МАКРО. Опорний конспект 2013

Зовнішні чинники реалізуються через імпорт товарів і послуг. Якщо зростають ціни на імпортну продукцію, то одночасно з продукцією країна імпортує інфляцію витрат. Складовим цієї інфляції є зростання митної вартості продукції, зниження курсу національної валюти, підвищення податків на імпорт. Типовим прикладом імпортованої інфляції є зростання цін на імпортні енергоносії.

Інфляційні очікування. Роль інфляційних очікувань полягає в тому, що економічні суб’єкти, фіксуючи загальне зростання цін у минулому періоді або передбачаючи несприятливу економічну кон’юнктуру в майбутньому періоді, впливають на динаміку цін. Реагуючи на несприятливі очікування, наймані працівники наперед вимагають підвищення заробітної плати, підприємства заздалегідь підвищують ціни на свою продукцію, комерційні банки упереджувально піднімають проценти за кредит тощо. В умовах високих інфляційних очікувань гроші стають «гарячими», від них намагаються якнайшвидше звільнитися. Це підвищує швидкість обігу грошей, що у свою чергу прискорює інфляцію. Отже, інфляційні очікування вносять окремий вклад у загальну інфляцію незалежно від співвідношення між сукупним попитом і сукупною пропозицією.

Інфляція є наслідком як сталих, постійних чинників, так і чинників мінливих, тимчасових. Постійний компонент загальної інфляції називається базовою інфляцією. В практиці макроекономічного аналізу та прогнозування для визначення індексу базової інфляції загальний індекс інфляції коригується на такі зміни цін, які викликаються впливом сезонних чинників або регулюються державою.

Інфляція впливає на різні аспекти соціально-економічного життя країни. Негативні економічні та соціальні наслідки викликає висока інфляція. Розглянемо основні соціальноекономічні наслідки високої інфляції.

1.Зниження реальних доходів населення. Воно виникає за умов, коли темп зростання номінальних доходів людей нижчий від темпу інфляції. Це стосується передусім осіб, які отримують фіксовані номінальні доходи (працівники державних установ, пенсіонери та інші особи, що живуть за рахунок соціального забезпечення). Втрачають реальні доходи і робітники, що працюють у депресивних галузях, в яких відсутні можливості для підвищення номінальної заробітної плати пропорційно зростанню цін. На противагу їм робітники, що працюють в прогресуючих галузях, мають можливості домагатися пропорційного або навіть випереджального зростання номінальної заробітної плати порівняно з інфляцією.

2.Знецінення фінансових активів. Під впливом інфляції зменшується реальна вартість фінансових активів із фіксованою вартістю (ощадні рахунки, облігації тощо). Зазвичай майже всі фінансові активи приносять дохід у формі процента. Але якщо темп інфляції перевищує процентну ставку, то їхня реальна вартість зменшується.

3.Порушення відносин між позикодавцями та позичальниками. Від інфляції виграють позичальники коштів (дебітори), а програють позикодавці (кредитори). Це зумовлено тим, в умовах інфляції позичальник отримує гроші за однією купівельною спроможністю, а повертає — за нижчою. Особливо згубними для відносин між дебіторами та кредиторами є наслідки від неочікуваної інфляції. Очікувану інфляцію позикодавець може враховувати за допомогою адекватної індексації процентної ставки. Але якщо фактичний темп інфляції вищий від очікуваного, то кредитор втрачає частину реального доходу на користь дебітора.

4.Зниження мотивації до інвестування. Як відомо, інвестиційні кошти вкладаються на тривалий період, в межах якого економічна кон’юнктура і прибутковість капіталу можуть змінюватися. Одним із показників економічної кон’юнктури є інфляція. Якщо через кілька років інфляція зросте порівняно з поточним періодом, то прибутковість вкладених інвестицій реально може зменшитися. Тому в умовах нестабільної інфляції, яка не піддається прогнозуванню, у підприємств знижується мотивація до інвестування.

Перерозподіл доходів між приватним сектором і державою. В умовах інфляції існує кілька шляхів перерозподілу доходів домогосподарств на користь держави. Основний з них зумовлений тим, що інфляція зменшує реальну вартість грошей або їхню купівельну спроможність. Тому домогосподарства несуть певні втрати від зменшення реальної величини своїх грошових залишків (запасів). Ці втрати є інфляційним податком, який отримує держава як емітент грошей.

91

2. Зв’язок безробіття з інфляцією.

Інфляція та безробіття. Підтримання інфляції та безробіття на низькому рівні — головні завдання макроекономічної політики держави. Для їх вирішення застосовується теоретичний інструментарій кривої Філіпса у короткостроковому періоді, яка розкриває зв’язок між інфляцією та безробіттям (рис. 6.3). Новозеландський економіст Філіпс у 1958 р. опублікував статтю, в якій на основі статистичного аналізу динаміки заробітної плати у Великобританії за 1861—1957 рр. обґрунтував криву, що відображувала обернену залежність між номінальною заробітною платою і фактичним безробіттям. Згідно з цим обґрунтуванням рівняння раннього варіанта кривої Філіпса має такий вигляд:

де — коефіцієнт, який показує реакцію номінальної заробітної плати (W) на зміну рівня безробіття (u).

2

e + S

1

u2 un u1 u

Рис. 6.3. Крива Філіпса у короткостроковому періоді

До кінця 60-х років ХХ ст. макроекономісти спиралися на ранній варіант кривої Філіпса, який адекватно відображував фактичну ситуацію в економіці. Але з часом криву Філіпса стали використовувати для визначення співвідношення між безробіттям та інфляцією, а не номінальною заробітною платою (саме цей варіант унаочнює рис. 6.3). Заміна номінальної заробітної плати на інфляцію не змінила суті кривої Філіпса, оскільки ціна і номінальна заробітна плата мають майже однакову динаміку. Проте така модернізація дала змогу краще пристосувати цю криву до аналізу економічної політики.

Пізніше, коли в економіці багатьох країн виникли значні інфляційні очікування, а також таке явище, як стагфляція, виявилося, що ранній варіант кривої Філіпса не відображує всі умови, від яких залежить співвідношення між інфляцією та безробіттям. Це зумовило необхідність її вдосконалення.

1. Було враховано, що динаміка безробіття і цін залежить від співвідношення між фактичним і потенційним ВВП. Якщо Y < Yp, то u > un, а інфляція зменшується. Тому в рівнянні кривої Філіпса фактичне безробіття було замінено на циклічне (u – un).

2. У наступному періоді інфляція залежить не лише від динаміки циклічного безробіття в цьому періоді, а й від того, як економічні суб’єкти формують свої інфляційні очікування. Ця обставина суттєво впливає на співвідношення між інфляцією та безробіттям. Тому криву Філіпса було доповнено очікуваною інфляцією πe .

3. В основі кривої Філіпса лежить обернена залежність між інфляцією та безробіттям, яка формується під впливом сукупного попиту. Якщо попит збільшується, то ціни зростають, а безробіття зменшується. І навпаки. Але слід зважати на те, що на інфляцію та безробіття може впливати і пропозиція, яка породжує протилежне співвідношення між ними: якщо пропозиція збільшується, то безробіття та інфляція зменшуються, якщо вона зменшується — безробіття та інфляція зростають. Це означає, що зміна пропозиції викликає пряму залежність між інфляцією та безробіттям. Це дало підстави доповнити рівняння кривої Філіпса ще одним елементом, який має

92

відображувати інфляційні наслідки, спричинювані негативними збуреннями сукупної пропозиції

πs .

Із урахуванням зазначених змін і доповнень сучасний варіант кривої Філіпса можна подати за допомогою такого рівняння:

π πe β u un πs ,(6.9)

де e — очікуваний темп інфляції; — коефіцієнт, що показує реакцію інфляції на динаміку циклічного безробіття, яке спричинюється збуреннями сукупного попиту; s — темп інфляції, який спричинюється збуреннями сукупної пропозиції.

Згідно формулою (6.9) початковим елементом рівняння кривої Філіпса є очікувана

наступному періоді інфляція може прискоритися або уповільнитися порівняно з попереднім періодом. Передусім це залежить від циклічного безробіття, яке знаходиться в оберненому зв’язку з інфляцією і викликається збуреннями сукупного попиту. Тому в рівнянні перед циклічним безробіттям стоїть знак «–». Зміни в інфляції, які супроводжуються змінами циклічного безробіття, є інфляцією попиту.

Іншим елементом, який може прискорити або уповільнити загальну інфляцію, є інфляція, яка спричиняється збуреннями сукупної пропозиції. Несприятливі збурення сукупної пропозиції викликають інфляцію витрат, що прискорює інфляцію, а сприятливі — спричинюють дефляцію витрат, що уповільнює інфляцію. Отже, інфляція, що викликається збуреннями сукупної пропозиції, прямо впливає на сукупну інфляцію, а тому перед s стоїть знак «+».

Згідно з рис. 6.3 розташування кривої Філіпса на графіку залежить від двох складових рівняння (6.9):очікуваного темпу інфляції ( e) і темпу інфляції, що спричинюється збуреннями сукупної пропозиції ( s). Інфляція, що дорівнює сумі цих складових, свідчить про відсутність циклічного безробіття. За цих умов рівняння кривої Філіпса втрачає циклічний компонент, тобто –(u – un), і має такий вигляд: = e + s. Інфляцію, яка формується в умовах відсутності циклічного безробіття, можно назвати інфляцією повної зайнятості. Такій інфляції відповідає безробіття на рівні природної норми (див. рис. 6.3).

Якщо інфляція повної зайнятості збільшується, то крива Філіпса переміщується вправо; якщо ця інфляція зменшується, то крива Філіпса переміщується вліво.

Зміни в інфляції, що викликаються циклічним безробіттям, відображаються на графіку через відповідне переміщення точки інфляції вздовж нерухомої кривої Філіпса. З рис. 6.3 видно, що у разі збільшення безробіття відносно природної норми до u1 інфляція зменшується до π1, а зменшення безробіття до u2 збільшує інфляцію до π2 і т. д, тобто має місце обернена залежність між інфляцією та безробіттям.

3. Цикли економічної політики

Спираючись на криву Філіпса, уряд може робити вибір між інфляцією та безробіттям. Це досягається за рахунок політичних заходів, які здатні впливати на циклічний компонент інфляції. Так, уряд може стимулювати сукупний попит, щоб зменшити рівень безробіття. Але ціною його зменшення є прискорення інфляції, оскільки при цьому в рівнянні (6.9) зменшується циклічний компонент, тобто величина (u – un). Або ж уряд може обмежити сукупний попит. Це викличе зростання рівня циклічного безробіття і збільшення величини (u – un) у рівнянні (6.9), що уповільнить інфляцію. Отже, ціною зменшення рівня інфляції є збільшення рівня безробіття.

Вибір між інфляцією та безробіттям існує лише у короткостроковому періоді. У довгостроковому періоді можливість такого вибору зникає. Це виявляє крива Філіпса у довгостроковому періоді (див. рис. 6.4).

93

Рис. 6.4. Крива Філіпса у довгостроковому періоді

На рис. 6.4 точка Т1 на короткостроковій кривій Філіпса 1 характеризує такий стан в економіці, коли інфляція дорівнює π1, а безробіття — природній нормі, тобто un Тепер припустимо, що уряд хоче зменшити рівень безробіття. З цією метою він стимулює збільшення сукупного попиту. У короткостроковому періоді це, з одного боку, зменшить безробіття, а з іншого — спричинить зростання інфляції у формі інфляції попиту до π2, що перемістить економіку з точки Т1 у точку Т2.

Інфляція на рівні π2 закладається в очікування економічних суб’єктів. Тому працівники примусять підприємців адекватно підвищити номінальну заробітну плату в наступному періоді. Це, з одного боку, збільшить середні витрати, зменшить прибутковість виробництва, скоротить його обсяги та збільшить безробіття до un, що перемістить економіку в точку Т3. З іншого боку, виникне інфляція витрат, внаслідок чого інфляція зросте до π 3, а короткострокова крива Філіпса переміститься в положення 2. Якщо заробітна плата знову підвищиться під впливом нового рівня інфляційних очікувань, то спіраль «ціни — заробітна плата» розгортатиметься далі, що викличе зростання інфляції спочатку до π 4, а потім — до π5 і чергове повернення безробіття до природної норми. З’єднавши точки Т1 і Т5, отримаємо вертикальну лінію, яка є кривою Філіпса у довгостроковому періоді.

Наведений варіант взаємозв’язку між ціною і заробітною платою відповідає теорії адаптивних очікувань, згідно з якою інфляційні очікування формуються на основі інфляції попереднього періоду. За таких умов у короткостроковому періоді ціни тимчасово випереджають заробітну плату, що забезпечує тимчасове скорочення безробіття.

Але за теорією раціональних очікувань ціни і заробітна плата змінюються пропорційно, оскільки робітники здатні враховувати майбутню інфляцію наперед у своїх вимогах щодо рівня заробітної плати. Якщо їхні інфляційні очікування збігаються з фактичною інфляцією, то у підприємств не виникають стимули до збільшення обсягів виробництва порівняно з потенційним ВВП. Тому безробіття підтримується на природному рівні, а крива сукупної пропозиції має вигляд вертикальної лінії і в довгостроковому, і в короткостроковому періодах.

Отже, у довгостроковому періоді між інфляцією і безробіттям не існує вибору. Тому в кінцевому підсумку стимулювальна політика уряду не може зменшити безробіття, вона здатна викликати лише зростання цін. У довгостроковому періоді проблему безробіття можна вирішувати лише із застосуванням неінфляційних методів, здатних забезпечити зростання обсягів виробництва за рахунок нагромадження капіталу і зростання потенційного ВВП.

Література

94

Савченко А. Г.Макроекономіка: Підручник. — К.: КНЕУ, 2005. — 441 с. — Розділ 6.

ТЕМА 7. СПОЖИВАННЯ ДОМОГОСПОДАРСТВ

1.Кейнсіанська теорія споживання та заощадження.

Доходи домогосподарств. Споживання домогосподарств — це їхні витрати на споживчі товари та послуги, які залежать від їхніх доходів. Тому виникає питання: як формуються доходи домогосподарств, і зокрема та їх частина, що спрямовується на споживання? Розкриттю цього питання сприятиме розгляд моделі економічного кругообігу (рис. 7.1). В умовах приватної закритої економіки вона пояснює взаємодію лише двох суб’єктів економічної системи: домогосподарств і підприємств, а отже, не відображує державного втручання в економіку та будьяких зв’язків із зовнішнім світом.

Рис. 7.1 Модель економічного кругообігу

Як видно з рис.7.1, домогосподарства взаємодіють з підприємствами через ринок ресурсів і ринок продуктів. У процесі цієї взаємодії домогосподарства формують свої доходи і здійснюють витрати на споживання.

У верхній частині рис. 7.1 розміщується ринок ресурсів. Домогосподарства, які володіють усіма економічними ресурсами безпосередньо або опосередковано (через власність на капітал), виходять на цей ринок із своїми ресурсами. Підприємства для здійснення виробництва купують ці ресурси у домогосподарств. У результаті купівлі-продажу виробничі витрати підприємств, що пов’язані з купівлею ресурсів, водночас формують грошові доходи домогосподарств. Сума цих доходів є доходом домогосподарств, або особистим доходом.

Якщо особистий дохід пов’язувати з джерелами формування, то його величину можна визначити за такою формулою:

Перші два елементи особистого доходу називаються доходами від трудової діяльності, або трудовими доходами. Доходи від активів — це дохід від власності. До таких доходів можна віднести дивіденди, проценти, ренту. Соціальні трансферти охоплюють доходи не зароблені, а отримані внаслідок перерозподілу сукупного доходу. До них належать пенсії, стипендії, виплати по безробіттю, субсидії тощо. Здебільшого вони надаються державою, а також рештою світу, що виходить за межі спрощеної економіки, яка наразі розглядається.

Діяльність домогосподарств спрямована на задоволення особистих потреб. Тому свої доходи вони спрямовують переважно на купівлю споживчих товарів і послуг. У нижній частині рис. 7.1 показано ринок продуктів, на якому підприємства продають споживчі това-

95

ри і послуги, а домогосподарства купують їх за рахунок своїх доходів. Сума витрат домогосподарств на цьому ринку визначає величину їхнього споживання, яке можна назвати приватним споживанням.

Унаведеній моделі економічного кругообігу величина приватного споживання дорівнює сумі доходів домогосподарств. Проте реально витрати на приватне споживання менші за дохід домогосподарств. Це пояснюється перш за все тим, що не весь дохід домогосподарств надходить в їхнє розпорядження. Тому крім особистого доходу слід розрізняти особистий наявний дохід (дохід у розпорядженні).

Узагальному контексті наявний дохід — це та частина сукупного доходу, яка залишається

урозпорядженні суб’єктів приватної економіки після сплати податків і може бути використана для приватного споживання і заощадження. Оскільки у приватній закритій економіці, що розглядається, немає держави та відсутні податки, увесь дохід залишається в її розпорядженні. Таким доходом є ВВП. Це означає, що наявний дохід приватної закритої економіки дорівнює ВВП.

Левову частку ВВП приватної закритої економіки становить особистий наявний дохід, який у безподатковій економіці дорівнює особистому доходу. Іншою частиною ВВП є наявний дохід підприємств. Він складається з амортизації та нерозподіленого прибутку, тобто з тієї частини прибутку, що залишається у розпорядженні підприємства після виконання ним усіх зобов’язань. Отже, особистий наявний дохід можна визначити як різницю між наявним доходом приватної економіки і наявним доходом підприємств:

Особистий наявний дохід є безпосереднім джерелом споживання домогосподарств. Але в кожному поточному періоді домогосподарства спрямовують на споживання не весь свій наявний дохід. Це пояснюється бажанням людей заощаджувати певну частку свого наявного доходу. Оскільки споживання є пріоритетним напрямом використання особистого наявного доходу, то заощадження є тією частиною цього доходу, яка не витрачається на споживання. Іншими словами, особистий наявний дохід розподіляється на дві частини: споживання та заощадження домогосподарств.

Здійснення домогосподарствами заощаджень не є самоціллю. У кінцевому підсумку заощадження використовуються домогосподарствами для переміщення доходів з одного періоду в інший з метою регулювання в часі своїх витрат на споживання. При цьому вони враховують, що з часом вартість заощаджуваних грошей зростає. Тому слід розрізняти теперішню і майбутню вартість грошей.

Теперішня вартість грошей — це наявна сума грошей у поточному періоді. Майбутня вартість теперішньої суми грошей визначається за допомогою нарахування складного процента на теперішню вартість цих грошей. Це означає, що майбутня вартість більша за теперішню вартість на величину процентів, нарахованих за кожний рік використання заощадженої суми грошей у майбутньому періоді. Така майбутня вартість складається з основної суми і процентів, нарахованих за попередні роки. Майбутню вартість грошей, обчислену на основі нарахування складного процента, можна визначити за такою формулою:

FV = PV(1+r)n, (7.3)

де FV — майбутня вартість; PV — теперішня вартість; r — ставка дисконту, тобто така ставка процента, яка використовується для приведення грошових потоків до їхньої вартості в періоді, який приймається за базу розрахунків; n — кількість років майбутнього періоду.

Наприклад, у банк покладено 1000 грн на три роки за річної процентної ставки 10 %. Виходячи з цього протягом трьох років майбутня вартість вкладу зростатиме таким чином:

I рік: 1000 (1 + 0,1) = 1000 1,1 = 1100 (грн);

II рік: 1000 (1 + 0,1)2 = 1000 1,21 = 1210 (грн); III рік: 1000 (1 + 0,1)3 = 1000 1,331 = 1331 (грн).

Отже, теперішній дохід у сумі 1000 грн через механізм заощадження перетворюється за три роки в дохід сумою 1331 грн. Це означає, що зменшення споживання у поточному році на 1000 грн створило передумову для збільшення споживання через три роки на 1331 грн.

96

Відмінність майбутньої вартості від теперішньої залежить не лише від часу, протягом якого заощаджуються гроші, а й від ставки дисконту. Зазвичай в економічних розрахунках ставку дисконту визначають як максимально можливий рівень доходу, котрий можна отримати за альтернативними варіантами вкладання коштів. Наприклад, якщо є дві альтернативи вкладання коштів — в облігації внутрішньої державної позики під 10 % річних або на строковий депозит під 15 % річних, то за цих умов ставкою дисконту буде 15 %.

Припустимо іншу ситуацію. Потрібно визначити, який має бути початковий внесок у банк, щоб через три роки він становив 1331 грн з урахуванням того, що процентна ставка дорівнює 10 % річних. Ця пошукова сума початкового вкладу є теперішньою вартістю майбутньої вартості. Її часто називають дисконтованою вартістю, оскільки вона визначається за допомогою дисконтування, що є процесом, оберненим нарахуванню складного процента:

Якщо майбутня вартість дорівнює 1331 грн, то її теперішня, тобто дисконтована вартість становитиме 1000 грн: [1331 / (1 + 10)3]. Отже, для того щоб через три роки мати 1331 грн, потрібно під 10 % річних сьогодні покласти в банк 1000 грн.

Рішення домогосподарств про необхідність заощаджувати частину свого наявного доходу зумовлюється передусім бажанням захистити себе від непередбачуваних обставин (хвороби, нещасного випадку, безробіття тощо) або для фінансування запланованих майбутніх витрат, які потребують значних коштів. Крім того, окремі домогосподарства мають бажання спрямовувати частину свого поточного доходу на здійснення інвестиційних операцій (купівля акцій, облігацій тощо).

Але схильність домогосподарств до заощаджування залежить не лише від їхнього бажання, а й від їхніх можливостей, які визначаються рівнем їхнього доходу. Якщо особистий дохід невеликий, то схильність до заощаджування є невисокою і тому весь або майже весь наявний дохід спрямовується на споживання. У разі високого рівня доходу схильність до заощаджування зростає. Це означає, що на макрорівні та частка наявного доходу домогосподарств, яка спрямовується на споживання, залежить від рівня диференціації особистих доходів.

Для аналізу рівня диференціації доходів домогосподарств застосовують різні методи та показники, але найчастіше — криву Лоренца (рис.7.2).

На рис. 7.2 на горизонтальній осі всю кількість (100 %) сімей (домогосподарств) поділено на п’ять рівних груп (по 20 %), а на вертикальній осі відкладено п’ять рівних часток (по 20 %) у складі сукупної величини (100 %) особистих доходів.

Теоретичну можливість існування абсолютної рівності в розподілі доходів між окремими групами сімей унаочнює бісектриса. Вона показує, що кожний процент сімей одержує адекватний процент доходу. Це означає, що 20, 40, 60, 80, 100 % сімей отримують відповідно 20, 40, 60, 80, 100 % усієї величини особистих доходів. Реально будь-якому проценту сімей відповідає інший

97

процент сукупного доходу. Цю фактичну ситуацію відображує крива Лоренца, яка має вигляд угнутої кривої, що відхиляється від бісектриси.

Згідно з наведеним рисунком перші 20 % сімей отримують менше 10 % сукупного доходу, 40 % сімей — близько 15, 60 % близько 30, 80 % сімей — менше 60 %. За таких умов решта 20 % сімей отримують понад 40 % сукупного доходу. Площа між бісектрисою і кривою Лоренца відображує ступінь нерівності в доходах. Чим більшою є ця площа, тим більшим є рівень диференціації доходів. Якщо б фактичний розподіл доходу між групами сімей був абсолютно рівним, крива Лоренца збіглася б із бісектрисою.

Крім кривої Лоренца для визначення рівня диференціації особистих доходів використовують такі показники, як децільний коефіцієнт і коефіцієнт Джині. Децільний коефіцієнт відображує співвідношення між середніми доходами 10 % найбагатшої частини населення і доходами 10 % найбіднішої частини населення.

Коефіцієнт Джині показує рівень концентрації доходів населення. На базі кривої Лоренца цей коефіцієнт розраховують діленням площі, що знаходиться між бісектрисою і кривою Лоренца, на площу трикутника сторонами якого є бісектриса, горизонтальна вісь і права вертикальна вісь. Коефіцієнт Джині може коливатися від 0 (абсолютна рівність) до 100 (абсолютна нерівність). Отже, чим вище коефіцієнт Джині, тим більша нерівність у розподілі доходу, тим більше крива Лоренца відхиляється від бісектриси. Згідно з міжнародною класифікацією коефіцієнт Джині в інтервалі 33—35 характеризує високий рівень нерівності в розподілі доходу, а в інтервалі 24—26 — низький.

Кейнсіанська функція споживання. Споживання є головним компонентом сукупних витрат на виробництво ВВП, а отже, і головним чинником, від якого залежать стан національної економіки, економічні піднесення та спади. Тому питання про те, що лежить в основі рішень домогосподарств щодо визначення величини своїх витрат на споживання, є однією з центральних проблем макроекономіки.

Згідно з кейнсіанською теорією основним чинником, який визначає величину споживання в кожному періоді, є поточний дохід домогосподарств. У разі його зростання домашні господарства готові витрачати більше своїх коштів на споживчі товари і послуги в кожному поточному періоді. Такий висновок Кейнса суперечив поглядам його попередників, тобто прихильників класичної теорії, які вважали, що вирішальний вплив на споживання справляє процентна ставка. На їхню думку, зростання процентної ставки стимулює збільшення заощаджень і зменшення споживання. і навпаки. Тому споживання є спадною функцією від процентної ставки.

Кейнс не заперечував, що процентна ставка може впливати на споживання. Але, на його думку, її вплив на споживання не є визначним. Згідно з кейнсіанською теорією головним чинником споживання є особистий наявний дохід, яким розпоряджаються домогосподарства у кожному поточному періоді. Залежність споживання від цього доходу Кейнс назвав функцією споживання, яку в алгебраїчній формі можна передати так:

автономне споживання; с — гранична схильність до споживання; DI — наявний поточний дохід домогосподарств.

З метою усунення незручностей у процесі моделювання причинно-наслідкових зв’язків між споживанням і доходом4 сучасні макроекономісти модифікували кейнсіанську функцію споживання — особистий наявний дохід прирівняли до наявного доходу приватної економіки.5 Така модифікація має певну теоретичну підставу, оскільки спирається на розширенне тлумачення корпоративної власності на капітал. Уважається, що домогосподарства безпосередньо є власниками робочої сили, а опосередковано — основного капіталу підприємств. Іншими словами, підприємства володіють капіталом, а домогосподарства як акціонери володіють підприємствами. Тому в підсумку весь дохід, створений приватною економікою, належить домогосподарствам.

До цього слід також додати, що зазначена модифікація кейнсіанської функції споживання не може вплинути на результати макроекономічного аналізу. По-перше, тому, що особистий дохід

4Під терміном «дохід» ми розуміємо дохід, який дорівнює ВВП, обчисленому за розподільчим методом.

5Див., напр.: Дорнбуш Р., Фішер С. Макроекономіка. — К.: Основи, 1996. С. 58; Манків Н. Г. Макроекономіка. — К.: Основи, 2000. С.

79, 85.

98

є домінуючим елементом доходу приватної економіки. Завдяки цьому динаміка наявного доходу приватної економіки здатна адекватно відтворювати динаміку особистого наявного доходу за інших незмінних умов. По-друге, прирівнювання особистого наявного доходу до наявного доходу приватної економіки дещо збільшує базу для обчислення споживання, але це збільшення нейтралізується зменшенням рівня граничної схильності до споживання.

У змішаній економіці наявний дохід приватної економіки менший за дохід на величину податків. У спрощеній, тобто безподатковій економіці, що розглядається, наявний дохід приватної економіки (DI) дорівнює доходу (Y), тобто DI = Y. Він розподіляється на приватне споживання та приватне заощадження:

де C — приватне споживання; S — приватне заощадження.

За цих умов кейнсіанська функція споживання набуває такого вигляду:

(7.7)

Як видно з формули (7.7), базовою екзогенною змінною кейнсіанської функції споживання є дохід. При цьому Кейнс уважав, що споживання є функцією не номінального, а реального доходу. Якщо ціни зростають, то реальний дохід домогосподарств зменшується і навпаки. Отже, в кейнсіанській функції вплив цін на споживання враховується через зміни рівня реального доходу домогосподарств.

Принципову роль у кейнсіанській функції споживання відіграє гранична схильність до споживання. Вона являє собою коефіцієнт, який показує, на скільки одиниць зміниться величина споживання у разі зміни доходу на одну одиницю, і визначається за формулою

де с — гранична схильність до споживання.

Гранична схильність до споживання характеризує рівень використання поточного доходу на поточне споживання. Тому Кейнс окремо виділяв чинники, що впливають на граничну схильність до споживання. Їх Кейнс поділив на дві групи: об’єктивні та суб’єктивні. До об’єктивних ним було віднесено шість чинників, головні з яких — зміни у рівні заробітної плати, податковій політиці, співвідношенні між поточним і майбутнім доходами, зниження ставки процента тощо, до суб’єктивних — вісім чинників, зокрема намагання домогосподарств створити грошові резерви на випадок непередбачених обставин, нагромадити гроші на старість, бажання залишити дітям спадщину та ін.

Кейнс вважав, що у підсумку всі чинники, які впливають на граничну схильність до споживання, незважаючи на велику їх кількість, реалізуються через основний психологічний закон. В його інтерпретації суть цього закону полягає в тому, що «люди схильні, як правило, збільшувати своє споживання у зв’язку зі зростанням доходу, але повільніше, ніж зростає дохід». Це означає, що у разі зростання доходу на одиницю споживання збільшується менше, ніж на одиницю, тобто C <Y. Оскільки решта приросту доходу домогосподарства спрямовують на збільшення заощаджень, тоS = Y – C. Це означає, що оберненою стороною граничної схильності до споживання є гранична схильність до заощаджень (s). Вона являє собою коефіцієнт, який показує, на скільки одиниць змінюється величина заощаджень у разі зміни доходу на одиницю:

Слід акцентувати увагу на те, що сума коефіцієнтів граничних схильностей (до споживання та заощаджень), як правило, дорівнює одиниці. Це зумовлено взаємозалежністю динаміки споживання і заощаджень, які мають спільне джерело — наявний дохід. Якщо Y = C + S, то 1 = c + s. Але у випадку, коли витрати на споживання фінансуються за рахунок не лише поточного доходу, а й інших джерел (наприклад, позики), то сума коефіцієнтів граничних схильностей може відхилятися від одиниці, яка відбиває лише поточний дохід.

У процесі обґрунтування функції споживання Кейнс спирався і на такий інструмент, як середня схильність до споживання. Це є коефіцієнт, який показує відношення обсягу споживання до величини поточного доходу. Оберненою стороною цього інструмен-

99

та є середня схильність до заощаджень — коефіцієнт, що показує відношення обсягу заощаджень до поточного доходу. Зазначені коефіцієнти визначаються за формулами:

Із формул (7.10) і (7.11) видно, що для позначення коефіцієнтів середньої схильності використовуються такі самі літери, що й для коефіцієнтів граничної схильності, тобто с і s відповідно. У процесі моделювання змістовне призначення цих літер легко ідентифікувати залежно від характеру моделі (статична чи динамічна). Сума коефіцієнтів середньої схильності, як правило, також дорівнює одиниці, оскільки будь-яка зміна у складі доходу частки споживання супроводжується адекватно протилежною зміною частки заощаджень.

Кейнс припускав, що зі зростанням доходу середня схильність до споживання зменшується. В обґрунтуванні цього припущення він виходив із того, що в короткострокових періодах індивідууми незалежно від динаміки доходу намагаються підтримувати звичні для себе життєві стандарти. Тому в межах цих періодів зростання доходу супроводжується збільшенням заощаджень, а зменшення доходу — скороченням заощаджень порівняно з їх величиною, яка підтримувалася в минулому. Внаслідок цього зі зростанням доходу частка заощаджень у його складі зростає, а частка споживання падає.

Щоб глибше розкрити кейнсіанську функцію споживання, звернемося до графічних моделей (рис. 7.3 і 7.4).

Рис. 7.4. Функція споживання зі змінним автономним споживанням

На рис. 7.3 бісектриса є кривою, в кожній точці якої споживання дорівнює доходу. Але фактично споживчі витрати менші, а інколи навіть більші за дохід у поточному періоді. Цьому відповідає крива С, нахил якої залежить від граничної схильності до споживання. На кривій С розміщуються три точки. Лише в точці С0 весь дохід спрямовується на споживання, а заощадження відсутні. В точці С1 споживання менше за дохід. Тому виникають додатні

100