Історія української культури / Шістдесятники та їх роль у розвитку української культури

_{«Відлига» породила й таке явище суспільно-культурного життя УРСР, як «}шестидесятництво» - рух творчої молоді, яка сповідувала оригінальну тематику, нові думки, відмінні від офіційних, й стала ядром інтелектуальної опозиції режиму в Україні 1960-х років.

Характеризуючи «шестидесятництво», можна сказати, що то було молоде покоління, що пішло в університети, яке могло уже подумати про щось інше, а не тільки про елементарні умови існування... Чорновіл, наприклад, був редактором комсомольської загальноукраїнської газети. Дзюба був одним з найвпливових критиків у Спілці письменників України. Стус був аспірантом в Інституті літератури в Києві. Одним словом, люди на найвищих щаблях, які в комуністичному істеблішменті могли далеко піти. Але це були найкращі люди в розумінні моральному.

Знаковим документом нової хвилі вітчизняного відродження стала праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965). З погляду «розширеного трактування соціалістичного реалізму» автор проаналізував проблему права націй на самовизначення, доводив, що Ленін вкладав у поняття «націоналізм поневоленої нації» позитивний зміст.

Яскравим представником молодих талантів був Василь Симоненко. У 1962 р. вийшла його збірка «Тиша й грім». Були опубліковані збірки поезій, книжки «Вино з троянд», «Земне тяжіння», «Подорож в країну навпаки» після смерті поета. Провідна ідея творчості В. Симоненка - безмежна любов до рідної землі.

Стрімко увійшла в українську літературу наприкінці 50-х років випускниця Московського літературного інституту Ліна Костенко. Перші її збірки, написані в період «відлиги» - «Проміння землі», «Вітрила», «Мандрівки серця», засвідчили непересічний талант поетеси, її здатність глибоко філософськи осмислювати дійсність, продукувати нові, оригінальні думки у довершеній поетичній формі.

Творчі вечори Івана Драча, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського та інших поетів були подіями культурно-громадського життя й збирали тисячні аудиторії. Справжнього громадського звучання була сповнена поетична творчість Василя Стуса. Потяг до чистого мистецтва відчувався у витонченій поезії Ігоря Калинця та Євгена Гуцала, Володимира Дрозда, Валерія Шевчука та ін. завоювали українській прозі зацікавленого читача своїми нестандартними, сповненими глибокого психологізму творами. Нові форми й незвичний зміст принесла вітчизняному мистецтву творчість художників Опанаса Заливахи, Алли Горської (1929-1970), В.Кушніра, Віктора Зарецького (1925-1990). Плеяда блискучих літературних критиків Іван Світличний (1929-1992), Іван Дзюба, Євген Сверстюк - повернули цьому жанрові, зведеному радянською пропагандою до рівня агітпропівської агітки, звання «література». Нову хвилю у вітчизняному кінематографі представляли Сергій Параджанов (1924-1990), Юрій Іллєнко, Леонід Осика. Нові імена, ідеї й праці з'явилися в гуманітарних науках: історії, археології, літературознавстві, мистецтвознавстві. Зрозуміло, що коло «шестидесятників» було значно ширшим. До них прислухалися молоді вчені, вчителі, студентство.

Невід'ємною частиною суспільно-культурного життя України першої половини 60 х років став «самвидав» - система розповсюдження невизнаної офіційно або забороненої літератури. Десятки літературних і публіцистичних творів, яким був перекритий шлях до офіційної публікації, тиражувалися на друкарських машинках, надиктовувалися на магнітофон, навіть переписувалися від руки й поширювалися серед родичів і знайомих.

Наприкінці 1964 p. період відносно мирного співіснування системи з інакомисленням закінчився. З усуненням від влади М.Хрущова до керівництва державою прийшла консервативна частина партійної верхівки на чолі з Л. Брежнєвим та М. Сусловим. Подальший перебіг подій в Україні, традиційно вже для радянської системи, був визначений у Москві. «Відлига» закінчилася. Розпочиналася реакція.