лекции Буслинский

“Все, що в науках засновано на розумі, залежить від філософії.” Гегель.

Німецька класична філософія представлена багатьма видатними особистостями (Фіхте, Шеллінг, Шопенгауер та інші). Але найбільший вклад в розвиток німецької класичної філософії внесли такі мислителі, як І.Кант, Г.Гегель і П.Фейєрбах. Основні філософські ідеї І.Канта. Імануїл Кант (1724 – 1804) – німецький філософ і вчений, родоначальник німецької класичної філософії. Народився в м. Кенігсберзі (Прусія) в родині ремісника. Закінчив теологічний факультет Кенігсберзького університету, в якому спочатку був доцентом, потім професором і ректором. Викладав у ньому ряд курсів філософії, логіки, математики, механіки, фізики, географії, антропології і загальної історії. Був енциклопедично ерудованою людиною. Розрізняють два періоди в творчій діяльності Канта – “докритичний” (до 1770 р.) і “критичний”. В “докритичний” період Кант виступив як крупний вчений, теоретик, природодослідник. В цей період він визнавав можливість об’єктивного існування речей поза свідомістю людини. “Ідеалізм, – писав Кант, – полягає в утвердженні, що існують лише мислячі істоти, а речі суть лише наші уявлення..., яким насправді не відповідає ніякий предмет. Я ж, навпаки, кажу: нам дані ці речі як такі, що знаходяться поза нами... Я визнаю, що поза нами існують тіла, тобто речі, які самі по собі нам невідомі, але про які ми знаємо з уявлень, котрі збуджуються у нас їх впливом на нашу чутливість. Хіба можна назвати це ідеалізмом? Це його пряма протилежність” (Цит. по: П.С.Таранов. Анатомия мудрости, т.2, стор. 404). В “докритичний період” Кант публікує свою блискучу роботу “Загальна природна історія і теорія неба” (1755), в якій обґрунтовує гіпотезу про природне походження сонячної системи. Кант пояснював процес виникнення сонячної системи діянням протилежних сил і тенденцій – притяганням і відштовхуванням, доцентровими і відцентровими силами. Це дало можливість обґрунтувати ряд особливостей сонячної галактики – розташування орбіт планет майже в одній площині, а також виникнення природних супутників планет, кілець Сатурна і т.п. Кант стверджував, що народження нових світів і руйнування старих – це вічний, безперервний процес оновлення світу. Космогонічна концепція Канта була найвеличнішим досягненням астрономії з часів Коперніка. Вперше було розхитано уявлення про те, що природа немає ніякої історії в часі. В “докритичний період” Кант зробив важливе відкриття про гравітаційну взаємодію Місяця і Землі, котра впливає на швидкість їх обертання, про уповільнююче обертання Землі внаслідок тертя, котре викликається приливами і відливами. Всі ці ідеї Канта стали основою для нового погляду на світ як на рухливий, змінний, суперечливий. Це відіграло важливу роль у формуванні діалектики. Таким чином, в “докритичний період” вченню Канта були притаманні елементи матеріалізму і діалектики, а саме: визнання ним об’єктивного, реального існування природи (концепція природної історії сонячної системи); наукові відкриття стосовно взаємодії Місяця і Землі, уповільнюючого обертання Землі внаслідок приливів; діяння відцентрових і доцентрових сил, притягання і відштовхування; визнання фундаментального положення матеріалістичної філософії про те, що речі існують поза нашою свідомістю і що уявлення про них ми маємо завдяки відчуттям, які є джерелом знань. В “критичний період” творчість Канта набуває іншого ґатунку. Він фактично став на шлях заперечення пізнання речей, їх сутності. в цей період Кант публікує ряд праць таких, як “Критика чистого розуму” (1781), “Критика практичного розуму” (1788), “Критика здатності суджень” (1790). Головна ідея цих творів – це “критика” теорії пізнання, теза про те, що людина перш ніж з’ясувати сутність речей повинна встановити межі своїх пізнавальних можливостей; що вона зможе пізнати, а що не зможе. Вже в цьому містився сумнів Канта стосовно можливості самого пізнання. Це, можна сказати, перша циклинна в Кантівську теорію незнання. Це – перший елемент агностицизму. Агностицизм (від грец. а – не, gnosis – знання) – вчення, яке повністю чи частково заперечує можливість пізнання світу. Кант вимагав здійснювати пізнання теоретично, а не в процесі практичної діяльності. Гегель у зв’язку з цим писав, що Кант подібний до людини, котра бажає навчитися плавати до того, як вона ввійде у воду. Другий елемент агностицизму Канта – це розміркування про несхожість, неідентичність самого предмету і його образу. Предмети природи, за Кантом, знаходяться поза нашою свідомістю, незалежно від неї. Але образи їх, що виникають у нашій свідомості, не схожі, не ідентичні з предметами, так само як дим не схожий на вогонь, як крик, викликаний біллю, на саму біль. Третій елемент агностицизму Канта – це уявлення про категорії мислення як “чисті”, апріорні, дані до досвіду форми пізнання. Апріорі (лат. a priori – первісно) – термін ідеалістичної філософії, котрим позначаються знання, отримані до досвіду і незалежно від нього, і яке споконвічно притаманне свідомості. Так, Кант стверджував, що такі категорії, як простір і час є апріорними формами пізнання. Більше того, за вченням Канта, всі категорії трансцендентальної логіки є “чистими”, апріорними, позбавленими “домішок” досвіду, практики. Трансцендентальний (від лат. transcendere – переступати) – все те, що виходить, переступає, за межі чуттєвого досвіду, не дається в ньому, тобто є апріорним. Таке тлумачення Канта є просто недоречним. Бо всі категорії, поняття науки мають практичне, апостеріорне походження. Вони є результатом узагальнення практичного досвіду. Апостеріорі (від лат. a posteriori – з наступного) – термін, що на відміну від апріорі, означає знання котре отримане в результаті досвіду, практичної діяльності. Четвертий елемент агностицизму Канта – це розрив діалектичного зв’язку між сутністю і явищем, встановлення принципової відмінності між ними. Кант вважав, що сутність є “річчю в собі” і її пізнати неможливо, що людина здатна пізнати неможливо, що людина здатна пізнати лише явища. Однак з точки зору діалектики, між явищем і сутністю немає принципової межі, а є лише відмінність між тим, що пізнано і тим, що ще не пізнано. Коли ми пізнаємо явище, то так чи інакше одночасно пізнаємо і його сутність. Сутність таким чином, з’являється, а явище дає уявлення про сутність. Інакше бути не може. Кант – філософ суперечливий, непослідовний. З одного боку, він глибокий вчений-природодослідник, котрий здійснив ряд важливих відкриттів, був близький до матеріалізму і, з іншого боку, став родоначальником класичного агностицизму, фактично став на шлях заперечення пізнання. З одного боку, все багатство реального світу Кант втиснув у свої 12 апріорних категорій загальної логіки і вважав їх вічними, незмінними, нерухливими, які ні за яких обставин не переходять одна в одну. З іншого боку, розглядаючи так звані антиномії “чистого розуму”, розкрив глибоку діалектику взаємозв’язку, категорій кінечного і безкінечного, простого і складного, причини і наслідку, свободи і необхідності. Антиномія (грец. – суперечність в законі) – нездоланна суперечність, утруднення. Що це за антиномії “чистого розуму”? Кант у своїй праці “Критика чистого розуму” розглядає чотири такі антиномії: 1. Світ має початок в часі і просторі. Світ не має початку і в часі, і в просторі. 2. Будь-яка складна річ складається з простих частин. В світі немає нічого простого. 3. Все в світі відбувається за необхідністю. Однак цього не досить для пояснення усіх явищ. Бо у світі дії, які здійснюються свободно, вільно. “Існує свободна причинність. Немає ніякої свободи, все здійснюється у світі тільки за законами природи”. 4. У світі є необхідна сутність як його причина. Немає ніякої абсолютно необхідної сутності в світі, ні поза ним. Тобто, Кант звернув увагу на суперечності “чистого розуму”, які, на його думку, є нерозв’язними, антиномічними. Іншими словами “чистий розум” може довести одну частину антиномії і спростувати іншу і навпаки, може довести іншу і спростувати одну. Це вчення Канта про антиномії “чистого розуму” відіграло важливу роль у розвитку діалектики. Позитивним у вченні Канта було уявлення про роль антагонізмів у суспільному розвитку і про необхідність вічного миру, якого можна досягти через взаєморозуміння між народами, міжнародну торгівлю, співробітництво, врахування взаємних інтересів, невтручання в внутрішні справи держав, статус-кво кордонів тощо. Інтерес представляють і розміркування Канта про моральний закон (категоричний імператив), про людину, яку не можна розглядати як засіб для досягнення будь-якої мети, бо вона сама є такою метою. Ці думки Канта, безперечно, є одним з досягнень німецької класичної філософії. Кант – дуаліст. З одного боку, він визнавав, що матеріальні речі існують самі по собі, об’єктивно і відображаються нашими відчуттями. З іншого боку, він вважав, що вони є “речами в собі”, тобто непізнаванними. Далі. Заперечуючи бога, як архітектора Всесвіту, Кант разом з тим стверджував, що божественний дух створив необхідні передумови для наступного розвитку природи; що є вище, розумне начало, творець світової доцільності і гармонії. У зв’язку з цим він прагнув обмежити науку, щоб зберегти релігію. “Я повинен, – писав Кант, – потіснити знання, щоб надати місце вірі”. Таким чином, основною рисою філософії Канта є її двоїстість, поєднання в одній системі різнорідних, протилежних філософських напрямків. Основна суперечність філософського вчення Канта – це невідповідність між визнанням ним існування речей, явищ природи поза свідомістю людини і запереченням їхнього пізнання (речі – об’єктивні, але непізнаванні). Філософська система і діалектика Гегеля. Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831) – один з найвидатніших німецьких філософів, чільний представник німецької класичної філософії, об’єктивний ідеаліст. Філософія Гегеля – вершина німецького класичного ідеалізму кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття. За основу усіх явищ природи і суспільства Гегель приймав духовне першоначало. Він називав його “світовим духом”, “абсолютною ідеєю”, “світовим розумом”. “Абсолютна ідея” – об’єктивна, ні від кого і ні від чого незалежна, реально існуюча і внутрішньо суперечлива. Вона є основою гегелівської системи об’єктивного ідеалізму. Сутність гегелівської філософської системи. “Абсолютна ідея”, маючи свій імпульс розвитку, оскільки вона внутрішньо суперечлива, у своєму русі проходить три ступені: 1) розвиток цієї ідеї на першому етапі породжує своє власне багатство, створюючи свої поняття, категорії. Гегель цей процес з’ясував у своїй праці “Наука логіки”. 2) Ідея завдяки своїй суперечливості переходить у своє інше буття, у свою протилежність, якою є матеріальна річ – природа. Гегель розглядає це у своїй праці “Філософія природи”. 3) На третьому етапі розвиток ідеї завершається повним збігом (тотожністю) самої ідеї і світу або, за висловом Гегеля, “абсолютним знанням”. Лише на цьому етапі “абсолютна ідея”, як “абсолютне знання”, знову повертається до своїх джерел і пізнає саму себе, свій розвиток. Процес розвитку “абсолютної ідеї” завершується. Це з’ясовується Гегелем у праці “Філософія духу”. Схематично це можна відобразити таким чином: “абсолютна ідея” – природа – абсолютне знання (філософія). Завершується гегелівська філософська система і завершується її пізнання. Найбільш змістовним етапом розвитку абсолютної ідеї є початковий її етап, де Гегель розглядає власне багатство самої цієї ідеї. Цим багатством є: вчення про буття, де Гегель вперше обґрунтовує ним створений один із основних законів діалектики – закон переходу кількісних змін у якісні і визначає ті категорії (поняття), які цей закон конкретизують – кількість, якість, становлення, міра, перехід, визначеність, стрибок; вчення про сутність, де Гегель зосереджує свою увагу на суперечливості буття, як першооснови будь-якого руху, будь-якої життєвості, і яка міститься в самих речах і явищах, іманентно їм притаманна. “Принцип усілякого саморуху, – писав Гегель, – є ні чим іншим як зображенням суперечності”. У своєму вченні про сутність Гегель підходить до розуміння одного з фундаментальних принципів діалектики – принципу суперечності, його всезагальності. Він визначає його як закон мислення закон єдності та боротьби протилежностей, конкретизує його рядом категорій: протилежність, відмінність, суперечність, єдність (тотожність), боротьба, взаємодія, позитивне, заперечувальне, різниця тощо. Розробка Гегелем вчення про суперечливість всього, що нас оточує, – найвище досягнення світової філософії ХІХ століття, надбання високої гуманітарної культури, результат проникнення мислення людини у фундаментальну, глибинну сутність усіх речей і явищ дійсності. Вчення про поняття. На цьому етапі абсолютна ідея збагачується новим змістом стосовно утворення понять логіки, їх суперечливості. Гегель розглядає поняття загального, особливого і одиничного, їх суперечливість. Поняття особливого “знімає” у собі одиничне і, таким чином, є його першим запереченням. Поняття “зняття” у Гегеля означає одночасно і знищення, і утримання. Згідно з цим, вища категорія “знищує” в процесі свого руху те, що є в нижчій, але зберігає у собі все позитивне, що міститься у попередній категорії, але в переробленому, “знятому” вигляді. Далі. Поняття загального, у свою чергу, включає в себе особливе, тобто “знімає” його і тому є його другим запереченням. Отже, рух думки йде таким шляхом: одиничне – особливе (перше заперечення одиничного) – загальне (друге заперечення особливого). Тут Гегель підходить до розкриття сутності своєї знаменитої тріади: тезис, антитезис і синтез або заперечення заперечення. Це не що інше, як геніальна здогадка філософа про важливий загальний закон діалектики – закон заперечення заперечення. Величезною заслугою Гегеля є розробка ним діалектичного методу дослідження, котрий за своїм змістом включає в себе закони і принципи діалектичної логіки, закони мислення. За Гегелем, цей метод не може бути відмінним від діалектики, він тотожній їй. А це означає, що діалектичний метод передбачає розгляд усіх явищ через призму їх суперечливості: зв’язку з іншими явищами; біжучості категорій; якісних перетворень; утримання, “зняття” старого у новому тощо. Діалектичний метод, писав Гегель, “... єдино істинний. Він не є чимось відмінним від свого предмета і змісту, бо саме зміст внутрі себе, діалектика, котру він має у собі, рухає вперед цей зміст. Не можна вважати науковими будь-які способи викладу, якщо вони не дотримуються руху цього методу” (Див. Гегель. Наука логики. Соч. т.1, М., 1970, стор. 108). До заслуг гегелівської філософії слід віднести також змістовну розробку категорій діалектики, розкриття їх сутності та особливостей. Це низка таких категорій, як форма і зміст, сутність і явище, можливість і дійсність, необхідність і випадковість, причина і наслідок, частина і ціле і т.п. Гегель показав, що категорії діалектики є рухливими, біжучими, плинними, як наслідок плинності тих речей, які вони відображають. Гегель піддав критиці дуалізм Канта, його сумніви стосовно можливості пізнання сутності речей; він був переконаний, що “у затаєній і замкнутій сутності Всесвіту немає сили, котра змогла б протистояти дерзанню пізнання; вона повинна розкритися перед ним, показати йому свої багатства і свої глибини...” Гегель розробив і застосував такий важливий метод наукового дослідження, як сходження від абстрактного до конкретного . Вся його філософська система є ілюстрацією цього методу – від загальної, абстрактної “абсолютної ідеї” до філософії з її конкретним багатством понять, категорій і принципів. Ґрунтовною і глибокою є гегелівська концепція філософії історії. Виходячи з взаємовідношення суб’єкта і об’єкта, історика та предмета його дослідження, Гегель історичну літературу поділяє на три види: 1) першопочаткову; 2) рефлективну; 3) філософську. Першопочаткова історія – це відношення одночасності, в тому значенні, що сам дослідник знайомий із своїм предметом безпосередньо. Це висхідна історична форма. Дух автора і дух подій, про які він пише, є тотожними. Автор не користується рефлексією, оскільки сам відтворює їх вочевидь. Рефлективна (відображувальна) історія – це, коли автор живе в один час, а досліджує інший. “Рефлективний” історик черпає свій матеріал з першопочаткової історії. Він може ненароком спотворити дух тієї епохи, про яку пише. Рефлективна історія несе в собі можливість антиісторизму, несвідомого перекручення історичної правди. Гегель ставить, таким чином, дуже важливе питання історичного пізнання, а саме: як із сучасності проникнути у давнину, як відтворити дух епохи, яка зникла, коли дослідник належить до зовсім іншої епохи. Філософська історія, за Гегелем, повинна бути такою, якою вона є: історичною, емпіричною – такою, яка не допускає апріорних вигадок. Філософія історії займається не окремими ситуаціями, а загальним мисленням, оскільки проникає в ціле – прослідковує загальні закономірності його розвитку. Вся історія людства, за Гегелем, є прогресом в усвідомленні свободи і її об’єктивації у політико-правових формах та інститутах. Всесвітня історія - це прогрес у розвитку і усвідомленні свободи. Філософ приходить до фундаментального теоретичного висновку, що всесвітньо-історичний процес здійснюється з необхідністю, що історія розвивається закономірно (Див. Г.Гегель. Соч. т.8. Философия истории. М., 1935, стор. 32 – 33, 92 – 94). Разом з цими здобутками гегелівської філософії необхідно відзначити і її негативні сторони. 1. Філософська система Гегеля і його діалектика, діалектичний метод, не узгоджувалися між собою. З одного боку, Гегель вважав свою систему завершеною, остаточною, незмінною. З іншого боку, його ж діалектичний метод вимагав зміни, руху, розвитку, так як останні, з точки зору діалектики, є найзагальнішими принципами буття. Тому основною суперечністю гегелівського філософського вчення була суперечність між його консервативною, незмінною системою і його ж діалектичним методом. 2. Діалектика як метод, на думку Гегеля, може бути застосована лише для усвідомлення, аналізу тільки минулого, а не теперішнього і майбутнього. Можна так сказати: посада зобов’язувала. Гегель був офіційним прусським філософам. Він став на шлях відвертої апологетики реакційної прусської монархії Фрідріха-Вільгельма ІІІ, вважаючи її “найдосконалішою формою держави”, вищим виявленням і втіленням “абсолютного духу”. Тому і не бажав Гегель застосовувати свою діалектику для аналізу німецької дійсності, оскільки це таїло небезпеку для стабільності самої прусської реакційної державної системи. 3. Хибною в самій основі є “абсолютна ідея” Гегеля, яка, нібито, породжує із самої себе весь предметний світ. Це – відродження на вищій основі об’єктивного ідеалізму Платона, його “теорії ідей”, безпідставність якої показав ще Арістотель. 4. Однією з негативних рис суспільних поглядів Гегеля є його націоналізм, зверхнє ставлення до інших народів, відмова їм у цивілізованому розвитку. Гегель лише німців вважав носієм абсолютного духу, “історичним народом”. Духи ж інших народів – “безправні”. Безумовно, це негативні моменти у філософському вченні Гегеля, однак, попри все це, Гегель вніс великий вклад в розвиток філософії, мав енциклопедичну вченість і там, де він брався за справу, там його поява була епохальною. Гегель геніально вгадав діалектику речей в діалектиці понять. Одним з серйозних і непримиренних супротивників філософського вчення Гегеля був Людвіг Фейербах. Матеріалізм і гуманізм філософії Л.Фейербаха. Людвіг Фейербах (1804 – 1872) – німецький філософ, войовничий матеріаліст і гуманіст, чільний представник німецької класичної філософії. Ввійшов в історію як глибокий і ґрунтовний критик ідеалізму Гегеля. На думку Фейербаха, “філософія Гегеля – це раціональна містика”, “спекулятивна філософія”, котра є безпідставною. Абсолютний дух Гегеля є звичайною людською свідомістю, яка відірвана від людини і перетворена в абсолют. Така філософія не зможе досягти істинних результатів, доки вона перебуває в межах “чистої думки”. Думка – це кінець, а не початок речей. Основні філософські твори Л.Фейербаха: “До критики філософії Гегеля” (1839), “Про начала філософії” (1841), “Сутність християнства” (1841), “попередні тези до реформи філософії” (1842), “Основні положення філософії майбутнього” (1843), “Питання про безсмертя з точки зору антропології (1846 – 1866) та багато інших. Сутність основних положень філософії Фейербаха можна звести, принаймні, до наступних: 1) Природа, буття, матерія – основа, реальність, котра з необхідністю породжує мислячий дух, розум. Природа, матерія, існує незалежно від мислення, свідомості і будь-якої філософії. Свідомість є продуктом матерії, а не навпаки (Див. Людвиг Фейербах. Избр. Филос. Произведения в 2-х томах, т.1, М., 1955, стор. 69, 87, 117) 2) Природа – основа, на якій діє людина як частина природи; 3) Природа – джерело усіх наших знань. Якби не було природи, то наше пізнання не мало б ні спонукань, ні матеріалу, ні змісту. Початок пізнання – відчуття. “Моє відчуття суб’єктивно, але його основа або причина об’єктивна” (цит. твори, т.1, стор. 572). Пізнання цим не закінчується. “Відчуттями читаємо ми книгу природи, але розуміємо її не відчуттями, а розумом” (том же, стор. 271). Людське пізнання – безмежне. “Те, чого ми ще не пізнали, пізнають наші нащадки” (Цит. твори, т.1, стор. 85). 4) Не “абсолютний дух” повинен бути предметом філософії, а “людина, включаючи і природу”. Це – єдиний, універсальний і вищий предмет філософії” (Див. цит. твори Фейербаха, т.1, стор. 202); 5) Релігія є заблудженням людини. Вона свого власного змісту. “Божественна сутність є не чим іншим як людською сутністю, яка об’єктивується і розглядається як окрема сутність” (там же, т.2, стор. 43). “Людина об’єктивує свою сутність і в цьому полягає таємниця, сутність релігії” (там же, стор. 60), “Бог є відособлена, виділена, суб’єктивна, своєрідна сутність людини” (стор. 61), “Бог – це відокремлене від людини його Я”. “Людина втілює в релігії свою власну потаємну сутність” (там же, т.2, стор. 64); 6) Релігію необхідно подолати. В результаті подолання релігії необхідно: на місці віри поставити – невіру; на місце релігії – освіту; на місце біблії – розум; на місце неба – Землю, на місце Христа – людину. Однак Фейербах не ставить питання про подолання релігії як форми свідомості. Він намагався надати філософії характер релігії, тобто створити нову релігію, але без бога. Фейербах у своєму вченні перебільшував роль форм суспільної свідомості у розвитку суспільства. Він вважав, що періоди розвитку людської історії “відрізняються один від одного лише перемінами в релігії” (Див. Соч., т.1, стор. 108). Однак це не відповідає істині. Християнство існує вже понад 2000 років, а людство у своєму розвитку пройшло вже кілька епох (періодів) – рабовласництво, феодалізм, капіталізм, посткапіталізм тощо, хоча релігія (християнство) не зазнала до корінних змін. Докорінні зміни мало матеріальне виробництво, яке і зумовило подальші суспільні зміни. Фейербах не зрозумів ролі матеріально-предметної діяльності людей як критерію істини в процесі пізнання, замінивши його сумнівним категоричним судженням, що “істинно те, що відповідає сутності роду; невірно те, що йому суперечить. Іншого закону для істини не існує” (Див. Людвиг Фейербіх, т.2, стор. 192). Далі. Критикуючи справедливо гегелівську філософію, протиставляючи йому свою матеріалістичну концепцію природи, Фейербах абсолютно не зрозумів діалектику Гегеля – саме те, що є найціннішим у його вченні. Він просто відкинув її, як раціональну містику. Маркс у своїх “Тезах про Фейербаха” звинувачував його в тому, що, нібито, Фейербах розглядав людину абстрактно, лише як біологічний вид, а не як суспільну істоту, продукт історії. Однак це не зовсім справедливо по відношенню до Фейербаха. Філософ неодноразово наголошував на тому, що людина не лише творіння природи, а й продукт історії. “Людина, – писав Фейербах, – яка виникла безпосередньо із природи, і була лише чисто природною істотою, а не людиною, а продукт культури, історії” (Людвиг Фейербах. Соч. т.1, стор. 266). Людвіг Фейербах великий своїм палким захистом матеріалізму, його змістовною розробкою, критикою релігії і ідеалізму, своїм гуманізмом, непохитною вірою в людину, її розум, людяну мораль. В чому виявляється гуманізм філософії Фейербаха? Він виявляється насамперед, в тому, що Фейербах поставив людину в центрі своєї філософії. В обґрунтуванні ним моральних принципів людини, якими повинні бути: примноження добра, чиста совість, любов до людини, її прагнення до щастя та її благо. Сутність цих принципів відображає таке судження Фейербаха: “Добрим і моральним є лише той, хто виключно і єдино, абсолютно і безумовно має своїм принципом і критерієм благо людини” (Соч. т.1, стор. 640); і далі: “Чиста совість є не що інше, як радість з приводу радості, котра принесена іншій людині” (там же, стор. 634); “Моя моральна вимога до людей обмежується виключно тим, щоб вони не робили нічого злого” (там же, стор. 641); “Доброчесність – це власне щастя, котре, однак, почуває себе щасливим тільки у зв’язку з чужим щастям” (там же, стор. 635). Гуманізм Фейербаха виявляється, далі, у постановці питання про необхідність освіченості людини, набутті нею знань, щоб потіснити віру; у перетворенні самої філософії в релігію, де б у центрі стояв не Ісус Христос, а людина. Такі головні основні положення і принципи філософії Людвіга Фейербаха. Його вчення стало одним з теоретичних джерел марксистської філософії. Основні риси німецької класичної філософії. Насамкінець, необхідно визначити основні риси, що притаманні німецькій класичній філософії ХІХ століття. Такими її рисами є: По-перше, ґрунтовна розробка теорії діалектики, її логіки і методології, законів, категорій і принципів; по-друге, змістовна критика традиційної метафізики; по-третє, перехід від суб’єктивного ідеалізму до об’єктивного; по-четверте, теоретичне обґрунтування агностицизму; по-п’яте, змістовна розробка матеріалістичної концепції світорозуміння; по-шосте, постановка питання про розвиток суспільства як закономірний процес. 2.6. Марксистська філософія

Філософи лише різним чином пояснювали світ, а справа полягає в тому, щоб змінити його. К.Маркс Марксизм, котрий виник у 50-х роках ХІХ століття, є радикальною соціально-політичною, економічною і філософською концепцією, що увібрала в себе досягнення в розвитку економіки, політики, соціології, науки і філософії того часу. Її авторами сули німецькі філософи Карл Маркс (1818 – 1883) і Фрідріх Енгельс (1820 – 1895). Марксизм виник на певному суспільному ґрунті. Його викликали до життя відповідні історичні умови, теоретичні джерела і наукові відкриття. Конкретно-історичними умовами виникнення марксизму були: утвердження буржуазних суспільних відносин; формування пролетаріату як класу, вихід його на політичну арену; потреба робітничого класу у теоретичному усвідомленні своєї ролі. Теоретичними джерелами марксизму стали і англійська політична економія (Д.Рікардо, Ад.Сміт); німецька класична філософія (Г.Гегель, Л.Фейербах); соціологічна концепція французьких і англійських соціалістів (А.Сен-Сімон, Ш.Фурьє, Р.Оден). Наукові передумови виникнення марксизму визначаються досягненнями в галузі природничих наук. Ф.Енгельс виділяв в цьому відношенні три найбільш видатні відкриття того часу. Це – відкриття у 50-х роках ХІХ століття законів збереження енергії і речовини (Майер, Гельмгольц, Джоуль); відкриття клітинної будови живих організмів (Шлейден, Шван, Горянінов); відкриття Ч.Дарвіна щодо еволюційного походження живих організмів. Після цих відкриттів стало ясно, що попередній метод усвідомлення дійсності – метафізика, стала поступатися новій концепції – діалектиці. Оскільки суспільна свідомість завжди є відображенням суспільної дійсності, то джерела марксистської філософії як форми суспільної свідомості необхідно шукати у суспільному житті, точніше у суспільному бутті людей, їх матеріально-предметній діяльності. Марксистська філософія є результатом усвідомлення непримиренних соціальних суперечностей, їх теоретичної інтерпретації, узагальнення революційної соціально-політичної практики. Мова йде про усвідомлення соціальних суперечностей не взагалі в історії суспільного розвитку, а в суспільстві конкретному – буржуазному. Чому? Тому, що в буржуазному суспільстві соціальні суперечності найбільш розвинені, загострені. Їх легше усвідомлювати, вивчати, розкривати їхню сутність та причини виникнення. Опоненти Маркса стверджували і стверджують, що він нібито був патріархом класової боротьби, оскільки багато своїх ідей він розвинув саме на цій основі. Однак це не відповідає дійсності. Боротьба класів була відкрита і описана ще до Маркса. Її творцями були французькі історики ХІХ століття – Француа Гізо (1787 – 1874), Огюст Міньє (1796 – 1884) і Огюстен Тьєрі (1795 – 1856). Вони одними з перших прийшли до висновку, що боротьба класів ведеться із-за економічної, майнової нерівності. Особливо це стало помітним, коли по Європі пройшла лавина буржуазних революцій, в яких, як вирішальна сила, виступив робітничий клас (революційні виступи робітників в Манчестері (1819), повстання ліонських ткачів у Франції (1831), чартистський рух в Англії (1839) і т.д.). Маркс дав свою, аргументовану концепцію класової боротьби. Свої думки він виклав у листі до свого друга Йосипа Вейдемейєра від 5 березня 1852 року. Ось її основні положення: 1) класи виникають на певному етапі розвитку суспільного виробництва; 2) класова боротьба неминуче веде до встановлення влади робітників – диктатури пролетаріату; 3) диктатура пролетаріату є лише етапом на шляху ліквідації класів взагалі. Маркс виявив глибоку невідповідність між суспільним характером виробництва і приватно-капіталістичним способом присвоєння, між працею і капталом. Саме це, на думку Маркса і лежить в основі класової боротьби. Маркс показав, що лише робітничий клас, як самий революційний і організований, зацікавлений в поваленні буржуазного ладу, може стати могильником капіталізму. Шляхом встановлення своєї політичної влади і знищення приватної капіталістичної власності. Всесвітньо-історична роль пролетаріату саме полягає в цьому. Таке уявлення є найважливішою частиною марксистської теорії революційного перетворення суспільства, його філософії. Основні ідеї нового філософського світогляду Маркс виклав у своїй праці “Тези про Фейербаха”, про яку Енгельс говорив, що у ній, у зародку, є всі елементи нової філософії. У чому сутність цих елементів? 1. Центральною ідеєю тез Маркса є з’ясування змісту практики як предметної діяльності, котра повинна лежать в основі оцінки предметності як самого мислення, так і пізнання. Саму практику Маркс визначав як збіг зміни обставин і людської діяльності, такий збіг він розглядав як “революційну практику”. Все суспільне життя, за Марксом, є, по суті, практичним. Всі таємниці, котрі заводять теорію, філософію в нетрі, містику, знаходять своє раціональне розв’язання лише у людській практичній діяльності. Маркс висуває ідею практики як критерію істини на відміну від попередньої філософії, котра вбачала цей критерій у теоретичній діяльності. 2. Люди суть продукти обставин і виховання. Це – теза попередньої філософії. У дійсності ж, за Марксом, сутність людини визначається сукупністю усіх суспільних відносин. 3. Коріння релігії слід шукати у земній основі. Це вірно. Але ця земна основа може бути зрозумілою лише з її само суперечливості. Земна основа роздвоюється, відокремлює себе від самої себе і це відокремлене видається за релігійне, “самостійне царство”. Отже, земна основа релігії може бути зрозумілою лише через свою суперечливість і її подолання. Уявлення про бога, саме “релігійне почуття” формується на земній основі і є “суспільним продуктом”. 4. Найбільше, що могла досягти попередня філософія – це спостереження діяльності окремих індивідів у громадянському буржуазному суспільстві. Для неї характерна споглядальність як спосіб діяння. 5. точка зору попередньої філософії – буржуазне суспільство. Точка зору нової філософії – людське суспільство або усуспільнене людство. 6. Попередня філософія лише намагалася пояснити світ, а справа полягає в тому, щоб змінити його. Далі. Говорячи про нові елементи марксистської філософії марксистської філософії слід послатися на Енгельса, котрий в заслугу Марксу ставив дві речі: 1) відкриття матеріалістичного розуміння історії; 2) відкриття закону додаткової вартості. Сутність матеріалістичного розуміння історії Маркс з’ясував у передмові до своєї праці “До критики політичної економії”. Ось його стислий виклад: У суспільному виробництві свого життя люди вступають в певні, необхідні, від їхньої волі не залежні відносини – виробничі відносини, котрі відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин складають економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому здіймається юридична і політична надбудова, якій відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їхнє буття а навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість. На певному ступені свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства вступають у суперечність з існуючими виробничими відносинами, насамперед з відносинами власності, які є визначальним елементом виробничих відносин, внутрі яких вони до цього часу розвивались. Із форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються у їх кайдани. Тоді наступає соціальна революція, яка приводить виробничі відносини, насамперед, відносини власності, у відповідність з розвитком продуктивних сил. Зі зміною економічної основи більш-менш швидко відбувається переворот в усій величезній надбудові. При цьому необхідно розрізняти матеріальний переворот в економічних умовах виробництва від юридичних, політичних, філософських та інших ідеологічних форм, в яких люди усвідомлюють цей конфлікт між продуктивними силами і виробничими відносинами. Як про окрему людину не можна судити на основі того, що вона сама про себе думає, так само не можна судити про певну епоху перевороту за її свідомістю. Навпаки, цю свідомість необхідно пояснити з суперечностей матеріального життя, із існуючого конфлікту між суспільними продуктивними силами і виробничими відносинами. Жодна суспільна форція не загине до тих пір, поки розвиваються її продуктивні сили, для яких вона дає достатньо простору і нові більш розвинені виробничі відносини ніколи не з’являться раніше до тих пір поки визріють матеріальні умови її існування в надрах старого суспільства (Див. К.Маркс и Ф. Енгельс. Соч. т.13, стор. 6-7). Це коротке, стисле формулювання основних положень, законів і принципів марксистської соціальної філософії. Сутність матеріалістичного розуміння історії, отже, полягає в тому, що в основі життя суспільства лежать фундаментальні матеріальні чинники, а суспільна свідомість, її різноманітні форми в кінцевому рахунку визначаються цими матеріальними чинниками і залежать від них. Що ж до відкриття Марксом закону додаткової вартості, про який говорив Енгельс, то тут необхідно зауважити наступне: Маркс встановив, що додаткова вартість створюється працею робітників зверх вартості його робочої сили і безвідплатно привласнюється роботодавцем (капіталістом). Тобто, закон додаткової вартості відображає необхідний, суттєвий зв’язок, відношення між робітником і роботодавцем, коли останній привласнює частину праці робітників без будь-якого еквіваленту. Іншими словами, закон додаткової вартості відображає відношення експлуатації робітників капіталістами. Він є основним об’єктивним законом капіталістичного способу виробництва. Додаткова вартість, яка створюється робітниками і привласнюється, – глибинна, критеріальна основа непримиренних соціально-класових суперечностей. Тому класова боротьба робітників проти буржуазії є закономірною, необхідною і неминучою. Маркс і його вчення мали і мають багато послідовників. Це такі відомі діячі, як Йосип Вейдемейер (1818 – 1866), Фрідріх Енгельс (1820 – 1895), Йосип Дідген (1828 – 1866), Поль Лафарг (1842 – 1911), Едуард Бернштейн (1850 – 1932), Карл Каумський (1854 – 1438), Г.В.Плєханов (1856 – 1918), Димитр Благоєв (1856 – 1924), В.І.Ленін (1870 – 1924), Карл Лібкнехт (1871 – 1919), Й.В.Сталін (1879 – 1953), Пальміро Тольятті (1893 – 1964), Мао-Цзе-дун (1893 – 1976), Моріс Кронфорт ( 1909 – 1980), Герберт Антекер (народ. 1915 р.), Луї Альтюсер (народ 1918 р.), Микола Трибаджанов (народ. 1920 р.), Йожер Лукач (народ 1922 р.), Альфред Козінг (народ. 1928 р.) та багато інших. Основні риси марксистської філософії. Марксистська філософія є результатом теоретичного усвідомлення суперечливої капіталістичної дійсності, непримиренних суперечностей між робітниками, з одного боку, і роботодавцем (буржуазією), з іншого. Марксистська філософія є радикальним оновленням світової філософії. В чому цей радикалізм виявляється? 1. В тому, що марксистська філософія вперше стала світоглядом пригніченого класу, відображала інтереси пролетаріату. Робітничий клас знайшов у марксистській філософії свою духовну зброю. Марксистська філософія знайшла в особі робітничого класу свого матеріального носія. 2. Радикалізм марксистської філософії виявляється у визначенні самого її предмету, яким є найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення. 3. Радикалізм, далі, виявляється у розповсюдженні діалектики Гегеля не лише на сферу духовного життя суспільства, але і на матеріальний світ, суспільство, що дало змогу визначити матеріальну основу суспільства – спосіб виробництва матеріальних благ, обґрунтувати тезу про первинність суспільного буття щодо вторинності суспільної свідомості. 4. Радикалізм філософії К.Маркса виявляється у відкритті матеріалістичного розуміння історії. 5. Для марксистської філософії є визначальним відкриття основних законів розвитку суспільства (основного соціологічного закону, закону відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил тощо); погляд на розвиток суспільства як на природно-історичний процес. 6. В марксистській філософії, вперше, практика, як людська предметна діяльність, включена в теорію пізнання як основа, джерело і критерій істини. І, насамкінець, останнє міркування стосовно марксизму і марксистської філософії, їхньої трагедії. Трагедія ця полягає в утопізмі, нездійсненності ряду положень марксизму і марксистської філософії, які не витримали перевірки суспільною практикою. Марксистська філософія, марксисти, виходячи із своїх основоположних постулатів, ідеальну, уявлювану модель соціалістичного суспільства видавали за емпіричну реальність. На практиці ж ці постулати не знайшли свого підтвердження. 2.7. Основні напрямки сучасної світової філософії.