вирішення цивільної справи може виникнути потреба використати такі спеціальні знання щодо яких списки та атестація судових експертів не проводиться.