5. Емпірична школа (кількісна, прагматична) (1950 р. І до нашого часу)

Виникнення цього напрямку стало віддзеркаленням боротьби між школами наукового менеджменту та людських стосунків. Ця школа застосована на ідеї професіоналізації управління. Більш чітко виді­ляється управління як специфічна праця. В розвиток управління внесли суттєвий вклад математика, статистика, інженерні, науки.

Основні напрямки теорії та практики емпіричної школи:

1. Увага до управлінського рішення.

2. Вивчення та практичне застосування теорії моделей.

3. Використання комп'ютерної техніки.

4. Еволюція ефективності: умови, фактори, критерії, оцінка.

Представники цієї школи доводять, що завдання вчених — зібрати та узагальнити матеріали існуючої практики і розробити на цій ос­нові рекомендації управлінцям. Ця школа зародилась не в кабінетах, а на практиці. її авторами є менеджери, консультанти з менеджменту, бізнесмени. Представники емпіричної школи: П. Друкер, Р. Девіс, Л. Ньюмен, Лі Якокка, Л. Пітер, Т. Санталайнен, Р. Уотермен.

Вони наголошують, що сучасний управлінець не повинен бути вузьким спеціалістом. Він повинен володіти загальними знаннями технічного, гуманітарного, економічного та інших профілів, володіти науково обгрунтованими методами і засобами управління.

Пітер Ф. Друкер створив вчення про менеджмент як професійну діяльність, вперше виокремив навчальну дисципліну з менеджменту та довів необхідність її вивчення у вищих навчальних закладах.

Йому належить концепція управління за цілями, яка мала револю­ційний характер в управлінні. П. Друкер визначив три самостійних, але взаємопов'язаних напрями: вироблення методології цілевизначення, цільова організація процесу управління, мотивація до досягнення цілей. Після функціонального підходу до управління це була найбільш значна та вагома концепція, яка створила умови для ефективного керівництва.

Т. Санталайнен та група фінських теоретиків і практиків менедж­менту в книзі «Управління за результатами» викрила можливості удоско­налення управління засобом зміщення впливу з процесу на результати. Результати — це результати діяльності організації, результати діяльності людей, результати виробничої системи організації та результати органі­зації як людської системи.

Результативність керівника зумовлюється такими факторами: осо­бисті якості, досвід роботи в якості керівника, освіта в галузі управління, бажання бути керівником.

Основними етапами управління за результатами вважаються:

• процес визначення результатів;

• процес управління ситуацією;

• процес контролю за результатами.

Основні ідеї та концепції сучасного менеджменту

Д. Мак-Грегор і Р. Макмурі запропонували об'єднати досягнення усіх шкіл в теорію менеджменту. Розпочався розвиток теорії капіталістич­ного менеджменту. З'явилась універсальна теорія менеджменту. Основ­ною ідеєю цієї теорії є посилення ролі керівника і його управлінської

діяльності у виробництві та суспільстві. Таким чином, управління оформлюється як самостійна наука і особливий вид діяльності.

Основні положення нової інтегрованої парадигми управління зво­дяться до того, що:

• ставка робиться на людину, яка сама допомагає собі реалізува­тись;

• організація розглядається як живий організм, що живе, розви­вається, формує систему цінностей та цілей;

• постійне оновлення — основа життєдіяльності організації, яка живиться своїми внутрішніми прагненнями та пристосовується до зовнішніх умов;

— необхідне поєднання різних підходів до управління; 50—60рр.: набуває розвитку школа соціальних систем.

Професор Гарвардського університету Ч. Барнард висунув концеп­цію взаємодії системи з оточуючим середовищем. Г. Саймон, Д. Марч, теоретики цієї школи, розглядали управління як складну ієрархічну систему. Окрім того, вони уявляли організацію як складний комплекс взаємозалежних і взаємодіючих факторів, серед яких є й людина. Вчені намагались поєднати раціоналістичну та соціально-психологічну школи, додаючи аналіз факторів зовнішнього середовища.

70-ті рр.: розвиток кібернетики, економіки, математичних методів аналізу, комп'ютеризація зумовили появу ще однієї так званої «нової школи». Найбільш відомими її представниками є: Р. Акофф, Л. Бер-толанфі, С. Бір.

З'явились наукова дисципліна — теорія управлінських рішень, яка спрямувала зусилля на розробку:

• методів математичного моделювання процесів вироблення рішень у колективах;

• алгоритмів розробки оптимальних рішень із застосуванням теорії статистичних рішень, теорії ігор тощо;

• кількісних моделей.

У 70-ті роки Р. Маклер розробив теорію ситуативного підходу. Цій проблемі присвячено книги Д. Міллера та М. Старро. Широкого роз­витку набувають різні методи управління, які є більш чи менш ефек­тивними за певних умов. Уможливлюється адаптація системи до змін в оточенні.

80-ті рр.: утворився напрям так званої організаційної культури.

Увага до створення організаційної культури дає змогу реалізувати гуманістичні основи управління. Зменшується жорсткість ієрархічних структур, розширюється організаційна кооперація, починає вико­ристовуватися делегування повноважень. Відбувається скорочення управлінського апарату. Поступово витискуються методи і форми ко­мандно-адміністративного управління. Статичні структури поступово змінюються гнучкими, форми яких змінюються при кожній зміні середовища.