Історія країн Азії, Африки та Латинської Америки

Через цілу низку причин об’єктивного та суб’єктивного характеру впродовж 50 – 80-х pp. XX ст. українська історична наука залишалася осторонь сходознавчих досліджень. У радянський період, після того як в 1930-х роках зазнало розгрому українське академічне сходознавство, з’явилися лише кілька наукових праць на цю тему¹.

Протягом останнього десятиліття в Україні почалося відновлення досліджень в галузі історії країн Сходу. Діють Інститут сходознавства НАН України та Інститут сходознавства ім. А. Кримського, котрі видають, відповідно, часописи "Східний світ" та "Сходознавство". При Національному університеті "Києво-Могилянська академія" відкрито Центр сходознавства*. У кількох вищих навчальних закладах України існ> ють кафедри сходознавства.

Посилення наукового інтересу до "східної" тематики почасти зумовлене практичними потребами утвердження української державності, які супроводжуються встановленням двосторонніх зв’язків із країнами Азії та Африки. Крім цього, існує ще один аспект потреби розвитку вітчизняного сходознавства. Справедливо зауважив київський науковець Олександр Галенко: "Для України, половина території якої – колишні володіння Сходу (...) знання про Схід – це складник самопізнання"².

Оглядаючи підсумки першого десятиліття вітчизняного вивчення історії та культури Сходу доводиться визнати, що такі студії не набули надто великого поширення. Історія країн Сходу вельми нерівномірно висвітлена в наукових публікаціях українських дослідників останнього часу. Найкраще представлені навчальні посібники з різноманітних періодів історії Сходу, що, втім, природньо з огляду на потреби національної освіти.

Цикл навчальних публікацій з історії середньовічного Сходу підготував професор Київського національного університету Вадим Рубель³. Його посібники відзначаються значним обсягом опрацьованого матеріалу та легким і доступним стилем викладу. Варто відзначити, що у своїх працях науковець взяв до уваги такі чинники культурно-цивілізаційного розвитку як геокліматичні зміни природного середовища та особливості ментальності й психології різних народів, що традиційно ігнорувалися радянською наукою.

Однією з головних методичних основ, які були покладені в основу навчальних посібників В. Рубеля, стало ствердження лінійності історичного розвитку цивілізацій традиційного Сходу. Автор підкреслює, що на відміну від циклічності розвитку західної цивілізації, "розвиток традиційного Сходу позначався лінійним характером, без кардинальних зламів існуючих соціальних структур"⁴. У цьому контексті цілком логічним є заперечення дослідником популярної в марксистській історіографії тези про існування в країнах Азії та Африки на певному етапі їх розвитку феодальних відносин. В. Рубель наголошує на тому, що "феодальний лад і східна цивілізація – абсолютно різні типи людського суспільства, причому типи фундаментально протилежні, несхожі, несумісні"⁵. Слушно зауваживши, що в період середньовіччя країни Сходу в економічному, культурному та навіть технологічному плані випереджували країни Європи, вчений робить висновок про те, що "в епоху середньовіччя а Афро-Азійському регіоні всі структури традиційних суспільств досягли апогею у своєму розвитку, але, вичерпавши себе, прийшли до логічного занепаду і кризи"⁶.

Крім навчальних посібників В. Рубель плідно працював над науковими дослідженнями в галузі вивчення генезису японського самурайського стану⁷. Монографічне дослідження молодого київського професора продовжило серію його праць, що стосувалися середньовічної історії Японії, формування її політичної системи та ідеології⁸. Розглядаючи особливості розвитку японської цивілізації, В. Рубель зробив висновок про те, що якісні особливості традиційного суспільства Японії були визначені специфікою політико – економічного ладу, яка, своєю чергою, базувалася на існуванні принципово відмінного від західноєвропейського характеру відносин власності в суспільстві. У середньовічній Японії, ЯК й у Інших країнах тогочасного Сходу, держава відігравала роль "тотального власника або співвласника всіх (навіть тих, що формально вважалися приватними) засобів виробництва в країні"⁹. З цього дослідник виводить особливість Японії та східного суспільства в цілому. Автор монографії наголошує на тому, що "на відміну від Заходу, де наявність власності в руках конкретного індивідуума визначали насамперед його соціальний статус у суспільстві, на класичному Сході все було навпаки. Тут перш за все саме ступінь причетності до влади визначав суворо регламентований певними межами обсяг доходів і матеріальних благ, що їх отримував індивід від наявних у країні засобів виробництва"¹⁰.

Своє дослідження про реформування японської державності та традиційних суспільно-станових відносин В. Рубель завершує 1880-ми роками, себто періодом реформ, який почався після "Революції Мейдзі". Цей час в історії Японії викликає чималий інтерес дослідників, оскільки саме тоді в країні почався тривалий процес синтезу західних політичних ідей та концепцій із традиційними звичаями японського суспільства.

Навчальний посібник з нової історії країн Азії, Африки та Латинської Америки підготував Василь Кир_ИЧенко¹¹. Порівняно невеликий обсяг його книги зумовив той факт, що автор зосередився тільки на вузлових проблемах розвитку країн Сходу та Південної Америки в новий час. Автор виділяє три блоки таких проблем: особливості соціально-економічного та політичного розвитку країн Сходу на початку нового часу, колоніальна політика європейських держав та національно-визвольні рухи в країнах Сходу та Латинської Америки. Автор відмовляється від автоматичного перенесення на країни Сходу формаційної схеми розвитку з її хронологічним поділом. Початок періоду нової історії для країн Сходу В. Кириченко датує зламом XVI – XVII ст., а її завершення – рубежем XIX і XX ст. Разом з тим, автор продовжує дотримуватися старої концепції існування феодалізму в країнах Сходу. На його думку, "в країнах Азії феодальні відносини виникли набагато раніше, ніж у Європі" . Суперечливий характер має запропонована вченим теза про те, що "на початку нової історії в деяких країнах – Китаї, Японії, Індії – феодальний лад вже досяг високого рівня зрілості і в його надрах виникли передумови зародження капіталістичних відносин, свідченням чого були перші промислові мануфактури із застосуванням найманої праці"¹³. Приділяючи значну увагу економічній складовій соціально-політичних процесів у країнах Сходу, В. Кириченко іноді доходить до самозаперечення. Так, розглядаючи наслідки панування в країнах Азії та Африки колоніальної системи, він твердить, що "колонізатори, заінтересовані у збереженні відсталості країн Азії, Африки та Латинської Америки, намагалися закріпити в них найгірші форми панування феодалів-землевласників і феодальні форми експлуатації народних мас", а вже кількома абзацами нижче заявляє, що "слід відмітити позитивне значення самого факту руйнування (колоніалізмом – А.К.) старого економічного базису, відсталих продуктивних сил"¹⁴.

Добре представлені навчальні посібники з новітньої історії Сходу. Впродовж останнього десятиліття з’явилося кілька таких видань. Це навчальний посібник Юрія Буракова¹⁵, курси лекцій Максима Гона¹⁶ та Андрія Козиць – кого¹⁷, а також рекомендований Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів історичних спеціальностей підручник Іраїди Сергійчук¹⁸.

Першим в незалежній Українській державі навчальним посібником з новітньої історії країн Сходу була праця Ю. Буракова. Наголошуючи на тому, що досвід повоєнного розвитку країн Азії та Африки продемонстрував "хибність комуністичних моделей розвитку суспільства, а спроби впровадження їх в життя обертаються соціальними струсами та економічною розрухою"¹⁹, автор відмовився від традиційних для радянської історіографії схем викладу історії Сходу, які найчастіше полягали в ілюструванні відповідних вказівок партійних органів. Ю. Бураков загалом об’єктивно виклав повоєнну історію країн Сходу, намагаючись безсторонньо характеризувати політичні процеси та міжнародні конфлікти. Певні застереження може викликати лише розділ, присвячений Близькосхідному конфлікту, у якому, на наш погляд, автор дещо спрощує складні процеси арабо-ізраїль – ського протистояння.

Прикметною рисою курсу лекції М. Гона є полемічність та контроверсійність викладу матеріалу. Автор не лише відмовляється від радянських стереотипів, але йде далі, відмовившись і від європоцентричних політологічних та економічних схем. Він підкреслює унікальність моделей розвитку різних країн Сходу. Об’єктом інтересу М. Гона стали лише окремі країни, котрі, на його думку, представляють найбільш оригінальні моделі трансформації економіки та суспільно-політичних відносин: Китай, Японія, Корея, Індія, Пакистан, Філіппіни, Іран та Туреччина. Єдиними тематичними блоками автор розглядає країни Індокитаю та Близькосхідний конфлікт.

Рецензуючи курс лекцій А. Козицького, харківський дослідник Олександр Тумаков зокрема звертає увагу на відсутність у ньому характеристики дискусійних проблем з новітньої історії Сходу: "Цілком доречними, на наш погляд, могли б стати історіографічні фрагменти, які містять елементи наукової полеміки та відбивають різноманітні підходи до оцінки тих чи інших ключових подій в новітній історії країн Азії та Африки"²⁰. Недоліки роботи О. Тумаков вбачає у відсутності детальнішого аналізу досвіду повоєнної модернізації суспільних відносин та економіки у країнах Південно – Східної Азії, а також у тому, що А. Козицький не приділив достатньої уваги "складним сучасним проблемам, які нераз потребують концептуального осмислення – таким як формування національних моделей розвитку, впливу національно-культурних традицій на модернізацію суспільства, особливостям політичної еволюції різноманітних країн, інтеграційним процесам тощо"²¹.

Навчальний посібник І. Сергійчук вирізняється з-поміж інших робіт великим обсягом матеріалу, який стосується найновішого періоду в історії Сходу – останньої чверті XX ст. Виклад історії окремих країн авторка завершує розлогими характеристиками сучасного стану тих чи інших країн афро – азійського регіону, виваженими оцінками перспектив їх розвитку. Приємне враження справляє скрупульозно підготовлений розділ, присвячений міждержавним стосункам сучасної Української держави із країнами Сходу.

Принципово новий варіант навчального посібника був запропонований викладачами Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна О. Тумаковим та О. Чижовим²². У їхній книзі розглядається повоєнний період історії лише чотирьох країн східноазійського регіону – Китаю, Японії, Монголії та Кореї. У додатках вміщено низку документів та уривків із спогадів, які стосуються розглянутого періоду, та обширні списки найновішої рекомендованої літератури. Особливістю посібника є широке цитування найновішої історіографії, паралельна подача різноманітних точок зору на ті чи інші події новітньої історії Сходу. Така "поліфонічність" викладу матеріалу підштовхує читача до самостійних висновків, дозволяє на конкретних прикладах простежити особливості політичного та економічного розвитку Китаю, Японії, Кореї та Монголії в повоєнний період. Головну увагу автори приділяють досвіду модернізації економічного укладу та політичних систем цих країн, регіональній специфіці переходу від тоталітаризму до демократії, пріоритетам зовнішньої та внутрішньої політики. Невеликий навчальний посібник з історії політичного розвитку та міжнародних відносин в країнах Близького Сходу підготували харківські науковці В. Головченко та А. Тамм²³.

Вельми скромно представлені методичні розробки проблем викладання та вивчення сходознавчої проблематики. Чи не єдиною працею подібного характеру стала невелика брошура львівського науковця Ігора Чорновола²⁴. Дослідник розглядає коло проблем, пов’язаних із методологією вивчення історії Сходу: дефініцію поняття "Схід", ментальні та соціально-економічні особливості традиційних східних суспільств, характер взаємодії між західною цивілізацією та сучасними країнами Сходу, напрямки розвитку світової та української орієнталістики.

Упродовж 1990-х років в Україні з’явилися підручний бібліографічний покажчик Юрія Кочубея²⁵, який охоплює понад 3000 публікацій 1917 – 1992 pp., які стосуються сходознавчої тематики, а також два підготовлені Книжковою палатою України покажчики книжкових та періодичних видань 1917-1941 pp., в яких висвітлюються проблеми історії та культури східних етносів на території України²⁶.

Важливим елементом національного сходознавства є вивчення його історії. В цьому контексті насамперед варто виділити цікаве та методологічно оригінальне монографічне дослідження постаті видатного українського сходознавця Агатангела Кримського, яке було підготовлене відомою дослід – ницею-літературознавцем Соломією Павличко²⁷. Відмовившись від традиційного для біографічних праць переповідання історії життєвого та творчого шляху вченого, авторка зосередила увагу на аналізі наукових і художніх творів, щоденника та листів А. Кримського. У поєднанні з характеристикою найближчого оточення, соціальної атмосфери, в якій доводилося працювати вченому, такий метод психологічного дослідження дозволив по-новому поглянути на знаного історика-сходознавця. С. Павличко простежила розвиток наукових зацікавлень А. Кримського орієнтальною тематикою, водночас розглянувши методологію його наукових студій²⁸. На думку С. Павличко, А. Кримський, який на початку своїх наукових досліджень дотримувався типових для тогочасної орієнталістики схем з усіма їх расовими та релігійними упередженням, упродовж життя зумів поступово відійти від "ідеологічних догм орієнталізму"²⁹.

Не менш цікавим є здійснений дослідницею аналіз психологічної о портрету А. Кримського. Залучивши значний джерельний матеріал, включно з неопублікованими особистими записами вченого, С. Павличко аргумсн товано відстоює думку про нетрадиційну статеву орієнтацію відомої о сходознавця³⁰. Втім дослідниця робить застереження, що його статеві захои лення були платонічними й мінливими, а отже не виходили за межі духовного спілкування та дружніх відносин.

Упродовж 1990-х років з’явилося ще кілька праць, присвячених постаті А. Кримського. Серед них варто відзначити публікації М. Верхальця³¹ та солідне академічне видання листування вченого, яке він провадив будучи Неодмінним секретарем Всеукраїнської Академії наук³², а також деякі статті мемуарного³³ та дослідницького характеру³⁴.

Протягом тривалого часу головним центром академічного сходознавства в Україні був Харків. Зважаючи на це, цілком природнім є звернення сучасних дослідників до історії харківської орієнталістики XIX – початку XX ст. Вивченню традицій сходознавчої науки в Харківському університеті присвятила низку праць Лідія Чувпило³⁵. їй також належать біографічні нариси про піонерів орієнтальних студій в Україні Й.Г. Барендта³⁶, А.А. Дегурова³⁷, В.І. Шерцля³⁸, Д.Н. Овсянико-Куликовського³⁹, М.М. Луніна⁴⁰.

Над проблемами становлення української синології працює київський дослідник Віктор Кіктенко. Йому належать нариси життя та діяльності першого українського науковця, що займався вивчення історії Китаю XVI – XVIII ст., Бориса Курца⁴¹, а також архімандрита Софронія (Грибовського), який на початку XIX ст. очолював Російську духовну місію Московського патріархату в Пекіні⁴². Окремі аспекти сходознавчої діяльності галицьких орієнталістів розглядаються в статтях А. Козицького⁴³.

Наукові дослідження з історії Азії та Африки представлені в сучасній Україні значно скромніше. Серед таких робіт пропорційно найбільше місце посідає проблематика, пов’язана з питаннями зовнішньої політики країн Азії та Африки. Два монографічні дослідження на тему кризи в регіоні Перської затоки підготував О. Копель⁴⁴. Розглядаючи кризову ситуацію, що склалася 1990 р. внаслідок агресії Іраку проти Кувейту, дослідник наголошує на кількох аспектах, які вирізняють кризу в Перській затоці з-поміж інших локальних конфліктів. На думку О. Копеля, особливості цієї кризи полягають в тому, що її передумови формувалися в умовах "холодної війни" та протистояння двох світових наддержав – СРСР та США, а розв’язання самого конфлікту припало вже на час домінування Вашингтона в міжнародній політиці. Іншим моментом, який підкреслює дослідник, є той факт, що криза 1990-1991 pp. засвідчила не лише кризу системи міжнародної безпеки в регіоні Перської затоки, але й загальну кризу всієї системи міжнародної безпеки, яка склалася в світі після Другої світової війни. Кувейтська криза, за вдалим висловом ученого, відкрила нову епоху, в якій вже не великі держави використовують локальні конфлікти для взаємного тиску, а навпаки, – малі конфлікти впливають на велику політику.

Проблемам пошуків мирного врегулювання громадянської війни у Лівані у 80 – на початку 90-х pp. XX ст. присвятив монографічне дослідження Юрій Скороход⁴⁵. Учений окремо розглядає два аспекти ліванської проблеми: спроби міжнародних організацій врегулювати конфлікт в ліванському суспільстві, а також втручання найближчих сусідів Бейрута в ліванські справи. На думку дослідника, локальні інтереси Сирії та Ізраїлю відіграли швидше негативну роль під час пошуків виходу з ліванської кризи.

Проблематика державного будівництва в контексті вирішення соціальних питань в арабських країнах розглядається в праці С. Плачинди⁴⁶.

У 1990-х роках було захищено низку кандидатських і докторських дисертацій, в яких розглядалися різноманітні аспекти новітньої історії країн Азії та Африки. Серед інших варто відзначити дослідження Олександра Ленька⁴⁷, Олександра Чувпила⁴⁸, Ігоря Поліхи⁴⁹, Сергія Нікішенка⁵⁰, Юрія Шевченка⁵¹, Михайла Слінкіна⁵², Макара Тарана⁵³, Володимира Шемото⁵⁴,

Олени Якубенко⁵⁵, Ігоря Дубового⁵⁶, Ігоря Горобця⁵⁷, Владлена Грабажея⁵⁸. Значною популярністю серед дослідників користуються теми, пов’язані із перебігом модернізаційних процесів у країнах новітнього Сходу, трансформаціями традиційних соціокультурних моделей розвитку, формування демократичних систем в країнах з тоталітарним минулим. Такими працями, зокрема, є дослідження Василя Гамяніна⁵⁹, Бориса Гуменюка⁶⁰, Володимира Лукіна⁶¹.

Вивчення історії країн Латинської Америки концентрується, головним чином, навколо питань зовнішньої політики країн регіону. На цю тему захистили дисертаційні роботи Андрій Брєдіхін⁶², Олександр Кириченко⁶³, Алла Самойленко⁶⁴. Політичній історії Сальвадору присвячено дисертаційне дослідження Лідії Скворцової⁶⁵.

Певна робота була здійснена українськими науковцями в справі перевидання наукової спрадщини вітчизняних орієнталістів та здійснення перекладів іноземних праць з історії Сходу. Впродовж другої половини 1990-х років Інститут сходознавства ім. А. Кримського видав дві цінні публікації з історії середньовічної Туреччини. Першою з них стало перевидання історії Туреччини А. Кримського⁶⁶, яка вперше з’явилася невеликим накладом в 1924 p., л другою – український переклад монографії одного з найвідоміших сучасних дослідників Османської імперії професора університету Бількент в Анкарі (Туреччина) Галіля Іналджика⁶⁷. У 2001 р. київське видавництво "Основи" запропонувало читачам переклад програмної праці професора Колумбійського університету (США), відомого літературного та культурного критика, фахівця в галузі орієнталістики Едварда В. Саїда "Орієнталізм"⁶⁸, а львівське видавництво "Місіонер" – монографію професорів університету в Осло (Норвегія) Югана Ґальтунґа та Арне Несса, присвячену систематичному викладу вчення лідера індійського національно-визвольного руху Мохандаса Карамчанда Ґанді⁶⁹.

Загалом, підсумовуючи наукові здобутки українського сходознавства впродовж десятиліття незалежного існування Української держави, доводиться з прикрістю констатувати їх вельми скромний характер. Головними причинами, що ускладнюють вітчизняні дослідження в галузі вивчення історії країн Сходу, є брак відповідної філологічної підготовки більшості українських науковців, які займаються "орієнтальною" тематикою, відсутність фахових книгозбірень, складність доступу до архівів, матеріали яких є необхідними при підготовці наукових праць.

З іншого боку, в порівянні з тривалим періодом застою в цій галузі, коли сам факт існування української орієнталістики ставився під сумнів, існують підстави стверджувати про певний крок вперед, який здійснили науковці України в галузі вивчення історії Азії та Африки. У дещо меншій мірі все зазначене вище стосується вивчення історії Латинської Америки. "Латиноамериканська" тематика, на жаль, також не може похвалитися помітними здобутками, й доводиться лише висловлювати обережний оптимізм щодо подальших перспектив подібних досліджень.

¹ Детальніше про українське сходознавство 50 – 60-х років див.: Філіпенко ДМ., Рябоконь ВМ. Зарубіжний Схід в післявоєнній українській радянській історіографії // З історії зарубіжного Сходу. Збірник статей. – Київ, 1972. – С. 207-231.

Науково-творчий колектив центру проводить дослідження в галузі "Соціальна структура японського суспільства: історія і сучасність".

² Галенко О. Витівки українського орієнталізму // Критика. – Київ, 1999. -№4(18). С. 12.

³ Рубель В.І. Історія середньовічного Сходу. Курс лекцій. – Київ, 1997; Його ж Історія середньовічного Сходу. Хрестоматія. – Київ, 1999; Його ж. Історія Середньовічного Сходу. Видання 2-е доповн. і виправ. – Київ, 2002.

⁴ Рубель В. І. Історія середньовічного Сходу. – С. 9.

⁵ Там само. – С. 15.

⁶ Там само. – С. 12.

⁷ Рубель В. Японська цивілізація: традиційне суспільство і державність. – Київ, 1997.

⁸ Рубель В. Відродження синтоїзму в Японії XIII-XIV ст.: причини і наслідки // Питання нової та новітньої історії. Інститут системних досліджень освіти. – Київ,

1994. - Вип. 40. – С. 85-90; Його ж. Клан Муракі-Гендзі в політичній системі Японії XI-XIV ст. // Вісник Київського університету. Історія. – Київ, 1994. – Вип. 22. – С. 174-179; Його ж. Кітабатаке Тікафуса – поборник нової японської державності // Східний світ. – Київ, 1994. – № 1-2. – С. 73-79; Його ж. Середньовічна Японія на шляху військової диктатури. Диктатура Тайра // Східний світ. – Київ, 1995. – № 1. – С. 68-75; Його ж. Реставрація Кемму та причини її краху // Вісник Київського університету. Історія. – Київ, 1995. – Вип. 33. – С. 3-9; Його ж. Японія в період "двох династій". Утворення сьогунату Асікага та його культурно-ідеологічні наслідки // Питання нової та новітньої історії. Інститут системних досліджень освіти. – Київ,

1995. - Вип. 41. – С. 3-11; Його ж. До питання про походження самурайського стану в середньовічній Японії // Вісник Київського університету. Історія. – Київ, 1997. – Вип. 36.-С. 101-112.

⁹ Рубель В. Японська цивілізація: традиційне суспільство і державність. – С. 5.

¹⁰ Там само.

¹¹ Кириченко В.П. Нова історія країн Азії, Африки та Латинської Америки. – Киїн, 2002.

¹² Там само. – С. 32.

¹³ Там само.

¹⁴ Там само. – С. 98-99.

¹⁵ Бураков Ю.В. Новітня історія країн Азії та Африки (1945-1992). – Київ, 1993.

¹⁶ Гон М. Новітня історія країн Азії в повоєнний період. – Рівне, 2000.

¹⁷ Козицький А. Новітня історія країн Азії та Африки (1918-1999 pp.). – Львів, 2000.

¹⁸ Сергійчук ЇМ. Новітня історія країн Азії та Африки (1918 – кінець XX ст.). – Суми, 2002.

¹⁹ Бураков Ю.В. Новітня історія країн Азії та Африки (1945-1992). – С. 3.

²⁰ Тумаков А.И. [Рец. на]: Андрій Козицький. Новітня історія країн Азії та Африки (1918-1999). Курс лекцій. – Львів: Видавництво науково-технічної літератури Видавнича фірма "Афіша", 2000. – 159 с. // Методичний вісник історичного факультету. Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна. – Харків, 2002 – № 1.-С. 119.

²¹ Там само. – С. 120.

²² Тумаков А.И., Чижов А.П. Новейшая история стран Восточной Азии (1945 2000 гг.). Учебное пособие. – Харьков, 2002.

²³ Головченко В.1., Тамм А.Є. Лекційнй матеріали до курсу "Міжнародні відносини на Близькому і Середньому Сході (сер. 40-х – кінець 90-х pp.)". – Харків, 1999.

²⁴ Чорновол І. Методичні й методологічні поради до вивчення історії Сходу. – Львів, 1999.

²⁵ Кочубей ЮМ. Україна і Схід. Культурні взаємозв'язки України з народами Близького і Середнього Сходу (1917-1992). Підручний бібліографічний покажчик. – Київ, 1998.

²⁶ Турки в Україні. Науково-допоміжний бібліографічний покажчик 1917-1941 pp. / Укладачі: Н.А. Дехтярьова, Є.Г. Кузнецова, Н.Л. Македон. – Київ, 1997; Татари в Україні. Науково-допоміжний бібліографічний покажчик 1917-1941 pp. / Укладачі: Н.А. Дехтярьова, Є.Г. Кузнецова, Н.Л. Македон. – Київ, 1997.

²⁷ Павличко С. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: складний світ Агатангела Кримського. – Київ, 2000. Див. також: Павличко С. Історія незавершеного застереження // Критика. – Київ. 1999. – Число 9 (27). – С. 14-18.

²⁸ Павличко С. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм. – С. 157-171.

²⁹ Там само. – С. 177.

³⁰ Там само. – С. 67-120, 131-150.

³¹ Верхалець ММ. Агатангел Кримський у колі своїх сучасників. – Київ, 1990; Верхалец MM. Проблема духовности тюркских народов в исследованиях А.Е. Крымского. – Киев, 1994.

³² Матвеева JI.B., Циганкова Е.Г. А.Ю.Кримський – Неодмінний секретар Всеукраїнської Академії наук. Вибране листування. – Київ, 1997.

³³ Кримський М. Слово про рідну людину // Східний світ. – Київ, 1993. – № 1. – С. 63- 64; Пріцак О. Про Агатангела Кримського у 120-ті роковини народження // Україна. Наука і культура. – Київ, 1991. – Вип. 25. – С. 103-120; Циганкова Е. Для багатьох він був розрадою. Спогади про останні дні А. Кримського // Вісник Академії наук України. – Київ, 1993. – № 3. – С. 66-69.

³⁴ Бейліс В. Запис про знайомство Т.Г. Кезми з А.Ю. Кримським // Східний світ. – Київ, 1993. – № 1. – С. 48-49; Терещенко С. Додаткові покази до протоколів слідства про А. Кримського // Родовід. – Київ, 1994. – № 7. – С. 59-92; Черников И.Ф. Об исследованиях А.Е. Крымского по туркологии (20-е годы) // Восток. – 1992. – № 1. – С. 104-112.

³⁵ Чувпило Л.А. Востоководение в Харьковском университете (1917-1997) // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. – Харків, 1997. – Вип. 2. – С. 163-169; Ее же. Начальный этап истории харьковского университетского востоковедения (1805-1835) // Вісник Харківського державного університету. Історія. – Харків, 1999. – Вип. 31. – С. 279-289; Її ж. Вивчення Індії в Харківському університеті в дожовтневу добу // Тези Першої всеукраїнської міжнародної науково-практичної конференції індологів, присвяченої 50-річчю Республіки Індія. – Київ, 2000. ( 35 37; Ее же. Преподавание восточных языков в Харьковском императорском унииер ситете (1805-1917) // Проблемы истории археологии Украины: Материалы меж/ты родной научной конференции, посвященной 10-летию независимости Украины ( U» 18 мая 2001 г.). – Харьков, 2001.-С. 148-149.

³⁶ Чувпило JI.A. Иоганн Готфрид Барендт и начало университетского востоковедения в росийской империи // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. – Харків, 2000. – Вип. 4. – С. 271-277.

³⁷ Чувпило Л.А. З історії сходознавства в Харківському університеті: А.А. Дегуров // Треті сходознавчі читання А. Кримського. Тези міжнародної наукової конференції, присвяченої 80-річчю від дня народження академіка Омеляна Пріцака. – Київ, 1999. – С. 9.

³⁸ Чувпило JI.A. Харківський філолог-сходознавець Вікентій Іванович Шерцль (1843- 1906) // IV Сходознавчі читання А. Кримського. Тези міжнародної наукової конференції, присвяченої 2000-й річниці християнства. – Київ, 2000. – С. 35-37.

³⁹ Чувпило JI.A. Идеологическое наследие Д.Н. Овсянико-Кулаковского // Вісник Харківського державного університету. – Харків, 1998. – № 411. – С. 223-228.

⁴⁰ Чувпило JI.A. История Востока в работах М.М. Лунина // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразина. Історія. – Харків, 2000. – №485. – Вип. 32.-С. 187-195.

⁴¹ Кіктенко В.О. Борис Курц і становлення української синології // Сходознавство. – Київ, 1997.-№ 1.-С. 57-84.

⁴² Кіктенко В.О. Українці на чолі Пекінської духовної місії: до початків вивчення Китаю в Російській імперії // Сходознавство. – Київ, 1998. – № 2. – С. 78-91, Його ж. Невідоме джерело для дослідження китаєзнавчої спадщини архімандрита Софронія [Грибовського] // Сходознавство. – Київ, 1998. – № 3. – С. 146-155.

⁴³ Козицький А. Львівська орієнталістика кінця XIX – першої третини XX ст. // Наукові записки Національного університету "Острозька Академія". Історичні науки. – Острог, 2002. – Вип. 2. – С. 207-217; Його ж. Етнографічні матеріали в науковій спадщині львівського мандрівника та сходознавця XVII ст. Міхала Боїма // Записки наукового товариства імени Т. Шевченка. Секція етнографії та фольклористики. – Львів, 2001. – Т. 242. – С. 560-569, Його ж. Ян Гжегожевський та його сходознавчі дослідження // Наукові зошити історичного факультету Львівського університету. – Львів, 2001. – Вип. 4. – С. 219-224; Його ж. Дослідження історії країн Сходу у Львівському університеті в другій половині 40 – 60-х pp. XX ст. // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 2002. – Вип. 37. – Част. 1. – С. 501-510.

⁴⁴ Копель О.А. Перська затока: проблеми безпеки (80 – 90-ті роки). – Київ, 1998; Копель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні відносини XX сторіччя. – Київ, 1999.

⁴⁵ Скороход Ю.С. Міжнародний аспект урегулювання ліванського конфлікту (80 – 90- ті pp.). – Київ, 2000.

⁴⁶ Плачинда С.В. Соціальні перетворення в арабських країнах Досвід і проблеми. – Київ, 1993.

⁴⁷ Ленько О. Суспільно-політичні погляди Дж. Неру та становлення індійської державності (1947-1964). Автореф. дис. [...] канд. істор. наук. – Харків, 2001.

⁴⁸ Чувпило О. Ідейно-політична боротьба в Індійському національному конгресі (20 – 30-ті pp. XX ст.). Автореф. дис. [...] докт. істор. наук. – Харків, 1995.

⁴⁹ Поліха І. Основні особливості та результати розвитку багатопартійної політичної системи в Індії (1947-1997). Автореф. дис. [...] канд. істор. наук. – Київ, 1997.

⁵⁰ Нікішенко С. "Сталі концепції" у зовнішній політиці Китаю (відносини з Японії ю Кореєю та В'єтнамом). Автореф. дис. [...] канд. істор. наук. Київ, 1996.

⁵¹ Шевченко Ю. Положення палестинців на західному березі р. Йордан та (екіорі Гази в 1967-1982 pp. Автореф. дис. [...] канд. істор. наук. – Київ, 1992.

⁵² Слінкін М. Прихід до влади і криза лівого режиму Таракі – Аміна в Афганістані. – Автореф. дис. [...] докт. істор. наук. – Київ, 2000.

⁵³ Таран М. "Тайванська проблема" в зовнішній політиці США в 1990-ті pp. Автореф. дис. [...] канд. істор. наук. – Київ, 2002.

⁵⁴ Шемото В. Колоніальна політика Іспанії в Африці у 1956-1976 pp. Автореф. дис. [...] канд. істор. наук. Харків, 1998.

⁵⁵ Якубенко О. Діалог "Південь-Північ" в політиці країн Африки південніше Сахари у 80-ті pp. – на поч. 90-х pp. Автореф. дис. [...] канд. істор. наук. – Київ, 1996.

⁵⁶ Дубовий І. Політика США щодо Японії (80-ті – поч. 90-х pp.). Автореф. дис. [...] докт. істор. наук. – Київ, 1993.

⁵⁷ Горобець /. Територіально-прикордонні проблеми у відносинах Індії з Пакистаном і Китаєм. (60 – 90-ті pp.). Автореф. дис. [...] канд. істор. наук. – Київ, 1998.

⁵⁸ Грабажей В. Роль ООН в урегулюванні ірано-ірацького конфлікту і політика США. Автореф. дис. [...] канд. істор. наук. – Київ, 1994.

⁵⁹ Гамянін В. Трансформаційні процеси в історії Китаю новітнього часу (1911-1949). Автореф. дис. [...] канд. істор. наук. – Київ, 2000.

⁶⁰ Гуменюк Б. Проблеми подолання "відсталості" колишніми колоніальними країнами. Автореф. дис. [...] докт. істор. наук. – Київ, 1994.

⁶¹ Лукін В. Процеси демократизації в політичному житті країн Західної Африки. Автореф. дис. [...] канд. істор. наук. – Київ, 2000.

⁶² Брєдіхін А. Політичне та торгово-економічне співробітництво України з Латинською Америкою. Автореф. дис. [...] канд. істор. наук. – Донецьк, 1999.

⁶³ Кириченко О. Формування латиноамериканської політики США у 80-ті роки. Автореф. дис. [...] канд. істор. наук. – Київ, 1993.

⁶⁴ Самойленко А. Політика Аргентини в Латинській Америці у 80-х – на початку 90-х pp. Автореф. дис. [...] канд. істор. наук. – Київ, 1996.

⁶⁵ Скворцова Л. Сальвадор в умовах переходу до демократії (70 – 90-ті pp. XX ст.). Автореф. дис. [...] канд. істор. наук. – Донецьк, 1999.

⁶⁶ Кримський А. Історія Туреччинм: Звідки почалася Османська держава, як вона зростала й розвивалася і як досягла своєї слави й могутности. – Київ, 1996.

⁶⁷ ІналджикГ. Османська імперія. Класична доба 1300-1600 / Пер. з англ. О. Галснка -Київ, 1998.

⁶⁸ Саїд В.Е. Орієнталізм / Пер. з англ. В. Шовкуна. – Київ, 2001.

⁶⁹ Ґальтунґ Ю., Несс А. Політична етика Ґанді / Пер. з норв. Н. Іваничук. Льши 2001.

137