48. Класична систематика (середина-кінець 20 ст.) Підклас Яйцекладні або Першозвірі

Ряд Однопрохідні

Підклас Справжні Звірі

Інфраклас Нижчі Звірі

Ряд Сумчасті

Інфраклас Плацентарні або Вищі Звірі

Ряд Комахоїдні

Ряд Неповнозубі

Надряд Архонти

Ряд Шерстокрилі

Ряд Рукокрилі

Ряд Примати

Надряд Гризуни

Ряд Гризуни, або двопарнорізцеві

Ряд Зайцеподібні, або однопарнорізцеві

Надряд Хижі

Ряд Ящери

Ряд Хижі

Ряд Ластоногі

Надряд Унгуляти

Ряд Китоподібні

Ряд Сирени

Ряд Хоботні

Ряд Дамани

Ряд Парнокопитні

Ряд Мозоленогі

Ряд Непарнокопитні

49. Органи чуття у ссавців. їх розвиток залежить від способу життя ссав­ців, добування корму.

Нюх розвинений краще, ніж в інших груп наземних хребет­них. Органи нюху розташовані в носовій порожнині. Вони відігра­ють значну роль у життєдіяльності ссавців. У верхній задній частині носової порожнини є складна система нюхових раковин, які вкриті слизовою оболонкою з нюхового епітелію і збільшують його площу. Гостроті нюху відповідає складність будови нюхових раковин. Вторинноводні ссавці (дельфіни, кити) не розрізняють запахів.

Орган слуху складається з зовнішнього, середнього і внутріш­нього вуха. У порівнянні з іншими хребетними, у ссавців з'явля­ються вушна раковина, три слухові кісточки в середньому вусі та звукосприймальний апарат у внутрішньому вусі — спіральний (ко­ртіїв ) орган. Зовнішнє вухо складається з вушної раковини і слу­хового проходу, відділене від середнього барабанною перетинкою. Вушні раковини, як правило, рухливі. У водних ссавців і мешкан­ців ґрунту редукована вушна раковина. Середнє вухо має три слу­хові кісточки (стремінце, молоточок, ковадло), поєднані рухомо. Єв- стахієвою трубою поєднується із задньою частиною ротової порож­нини, що забезпечує вирівнювання тиску повітря по обидва боки барабанної перетинки. У внутрішньому вусі добре розвинена зави­тка і є кортіїв орган, що сприймає звуки. Кортіїв орган — це систе­ма найтонкіших волокон, що натягнені в каналі завитки. При сприй­манні звука ці волокна резонують, чим забезпечується тонкий слух. Діапазон слуху ссавців значно вищий, ніж у плазунів і птахів. Де­які ссавці здатні створювати і сприймати ультразвукові коливан­ня, тобто здатні до ехолокації. Кажани пристосувалися до вловлю­вання відбитих ультразвуків, які вони надсилають ротовим або носовим апаратом. Китоподібні генерують гортанню, краями чер- палоподібних хрящів, повітряними мішками носового проходу і

зовнішнім дихальцем.

Вестибулярний апарат добре розвинений і складаються з трьох напівколових каналів і овального мішечка, що поєднані з внутрі­шнім вухом.

Нюх і слух найкраще розвинені у тварин, що ведуть присмер­ковий або нічний спосіб життя, який не дає використовувати у по­вній мірі зір.

У порівнянні з птахами, зір ссавців розвинений гірше. Очі захи­щені двома повіками (мерехтлива перетинка, притаманна амфібі­ям, плазунам і птахам, у більшості видів редукована) з віями. Скла­дається око з трьох оболонок: волокнистої, судинної і сітківки. Пе­рші дві виконують опорну і трофічну функції. Око вкрите волокнистою тканиною — склерою, що переходить спереду у прозору рогівку. Судинна оболонка знаходиться під склерою, пронизана кро­воносними судинами, які живлять тканини ока. Спереду вона пото­вщується і переходить у райдужну оболонку з отвором у центрі — зіницею. Кришталик має форму лінзи, збільшений у присмеркових або нічних тварин. Акомодація досягається лише шляхом зміни кривизни кришталика. Сітківка прилягає до внутрішнього боку судинної оболонки. Це — шар світлочутливих рецепторів (пали чок і колбочок) та кількох типів нейронів. Багато ссавців мають кольоровий зір. Добре розвинений кольоровий зір у людини, мавп, кішок та ін. У більшості звірів (кроти, сліпаки тощо), що ведуть підземний спосіб життя, у печерах, зір слабкий або редукований.

Органи смаку розташовані на язиці та в ротовій порожнині. Це смакові сосочки у слизовій оболонці. Краще розвинені у травоїд­них тварин (розпізнають їстівні рослини).

Органи дотику представлені вібрісами та чутливими клітина­ми у шкірі в певних місцях.

51. Дощовий черв'як .Завдовжки 15—ЗО см, тіло має типової червоподібної форми, яке поділене на 140—180 кілець. Черевна сторона трохи сплющена. На 32— 37-му членику є потовщення, так званий поя­сок — орган, що виділяє речовини, з яких утворюється кокон. У ньому з запліднених яєць розвиваються нові особини без прохо­дження личинкових стадій. Шкіра дощового черв'яка зволожена і слизиста; по боках тіла є щетинки, спираючись на які при скороченні поздовжніх м'язів, черв'як пере­сувається. Живе дощовий черв'як у різних грунтах, але найсприятливіший для нього грунт під городніми і садовими культурами. На сухому повітрі шкіра черв'яка швидко підсихає, дихання утруднюється, і черв'як гине. Тому черви вдень ховаються в грунт і вилазять на поверхню тільки вночі або в дуже сиру погоду. Дощові черви — рослиноїди. Вони перепускають через свій кишечник грунт, збагачений рослинними рештками, і виділяють його на поверхню землі у вигляді характерних купок екскрементів. У свої нори вони затягують опале листя, травинки. Таким чином, риючись у грунті, до­щові черви значно впливають на ґрунтотворні процеси; вони пере­мішують грунт, розпушують його, сприяють нагромадженню в ньому органічних речовин, поліпшують його аерацію. Отже, дощові червп є корисними тваринами.

Щоб зберігати дощових червів живими тривалий час, потрібно їх утримувати у великих глиняних неполив'яних горщиках або в ящиках з садовим грунтом, з роз­рахунку 20—ЗО шт. червів на відро землі. Землю слід підтримувати у зволоженому стані і зрідка, хоч би частково, міняти, додаючи перегною, опалого листя, обрізків картоплі, моркви та інших овочів.

52. Клас Павукоподібні. Клас об’єд­нує 60 тис. видів, згрупованих у декілька рядів, найчисленнішими з яких є Павуки (27 тис.) і Кліщі (25 тис.). Скорпіони (близько 700 видів) — найдавніший ряд серед наземних членистоногих, що зберіг безліч примітивних рис, властивих водним предкам. Сучасні павукоподібні пред­ставлені наземними формами, що по­ходять від водних членистоногих, які спо­чатку заселяли моря. Тіло павукоподібних складається з головогрудей і черевця. Головогруди утворені щільною кутикулою і включають шість сегментів. Кінцівки першого сегмента — хеліцери — є органами захоплення і подрібнення їжі. У павуків на кінчиках хеліцер відкриваються протоки отруйних залоз. Кінцівки другого сегмента — педіпальпи — виконують функцію утримання здобичі, беруть участь у перенесенні сперми в статеві шляхи самки, служать органами дотику. Кінцівки наступних чотирьох сегментів — ноги — беруть участь у пересуванні, плетенні павутини (павуки), викопуванні нірок, утриманні яєчного кокона, здобичі. Вони забезпечені нюховими та дотиковими рецепторами. На відміну від ракоподібних обидві антени в павуків ре­ду­куються, фасеткові очі відсутні. Черевце з’єднується з головогрудьми за допомогою сьомого сегмента, який не несе кінцівок. У багатьох кліщів головогруди й черевце зливаються в єдине ціле і втрачають сегментацію. Кінцівки черевця, що несуть зябра, перетворюються на легені. Кінцівки десятого й одинадцятого сегментів утворюють павутинні бородавки. Нервова система характеризується подальшою концентрацією нервових вузлів. У павуків у передньому відділі головогрудей виникає єдине скупчення нейронів — головогрудна нервова маса. З органів чуттів розвинений дотик (чутливі волоски на тілі та кінцівках) і нюх. Зір дуже слабкий — є декілька пар простих очок. Більшість павукоподібних — хижаки, пристосовані до живлення напіврідкою їжею. Спіймана здобич вбивається отрутою, покриви жертви розриваються і всередину вводяться травні соки. Потім розріджений вміст жертви всмоктується. Для цього служить забезпечена м’язами глотка, яка переходить у тонкий стравохід і далі — у сисний шлунок. Вирости кишечнику утворюють печінку, клітини якої виділяють травні ферменти. Дихальна система представлена легенями або трахеями. У вищих павуків виникають трахеї. Деякі павуки мають і легені, і трахеї. Кліщі завдяки дрібним розмірам пристосувалися до поглинання кисню всією поверхнею тіла. Кровоносна система добре розвинена у видів, які дихають легенями. На спинному боці головогрудей розташоване серце, від якого відходять великі кровоносні судини. Система виділення представлена мальпігієвими судинами — сліпими виростами кишечнику. Павукоподібні роздільностатеві. Запліднення в більшості випадків внутрішнє. Поширені повсюдно. Вирішальне значення в еволюції павуків відіграла павутина (тенета). Вона є притулком, пасткою, місцем спаровування, механізмом розповсюдження. Нитка павутини утворюється на повітрі з секрету павутинових залоз, розташованих у порожнині черевця. Павутинні залози відкриваються назовні павутинними бородавками. У павуків виражений статевий диморфізм. Зазвичай самець менший за самку (іноді в тисячу разів) і часто після запліднення поїдається нею. Запліднення внутрішнє. Яйця відкладаються в кокон, зроблений з павутини. Багато видів піклуються про потомство — охороняють кокон, доглядають за ним.

53. Розмножуються комахи тільки статевим способом. Розвиток відбуває­ться за трьома різними типами.

У нижчих безкрилих комах розвиток п р я м и й, тобто з яйця вихо­дить комаха, в основному схожа на батьківську особину і тільки відріз­няється від неї розміром.

У крилатих комах розвиток супроводиться метаморфозом, або перетворенням. При повному перетворенні личинка різко відрізняється від дорослої комахи. Вона не має багатьох типових органів, а поряд з цим має спе­ціальні, личинкові. Такими є личинки (гусениці) метеликів, комарів, мух, бджіл та ін. У дорослу форму вони перетворюються не поступово, всі зміни настають під час останнього линяння. У цей час відбуваються такі докорінні зміни, що нормальний перебіг фізіологічних процесів стає неможливим, і личинка переходить у стан спокою, перетворюючись на лялечку. В цій стадії відбувається майже повна перебудова організації личинки, після чого з-під покривів, що лопаються, виходять сформовані комахи (мал. 99).

Таким чином, життя переважної більшості комах має період личин­кової і дорослої особини. Під час личинкового періоду відбувається ріст, інтенсивний розвиток і, відповідно,— посилене живлення. Цей період часто буває довшим, ніж період життя дорослої комахи, який іноді триває всього кілька днів і навіть годин. Наприклад, одноденки встигають лише виконати функцію розмноження

54. Розмножуються комахи тільки статевим способом. Розвиток відбуває­ться за трьома різними типами.

У нижчих безкрилих комах розвиток п р я м и й, тобто з яйця вихо­дить комаха, в основному схожа на батьківську особину і тільки відріз­няється від неї розміром.

У крилатих комах розвиток супроводиться метаморфозом, або перетворенням.

Таким чином, життя переважної більшості комах має період личин­кової і дорослої особини. Під час личинкового періоду відбувається ріст, інтенсивний розвиток і, відповідно,— посилене живлення. Цей період часто буває довшим, ніж період життя дорослої комахи, який іноді триває всього кілька днів і навіть годин. Наприклад, одноденки встигають лише виконати функцію розмноження.

55. ЗНАЧЕННЯ КОМАХ У ПРИРОДІ І ДЛЯ ЛЮДИНИ

Величезна кількість видів і особин комах, їх поширення у воді, в грун­ті і на його поверхні, в повітрі, в різних частинах рослин, у тілі тварин визначають їх роль у природі.

Значення комах надзвичайно велике і різноманітне. Одні з них зав­дають великої шкоди рослинам, тваринам і людині, діяльність інших дуже корисна.

Цікаво, що та сама комаха шкідлива на одній стадії розвитку і корис­на, навіть необхідна, на іншій. Наприклад, гусениця поїдає листки, а метелик запилює квітки.

Позитивна діяльність комах у природі виявляється, головним чином, у запиленні ними квіток різних рослин. Це має надзвичайно велике зна­чення. Так, близько 30% європейських квіткових рослин запилюють ко­махи. Багато типових зовнішніх ознак квіток (їх яскраве забарвлення, запах) виникло для приваблювання комах-запилювачів. Головну роль як запилювачі відіграють бджоли, джмелі, різні двокрилі комахи і мете­лики.

Деякі комахи є їжею для риб, птахів та інших тварин. Окремі види комах одомашнені людиною заради вироблюваних ними продуктів (бджо­ли) і дорогоцінної сировини для виготовлення шовкових тканин (шовко­вичний шовкопряд).

Шовковичний шовкопряд (мал. 99) є основним продуцентом сировини для виробництва натурального шовку. В дикому стані не зустрічається. Розводять кілька тисячоліть. Метелики шовковичного шовкопряда втра­тили здатність літати. Вони брудно-білого кольору з буруватими сму­гами. Яйця шовковичного шовкопряда називаються греною. Взимку її зберігають при низькій температурі, навесні для активізації розвитку яєць температуру підвищують до 26—27°. Гусінь тримають в спеціальних приміщеннях, вигодовують листям шовковиці. В кінці розвитку гусениця будує кокон з рідини, що виділяється з шовковичних залоз і перетворює­ться на тоненьку нитку. Кокони йдуть на виробництво шовку. В СРСР шовківництво добре розвинуте. Займаються шовківництвом в Середній Азії, на Україні, в Закавказзі та в інших республіках, де є сировина для вигодовування гусені шовковичного шовкопряда.

Медоносна бджола (мал. 101). Живляться бджоли лише нектаром та пилком рослин і складають приблизно половину всіх запилювачів рослин, їх господарське значення полягає в тому, що вони дають мед і віск. В меди­цині використовують в лікувальних цілях бджолину отруту та маточне мо­лочко. Живуть бджоли сім'ями. За будовою та обов'язками, які вони виконують, бджоли поділяються на маток, самців та робочих бджіл. Матка відкладає запліднені яйця, з яких розвиваються матки і робочі бджоли, та незапліднені, з яких виходять самці (трутні). Яйця відкладаються в комірки стільників, де личинки закриваються і перетворюються на ля­лечки, а потім в дорослі форми.

Наша Вітчизна завжди славилась бджільництвом. Скрізь поширений рамковий вулик винайшов П. І. Прокоповнч на початку XVI ст.; вальці для виготовлення штучної вощини винайшов Кузьменко.

Багато комах корисні тим, що поїдають гнилі речовини і бактерії, виконуючи роль «санітарів». Мурашки, живучи в землі-, розпушують грунт своїми ходами і тим самим сприяють кращій його вентиляції і зволо­женню, збагачують перегноєм. У деяких місцях СРСР налічується по 28 000 мурашників на 1 км², отже, вплив їх на ґрунтотворні процеси значний.

Мурашки (мал. 102). Живуть колоніями з великої кількості особин. Серед членів колонії існує розподіл обов'язків і, крім статевих особин, є «робочі» та навіть «солдати», що охороняють мурашник. Життя коло­ніями сприяло сильному ускладненню інстинктів до такого рівня, що но ведінка цих комах має вигляд розумної. Живлячись різними дрібними комахами, мурашки знищують велику кількість шкідників (підрахова­но, що один мурашник за добу знищує біля 20 000 комах). Крім того, вони ліквідують рештки мертвих особин (їх звуть «санітарами» лісу). Отже, мурашки безумовно корисні комахи, і їх слід охороняти. Корисні для людини також комахи-хижаки і паразити, які знищують пізних шкідників серед комах та інших тварин.

Корисних комах слід оберігати від винищення, сприяти їх розмножен­ню Велику роль у цій справі може відіграти школа. Якщо учні знатимуть, яке значення тієї чи іншої комахи, вони оберігатимуть місця їх поширення, запобігатимуть їх винищенню або знищуватимуть тих, що завдають шкоди.

56. Органи дихання. Дихальна система представлена легенями та дихальними шляхами. Починається зовнішніми ніздрями, які розміщені в основі надзьобника. Повітря через них, через хоани (внутрішні ніздрі) потрапляє в ротову порожнину. З рота гортанна щілина веде у верхню гортань, а з неї — у трахею. У птахів є верх­ня і нижня гортань. Нижня гортань — це голосовий апарат, що знаходиться в місці переходу трахеї у бронхи. Внаслідок скоро­чення особливих співочих м'язів голосові зв'язки можуть зміню­вати свою форму та положення. При цьому виникають різномані­тні звуки, що сприяють спілкуванню птахів. Трахея розпадається на два бронхи. Бронхи проникають у легені, розгалужуються там на дрібні трубочки — бронхіоли та тонкі повітряні капіляри, які утворюють у легенях сітку. З нею тісно переплетені капіляри, че­рез які відбувається газообмін. Верхні дихальні шляхи беруть участь у терморегуляції.

Легені парні, невеликі, мало розтяжні, становлять собою (на від­міну від плазунів) губчасті тіла. Вони приростають по боках хребта до ребер.

Головні розгалуження бронхів проходять крізь легені та, роз­ширюючись, утворюють великі тонкостінні повітряні мішки (шийні, грудні, черевні (парні), міжключичний — (непарний)). Вони розмі­щуються між внутрішніми органами, м'язами, під шкірою і навіть всередині порожнистих кісток (плеча, стегна тощо). Об'єм повітря­них мішків майже в 10 разів перевищує об'єм легенів. Повітряні мішки збільшують об'єм повітря, що вдихається, і беруть участь у прогоні повітря через легені. Газообмін у повітряних мішках не відбувається.

Дихальні рухи у стані спокою здійснюються завдяки скорочен­ню міжреберних м'язів. При цьому змінюється об'єм грудної клі тини і кут між спинним і черевним відділами ребер. Це спричи­няє розтягування повітряних мішків. Повітря через дихальні шля­хи втягується до легенів.

Під час польоту грудна клітка залишається майже нерухомою. При поднятті крил вдих відбувається за рахунок того, що повітряні мішки розтягуються, повітря всисається через легені в повітряні мішки. При опусканні крил відбувається видих. Повітря, багате на кисень, проходить через легені, де здійснюється газообмін.

При польоті та в стані спокою у птахів відбувається подвійне дихання. Повітря, насичене киснем, вдихається через ніздрі або рот і потрапляє через трахею і бронхи до легенів. Відбувається газооб­мін, і повітря надходить до передніх повітряних мішків. Під час вдиху частина свіжого повітря проходить через легені в задні повіт­ряні мішки. При видиху з передніх повітряних мішків гази безпо­середньо виходять назовні через трахеї і ніздрі, а із задніх повітря­них мішків надходять у легені, де відбувається газообмін, і через дихальні шляхи виводиться назовні. Таким чином, насичене кис­нем повітря проходить через легені і при вдиху, і при видиху.

Повітряні мішки також зменшують масу тіла, захищають його від перегрівання під час польоту (заходить охолоджене повітря), зменшують тертя м'язів і внутрішніх органів.

Інтенсивність дихання при польоті значно вища, ніж у стані спокою.

57. Екологічні групи птахів. У процесі історичного розвитку птахи заселили найрізноманітніші місця (біотопи): ліси, луки, болота, пустелі, степи). Довге перебування у певних умовах спричинило утворення у птахів різних систематичних груп подібних ознак у будові і поведінці, що відображають пристосування до даних умов існування. Внаслідок цього птахів об'єднують в екологічні групи: птахи лісу, птахи боліт, птахи прісних водойм та їхніх узбереж, птахи відкритих пустельно-степових просторів, птахи відкритих повітряних просторів, денні хижаки.

Птахи лісу живуть у просторах, обмежених деревами і чагарниками. У них виникли пристосування до швидкого злету і точної посадки на гілках, лавірування між деревами: короткі й тупі крила, довгий хвіст.

Птахи, що гніздяться і здобувають корм, в основному, у кронах дерев і чагарників (синиці, корольки), мають тонкі і гострі дзьоби, сильні лапи з гострими загнутими кігтями та добре розвиненим заднім пальцем, яким вони охоплюють гілку. У деяких видів (дятли, повзики) два пальці спрямовані вперед, два -- назад. У дятлів та пищух хвіст служить опорою при переміщенні по стовбуру. Повзик може пересуватися не лише вгору, а й униз головою. Деякі птахи гніздяться на деревах, а корм добувають у повітрі -- на льоту (мухоловки, соколи); інші -- гніздяться на землі, а живляться і на землі, і на деревах (глухарі, тетереви, рябчики).

Птахи боліт, узбереж і відкритих ділянок прісних водойм. Деякі види (чаплі, лелеки, кулики) населяють болота, вологі луки або ж мілководні узбережжя водойм. Корм добувають з поверхні землі, з дна водойм або вологого ґрунту, тому у більшості з них невелика, з довгим, тонким дзьобом голова; довга, гнучка шия; довгі, тонкі, неоперені, з видовженими пальцями ноги; короткий хвіст. Птахи, що добувають їжу на відкритих ділянках водойм (качки, чирки, гуси, лебеді, пелікани), мають щільне оперення, добре розвинені пух і підшкірний шар жиру, куприкову залозу; короткі ноги з плавальними перетинками, широкий дзьоб з цідильним апаратом. Деякі птахи (чайки, буревісники) добре плавають, але більшу частину життя проводять у повітрі над водною поверхнею. Тіло у них легке, струнке; крила довгі, гострі; ноги короткі, пальці з'єднані плавальними перетинками.

Птахи степів і пустель населяють відкриті простори. Одні з них пристосовані до швидкого бігу (страуси, дрохва, стрепет), інші -- до польоту на значні відстані (рябки, саджа). У бігаючих добре розвинені ноги; деякі з них (страуси) взагалі втратили здатність до польоту. Для цієї групи птахів властиві гострий зір, захисне забарвлення і здатність ховатися (затаюватися) від ворогів. птаха біотопи екологічний

Птахи відкритих повітряних просторів більшу частину активного життя проводять у повітрі (ластівки, стрижі). У них довгі, вузькі, загострені крила; дзьоб короткий, широкий, що дає змогу схоплювати комах на льоту; лапки короткі, з чіпкими кігтями на пальцях.

Денні хижаки живуть у лісах, горах, на рівнинах. Пристосувалися до хижацького способу життя: мають міцний гачкуватий дзьоб, короткі чотирипалі лапи з міцними пальцями і гострими, загнутими кігтями; добре розвинені м'язи грудей і кінцівок, гострий зір; швидкий політ. Більшість з них (орли, соколи, яструби, шуліки) живляться переважно живими тваринами; стерв'ятники і грифи живляться падаллю.

Водоплавні птахи -- позасистематична група птахів, що ведуть водний спосіб життя. До них не відносяться всі ті птахи, які полюють у водній сфері, а лише птахи, що уміють триматися на поверхні води. З точки зору кладистики водоплавні птахи далеко не завжди є близькими родичами. До водоплавних птахів відносяться всі або деякі представники наступних рядів:

· Гусеподібні (Anseriformes)

· Гагароподібні (Gaviiformes)

· Пірникозоподібні (Podicipitiformes)

· Пеліканоподібні (Pelecaniformes)

· Пінгвіноподібні (Sphenisciformes)

· Деякі Журавлеподібні (Gruiformes), наприклад лиска

· Деякі Сивкоподібні (Charadriiformes), наприклад плавунчики, мартини і крячки

Хоча ці птахи і не є родичами, але схожий спосіб життя привів у багатьох з них до формування схожих рис. Перш за все це «ласти»: шкірна перетинка, натягнута між пальцями. Далі -- вельми щільне оперення. Оскільки одні тільки пір'я не захищають від води, у водоплавних птахів вельми розвинена куприкова залоза. Вона є у більшості птахів і секрет, що виділяється нею, служить для догляду за пір'ям. Для водоплавних птахів цей орган має особливе значення.

На одному місці можуть триматися різні види водоплавних птахів, не створюючи один одному харчової конкуренції -- кожен вид спеціалізується на своєму кормі. Звідси і різні способи добування їжи. Мартини і крячки, наприклад, хапають рибу прямо з літу, занурюючи у воду тільки дзьоб. Баклани упірнають за рибою, пікіруючи у воду. Ниркові качки теж упірнають, але з поверхні води. Інші види качок при годуванні опускають у воду тільки голову. Так само поступають і лебеді, але довша шия дозволяє їм здобувати корм з більшої глибини.

58. Покрив ссавців має ряд особливостей. У більшості тіло вкрите волос­сям, що являє собою рогові утвори. Найчастіше у ссавців буває покрив з м'якого густого волосся (шерсть у хутрових звірів); волосся може перетво­рюватись на щетину (в свині) і навіть на голки (в їжака). Нема волосяного покриву у великих звірів жарких країн (слонів, носорогів, бегемотів), а також у водяних ссавців (китів, дельфінів). У людини на 5 і 6 місяці ембріонального розвитку волосся є на всьому тілі, в тому числі й на об­личчі. В дорослому стані тіло людини, за винятком долонь і підошов, також вкрите волоссям, але дуже редукованим. Фізіологічну роль воло­сяного покриву — захист тіла від втрати тепла — виконує й товстий шар підшкірного жиру.

Волосяний покрив періодично змінюється (відбувається линяння). Крім волосся, на шкірі ссавців часто є й інші рогові придатки: нігті, кіг­ті, копита, роги. Від плазунів і птахів ссавці відрізняються наявністю в шкірі численних залоз. Шкірні залози бувають двох основних типів: сальні й потові. Перші виділяють сало для змащування шкіри і волосся, що надає їм еластичності. Другі виділяють піт, що складається в основ­ному з води, в якій розчинені сечовина і солі, чим частково виконують видільну функцію. Однак найважливішою функцією потових залоз є терморегуляція: при випаровуванні поту збільшується тепловіддача і відбувається охолодження тіла. Чим сухіше повітря,тим швидше випаро­вується піт; тому людина, як і звірі, легше переносить спеку в сухому по­вітрі, ніж у вологому. Потові залози є в більшості ссавців, але розвинені вони не в усіх однаково. їх немає в собак, тому в спеку вони розкри­вають рот і висовують язик: випаровування слини в них замінює випаро­вування поту. Видозміною потових залоз є особливо характерні для ссавців молочні залози. Видозміною потових або сальних залоз є в багатьох ссав­ців пахучі залози (наприклад, в куниці, скунса, бобра та ін.).

76. Рельєф — це сукупність форм земної поверхні, що утворюються під дією внутрішніх і зовнішніх сил. Основними формами суходолу є гори та рівнини.

Формування рельєфу закономірно пов'язано з будовою земної кори. Плат­формам (давнім, стійким і вирівняним ділянкам земної кори) у рельєфі відпо­відають рівнини, а областям складчас­тості (рухомим ділянкам земної кори) — гори.

Україна більшою своєю частиною розташована на південному заході Схід­ноєвропейської платформи, тому 95 % її території складають рівнини (див. схему 59). Серед рівнин переважають низовини і височини. Середня висота рівнинної частини нашої держави становить 175 м над рівнем моря, найвища її точка — гора Берда (515 м).

Найбільшими височинами України є:

11. Придніпровська і ГІриазовська (від­повідають більшій частині Україн­ського щита);

12. Подільська (відповідає Волимо-По­дільській плиті);

13. Волинська (в геологічній структурі відповідає Галицько-Волинській за­падині);

14. Донецький кряж (лежить у межах Донецької складчастої області);

15. Середньоруська (в межах України незначна частина; відповідає Воро­незькій антеклізі);

16. ГІередкарпатська (відповідає Перед- карпатському крайовому прогину);

17. Хотинська.

Найбільшими низовинами в Україні є:

18. Придніпровська (в межах Донецько- Дніпровської западини);

19. Причорноморська (відповідає При­чорноморській западині);

20. Поліська (в межах ІІрип'ятського прогину);

21. Закарпатська (відповідає Закарпат­ській западині);

22. Північнокримська (відповідає Скіф­ській молодій платформі).

На заході і півдні територію України перетинає альпійський пояс складчасто­сті. У рельєфі він представлений двома гірськими системами, які займають 5 % території нашої держави:

23. Українські Карпати (частина Схід­них Карпат, середньовисотні гори, найвища точка — г. Говерла, 2061 м);

24. Кримські гори (низькі гори, найвища вершина — г. Роман-Кош, 1545 м).

Отже:Рельєф України відображає будову земної кори в межах її тери­торії. В Україні переважає рівнинний рельєф (95 %), гори займають лише 5 %.

77. Вітер — горизонтальний рух повітря з області високого тиску в область низького. Вітер характеризується напрямом, силою і швидкістю. На Землі формуються періодичні (ті, що міняють всій напрям) та постійні вітри. Періодичними вітрами є бризи (добові) та мусони (сезонні), постійними — пасати, західні та стокові (північно-східні і південно-східні) вітри. Повітря переміщується з місць висо­кого тиску в місця низького атмосфер­ного тиску.

Горизонтальний рух повітря з об­ласті високого тиску в область низького

тиску називається вітром. Вітер харак­теризується напрямом, силою та швид­кістю (див. схему 21).

Напрям вітру можна визначити за напрямом диму з димаря, за прапором, який розвивається на вітрі. Та найбільш точно його визначають за приладом — флюгером.

Стрілка флюгера (флюгарка) обер­тається на стержні, показуючи гострим кінцем напрям, звідки дме вітер. Нижче від стрілки нерухомо прикріплені вісім стрижнів — покажчиків основних і про­міжних сторін горизонту. Сторони гори­зонту визначили назви вітрів. Напри­

клад, якщо вітер дме з півдня, його називають південним.

За допомогою флюгера визначають також силу вітру (у балах). Вище флю­гарки розміщена рамка, яка обертається. До цієї рамки вільно прикріплена ме­талева пластинка. Чим сильніший вітер, тим більше відхиляється пластинка. Швидкість вітру вимірюють анемо­метром, який має вигляд чашечок, що обертаються та пов'язані системою ва­желів зі стрілкою на шкалі. Одиниці ви­мірювання швидкості вітру — м/с, рідше — км/год. Сила і швидкість вітру зале­жать від різниці тиску між ділянками поверхні Землі, де виникає вітер. Чим більша різниця тиску, тим більша сила і швидкість вітру. Існування на земній поверхні облас­тей постійного атмосферного тиску є причиною виникнення постійних вітрів, якими є пасати, західні та стокові вітри (див. схему 23).

Пасати — вітри, що дмуть від тро­пічних широт (де протягом року існує область високого тиску) до екватора (де тиск низький). Під впливом обертання Землі навколо своєї осі пасати відхиля­ються в Північній півкулі вправо, тобто мають напрям з північного сходу на південний захід, а в Південній півкулі — уліво і дмуть з південного сходу на пів­нічний захід. Пасати є пануючими на просторах трьох найбільших океанів Землі: Тихого, Атлантичного та Індій­ського.

Західні вітри — вітри помірних ши­рот. Вони дмуть з поясів високого тиску тропічних широт у помірні, де перева­жає низький тиск. Під впливом обер­тання Землі вони відхиляються і дмуть із заходу на схід.

Стокові вітри дмуть з районів об­ластей підвищеного тиску па полюсах до помірних широт. Вони також відхи­ляються і мають напрям з північного сходу па південний захід у Північній півкулі і з південного сходу на північ­ний захід у Південній півкулі.

79. Роза вітрів  (англ. wind rose; нім. Windrose f) — діаграма, яка показує повторюваність вітрів різних напрямків в даній місцевості (за місяць, сезон чи рік).Загальна характеристика. Векторна діаграма, що характеризує режим вітру в даному місці за багаторічними спостереженнями. Довжини променів, що розходяться від центру діаграми у різних напрямах, пропорційні повторюваності вітрів цих напрямів. Розу вітрів враховують при плануванні населених місць (доцільній орієнтації будівель).

Як правило, будується за багаторічними даними для р-ну, сезону, року. За 8 (або 16) румбами відкладають у вибраному масштабі у вигляді векторів значення повторюваності напрямів (у % від загального числа спостережень) або значення середніх (максимальних) швидкостей вітру, які відповідають кожному румбу. Кінці векторів з’єднують ламаною лінією. Р.в. враховується при будівництві підприємств гірн. пром-сті, організації провітрювання кар’єрів та ін.

80. Залежно від величини зображуваної території й розмірів самої карти вико­ристовують різні масштаби. Чим мен­шою є зображувана територія і чим більше об'єктів зображення, тим масш­таб карти більший. Ці карти називають в ел и ком а с ги та би им и. Такі масштаби ма­ють плани місцевості (М 1:5 000 і біль­ші). Великомасштабними бувають і то­пографічні карти (М від 1:5000 до 1:200 000). Такі карти досить детально зображують порівняно невеликі тери­торії і використовуються у військовій справі, будівництві, під час прокладання доріг, під час туристських походів, у сільському господарстві тощо. Карти з масштабом від 1:200 000 до 1:1 000 000 називаються середньомасиїтабними. Щоб зобразити на карті величезні прос­тори материків, океанів, окремих країн або їх частин, а іноді і всю планету вико­ристовують дрібний масштаб. Такі кар­ти називають дрібномасштабними. Май­же всі карти шкільних атласів та на­стінні карти є дрібномасштабними. На­приклад, карта півкуль у шкільному атласі має масштаб 1:90 000 000 (в 1 см - 900 км), карта України - 1:6 000 000 (в 1 см — 60 км). При цьому масштаб першої карти дрібніший, а другої — більший.

За змістом географічні карти поді­ляють на загальногеографічні і тема­тичні. На загальногеографічпих картах позначають всі об'єкти з однаковою де­талізацією. Зокрема до цієї групи нале­жать фізичні та топографічні карти. На тематичних картах зображають один чи два компоненти природи, господар­ства чи населення, тобто вони мають певну тему. Наприклад, політична кар­та, карга ґрунтового покриву, рослин­

ності, густоти населення, окремих галу­зей господарства тощо.

За призначенням бувають карти на­вчальні, військові, туристичні, дорожні та інші.

85. Географічні координати. Географічні координати — своє­рідна географічна адреса будь-якої точки земної поверхні, виражена в градусах широти і довготи.

Визначимо за картою півкуль географічні координати сто­лиці нашої Батьківщини — м. Києва. Спочатку встановимо географічну широту. Київ розташований на північ від еква­тора, отже, має північну широту. Він лежить між 50 і 60 паралелями північної широти, але ближче до 50-ї паралелі. Тому широта міста — 51° пн.ш. Довготу визначають за мери­діанами. Київ розташований на схід від початкового мериді­ана, отже, має східну довготу. Він розмішується між 30 і 40 меридіанами східної довготи, ближче до 30-го меридіана. Його довгота — 31° сх.д. Географічні координати Києва — 51° пн.ш., 31° сх.д.

88. Ко́мпас — прилад для орієнтування на земній поверхні і в гірничих виробках відносно напряму магнітного або географічного меридіана.

Вказує напрямок географічного або магнітного меридіана, служить для орієнтування щодо сторін світу.

За побудовою компаса поділяють на магнітні, гіроскопічні, радіокомпаси, спеціальні.

Найчастіше використовують магнітний компас, що складається з тонкої пластини магнітного матеріалу з зазначеним північним полюсом, стрілки, яка може вільно обертатися і циферблату з позначеними сторонами світу.

Якщо компас точно вивірений і правильно використовується, стрілка, що показує на північ, буде показувати на північний магнітний полюс, від якого по таблицях магнітної корекції можна точно знайти північний полюс.

Різновиди.Компас гірничий — прилад, який сконструйовано теж із застосуванням магнітної стрілки; дає можливість визначити елементи залягання гірських порід (кут простягання та кут падіння). У найбільш розповсюджених конструкціях гірничого К. коробка його скріплена з прямокутною пластиною, довгі сторони якої паралельні діаметру Пн-Пд азимутального кільця.

Компас гіроскопічний застосовують у гіротеодолітах, інклінометрах, тріщиномірах.

В магнітному компасі застосована властивість магнітної стрілки, яка вільно обертається відносно вертикальної осі, встановлюватись при відсутності сторонніх магнітних полів у площині магнітного меридіану Землі.

Принцип дії компаса заснований на взаємодії магнітного поля постійних магнітів компаса з горизонтальної складової магнітного поля Землі. Магнітна стрілка, яка вільно обертається, повертається довкола осі, розташовуючись уздовж силових ліній магнітного поля. Таким чином, стрілка завжди вказує одним з кінців у напрямку лінії магнітного поля, яка йде до Північного магнітного полюсу.

86.Накреслити гідрографічну схему однієї з річок Украї­ни. Для цього попередньо скласти таблицю (форму див. ниж­че), яка заповнюється даними з географічної карти (вимі­рюється довжина річки, її притоків та відстань від устя го­ловної річки до місця впадання притоки).

Гідрографічна схема річки

Назва притоки	Довжина притоки, км		Відстань від устя головної річки до устя притоки, км
	лівої	правої
1. 2.

На схемі зазначається довжина річки, довжина кожної притоки. Масштаб довільний, лінійний, вказується підкрес­ленням. Лінії притоків проводяться до лінії головної річки під кутом 45 . Напрям течії річки — зліва направо, а тому ліві притоки будуть над лінією річки, праві — під нею. Дати характеристику басейну цієї ж річки.

87. Зорієнтуватися на місцевості — зна­чить визначити своє положення щодо сторін горизонту.

На місцевості орієнтуються вдень за Сонцем. Сторона горизонту, де сходить вранці Сонце — схід, а заходить ввечері — захід. Уночі можна зорієнтуватися за зорями, відшукавши Полярну зорю у су­зір'ї Малої Ведмедиці (див. схему 2). Ця зоря вказує на північну сторону гори­зонту.

З місцевих ознак напрям на північ покаже мох, що завжди росте на північ­ному боці стовбура дерев. Більш пологии схил мурашника та широко відда­лені річні кільця на пеньку дерева вка­жуть напрям на південь. Опівдні тінь від будь-якого об'єкта надає на північ.

Знаючи хоч один напрям, легко ви­значити решту. Якщо стати обличчям па північ, то ззаду буде південь, праворуч — схід, ліворуч — захід.

Надійніше за все орієнтуватися за компасом. Темна частина його стрілки завжди вказує на північ. Напрям руху встановлюють за шкалою компаса, ви­значивши азимут (з арабської — нап­рям, шлях) — кут між напрямом на північ і напрямом па даний предмет.

89. Земна кора складається з двох типів природних тіл: мінералів і гірських порід. У ній налічується близько 3 тис. мінералів і понад 1,5 тис. гірських порід.

Мінерали — це однорідні тіла, які складаються з однієї речовини. Напри­клад, вода, золото, кварц, польовий шпат, слюда, кам'яна сіль, алмаз та іп. За станом речовини мінерали бувають твердими, рідкими і газоподібними. Мі­нерали в чистому вигляді трапляються в природі порівняно рідко. Найчастіше вони бувають у різноманітних сполуках, утворюючи гірські породи.

Гірські породи — це сполучення кіль­кох мінералів або скупчення одного у великій кількості в земній корі. Напри­клад, до складу гірської породи граніт входять три мінерали: кварц, слюда, польовий шпат. Накопичення мінералу кальциту у великій кількості утворює гірську породу вапняк.

Мінерали та гірські породи мають різні властивості, за якими вони відріз­няються один від одного: колір, блиск, твердість, наявність кристалів тощо.

Гірські породи утворюються в різно­манітних умовах. За походженням гір­ські породи поділяють на магматичні, осадові та метаморфічні.

Магматичні гірські породи утворю­ються при застиганні магми на поверхні чи в глибинах земної кори. Вони є ре­зультатом магматизму як однієї з внут­рішніх сил Землі. При внутрішньому магматизмі утворюються глибинні (ін­трузивні) гірські породи. Вони склада­ються з кристалів різної величини за­лежно від глибини залягання (чим ближче до поверхні застигла магма, тим кристали дрібніші). До цих порід нале­жать, зокрема, граніти та лабрадорити.

При зовнішньому магматизмі утво­рюються поверхневі (ефузивні) гірські породи, що вилилися з надр Землі на поверхню. На відміну від глибинних гір­ських порід, ці не мають кристалів, їм властива пористість. Складаються такі породи із застиглої лави (базальт) або з пресованого вулканічного попелу (туфи, пемза).

Осадові гірські породи утворились під дією температури повітря, води, жи­вих організмів та інших процесів, що відбуваються на поверхні Землі й в гли­бинах морів і океанів.

Осадові породи поділяються на три групи: уламкові, хімічні та органічні.

Уламкові гірські породи є результа­том процесу вивітрювання, тобто вони утворюються під час руйнування інших гірських порід. Кожна частка цих гірсь­ких порід є уламком інших порід, у тому числі і магматичних. До них належать пісок, глина, галька, гравій, валуни.

Хімічні гірські породи виникають уна­слідок відкладання розчинених речовин на дні океанів, морів, озер. До них відно­сять кухонну і калійну солі, вапняк та іп.

Органічні породи являють собою скам'янілі залишки давніх і сучасних організмів. Наприклад, кам'яне та буре вугілля, крейда.

Метаморфічні гірські породи утво­рюються внаслідок метаморфізму. Ме­таморфізм (у перекладі — «перетворен­ня») — зміна гірських порід на великих глибинах під дією високого тиску та температури. Так, вапняк перетворюєть­ся в мармур, пісковик — у кварцит, граніт — у гнейс, вугілля — в графіт.

Усі мінерали та гірські породи, які використовує людина, називаються ко­рисними копалинами (див. схему 18). За­лежно від застосування в господарстві корисні копалини умовно поділяють па три групи: паливні, що використовують­ся для одержання тепла і світла (нафта, газ, торф, кам'яне та буре вугілля); руд­ні, з яких виплавляють метали (чорні — чавун, сталь; кольорові — мідь, алюмі­ній, олово, свинець); нерудні — сировина для хімічної промисловості (кухонна і калійна сіль, фосфорити, сірка), буді­вельні матеріали (граніт, базальт, фос­форити, пісок, глина та ін.), технічна сировина (алмази, графіт).

Отже - Земна кора складається з мінералів та гірських порід. Гірські породи — це сполучення кількох мінералів чи скупчення одного у великій кількості в земній корі. За походженням вони бувають магматичні, осадові та метаморфічні. Корисні копалини — це мінерали та гірські породи, які ви­користовує людина у своїй діяльності. За господарським значенням вони поділяються на паливні, рудні та нерудні.

90. Джерело - природний вихід підземних вод на земну поверхню на суходолі або під водою (підводний джерело). Утворення джерел може бути зумовлене різними факторами:     * Перетином водоносних горизонтів негативними формами сучасного рельєфу (наприклад, річковими долинами, балками, ярами, озерними улоговинами),     * Геолого-структурними особливостями місцевості (наявністю тріщин, зон тектонічних порушень, контактів вивержених і осадових порід),     * Фільтраційної неоднорідністю водовмещающіх порід і ін Джерела бувають: висхідними - напірними і спадними - безнапірними; тимчасово діючими (сезонними) і постійно діючими і ін За температурою джерела діляться на холодні, теплі, гарячі, киплячі. За класифікацією радянського гідрогеолога А. М. Овчинникова виділяється три групи джерел в залежності від харчування водами верховодки, грунтовими або артезіанськими водами. Джерела першої групи, які харчуються верховодка, розташовані зазвичай в зоні аерації, мають різкі коливання дебіту (аж до повного іссяканія), хімічного складу і температури води. Потужний вихід підземних вод на річці Онезі. Джерела, що харчуються грунтовими водами, відрізняються великою постійністю в часі, але також схильні до сезонних коливань дебіту, складу і температури. Вони підрозділяються на ерозійні (що з'являються в результаті поглиблення річкової мережі і розкриття водоносних горизонтів), контактні (приурочені до контактів порід різної водопроникності) і переливаються (зазвичай висхідні, пов'язані з фаціальні мінливістю пластів або з тектонічними порушеннями). Джерела артезіанських вод відрізняються найбільшою сталістю режиму; вони приурочені до областей розвантаження артезіанських басейнів. Хімічний і газовий склад води джерел різноманітний, він визначається, головним чином, складом розвантажуються підземних вод і загальними гідрогеологічними умовами району. Найбільші джерела в світі: Воклюз (карстовий), джерело Червоний Ключ.

3. Тканини — стійкі комплекси клітин, схожі за походженням, будовою та пристосовані до виконання однієї або декількох однакових функцій. Твірні тканини (меристеми) складаються з дрібних молодих клітин, здатних до багаторазового поділу. У результаті диференціації клітин меристем утворюються інші тканини. Покривні тканини забезпечують захист від негативного впливу навколишнього середовища і регуляцію процесів обміну із зовнішнім середовищем. Епі­дерма — покривна тканина, що складається з одного шару живих клітин, головна функція якої — регуляція газообміну і транспірація. Вона часто вкрита щільним нальотом — кутикулою, яка залежно від вологості змінює свою проникність для рідин і газів. Перидерма — багатошарова покривна тканина, що складається з клітин із потовщеними восковими стінками, які перешкоджають проникненню або втраті води. Кірка — тканина, що захищає рослини від механічних ушкоджень, різкої зміни температур, поїдання тваринами. Механічні тканини виконують функцію скелета. Особливістю будови клітин є міцна потовщена оболонка. Механічні тканини поділяються на два типи — коленхіму і склеренхіму. Провідні тканини забезпечують обмін продуктами метаболізму між надземними і підземними частинами рослини, а також здійснюють взаємозв’язок між усіма частинами рослини. Флоема забезпечує низхідний потік речовин від листків до коріння. Ксилема здійснює транспорт води і розчинених у ній речовин від коренів до надземних частин рослини. Асиміляційні тканини здійснюють фотосинтез. Вони складаються з однорідних паренхімних клітин, іноді носять назву хлоренхіма. Запасаючі тканини накопичують запасні речовини. Всисні тканини забезпечують споживання води рослинним організмом. Найважливіша — ризодерма, покривна поверхня молодого коріння. Видільні тканини секретують різні речовини. Це можуть бути продукти життєдіяльності, отрути для захисту від поїдання, ферменти, речовини-приманки.

1. Клітина — це найменша жи­ва система, яка може здійснювати життєві функції. Виконання цих функцій здійснюється тільки в клітині. Саме тому клітину називають основною струк­турною і функціональною одиницею живого. Пригадайте визначення поняття «клітина», з яким ви ознайомилися на уроках з природознавства, і порівняйте з наведеним вище. У тілі багатоклітинних рослин клітини спеціалізуються на виконанні окремих життєвих функцій, у зв'язку з чим набувають відмінностей у будові. Кількість клітин в організмі рослин збільшується в результаті їхнього поділу.

Особливостями будови рослинної клітини є наявність міцної клітинної оболонки, пластид і великих вакуолей. У всіх живих клітинах рослини є ядро та цитоплазма. Усі багатоклітинні рослини складаються з клітин, які можуть відрізнятися формою, розмірами, забарвленням. Ці особливості залежать від функцій, які вони виконують. Уперше побачив і описав клітину англійсь­кий фізик Роберт Гук (1635-1703). У 1665 р. він відкрив, що тонкі зрізи серцевини бузини та корку луба складаються з комірок, які назвав клітинами. Пізніше було встановлено, що ос­новними частинами рослинної клітини є клі­тинна оболонка, цитоплазма та ядро. Клітинна оболонка — це частина клітини, що відокрем­лює її від довкілля та здійснює з ним обмін речовин. До складу оболонки рослин входить речовина целюлоза, що надає їй постійної форми та міцності. Оболонка визначає розмір і форму клітини. В оболонці є пори, через які відбувається зв'язок між сусідніми клітинами за допомогою цитоплазматичних містків. Цитоплазма — внутрішнє середовище клітини, що міститься між клітинною оболонкою та ядром. Частина цитоплазми, що прилягає до оболонки, більш щільна, має особливу будову й називається мембраною. Особливістю ци­топлазми є напіврідкий стан, що забезпечує здатність до внутрішньоклітинного руху. Завдяки цьому цитоплазма здійснює транспорт речовин, у ній знаходяться всі складові клітини й накопичуються запасні поживні речовини. У мертвих клітинах рух цитоплазми припиняється. У цитоплазмі є різноманітні тільця, що називаються органелами. Органели це постійні структури клітини, які вико­пують певні функції. Найхарактернішими в клітинах рослин є пластиди та вакуолі. Ядро — це округле тільце, яке зберігає та захищає спадкову інформацію рослини і регулює всі процеси її життєдіяльності. Ця інформація містить відомості про всі ознаки, життєві функції як клітини, гак і всього організму в цілому

4. НИЖЧІ РОСЛИНИ

Нижчі рослини характеризуються простотою та однорідністю будови вегетативного тіла. Вегетативне тіло не почленоване на ор­гани— корінь, стебло, листок — і являє собою слань.

Воно може бути одноклітинним, колоніальним або неклітинним.. Відсутня диференціація тіла на тканини. Органи статевого роз­множення одноклітинні.

До нижчих рослин відносять такі групи рослин: бактерії, во­дорості, слизовики, гриби, лишайники.

Водорості — нижчі спорові рослини з фототрофним типом живлення. Водорості можуть бути одноклітинними, колоніальними і багатоклітинними. Особливістю багатоклітинних водоростей є відсутність диференціації тіла на тканини й органи. Тіло водоростей називається талом, або слань. Водорості живуть у водному середовищі. Деякі живуть у ґрунті або повітряному середовищі, проте всі вони потребують достатньої кількості води (наприклад, роса, туман, бризки). Відділ Зелені водорості Зелені водорості відзначаються величезною різноманітністю розмірів і форм. Велика частина представників у вегетативному стані є гаплобіонтами. Існують в основному в прісних водоймищах, проте зустрічаються і в солоних водах, ґрунті та повітряному сере-довищі. Відділ Бурі водорості Бурі водорості є найбільш високоорганізованим відділом нижчих рослин. Слань багатоклітинна, розміри варіюють від частки міліметра до 50 метрів. У більш складноорганізованих видів спостерігається диферен­ціація клітин у зв’язку з функціями, які вони виконують, і утворення тканин (ламінарія, фукус). Прикріплення до субстрату здійснюється ризоїдами. Майже виключно морські рослини, живуть навіть у північних морях, на глибинах до 200 м. Відділ Червоні водорості Червоні водорості — численна і різноманітна група, що характеризується наявністю пігментів, які виконують функцію оптичних сенсибілізаторів. Завдяки цьому червоні водорості здатні уловлювати незначну кількість світла і заселяти глибини, недоступні представникам інших відділів. Майже всі червоні водорості багатоклітинні, мають форму ниток, розгалужених ниток, кущиків.

5. Вищі рослини До вищих рослин (ЕтгуоЬіопІа) належать вищі спорові та на­сінні рослини. Відомо понад 300 тис. видів. Ці рослини вийшли на сушу і пристосувалися до нового місця існування. Виникають ве­гетативні органи (корінь і пагін). Всі вищі рослини мають однакові фотосинтетичні пігменти (хлорофіл а і Ь, каротиноїди). Більшість вищих рослин мають складну транспортну систему речовин, мо­жуть регулювати випаровування води листям. Клітини вищих рослин утворюють тканини. Спорофіт переважає в життєвому цик­лі (крім мохоподібних). Гаметофіт поступово редукується до кіль­кох клітин. Органи статевого і нестатевого розмноження багатоклі­тинні. Запліднення перестає залежати від води. Зигота дає початок багатоклітинному зародку. Основну частину біомаси на Землі (бли­зько 90 %) складають наземні рослини. Для вищих рослин характерні диференціація тіла на корінь, стебло і листки, а також існування відокремлених тканин. Вищим рослинам властива правильна зміна поколінь (гаметофіт і спорофіт) у циклі їх розвитку. Відділ Мохоподібні Мохи — група вищих спорових рослин, що налічує близько 23 тис. видів. Основна відмінність мохоподібних полягає в тому, що в циклі чергування поколінь домінуючим є гаплоїдний гаметофіт, а не диплоїдний спорофіт. Через це здатність мохів пристосовуватися до зміни умов життя виявилася набагато меншою, ніж у рослин з домінуючим диплоїдним поколінням. Багаторічний гаметофіт мохів має пластинчасту або листкостеблову будову. Розміри його коливаються від декількох міліметрів до декількох десятків сантиметрів. Прикріплення до субстрату здійснюється нитковидними виростами — ризоїдами. Розповсюджені у всіх кліматичних зонах, на всіх материках; у тундрі і на високогір’ї є домінуючою групою рослин. Відділ Плауноподібні Представники цього відділу є найдавнішими наземними рослинами, налічують близько 400 видів. Це багаторічні, трав’янисті, зазвичай вічнозелені рослини. Домінуюче покоління — диплоїдний спорофіт. Галуження стебла дихотомічне. Розрізняють два види листків: трофофіли — що виконують асиміляційну функцію, і спорофіли, на яких розташовані спорангії. Підземна частина представлена кореневищем з додатковими коренями. Зустрічаються як рівноспорові види — з їхніх спор проростають дводомні гаметофіти, які утворюють яйце­клітини і сперматозоїди, — так і різноспорові, що утворюють один тип гамет. Гаметофіт називається заростком. У рівноспорових гаметофіт розміром 2—20 мм дозріває під землею 1—15 років, живиться сапротрофно. У різноспорових гаметофіт розвивається декілька тижнів за рахунок поживних речовин, що містяться в спорі. Відділ Хвощоподібні (членисті) Представлені сучасними трав’я­нис­тими та вимерлими дерев’янистими формами, налічують близько 30 видів. Переважно вологолюбні лугові рослини помірних широт, довжина стебла може досягати декількох метрів. Особливістю хвощоподібних є члениста будова парост­ків і мутовчасте розташування листків. Переважна більшість — рівноспорові. Підземна частина представлена кореневищем з розташованими на ньому додатковими коренями. Домінуюче покоління — диплоїдний спорофіт. За несприятливих умов розмножуються вегетативно. Відділ Папоротеподібні Велика і надзвичайно різноманітна група спорових рослин, яка налічує понад 10 тис. видів. Поширені в усьому світі. Домінуюче покоління — диплоїдний спорофіт. Вимерлі деревовидні форми досягали 25 м у висоту. Щитник чоловічий має укорочене стебло, яке являє собою вертикально розташоване кореневище, на верхівці якого розташовується пучок листків. Ці листки є видозміненими паростками. На нижньому боці листка розташовуються групи спорангіїв, прикриті брунькоподібними покривальцями, — соруси. Під час дозрівання спор спорангії розкриваються. Із мейоспор, що висіялися, проростають гаплоїдні двостатеві гаметофіти. Процес запліднення нерозривно пов’язаний із водою. У результаті запліднення утворюється диплоїдна зигота, яка дає початок новому спорофіту. Спочатку розвиток і живлення спорофіта відбувається за рахунок асимілюючого гаметофіта.

6. ВіДДІЛ ГОЛОНАСІННІ. На відміну від попередніх цей відділ характеризується тим, що рос­лини розмножуються не одноклітинними спорами, а багатоклітинним _насінням. Насіння має зародок, поживну тканину оболонку. Насіння розвивається відщщто_на окремих лусках ,тому ці рослини називаються голонасінними. Насіння розвивається з насінного зачатка.

До голонасінних належать дерева і кущі. У нашій флот з голонасін­них ростуть сосна, ялина, смерека, модрина, ялівець. Серед них поширена на Україні сосна звичайна (мал. 32). Її голчаста хвоя розташована попар­но (є сосни три- і п'ятихвойні) на вкорочених пагонах. У травні сосна «цвіте». На кінцях гілок утворюються маленькі чер­вонуваті; жіночі шишки. Така шишка складається з потовщених плодо­вих лусок на яких міститься по два насінних зачатки. Крім плодових, у шишках є ще тоненькі покривні луски. На тому ж самому дереві утво­рюються і чоловічі шишки жовтого кольору, які складаються з дрібненьких лусок. На них міститься два пилкових мішки (мікроспорангії). У пил­кових мішках утворюється пилок (мікроспори).

Пилок сосни має з боків два повітряних мішки (їх добре помітно при невеликому збільшенні мікроскопа), і тому його легко розносить вітер на великі відстані. Потрапляючи на насінний зачаток, пилок проростає в пилкову трубку (це дуже важливе пристосування, яке виробилося в про­цесі еволюції в зв'язку з переходом рослин з водних умов життя на сушу). По пилковій трубці чоловічі клітини потрапляють у насінний зачаток до яйцеклітини і зливаються з нею. Згодом з насінного зачатка утворюється насінина. На цей час жіноча шишка стає великою, зеленою. Коли насіння достигає, шишка буріє, висихає і розкривається. З неї висипається на­сіння. Воно має крильце, що сприяє рознесенню його вітром.

Сосна має величезне практичне значення. Вона дає цінну деревину і живицю, з якої добувають скипидар, каніфоль та інші хімічні сполуки. Особливо ціниться деревина сосни з наших північних районів. У ній утворюються вужчі й щільніші річні кільця, тому деревина її міцніша.

7. ВІДДІЛ ПОКРИТОНАСІННІ Покритонасінні рослини виникли в юрському періоді мезозой­ської ери. Очевидно, предками сучасних покритонасінних рослин були або голонасінні з класу бенетитових, або інші вимерлі голо­насінні рослини.

Сучасні покритонасінні на земній кулі представлені близько 300 тис. видів, що об'єднуються майже у 13 тис. родів, близько 500 родин, 160 порядків, 12 підкласів і 2 класи. Поширені вони у всіх кліматичних зонах і в найрізноманітніших екологічних умо­вах. Від решти вищих рослин покритонасінні відрізняються рядом ознак: 1) наявністю таких нових органів, як маточка і плід; 2) по­криттям насіння оплоднем (чому й відділ названо Покритонасін­ні); 3) подальшою редукцією чоловічого й жіночого гаметофітів; 4) подвійним заплідненням; 5) наявністю у деревині справжніх судин.

Тичинки є мікроспоролистками, в пиляках розвиваються мік­роспори, або пилинки, зовні подібні до спор папоротеподібних. Пиляки гомологічні до мікроспорангіїв. Отже, тичинки є органами безстатевого покоління — спорофіта. Коли згодом пилинка, потра­пивши на приймочку маточки, починає проростати, тобто утворю­вати пилкову трубку, в якій генеративна клітина поділяється на дві клітини — спермії, тоді ми бачимо повний розвиток чоловічого гаметофіта. Пилкова трубка гомологічна до чоловічого заростка. Антеридій не утворюється, його заміняє генеративна клітина. Спермії гомологічні до сперматозоонів. Чоловічий гаметофіт дуже редукований. Він складається всього з трьох клітин: вегетативної та двох сперміїв.

Плодолистки, які утворюють маточку, є макроспоролистками. Насінні зачатки, які виникають на плодолистках, є макроспоран- гіями. В них розвиваються макроспори, або зародкові мішки. В процесі їхнього розвитку, під час поділу материнської клітини зародкового мішка відбувається редукція хромосом, тому зарод­ковий мішок має гаплоїдне число хромосом. Отже, плодолистки і утворена ними маточка є органами безстатевого покоління — спорофіта. Всередині зародкового мішка, або макроспори, розви­ваються яйцеклітина, сипергіди, полярні ядра, антиподи. Це роз­виток жіночого гаметофіта. Зародковий мішок гомологічний до архегонія. На материнській рослині відбувається подальший роз­виток жіночого гаметофіта і запліднення. Більшість учених поділяє квіткові на два класи — Дводольні, або Магнолієвидні, і Однодольні, або Лілієвидні. Характерні озна­ки рослин обох класів:

Клас Дводольні

Дерева, кущі, трави

Система головного кореня стрижнева

Листки прості й складні

Жилкування сітчасте

На поперечному зрізі стебла провідні

пучки розташовані по колу, чітко видно

кору й серцевину

Провідні пучки відкриті, мають камбій, за рахунок якого потовщується стебло, тобто утворюються вторинні тканини Зародок з двома сім'ядолями. Квітки здебільшого п'яти- або чотиричленні

Клас Однодольні

'Переважно трав'янисті рослини Коренева система мичкувата Листки прості, цільнокраї Жилкування паралельне або дугове Провідні пучки розміщені безладно, немає чіткого розподілу внутрішньої частини стебла на кору й серцевину Провідні пучки, закриті, вторинного потовщення стебла не відбувається

Зародок з однією сім'ядолею. Квітки тричленні

Наведені ознаки, що характеризують рослини класів Одно­дольні і Дводольні, не е безумовними, в усіх випадках вірними, їх можна приймати тільки для загальної характеристики біль­шості видів обох класів, бо серед дводольних є рослини з ознака­ми однодольних, і навпаки.

8. ВОДОРОСТІ. Це надзвичайно велика і різноманітна група рослин. Вона поділяє­ться на відділи: джгутиковг, синьо-зелені, зелені, діатомові, бурі, чер­воні водорості. Водорості живуть у воді та на вогких місцях. Серед них є одноклітин­ні," колоніальні та багатоклітинні організми. До одноклітинних водоростей належить евглена (з джгутикових), хло­рела (з зелених водоростей). Евглена часто зустрічається в калюжах, викликаючи зелене «цвітін­ня» води. Вона має витягнуту форму, на кінці — рухливий джгутик. У клітині; заповненій цитоплазмою, є ядро, вакуоля і зірчасте хлоро­філове зерно (хроматофор). Біля джгутика є червоне вічко, яке реагує на світло і спрямовує рух евглени. Розмножується евглена поздовжнім поділом. При несприятливих умовах (наприклад, коли калюжа виси­хає) вона йеретворюється в кулясту спору (цисту) з товстою оболонкою.

Хлорела має кулясту форму, клітина її складається з цитоплазми, ядра і хлоропласту. Хлорела добре розвивається в культурі. Залежно від умов культури вона нагромаджує або білок (до 40%, тобто більше ніж у м'ясі), або жир. Хлорела швидко розмножується, тому вона дуже перспективна для одержання білка або жиру.

До колоніальних зелених водоростей належить вольвокс. Колонія вольвокса складається з десятків тисяч клітин, вона має кулясту форму завбільшки до 2 мм. Клітини в колонії розташовані в один шар. Централь­на частина її заповнена слизом.

Розмножується вольвокс вегетативно. Всередині його утворюються дочірні колонії, які з часом розривають материнську колонію і виходять назовні. Вольвокс може розмножуватись і статевим способом.

До багатоклітинних нитчастих зелених водоростей належить спірогіра. Вона часто зустрічається по різних водоймах, нитки її утворюють багно. Спірогіра має спіральний зелений хроматофор. Розмножується спірогіра вегетативно — відриваються окремі нит­ки — і статевим способом — кон'югацією, яка полягає в тому, що клітини двох ниток водорості, розташованих поруч, з'єднуються вироста­ми, і через них вміст однієї клітини переходить в другу і зливається з її вмістом. Утворюється зигота, яка вкривається товстою оболонкою і через деякий час проростає. До бурих водоростей належить ламінарія — морська капуста. Вона досягає кількох метрів завдовжки і поширена в прибережній зоні північних морів. Ламінарію вживають в їжу і на корм худобі. Червоні водорості найбільш поширені в тропічній зоні. З них добувають цінний продукт агар-агар, який використовується в кон­дитерській промисловості (наприклад, при виготовленні мармеладу) і в мікробіологічних лабораторіях (на агар-агарі вирощують культури мікробів). Найбільш примітивними є синьо-зелені водорості. Клі­тини їх не мають сформованого ядра, є лише ядерна речовина, що зближує їх з бактеріями. Походження та еволюція окремих груп водоростей ще мало з'ясова­ні. Наявність хлорофілу у водоростях дає підставу вважати, що вони є пред­ками вищих рослин, але від якої саме групи водоростей походять вищі рослини, ще остаточно не з'ясовано.

9.Відділ бактерії. Це великий відділ одноклітинних мікроскопічних організмів, які зустрічаються всюди в найрізноманітніших умовах середови­ща: в повітрі, воді, грунті, глибинах земної кори, організмах рос­лин і тварин. За формою бактерії бувають кулясті — коки, спі- ральноскручені — спірили, паличкоподібні рівні — бацили, зігну­ті •— вібріони. Внутрішня будова. Клітина бактерії складається з цитоплаз­ми, яка містить гранули глікогену, білки та жири. Бактеріальна клітина не має типового диференційованого ядра. Функцію ядра виконують нуклеїнові кислоти, що знаходяться в ядерній зоні — нуклеоїді. В цитоплазмі розрізняють основну речовину, рибосоми та велику кількість мембран і мембранних структур. Мітохондрії та хлоропласти у бактерій відсутні. Клітинна оболонка бактерій тонка і еластична. Основу її скла­дають пектин і муреїн. Бактерії можуть самостійно рухатися за допомогою джгутиків або внаслідок скорочення клітин. Джгутики — тонкі довгі нитки білкової природи — відходять від тільця в цитоплазмі. Живлення бактерій здійснюється шляхом всмоктування пожив­них речовин крізь напівпроникну мембрану.'За типом живлення всі бактерії поділяють на автотрофи і гетеротрофи. Більшість бак­терій є гєтеротрофами і представлені паразитами і сапрофітами. Бактерії-паразити живуть у тканинах живих тваринних і рослин­них організмів, за рахунок яких вони й живляться. Сапрофітні бак­терії живляться органічними рештками відмерлих рослин і тва­рин. Автотрофи самостійно здатні синтезувати органічні речовини з неорганічних. Дихання у бактерій здійснюється всією поверхнею клітини за допомогою дихальних ферментів. За відношенням до кисню всі бактерії поділяють на аеробні — використовують вільний кисень повітря та анаероби — не потребують молекулярного кисню. Розмноження бактерій. Бактерії розмножуються простим поді­лом клітини на дві (амітозом). У багатьох бактерій за певних умов клітини після поділу залишаються зв'язаними в характерні групи. При цьому залежно від напрямку площини поділу і числа ділень виникають різні форми: у кулястих бактерій пари клітин — ди­плококи, ланцюги — стрептококи, пластинки, пакети — сарцини. Деякі бактерії розмножуються брунькуванням. Статевий процес виявлено лише в небагатьох випадках. Деякі бактерії розмножуються за допомогою двох типів спор: ендоген­них, що утворюються всередині клітини, та мікроцисти, що утворю­ються з цілої клітини. За несприятливих умов бактерії покрива­ються товстою оболонкою, утворюючи цисту, і переходять у стан спокою, за сприятливих умов вона проростає й утворює нову бак­терію.Роль бактерій у природі та господарській діяльності людини. Сапрофітні бактерії забезпечують мінералізацію органічних речо­вин у загальному кругообігу речовин у природі, спричинюють гнит­тя продуктів. Надзвичайно важливу роль відіграють азотфіксуючі бактерії в забезпеченні рослин азотом. Види бактерій, які спричи­нюють молочнокисле бродіння, використовуються для приготуван­ня кислого молока, сметани й масла, кефіру, сиру, під час засолю­вання огірків, квашення капусти, силосуванні кормів. У сільсько­му господарстві деякі бактерії застосовують як бактеріальні добрива (нітрагін, азотобактерин). Багато видів патогенних, або хвороботворних, бактерій завдають шкоди людині, домашнім тваринам і культурним рослинам, є збуд­никами хвороб (у людини — туберкульозу, бронхіту, скарлатини, тифу, корі, вітрянки та ін.; у тварин — бруцельозу, сапу, сибір­ки; у рослин — різних видів бактеріозів).

10. ГРИБИ. Гриби не мають хлорофілу, тому можуть жити, лише використовуючи готові органічні речовини. За характером живлення гриби поділяють на сапрофітні і паразитні. До сапрофітних грибів належить мукор (біла цвіль). Білим нальотом він вкриває харчові продукти у вогких і теплих місцях. Мукор складається з густого плетива ниток — гіф. "їх добре видно під мікроскопом. Ці гіфи утворюють міцелій гриба. На міцелії на особли­вих ніжках утворюються кульки (спорангії), наповнені спорами. При вистиганні спор оболонка спорангія розривається, і спори розносяться течіями повітря. Сапрофітним грибом є й пеніцилій, або китична цвіль. Міцелій цього гриба відрізняється від міцелію мукора тим, що він багатоклітинний. Розвивається він теж на харчових продуктах, але трохи довше, ніж мукор. Китичною цвіллю його називають тому, що при нестатевому роз­множенні його спори утворюються не в спорангіях, а на китичних ко­ні дієносцях, на кінцях яких відокремлюються конідії із спорами. З про­дуктів життєдіяльності одного з видів пеніцилін добувають цінний лікар­ський препарат — антибіотик (тобто такий, який знищує інфекційні бактерії) пеніцилін. До сапрофітних грибів належать і дріжджі. Це одноклітинні орга­нізми, які в сприятливих умовах швидко розмножуються брунькуван­ням. Дріжджові гриби розкладають органічні речовини, з яких виділяє­ться спирт і вуглекислий газ. Тому їх широко використовують у спирто­вій промисловості і хлібопеченні. Нерідко на рослинах (кукурудза, просо, ячмінь та інші злаки) утворюються чорні нарости. Це паразитний гриб сажка, в якого весь міцелій розпадається на окремі чорні клітини — спори. До паразитних відносяться іржасті гриби. Вони паразитують на листках і стеблах пшениці, жита й інших злаків. Цей гриб має проміжного хазяїна — весною він розвивається на барбарисі, утворюючи вес­няні спори (ецидіоспори). Вітром вони переносяться на злаки, де роз­вивається міцелій гриба, а на ньому— літні спори (уредоспори). Ці спори розносяться вітром і потрапляють на здорові рослини, де з спор твидко розвивається міцелій, а на ньому знов-таки утворюються літні спори. Утворення спор відбувається кілька разів протягом літа. Восени на цих самих рослинах на міцелії утворюються зимові спори (телейтоспори). Вони мають товсту оболонку і перезимовують. Весною спори пророста­ють, утворюється міцелій, на якому в своєрідних виростах розви­ваються так звані базидіоспори. Вони розносяться вітром і, потрапивши на барбарис, проростають; в його листках утворюється міцелій. Сажкові, іржасті та інші паразитні гриби завдають великої шкоди сільському господарству. Значення грибів у природі і житті людини. Гриби відіграють важливу роль у загальному кругообігу речовин у природі, розкла­даючи і мінералізуючи органічні речовини.

Велика роль грибів у створенні мікоризи, особливо в лісі, де гриби найчастіше вступають у симбіоз із вищими деревними поро­дами, та утворенні лишайників — піонерів рослинності. Гриби, які спричинюють спиртове бродіння, широко застосовують у хлібопе­ченні, для виробництва спирту, вина, пива, квасу, кефіру. Крім то­го, дріжджі використовують як харчовий, кормовий і лікувальний препарати. Шапинкові гриби людина використовує в їжу. Із бага­тьох грибів отримують антибіотики.

Сапрофітні гриби знищують до ЗО % заготовленої деревини, руйнують фанеру, шпали, дерев'яні будівлі (домовий гриб), книги тощо. Деякі види грибів спричинюють хвороби людини, тварин, а також отруєння.

Гриби поділяють на шість класів: Хітридіоміцети, Ооміцети, Зигоміцети, Аскоміцети, Базидіоміцети і Дейтероміцети. Перші три класи належать до нижчих грибів, тому що вони мають нечле- нистий міцелій або зовсім його не мають. Представників решти класів відносять до вищих грибів, оскільки їхній міцелій складає­ться з членистих гіф.

11. Покривні тканини захищають рослину від несприятливих, зов­нішніх впливів: механічних, температурних коливань, сильної ін­соляції (освітлення сонцем). Залежно від походження розрізняють три типи покривних тканин: епідерму, корок, або перидерму, кірку. Молоді органи завжди вкриті епідермою, у дорослих стеблах та коренях наприкінці року або на другий рік її замінює корок; стов­бури старих дерев укриті кіркою.

Епідерма складається з одного, рідко двох і більніє шарів жи­вих клітин паренхімного типу. Оболонка клітин епідерми часто зви­виста, що сприяє міцнішому з'єднанню клітин між собою: Епідерма є постійною тканиною квіток, деяких плодів, а також багатьох тра­в'янистих рослин. Товщина стінок клітин епідерми неоднакова: зов­нішні (кутикула), що межують з навколишнім середовищем, товщі і просочуються особливою речовиною — кутином. Дуя<е часто ку­тикула покрита зверху воском.

Захисні функції епідерми посилюються також різними придат­ками: волосками, залозками, різноманітними за будовою, тощо. В епідермі є особливі утворення для газообміну і транспірації — продихи, які складаються з двох замикаючих клітин і продихової щілини між ними (рис. 8). Нерідко навколо замикаючих клітин є побічні клітини, які відрізняються за формою як від замикаючих, так і від основних. Замикаючі клітини містять хлоропласти, зов­нішні стінки товстіші, ніж внутрішні. Завдяки особливостям будови замикаючих клітин і зміні осмотичного тиску в них продихи від­криваються або закриваються.

Корок — мертва багатошарова тканина, яка утворена внаслідок діяльності вторинної меристеми — фелогену. Фелоген ділиться тан­генціально і диференціюється у відцентровому напрям в корок(фелему), а в доцентрово­му — у шар живих паренхім- иих клітин (фелодерму). Комплекс тканини (корок,, фелоген, фелодерма) назива­ється перидермою (рис. 9). Захисну функцію вико­нує лише корок. Він склада­ється з правильних радіаль­них рядів щільно зімкнених клітин, на стінках яких від­кладається суберин. Функ­цію газообміну і транспіра­ції у перидермі виконують сочевички, виповнені округ­лими клітинами, між якими розташовані великі міжклі­тинники.

Кірка — це комплекс про­шарків корка та мертвих клітин первинної кори між ними. Кірка утворюється у дерев і кущів на зміну корку. У тканинах кори, що лежать глибше, закладаються нові ділянки фелогену (коркового камбію), які зго­дом теж відмирають, утворюючи нові шари корка. Внаслідок цього зовнішні тканини ізолюються від центральної частини органа і від­мирають.

Кірка значно краще, ніж корок, захищає рослину від зай­вих витрат води, перегрівання, різких температурних змін, проник­нення паразитів та обгорання під час лісових пожеж.

12. Провідні тканини мають специфічну будову і різноманітні при­стосування для руху води та розчинених у ній речовин. У вищих рослин кореневого живлення поживні речовини разом з водою ру­хаються від підземпих до надземних органів, а від листків у на­прямі кореневої системи транспортуються продукти асиміляції. Перший шлях руху називають висхідною течією, а другий — низ­хідною. Висхідна течія здійснюється по трахеїдах або судинах. Трахеїди — це видовжені мертві клітини з товстими оболонками, загостреними кінцями, в стінках яких містяться облямовані пори. Вони менш поширені у рослин, ніж судини, і лише у папоротепо­дібних та хвойних 95 % провідних елементів складаються з трахеїд. Судини — це досконаліший тип провідних елементів провідноїтканини. Вони утворюються з клітин про­камбію або камбію, в яких потовщують­ся і дерев'яніють бічні стінки, відмирає вміст, а у поперечних стінках утворюєть­ся одна або кілька перфорацій. За фор­мою потовщення стінок судини або тра­хеїди є кільчасті, спіральні, драбинчасті, сітчасті, пористі (рис. 13). Судини і тра­хеїди разом з деревинною пархенхімою та дерев'янистими волокнами утворюють ксилему, або деревину, по якій знизу вго­ру проходить вода з розчиненими в ній мінеральними речовинами. Низхідна течія (рух органічних речо­вин, асимільованих листками) вниз по стеблу до кореня здійснюється по ситовид­них трубках. Це ряд прозенхімних живих клітин (члеників), в яких поперечні стін­ки пронизані отворами, що в своїй сукуп­ності становлять ситовидну пластинку. До ситовидних трубок прилягають клі- тини-супутниці, які виконують роль ка­талізатора. Клітини-супутниці — це та­кож живі клітини з цитоплазмою і тон­кою оболонкою, з обох сторін загострені. Вони утворюються під час формування ситовидних трубок із однієї материнської клітини, розділившись поздовжніми пере­городками (рис. 14). У голонасінних рос­лин клітини-супутниці відсутні. В одно­дольних рослин ситовидні трубки функціонують протягом життя органа, а у дводольних вони не довговічні. Восени ситовидні плас­тинки стають непроникними для органічних речовин внаслідок заку­порювання перфорацій особливою речовиною — кальозою.

Усі провідні тканини проходять у тілі рослини разом. Вони об'єднуються у пучки провідних тканин, і крім того, з механічними і запасаючими тканинами. Такі об'єднання тканин у вигляді пучків проходять через корені і стебла рослини і називаються судинно- волокнистими пучками. У дводольних рослин до складу судинно- волокнистого пучка входить також твірна тканина — камбій. В од­нодольних рослин у судинно-волокнистих пучках камбію немає. Та частина судинно-волокнистого пучка, в якій об'єднані судини і тра­хеїди, називається деревиною, або ксилемою. Та ж частина, в якій об'єднані ситовидні трубки,— лубом, або флоемою.

Якщо в судинно-волокнистому пучку немає камбію, він називається закритим (рис. 15). Такі судинно-волокнисті пучки вла­стиві однодольним рослинам. Якщо в судинно-волокнистому пучку є камбій, який розміщується між ксилемою і флоемою, то такий пучок називається відкритим. Такі судинно-волокнисті пучки властиві дводольним.

Якщо ксилема розміщується в одній частині пучка, повернутій до центра осьового органа, а флоема до неї примикає і повернута до зовнішньої частини осьового органа, то такий судинно-волокни­стий пучок називається колатеральним. Якщо ксилема роз­міщується в центрі пучка, а флоема її оточує або, навпаки, ксилема оточує флоему, то такий судинно-волокнистий пучок називається концентричним. Концентричні судинно-волокнисті пучки спо­стерігаються в кореневищах. Якщо ксилема і флоема розміщуються по радіусах, чергуючись одна з одною, то такий судинно-волокнис­тий пучок називається радіальним.

13. Анатомічна будова листка. Листок, так само як і всі інші орга­ни, має клітинну будову. Верхня і нижня поверхні листкової плас­тинки вкриті шкірою (епідермою). Живі безколірні клітини шкіри містять цитоплазму і ядро, які розташовуються одним суцільним шаром. В епідермі знаходяться продихи, роль яких полягає у регу­ляції випаровування води рослиною і газообміні з навколишнім се­редовищем. На верхній епідермі продихи майже відсутні. Між верх­ньою і нижньою епідермою розташований мезофіл, який склада­ється з асиміляційної паренхіми. Це стовпчаста, або палісадна, паренхіма — основна асиміляційна тканина, в якій здійснюється процес фотосинтезу (рис. 33). Під палісадною паренхімою знахо­дяться кілька шарів клітин неправильної форми з великими між­клітинниками. Ці шари клітин утворюють губчасту, або рихлу, па­ренхіму. Основні функції її — газообмін і транспірація. У мезофілі на певній відстані один від одного розташовані про­відні пучки, які здійснюють постачання листка водою і розчиненими в ній речовинами, а також виведення із листка асимілянтів. Крім того, пучки виконують механічну роль. Будова судинно-во- локнистих пучків основних жилок листка типова, оскільки це є продовження їх із стебла, але в міру роздрібнення пучків спосте­рігається зменшення судин та ситовидних трубок. У найдрібніших розгалуженнях пучків зовсім відсутня флоема, спрощується і кси­лема — в ній, немає трахей, залишається невелика кількість тра­хеїд. Судинно-волокнистий пучок закріплений склеренхімою. Вище і нижче пучка розташована коленхіма, що примикає до епідерми. Анатомічна структура листка виробилась па спадковій основі про­тягом мільйонів років під впливом зовнішніх умов та фізіологічних функцій. А тому будова листків рослин, що виросли в різних міс­цях, буде неоднакова: у листків лісових рослин — одна, у степо­вих— друга, у пустельних — третя. Навіть у однієї і тієї самої рослини структура листка, що виріс у тіні (тіньового), відрізняти­меться від будови листка, що виріс на світлі (світлового).

14. Анатомічна будова кореня. Корінь — осьовий вегетативний орган рослини, що виконує функцію поглинання води з ґрунту та фіксацію рослини, здатний невизначено довго рости в довжину завдяки діяльності апікальної меристеми. Основною відмінністю кореня від пагона є те, що на корені ніколи не утворюються листки. Кінчик кореня прикритий захисним утворенням — кореневим чохликом. Він складається із живих клітин, які постійно злущуються і продукують слиз, що зволожує ґрунт і полегшує рух кореня. Під чохликом розташовується зона поділу, товщина якої, як правило, не перевищує 1 мм. У цій зоні розташовуються майже всі здатні до поділу клітини апікальної меристеми та інші клітини і тканини, що дедалі утворюються. Далі розташована зона розтягування. Поділ клітин у цій зоні майже припинений, вони дуже розтягуються в поздовжньому напрямі за рахунок збільшення вакуолей. На поверхні клітин у зоні поглинання утворюється безліч кореневих волосків, які є виростами клітин, проникають у ґрунт і виконують функцію поглинання води. Тканина, на поверхні клітинок якої є волоски, називається ризодермою. Далі розпочинається зона проведення, позбавлена кореневих волосків. Вона вкрита щільною твірною тканиною, яка захищає корінь, — екзодермою. На поперечному зрізі кореня розрізняють два шари — кору і стелу (осьовий або центральний циліндр). Внутрішній шар кори називається ендодермою. Оболонки клітин ендодерми непроникні для розчинів, тому вода та розчинені в ній речовини можуть пройти в стелу тільки по протопластах. Зовнішній шар кори — екзодерма — являє собою шар клітин, розташованих між ризодермою та ендодермою. Вона виконує провідну функцію, а після відмирання ризодерми перетворюється на захисну покривну тканину. Стела складається з твірної тканини, розташованої ззовні від провідних елементів флоеми, та ксилеми. Головний корінь утворюється із зародкового корінця і є продовженням стебла. Бічні корені виникають на головному (бічному, додатковому) вище за зону поглинання, забезпечують галуження кореневої системи, збільшують поглинаючу поверхню і міцність фіксації рослини в ґрунті. Додаткові корені дуже різноманітні. Кореневі системи поділяють на дві основні групи — стрижневу і мичкувату. Стрижнева коренева система характеризується добре розвиненим і помітним головним коренем. Мичкувата коренева система представлена численними додатковими корінцями, головний корінь недорозвинений або відсутній

15. Стебло. Це осьовий полісиметричний орган, характерною особливістю якого є здатність до необмеженого росту. Стебло з'єднує корінь і листя, забезпечує переміщення води, розчинів мінеральних солей і органічних речовин. Стебло характеризується високою механіч­ною міцністю, є вмістилищем запасних поживних речовин. На стеблі утворюються листки і органи статевого розмноження — квітки. Роз­галуження стебла дає крону. Всю крону з листками і квітками стеб­ло підносить на певну висоту над землею і підтримує її. Стебло часто є органом вегетативного розмноження рослин. За формою стебла бувають: циліндричні (помідори, злаки), чо­тиригранні (кропива), тригранні (осока), багатогранні (кріп). Розглянемо це на прикладі стебла липи. У центрі стебла липи розташована невелика ділянка серцевини, яка складається з тонкостінної паренхіми. Серцевина оточена товстим шаром деревини. На межі з серцевиною деревина утворює не­великі виступи — ділянки первинної деревини, які складаються в основному з кільчастих і спіральних судин. Вторинна деревина має річні кільця, весняні ділянки яких складаються із судин переважно великого діаметра, літньо-осінні — з судин малого діаметра з пе­реважанням трахеїд і волокон деревини. Походження річних кілець пов'язане з періодичністю в діяльності камбію. Взимку камбій всту­пає в період спокою. Навесні, з початком росту в період розпускан­ня листків, камбій активно поділяється, відкладаючи широкопорож- нинні і тонкостінні великі судини ксилеми.

Навколо деревини розташований камбій, за яким лежать ділян­ки флоеми у вигляді трапецій, які складаються з шарів ситоподіб­них трубок із супровідними клітинами і луб'яної паренхіми, яка чергується з шарами луб'яних волокон. Між ділянками флоеми роз­ташовані шир.окі серцеподібні промені, які звужуються у деревині до одного ряду клітин. За флоемою і серцевинними променями роз­ташована перициклічна зона з груп луб'яних волокон (навпроти ділянок флоеми) і паренхіми (навпроти серцевинних променіз), що чергуються по колу. Ділянки флоеми, паренхіма променів сер­цевини £перициклічна зона становлять разом вторинну кору.

Назовні від вторинної кори починається первинна кора. До пе- рициклічної зони примикає ендодерма, яка у деревних рослин ви­ражена слабко і майже це відрізняється від паренхіми, що лежить за нею. Паренхіма складається з великих клітин, в яких містяться друзи оксалату кальцію. Зовні від паренхіми розташовані пластин­часта коленхіма і перидерма — вторинна покривна тканина. З ут­воренням перидерми клітини епідерми відмирають. Залишки їх зберігаються на поверхні.

16. ЛИШАЙНИКИ. Це своєрідна група нижчих рослин, які утворилися внаслідок симбіозу деяких видів зелених і синьозелених водоростей та деяких видів сумчастих грибів і базидіоміцетів. Живляться лишайники симбіотично: гіфи гриба забезпечують водорості водою та мінеральними речовинами, а водорості у про­цесі фотосинтезу синтезують органічні речовини і передають їх грибам. Крім того, гриб захищає водорість від яскравого освітлен­ня, сильного перегрівання променями сонця і висихання. Питання про взаємовідносини гриба і водорості в тілі лишайника до цього часу остаточно не з'ясовано. Існують гіпотези про паразитизм гри­ба на водорості, двобічний взаємозв'язаний паразитизм, взаємови­гідний симбіотизм і навіть паразитизм водорості на тілі гриба. Будова. Тіло лишайника утворене в сжовному переплетенням гіф гриба, серед яких розміщуються водорості. За зовнішнім ви­глядом розрізняють три морфологічних типи лишайників: накипні, листуваті та кущисті (рис. 65). Найпрнмітивніші накипні, або кір­кові, лишайники мають вигляд порошкуватої, горбочкуватої або гладенької шкірочки, що щільно зростається з субстратом, до них належить майже 80 % усього видового складу лишайників (графіс письмовий, леканора ламка, леканора скельна тощо). Листуваті лишайники порівняно з першою групою мають склад­нішу будову, їх тіло прикріплюється до субстрату окремими виро­стами, інші частки талому піднімаються над субстратом. Прикладом листуватих лишайників можуть бути пельтигсра, пармелія, золотянка настінна тощо. Найскладніший морфологічний тип становлять кущисті лишай­ники, в яких слань складається з розгалужених ниток або стовбур­ців, які зростаються з субстратом лише основою; ростуть або вго­ру, або вбік, або звисають униз — «бородаті лишайники». До кущистих лишайників належать майже ЗО видів, з яких найпошире­нішим є кладонія, евернія, бородач. Внутрішня будова лишайників примітивна. Зверху і знизу ли- шайника гіфи гриба тісно переплітаються і утворюють коркові ша­ри, а всередині між ними не щільно розміщені гіфи гриба з водо­ростями. За анатомічною будовою розрізняють гомеомерні та гетеромер- ні таломи лишайників. У гомеомерних лишайниках гіфи гриба і во­дорості розміщені рівномірно по всьому талому. У гетеромерних лишайниках зовнішні шари талому утворюють так звану кору, а водорості розміщуються відразу ж під верхнім корковим шаром, утворюючи гонідіальний шар. Нижче гонідіального шару розмі­щається середній шар із пухко переплетених гіф гриба. Від ниж­нього шару відходять вирости — ризоїди, за допомогою яких ли­шайник прикріплюється до субстрату. Розмноження. Розмножуються лишайники вегетативно і спора­ми. Вегетативне розмноження здійснюється частинами слані та особливими утворами — ізидіями та соредіями. Ізидії — вирости па верхній стороні талому, а соредії утворюються всередині гоні­діального шару лишайника і через розрив коркового шару випада­ють назовні. І одні, і другі складаються з гіф гриба, що обпліта­ють кілька клітин водоростей. Потрапивши у сприятливі умови, ізидії і соредії розвиваються в нові особини лишайника. Кожний з компонентів лишайника також зберігає властивий йому спосіб розмноження. Сумчасті гриби утворюють на поверхні талому лишайника апотеції або перитеції з сумками та сумкоспо- рами. Спори розносяться вітром, за сприятливих умов проростають у гіфи, які, зустрівши клітини відповідного виду водорості, обплі­тають їх і утворюють лишайник; якщо гіфи гриба не зустрінуть водорості, вони гинуть. Водорість може жити самостійно. Існує близько 20—26 тис. видів лишайників, які за особливос­тями компонентів і типом їх спороношення поділяють на два кла­си: Сумчасті лишайники та Базидіальні лишайники. З сумчастих лишайників найпоширеніший кущистий лишайник кладонія, відо­мий під назвою оленячий мох. Ці лишайники поширені в тундрі, де є головним зимовим кормом для північного оленя. Базидіальні ли­шайники поширені в тропіках. Поширення і екологія лишайників. Лишайники дуже чутливі до чистоти повітря. У місцях, де воно забруднене димом, кіптя­вою, сірчистим газом, лишайники не ростуть. Вони здатні виноси­ти дуже високі (до 60 °С) і низькі (до —60°С) температури. Ли­шайники дуже поширені в тундрі, високо в горах, на голих ске­лях, деревах, деякі у воді, трапляються на залізі, склі, шкір:і та на різних інших субстратах. Лишайники — піонери рослинності. Оселяючись на місцях, де інші рослини жити не можуть, вони че­рез деякий час, частково відмираючи, утворюють невелику кіль­кість гумусу, на якому можуть оселитися інші рослини. Еволюція лишайників проходила, головним чином, у зміні та- лому: спочатку з'явились кіркові форми лишайників, а пізніше ку­щисті, які мають більшу асиміляційну поверхню.Значення лишайників у природі і житті людини. Лишайники руйнують гірські породи, ви діляючи лишайникову кислоту. Цю руйнівну дію закінчують вода і повітря. Лишайники є індикатора­ми на чистоту повітря, здатні накопичувати радіоактивні еле­менти. Велику роль відіграють лишайники в господарській діяльності людини: вони є кормом для оленів та деяких інших свійських тва­рин; окремі лишайники (лишайникова манна, гірофора) споживає людина. З лишайників добувають спирт, фарби. Використовують також лишайники у медицині для приготування слизистих відва­рів та в парфюмерії для виготовлення духів.

17 Мохоподібні..Тіло мохів має ще досить просту будову. Вони не мають коренів, їх роль виконують так звані ризоїди. У найбільш примітивних печіночних мохів тіло (талом) має листувату сланку форму. Вище організовані листо­стеблові мохи, до яких належать зозулин льон і торфові мохи.

Мох зозулин льон досить часто зустрічається у нас в лісах (до речі, він не має ніякого відношення до зозулі й льону). Це дводомна рослина, розчленована на стебло і листки. На верхівках одних рослин між листками розташовані антеридії (чоловічі статеві органи), в яких утворю­ються рухливі чоловічі клітини — сперматозоїди. На інших рослинах, теж на верхівках,— жіночі — архегонії, в яких міститься яйцеклітина. Після дощу сперматозоїд допливає до яйцеклітини і зливає­ться з нею. Із заплідненої яйцеклітини (зиготи) виростає коробочка на ніжці (спорогон). У коробочці утворюються численні спори. Ці спори роз­носяться вітром і в сприятливих умовах проростають у тоненьку зелену багатоклітинну нитку — протонему, яка дуже нагадує зелену водо­рость. Це є свідченням того, що мохи походять від зелених водоростей. На протонемі утворюється доросла листостеблова рослина .Аналогічний цикл розвитку мають і торфові (сфагнові) мохи. Харак­терна особливість їх в анатомічній будові листків. У листках, крім живих асиміляційних клітин, є мертві — водоносні, в яких нагромаджується вода. Завдяки цьому торфові мохи, розвиваючись, заболочують місце­вість. З них утворюється торф, який є цінним паливом, сировиною для хімічної промисловості, використовується як підстилка для худоби, як органічне добриво.

18. ПАПОРОТЕПОДІБНІ. Найвищого розвитку цей відділ рослин досяг у кам'яновугіль­ний період, коли папоротеподібні займали на суші величезні тери­торії і були поширені на всій земній кулі. Сучасні папоротеподіб­ні представлені рівно-та різноспоровими багаторічними трав'янис­тими, рідше дерев'янистими, рослинами, яких налічують понад 10 тис. видів, що зустрічаються в різних екологічних умовах. У во­логих тропічних лісах трапляються деревовидні папороті з коло­ноподібним стовбуром до 20 м заввишки. Рівноспорові папороті — де здебільшого наземні організми, поширені в затінених, добре зволожених місцях (у горах, лісах, на болотах). Як приклад розглянемо представника рівноспорових —чоловічу папороть (щитник чоловічий), яка часто росте в тінистих місцях наших лісів. Чоловіча папороть (щитник чоловічий) — це багаторічна, тра­в'яниста рослина, що має товсте, коротке коричневе кореневище. Листки 'прикореневі великі двічіперисторозсічені, що досягають 25 м завдовжки. У молодому віці листки скручені в спіраль, рос­туть верхівкою і вважаються гомологами стебла, ось чому їх на­зивають вайями. Розмножується папороть вегетативно (виводко­вими бруньками), безстатево (спорами) і статевим способом. У другій половині літа на нижньому боці листка утворюються спорангії. Вони зібрані купками і називаються сорусами. У спо­рангіях дозрівають спори, які згодом висипаються і розносяться вітром. Під час утворення спор відбувається редукційний поділ. Спора округлої форми, має дві оболонки: зовнішню товсту з гор­бистими вирізами — екзину, внутрішню тонку — інтину. Спори в сприятливих умовах проростають у двостатевий гаметофіт (зарос­ток), що має округло-серцеподібну форму і до 1 см² у діаметрі. Він кріпиться до субстрату ризоїдами. На нижній стороні заростка утво­рюються ризоїди і статеві органи — антеридії (всередині зарост- ка) і архегонії (ближче до краю з виїмкою). Розкриваються антеридії під час дощу або рясної роси; сперматозоони (штопоропо­дібно скручені з пучком джгутиків на передньому кінці) прони­кають в архегоній і запліднюють яйцеклітину. Запліднена яйце­клітина проростає в зародок, який до утворення кореня і наземних асимілюючих органів живиться за рахунок заростка (гаметофі­та), пізніше заросток відмирає. Отже, спорофітом у папороті є рослина, яка виростає з заплід­неної яйцеклітини, м^є корені і кореневища, великі зелені розсі­чені листки з спорангіями на них. Гаметофітом є заросток з утво­реними на ньому статевими органами і статевими клітинами. Типовим представником різноспорових папоротей є сальвінія плаваюча, невеличка однорічна рослина, що вільно плаває на по­верхні води. Стебло в неї тонке, горизонтальне, розгалужене. Не­великі видовжені листки розміщені на стеблі кільцями (рис. 72). У кожному кільці по три листки: два з них виконують асиміляцій­ну функцію і підтримують рослину на поверхні води; третій — роз­січений на нитчасті частки і виконує функцію коренів та зрівно­важує рослину у воді. Сальвінія характеризується наявністю двох типів спор: мікро- і мегаспор, що утворюються в мікро- і макро- спорангіях, розміщених у кулеподібних сорусах. З мікроспор роз­виваються чоловічі заростки, які несуть тільки антеридії, а з ме­гаспор утворюються жіночі заростки, що несуть тільки архегонії. Різноспорові папороті відрізняються від рівноспорових не тіль­ки наявністю різноспоровості, але і розвитком заростків. У різноспорових (сальвінія) папоротей проростання спор і роз­виток заростків відбувається у самому ж спорангії, а не поза ним, як це проходить у рівноспорових папоротей, наприклад у чолові­чої папороті. Тому гаметофіт у різноспорових папоротей сильно редукований, чоловічий заросток представлений лише двома клі­тинами. Зародок на першій стадії свого розвитку живе за рахунок поживних речовин макроспори. Отже, у папоротей спостерігається правильна зміна поколінь з переважанням диплоїдного багаторіч­ного складно організованого спорофіта та гаплоїдним еферним, примітивно побудованим гаметофітом. У природі папороті беруть участь у формуванні фітоценозів у лісових та гірських районах, утворюють значну органічну масу; з цих рослин утворилося кам'яне вугілля, що використовується як паливо. Екстракт з кореневища чоловічої папороті використову­ють як глистогінний засіб. Деякі види папороті використовуються як декоративні рослини.

19. Подвійне запліднення, статевий процес у покритонасінних рослин, при якому запліднюються як яйцеклітина, так і центральна клітина зародкового мішка. Подвійне запліднення відкрив російський учений С. Г. Навашин в 1898 на 2 види рослин - лілії (Lilium martagon) і рябчиків (Fritillaria orientalis). У подвійному заплідненні беруть участь обидва спермия, що вноситься в зародковий мішок пилкової трубкою; ядро одного спермия зливається з ядром яйцеклітини, ядро другого - з полярними ядрами або з вторинним ядром зародкового мішка. З заплідненої яйцеклітини розвивається зародок, з центральної клітини - ендосперм. У зародкових мішках з трехклеточним яйцевих апаратом вміст пилкової трубки звичайно виливається в одну з сінергід, яка при цьому руйнується (у ній видно залишки ядра сінергіди і вегетативного ядра пилкової трубки), друга сінергіда згодом відмирає. Далі обидва спермия разом зі зміненою цитоплазмою пилкової трубки переміщуються в щельовідні проміжок між яйцеклітиною і центральною клітиною. Потім спермії разобщаются: один з них проникає в яйцеклітину і вступає в контакт з її ядром, інший - проникає в центральну клітку, де контактує із вторинним ядром або з одним, а іноді і з обома полярними ядрами. Спермії втрачають свою цитоплазму ще в пилкової трубки або при проникненні в зародковий мішок, іноді спермії у вигляді незмінених клітин спостерігаються і в зародковому мішку. При подвійному заплідненні ядра зародкового мішка знаходяться в інтерфазі і зазвичай значно більше ядер сперміїв, форма і стан яких можуть вирьіровать. У скерди і деяких ін складноцвітих ядра сперміїв мають вигляд подвійної скрученої або звивистою хроматиновой нитки, у багатьох рослин вони видовжені, іноді покручені, більш-менш хроматізірованние, що не мають ядерець; зазвичай спермії представляють собою округлі інтерфазних ядра з ядерцями, іноді не відрізняються за структурою від жіночих ядер. За характером об'єднання чоловічих і жіночих ядер запропоновано (Є. Н. Герасимова-Навашина) розрізняти два типи подвійного запліднення: премітотіческое - ядро спермия занурюється в жіноче ядро, хромосоми його деспіралізуются; об'єднання хромосомних наборів обох ядер відбувається в інтерфазі (у зиготі); постмітотіческое - чоловіче і жіноче ядра, зберігаючи свої оболонки, вступають у профазу, в кінці якої починається їх об'єднання; інтерфазних ядра, що містять хромосомні набори обох ядер, утворюються лише після першого мітотичного поділу зиготи. При подвійному заплідненні в яйцеклітині зливаються дві гаплоїдних ядра, тому ядро зиготи диплоїдно. Число хромосом у ядрах ендосперму залежить від числа полярних ядер у центральній клітині і від їх плоїдності, у більшості покритонасінних 2 гаплоїдних полярних ядра і ендосперм в них Триплоїди. Слідство подвійного запліднення - Ксенії - прояв домінантних ознак ендосперму батьківського рослини в ендоспермі гібридного насіння. Якщо в зародковий мішок проникає кілька пилкових трубок, спермій першою з них беруть участь у подвійному заплідненні, спермій інших - дегенерують. Випадки дісперміі, тобто запліднення яйцеклітини двома спермиями, дуже рідкісні. Запліднення у покритонасінних передує мікро-і мегаспорогенез, а також запилення. Мікроспорогенезу протікає в пиляках тичинок. При цьому диплоїдні клітини освітньої тканини пильовика в результаті мейозу перетворюються в 4 гаплоїдні мікроспори. Через деякий час мікроспора приступає до мітотичного поділу і перетвориться в чоловічій гаметофіт - пилкове зерно. Пилкове зерно зовні покрито двома оболонками: екзіной і інтіной. Екзіна - верхня оболонка товща і просякнута спороленніном - жироподібним речовиною. Це дозволяє пилку витримувати істотні температурні і хімічні впливи. У екзіне знаходяться проростковие пори, до запилення закриті «пробочками». Інтіна містить целюлозу і еластична. У пилкової зерні є дві клітини: вегетативна і генеративна.. Мегаспорогенез здійснюється в насінезачатками. З материнської клітини нуцеллуса в результаті мейозу утворюються 4 мегаспори, з яких у результаті залишається тільки одна. Ця мегаспора сильно розростається і відтісняє тканини нуцеллуса до интегументом, формуючи зародковий мішок. Ядро зародкового мішка ділиться 3 рази митозом. Після першого поділу два дочірні ядра розходяться до різних полюсів: халазальному і мікропілярному, і там діляться два рази. Таким чином, на кожному полюсі знаходиться по чотири ядра. Три ядра у кожного полюса відокремлюються в окремі клітини, а два, що залишилися переміщуються в центр і зливаються, утворюючи вторинне диплоидное ядро. На мікропілярному полюсі знаходяться дві сінергіди і одна велика клітинка - яйцеклітина. На халазальном полюсі розташовуються антиподи. Таким чином, зрілий зародишевиий мішок містить 7 клітин. Запилення полягає в перенесенні пилку з тичинок на рильце маточки. Запліднення. Пилкові зерна, тим чи іншим чином потрапили на рильце, - проростають. Проростання пилку починається з розбухання зерна і освіти пилкової трубки з вегетативної клітини. Пилкова трубка прориває оболонку в більш тонкому її місці - так званої апертурі. Кінчик пилкової трубки виділяє спеціальні речовини, що розм'якшують тканини рильця та стовпчика. У міру зростання пилкової трубки в неї переходить ядро вегетативної клітини та генеративної, яка ділиться і утворює два спермия. Через мікропіле семязачатка пилкова трубка проникає в зародковий мішок, там вона розривається, і її вміст виливається всередину. Один з сперміїв зливається з яйцеклітиною, утворюючи зиготу, яка потім дає початок зародку насінини. Другий спермій зливається з центральним ядром, що приводить до утворення тріплоїдні ядра, що розвивається потім у тріплоїдні ендосперм. Таким чином, ендосперм у покритонасінних тріплоїдні і вторинний, тому що утворюється після запліднення. Весь цей процес отримав назву подвійного запліднення. Він був вперше описаний російським вченим С. Г. Навашиним. (1898 р.). У голонасінних у заплідненні бере участь один спермій і ендосперм виникає до запліднення в результаті поділу мегаспори, тобто він гаплоїдний і первинний. Антиподи і сінергіди розчиняються після запліднення, а интегумента перетворюються на насінну шкірку. Апоміксис - розвиток зародка з незаплідненої клітини. Форми апоміксис залежать від того, з яких частин семязачатка розвивається зародок. При партеногенезе (партенос-незайманий) зародок виникає з незаплідненої яйцеклітини. Якщо зародок розвивається з будь-якої іншої клітки гаметофіту (антиподи, сінергіди), то такий процес називається апогамія. У разі утворення зародка з клітин нуцеллуса, интегументом, що не входять в гаметофіт, говорять про апоспоріі. Апоміксис поширений серед еволюційно розвинених груп рослин. За рахунок апоміксис рослини не залежать від запилюють агентів.

20. Тканини, які є основною масою різних органів рослин, об'єдну­ються під назвою основні тканини. їх називають також виповню­ючими, або основною паренхімою. Основна паренхіма складається з живих паренхімних клітин з тонкими целюлозними оболонками. Вона становить основну масу кореня і пагона, репродуктивних та метаморфізованих органів. Клітини основної паренхіми виконують різноманітні функції — фотосинтез, поглинання і запасання речо­вин тощо. Асиміляційна, або хлорофілоносна, тканина розміщена в лист­ках і корі молодих дерев. Клітини її більш-менш однорідні, тонко­стінні і містять багато хлоропластів, розташованих у пристінному шарі цитоплазми. Асиміляційна паренхіма буває стовпчастою (па­лісадною), складчастою та губчастою. Клітини асиміляційної па­ренхіми виконують одну з найважливіших функцій рослин — фото­синтез.

Основна функція всисної тканини — вбирання розчи­нених мінеральних, органіч­них речовин і води. До тка­нин, які виконують поглина- льну функцію, належить ри- зодерма кореня. Кореневі во­лоски, які є складовою час­тиною ризодерми, всмокту­ють ґрунтовий розчин. На листках деяких епіфітів і рослин сухих місцезростань утворюються всисні волоски, які всмоктують краплі роси і дощову воду.

Провітрювальна тканина, або аеренхіма, виконує фун­кцію газообміну, який необ­хідний для фотосинтезу, ди­хання та випаровування во­ди. Вона має великі міжклі­тинники, з'єднані між собою в одну вентиляційну мере­жу. Провітрювальна система представлена також проди- хами і сочевичками. Запасаючі тканини роз­ташовані переважно в корі кореня, а також у насінні, плодах, у них відкладають­ся і зберігаються пластичні речовини.

21. Пластиди — це живі білково-нуклеїново-ліпідні тільця. Вони містяться лише в рослинних клітинах. У бактерій, грибів, слизови­ків, синьозелених водоростей, деяких паразитних квіткових рослин пластиди не утворюються. Залежно від забарвлення пластиди по­діляють на три групи: хлоропласти (містять зелений пігмент), хро­мопласті! (з відтінками пігментів від жовтого до червоного), лей­копласти (безкольорові тільця).

Хлоропласти є тими спеціалізованими органелами клітини, де відбувається процес фотосинтезу. Основа хлоропластів — білкова. Білки становлять 50 % загальної маси. З інших речовин у хлоро­пластах містяться: хлорофіл — 9—10 %, каротиноїди— 1—2 %, не­значна частина ферментів та невеликий процент РІІК і ДНК, а також ліпіди.

Хлоропласти складаються з-безбарвної цитоплазматичної осно­ви — строми, в якій розміщені особливі зерноподібні утворен­ня — грани. Грани і строма мають пластинчасту будову. Грани утворені з тилакоїдів, у яких чергуються шари молекул білка і лі­поїдів; саме в цих шарах у певному порядку розміщені молекули пігментів: хлорофілу, каротину і ксантофілу, а також молекули ферментів, що беруть участь у фотосинтезі.

Хромопласти утворюються з хлоропластів або лейкопластів внас­лідок накопичення в них пігментів-каротиноїдів. Вони містяться у Плодах, пелюстках деяких квіток. Функцію хромопластів остаточно не з'ясовано; вважають, що вони відіграють роль світлофільтрів для хлоропластів у процесі фотосинтезу. Забарвлюючи пелюстки і плоди в яскраві кольори, хромопласти сприяють запиленню квіток і поширенню насіння.

Лейкопласти — безбарвні пластиди, мають здебільшого округ­лу або округло-видовжену форму. Зустрічаються в листках, буль­бах, кореневищах, меристематичних клітинах, корі молодих стебел, епідермі листків. За будовою лейкопласти близькі до хлоропластів, але на відміну від останніх у них слабко розвинута внутрішня мем­бранна система. Лейкопласти виконують функцію синтезу і нако­пичення запасних речовин, насамперед крохмалю, інколи білків, рідше жирів.

22. Запасні речовини у рослинній клітині — це непостійні структури, що можуть утворюватися і зникати у процесі життєдіяльності, переважно запасні речо вини. Розташовані в цитоплазмі, а також зустрічаються в мітохондріях, пластидах, клітинному соку вакуолей рослинних клітин Можуть розпадатися під дією ферментів на сполуки, які вступають у процеси обміну, росту, цвітіння, дозрівання плодів тощо. Бувають у рідкому стані у вигляді крапельок (ліпіди) або твердому — у вигляді гранул (крохмаль, глікоген тощо), кришталиків (солі щавлевої кислоти тощо). Бувають органічні та неорганічні. Органічні: найчастіше вуглеводи (крохмаль, глікоген), жири, рідше — білки, пігменти. Крохмаль, який накопичується в лейкопластах, розриває мембрани клітин і виходить у цитоплазму, де зберігається у вигляді зерен. У клітинах рослин запасаючої тканини можуть накопичуватися біл­кові гранули (бобові, злакові), жири (арахіс). Глікоген у вигляді зе­рен чи волоконець запасається у тваринних клітинах, у клітинах грибів. Багато білків та ліпідів запасається у цитоплазмі яйцеклі­тин тварин.

Неорганічні: солі (щавлевокислого натрію, сечової кислоти та Ін.). Часто зустрічаються у вигляді нерозчинних сполук.

Включення можуть виникати у вигляді структур, що викону­ють роль внутрішньоклітинного скелета в деяких одноклітинних тварин. Являють собою конструкції певної форми без поверхневої мембрани. Наприклад, у радіолярій є куляста капсула з рогоподіб­ної сполуки, внутрішньоклітинний скелет із двооксиду кремнію або сірчанокислого стронцію, у лямблій — стрижень з органічної речовини.

Відмінності будови рослинної клітини від тваринної. Рослини і клітини мають у своєму складі ті ж самі структури, що й тва­ринні. Але їм характерні особливі структури, яких не мають клі­тини тварин.

23. Квітка орган насінного розмноження рослин. Вона складається з квітконіжки, квітколожа, оцвітини, тичинок і маточок. Оцвітина — це покрив квітки, утворений ча­шолистками та пелюстками. Таку оцвітину називають подвійною (наприклад квітка вишні). Є квітки з простою оцвітиною — у них усі листочки (тюльпан тощо) однакові за формою та забарвленням. А в деяких рослин, які запилюються вітром, квітки голі, тобто не мають оцвітини (наприклад верба).

Квітки можуть відрізнятися одна від одної розмірами, забарвленням, формою, си­метрією тощо. Більшість рослин має квітки, у яких є і тичинки, І маточки. Це двостатеві, Іл. 18.1. Різноманітність квіток або маточково-тичинкові квітки. А в деяких

рослин одні квітки мають тільки маточки — маточкові квітки, а інші тільки тичинки — тичинкові квітки. Такі квітки називають одностатевими. В огірків і кукурудзи, наприклад, маточкові іі тичинкові квітки містяться на одній рослині. Рослини, на яких розвиваються і маточкові, і тичинкові квітки, називаються однодомними. А от у конопель, тополі, верби тичинкові квітки знаходяться на одних рослинах, а маточкові на інших. Такі рослини називають дводомними.

Різноманітність квіток пов'язана з їхньою пристосованістю до запилення. Після запилення і запліднення з частин квітки формуються плоди та насіння. Завдяки плодам і насінню рослини розмножуються і поширюються на нові тери­торії. У квітках утворюються пилок, нектар, які використовують у їжу різні тва­рини (наприклад комахи, птахи). Велике значення для людини мають декора­тивні рослини, що мають красиві квітки і якими прикрашають кімнати, вулиці, парки (тюльпани, айстри тощо).

Квітка складається із стеблової частини (квітконіжка і квітколоже), листової частини (чашолистки, пелюстки) та генеративної частини(тичинки, маточка або маточки). Квітка займає апікальне становище, але при цьому вона може розташовуватися як на верхівці головного пагона, так і бічного. Вона прикріплюється до стебла за допомогою квітконіжки. Якщо квітконіжка сильно вкорочена або відсутня, квітка називається сидячою (подорожник, вербена, конюшина). На квітконіжці розташовуються також два (у дводольних) і один (у однодольних) маленьких передлистки - приквітки, які часто можуть бути відсутні. Верхня розширена частина квітконіжки називається квітколоже, на якому розташовуються всі органи квітки. Квітколоже може мати різні розміри і форму - плоску (півонія), опуклу (суниця, малина), увігнуту (мигдаль), подовжену (магнолія). У деяких рослин в результаті зрощення квітколожа, нижніх частин покрову та андроцея утворюється особлива структура - гіпантій . Форма гіпантія може бути різноманітною і іноді брати участь в утворенні плоду (цінарродій - плід шипшини, яблуко). Гіпантій характерний для представників сімейств розових, аґрусових, ломикаменевих, бобових.

Частини квітки ділять на фертильні, або репродуктивні (тичинки, маточка або маточки), і стерильні (оцвітина).

24. Формули квіток. Уявлення про квітку можна одержати завдяки умовним позначенням її частин, що розміщуються колами або спі­раллю, використовуючи перші букви латинських назв її частин: Са (Calyx) — чашечка, Co (Corolla) — віночок, A (Androeceum) — андроцей, G (Gynoeceum)—гінецей, Р (Perigonium)—проста оцвітина. Кількість частин квітки позначається цифрами. Якщо ця цифра перевищує 12, ставиться знак оо. Дужки в формулі квітки вказують на зростання частин квітки. Рисочка під цифрою кількості плодолистків свідчить про верхню зав'язь, а над цифрою — про нижню. Правильна квітка позначається *, неправильна — f, одно­статеві тичинкові квітки позначаються знаком с? , а маточкові — $>• Наприклад, формула квітки яблуні *Ca(5jCo₅AooG(i_5), картоп­лі — *Ca(5)Co₍₅₎A₅G(2).

Повніше уявлення про будову квітки дає діаграма, яка є про­екцією квітки на площину, перпендикулярну до осі. Діаграма де­монструє не лише наявність частин квітки і кількість членів, а й розташування їх. Для зручності прийнято єдиний спосіб орієнтації діаграми: вісь суцвіття вгорі, а криючий листок знизу (рис. 39, б). Члени будь-якої частини квітки, які зрослися, на діаграмі з'єдну­ються пунктиром або суцільною тонкою лінією.

25. Суцвіття. Більшість пагонів у рослин закінчуються не однією квіткою, а багатьма дрібнішими квітками, що утворюють суцвіття. Суцвіття — це пагін або система пагонів, які несуть квітки і приквітки, типових вегетативних листків немає. Суцвіття поділя­ються за типом гілкування спільного квітконоса на невизначені, або моноподіальні, та визначені, або симподіальні. Невизначені суцвіття характеризуються тим, що їхні квітки роз­пускаються на осі знизу вгору. Головна вісь суцвіття довго не при­пиняє росту і зацвітає останньою. Отже, невизначені суцвіття ха­рактеризуються моноподіальним галуженням. Ці суцвіття можуть -бути простими і складними. Прості суцвіття мають нерозгалужену квіткову вісь, на якій розміщуються квітки. До них належать ки­тиця, колос, початок, щиток, зонтик, кошик,.Китиця — на видовженій головній осі сидять на квітконіжках окремі квітки (конвалія, черемха, люцерна, біла акація). Колос — на видовженій головній осі розміщені сидячі квітки без квітконіжок (подорожник, вербена, орхідеї). Початок — колос із товстою, м'ясистою віссю (лепеха, образки, жіноче суцвіття кукурудзи — качан) .Щиток простий — це суцвіття, в якого нижні квітконіжки дов­ші, ніж верхні, і квітки розміщуються майже на одній висоті (яб­луня, груша, глід). Зонтик простий — головна вісь укорочена, квітконіжки всіх квіток начебто виходять з її верхівки і мають майже однакову дов­жину; тому квітки розміщуються майже на одній висоті, утворюючи купол (первоцвіт, вишня, цибуля). Коїиик — суцвіття з розширеною блюдцеподібною віссю, на якій розмішуються квітки без квітконіжок. Зовні кошик вкритий обгорт­кою з верхівкових листків (соняшник, кульбаба, айстра, волошка). Головка — головна вісь потовщена і вкорочена, на ній тісно скупчені квітки на коротких квітконіжках або без них (конюшина, миколайчики). Складні суцвіття характеризуються тим, що головна вісь у них галузиться. Це волоть (складна китиця), складний колос, складний щиток, складний зонтик і сережка.

Волоть — головна вісь на різній висоті дає відгалуження, які, в свою чергу, можуть також галузитись, утворюючи китиці, колос­ки або інші суцвіття (просо, рис, овес, тонконіг, бузок, виноград, полин).

Складний колос — па головній осі колосоподібно розташовані колоски (пшениця, жито, ячмінь, житняк).

Складний щиток має головну вісь, яка галузиться за типом про­стого щитка (горобина, бузина, калина).

Складний зонтик — бічні осі розгалужуються за типом простого зонтика, але закінчуються розгалуження не окремими квітками, а простими зонтиками (морква, кріп, борщівник).

Визначеними, або симподіальними, називаються такі суцвіття, у яких головна вісь закінчується квіткою, а ріст продовжує верхній бічний або бічні пагони, які, в свою чергу, так само продовжу­ють свій ріст. До визначених суцвіть належать: монохазій, дихазій, плейохазій. Монохазій залежно від напрямку осей суцвіть поділя­ють на звивину і завиток. Якщо осі суцвіття відходять то в один, то в інший бік, суцвіття називається звивиною (росичка, гладіолус). Якщо бічні осі розміщуються з одного боку, то монохазій назива­ється завитком (живокіст, огірочник, синяк, медунка).

Дихазій — це двопроменеве суцвіття, де галуження йде за типом несправжньої дихотомії: під квіткою, яка закінчує головну вісь, роз­виваються дві супротивних осі другого порядку, які закінчуються кожна однією квіткою, що розпускається пізніше; на них так само розвиваються дві осі третього порядку і т. д. Зустрічається, на­приклад, в родині гвоздикових.

Плейохазій характеризується тим, що в ньому від кожної осі відходить більше двох осей наступного порядку і кожна з них за­кінчується квіткою. Суцвіття плейохазій характерне для молочаю.

Біологічне значення суцвіття зводиться до кращого забезпечен­ня процесу запилення квіток.

26. Плоди.Плід — це орган, призначений для захисту насіння, а часто і для його поширення. Плід утворюється з квітки в результаті змін, які відбуваються в ній після запліднення. У деяких рослин плід утворюється без попереднього запліднення. Такі плоди називають партенокарпічними, вони звичайно не містять насіння (деякі сорти винограду, груші, цитрусових). На відміну від плодів супліддя ут­ворюються з кількох квіток, які зрослися між собою (буряк), або усього суцвіття (шовковиця, інжир, ананас). Якщо плід утворений лише однією маточкою, його називають справжнім (вишня, виноград). Плоди, в утворенні яких беруть участь, крім зав'язі, ще й інші частини квітки (квітколоже, оцві­тина), називають несправжніми, (яблуня, груша).

Під час формування плода стінки зав'язі розростаються і утво­рюють оплодень, або перикарпій, який складається із трьох шарів: зовнішнього — екзокарпію, внутрішнього — ендокарпію і серед­нього — мезокарпію. Різноманітність плодів зумовлюється переваж­но будовою оплодня, способами розкривання, особливостями їхньо­го розвитку і поширення.

Залежно від консистенції та будови оплодня плоди поділяють на соковиті та сухі.

Соковиті плоди мають соковитий, м'ясистий оплодень. Охарак­теризуємо коротко найтиповіші з них.

Ягода — соковитий, багатонасінний, нерозкривний плід, який утворений одним або кількома плодолистками (виноград, помідор, смородина, аґрус, чорниці, картопля).

Кістянка — здебільшого одногніздний, однонасінний плід, у якого екзокарпій — шкірястий, мезокарпій — м'ясистий, соковитий, а ендокарпій — твердий, дерев'янистий (абрикос, вишня, слива).

Яблуко — багатонасінний плід, у формуванні якого беруть участь не тільки стінки зав'язі, а й інші частини квітки. У яблуні в плоді можна побачити п'ять гнізд, в яких містяться по дві на­сінини. Гнізда вкриті хрящуватим ендокарпієм. Уся соковита ча­стина — це мезокарпій, екзокарпій, зрослі основи тичинок, пелю­сток, чашолистків. Плід яблуко розвивається в яблуні, груші, айви.

Гарбузина — має дерев'янистий екзокарпій, в її утворенні бере участь також квітколоже. Мезокарпій і ендокарпій соковиті (гарбуз, огірок, кавун, диня). Помаранча, або гесперидій,— плід цитрусових, багатонасінний з товстошкірим екзокарпієм, який багатий на ефірні олії. Мезокарпій губчастий, білого забарвлення, сухий. Ендокарпій со­ковитий, утворився з волосків внутрішнього епідермісу плодолист­ків (мандарин, лимон, апельсин). Сухі плоди мають сухий оплодень. Вони можуть бути розкривні і нсрозкривні. Розкривні сухі плоди містять більш ніж одну насінину. При дозріванні ці илоди розкриваються, і насіння з них випадає. До таких плодів належать листянка, біб, стручок, стручечок, коробоч­ка. Листянка — багатонасінний одногніздний плід, утворений одним плодолистком, що розкривається по черевному шву від вер­шини до основи (магнолієві, деякі жовтецеві, розові). Біб — одногніздний, часто багатонасінний плід, утворений од­ним плодолистком. Розкривається по черевному і спинному швах від вершини до основи (у представників бобових і деяких інших). Коробочка — одно- чи багатогніздний плід, що утворився з більш як одного плодолистка. Розкриваються коробочки по-різ­ному: то стулками (бавовник, дурман, лілії, рицина), то зубчиками па вершині коробочки (родина гвоздикових), то дірочками (деякі види маку та дзвоників), то кришечкою на верхівці коробочки (блекота).

Стручок і стручечок — коробчастий двогніздний бага­тонасінний плід, утворений двома плодолистками. Всередині плода від верху до низу проходить плівчаста перегородка, до країв якої прикріплене насіння. Розкривається плід двома стулками від ос­нови до вершини. Стручком називається довгий і вузький плід, в якого довжина більша від ширини в 4 і більше разів (більшість хрестоцвітих). Стручечок майже однакової ширини і довжини (гри­цики, талабан та деякі інші хрестоцвіті).

Нерозкривні сухі плоди: горіх, горішок, сім'янка, зернівка, кри­латка — всі однонасінні.

Горіх — має дерев'янистий оплодень, який не зростається з насіниною, що лежить вільно (дуб, ліщина, бук).

Горішок — відрізняється від горіха меншим розміром (греч­ка, лина).

Сі м' я н к а утворюється з двох плодолистків і має шкірястий оплодень. Насінина не зростається зі стінками плода (соняшник, кульбаба, ромашка).

Зернівка має шкірястий оплодень, в якому є одна насінина, що зрослася з оплоднем (пшениця, ячмінь та інші види з родини злаків).

У природі трапляються випадки, коли плоди, формуючись з кві­ток суцвіття, зростаються між собою, утворюючи з кількох плодів ніби один плід. Така сукупність плодів називається супліддям (бу­ряк, шовковиця, інжир, ананас). З усіх розглянутих типів плодів найпоширені сухі розкривні пло­ди. Друге місце посідають плоди з сухими і нерозкривними оплод­нями, рідше зустрічаються соковиті плоди.

27. Листок — важливий орган рослини, в якому відбуваються фото­синтез, газообмін і транспірація (випаровування). Морфологічно листок — це бічний виріст осі рослини. Типовий ли­сток складається з листкової пластинки, черешка і прилистків. З допомогою черешка листок прикріплюється до стеб­ла. Основа черешка буває розширена, перетворившись у піхву (наприк­лад, у злаків). Є листки без черешка, так звані сидячі. У частини рослин з основи листка розвиваються парні вирости — прилистки. Вони бувають великі листоподібні (горох), у вигляді колючок (біла акація), плівочок. Листкова пластинка надзвичайно різноманітна за розміром і формою. Пластинки бувають різні за формою основи і верхівки, розчленуванням та за характером краю і жилкування. Форма усієї листкової пластинки буває округла, овальна, яйцевидна, продовгувата, лінійна, ланцетна тощо. Форма основи листка буває округла, серцевидна, стріловидна. Вер­хівка буває тупа, гостра, загострена. Край листка буває цілокраїй, пилчастий, зубчастий, зарубчастий, виїмчастий. Жилкування буває паралельне, дуговиднє, пальчасте, пір­часте, сітчасте. Залежно від глибини розчленування листок може бути пірчасто- (у дуба) і пальчастолопатевий (у клена), коли вирізи не глибші чверті ширини листкової пластинки. Якщо вирізи глибші, але не досягають середини листкової пластинки, то такі листки називають розсіченими. Якщо ж вирізи досягають середини пластинки, то листки будуть роз- дфльні. Листки є прості (восени вони опадають цілими) і складні (восени опадають його частини — кінський каштан, біла акація). Складні листки поділяються на пальчасті (кінський каштан, люпин), пірчасті (біла і жовта акації) і трійчасті (конюшина). Пірчасті листки бувають непарнопірчасті, коли стрижень листка закінчується непарним листоч­ком (волоський горіх, біла акація), або парнопірчасті (жовта акація). На рослині розрізняють три категорії листків: низові, серединні і верхівкові. Низові листки мають вигляд лусок бурого або білуватого кольору. Це захисні луски бруньок, луски на бульбах і кореневищах. Серединні листки — це типові для рослини листки зеленого кольору, надзвичайно різноманітної форми. Верхівкові листки простої форми, вопи містяться біля квіток і суцвіть. Нерідко листки розміщені на вкороченому пагоні і утворюють при­кореневу розетку (кульбаба, подорожник, стокротки). На поверхні листка видно жилки. Це провідні пучки, по яких в листок надходить вода з розчиненими мінеральними речовинами і по яких від­водяться органічні речовини, які утворилися в листку внаслідок процесу фотосинтезу. Розмір листків буває різний, наприклад, у бразільської пальми — рафії вони завдовжки до 22 м, в африканської винної пальми — до 15 ж. Іноді ж листок має кілька міліметрів завдовжки (ситняг). Загальна площа всіх лист­ків на одній рослині може бути величезна. Наприклад, у червоної конюшини вона становить близько 7000 см².

28. Стеблом називається вісь рослини, до якої прикріплюються ''листки та органи розмноження. Стебло буває дерев'янисте і т р а в'я н и с т е. За характером росту розрізняють стебла прямо­стоячі, виткі, повзучі тощо. Виткі і повзучі стебла мають слабко розвинуту механічну тканину, через це таке стебло обвиває ін­шу, міцнішу рослину або лежить на поверхні грунту. Витке стебло має хміль, березка, кручені паничі (іпомея). Часто слабке стебло чіпляється вусиками (виноград) або особливими причіпками (плющ) до якоїсь опори. На поперечному розрізі стебло частіше буває кругле. В осоки воно тригранне, в губоцвітих — чотиригранне. Стебло може бути всередині порожнє (жито, пшениця, бамбук та інші злаки). Таке стебло називається соломиною. Галуження стебла розрізняють: моноподіальне, симподіальне і не- справжньодихотомічне. При моноподіальному галу­ні енні стебло весь час росте своєю верхівкою, тобто головна вісь не припиняє свого росту (сосна, тополя та ін.). При симподіальному галуженні головна вісь припиняє свій ріст, і її місце займає бічна гілка. Продовження росту відбувається за рахунок розвитку бічної осі, яка росте в напрямі головної осі (липа, береза, верба, ліщина). При н есправжньодихотомічному галуженні ріст головної осі припиняється, стебло за­кінчується двома бруньками, з яких одночасно виростають дві гілки (бузок, омела). За розміром стебла різних рослин досить різні. Найвищи­ми рослинами є австралійські евкаліпти (до 150 м). Каліфор­нійська секвойя має стовбур заввишки до 145 м, наша ялина звичайна — до 50 м, бук — до 40 м. Найдовші стебла мають тро­пічні ліани. Так, ротангова пальма має стебло завдовжки до 400 м. Воно перекидається з дерева на дерево. Найтиповіший ріст стебла верхівковий, який відбувається внаслідок діяльності мернстемної тканини в конусі наростання. Буває так званий вставний ріст, тобто ріст всередині стебла, внаслідок діяльності вторинної меристеми. Наприклад, у пшениці, що полягла, через деякий час стебло в меживузлях з одного боку починає рости і підніматися.

29. Корінь У типових випадках корінь є осьовим полісиметричним підзем­ним органом, який невизначено довго наростає в довжину верхів­кою і ніколи не утворює листків; галуження і закладання бруньок відбувається ендогенно. Функції кореня різноманітні: закріплення рослини у субстраті; поглинання води з розчиненими в ній мінеральними речовинами і подання їх у всі органи; синтез деяких органічних речовин; здійс­нення зв'язку з мікроорганізмами грунту — грибами, бактеріями; вмістище запасних речовин; вегетативне розмноження.! Залежно від походження розрізняють головний корінь, додат­кові і бічні корені. Головний корінь утворюється лише з зародко­вого корінця. Додаткові корені ростуть від стебла і листка або їх­ніх видозмін. Від головного і додаткового коренів відходять бічні корені — осі вторинно­го і наступних порядків галу­ження..За формою корені дуже різ­номанітні: нитко-, шнуро-, ко- нусо-, веретено-, ріпо-, бульбо- подібні тощо. Сукупність усіх коренів рос­лини називають кореневою сис­темою. За формою розрізняють два типи кореневих систем: стрижневу і мичкувату. Стрижнева система маєдобре виражений головний корінь, що займає в грунті вертикальне положення; від нього відходять бічні корені, які розташовуються в грунті радіально. Така коренева система зустрічається здебільшого у дводольних рослин. У мичкуватої системи всі корені майже однакові за розмірами, за походженням це додаткові корені, які пучком ростуть від основи стебла. Мичкувата коренева система формується під час кущіння. При цьому на підземній частині стебла утворюється вузол кущіння, із якого розвиваються додаткові пагони (підземне галуження стеб­ла) і численні додаткові корені, що й веде до утворення мичкуватої кореневої системи. Така система характерна для більшості одно­дольних рослин. Відмінності цих двох основних кореневих систем проявляються вже при проростанні насіння. У дводольних рослин із зародка насі­нини проростає один корінець, який потім стає головним коренем. У однодольних рослин частіше проростає кілька-корінців. Потім їх ріст припиняється і па підземній частині стебла формується мич­ка додаткових коренів. Морфологія коренів, глибина і ширина їхнього проникнення у грунт залежать від виду рослин, умов існування їх, методів штуч­ного впливу на їх ріст. За об'ємом кореневі системи рослин завжди більші від їх надземних частин. Корінь, як і інші органи рослин, має клітинну будову. Різні його ділянки складаються з неоднакових клітин, що утворюють зони кореня. Це добре видно па коренях цибулі, квасолі, соняшника, пшениці та інших рослин. На поздовжньому розрізі головні, додат­кові і бічні корені мають подібну будову і в них можна виділити такі зони: зона ділення з кореневим чохликом, зони розтягування,, всмоктування і провідна зона. На верхівці кореня меристематнчні клітини інтенсивно діляться, утворюючи зону ділення. Вище цієї зони знаходиться зона розтягування, клітини якої майже припини­ли поділ і сильно витягуються, вступаючи у фазу диференціації. За зоною розтягування розташована зона всмоктування. В цій зоні з клітин покривної тканини кореня формуються кореневі волоски. Розміри зони всмоктування 2—3 мм. Кореневі волоски поглинають з грунту розчин мінеральних речовин. Вони не довговічні, живуть 15—20 днів, а потім відмирають і злущуються. Нові волоски утво­рюються в процесі росту кінчика кореня в довжину. Тому зона всмоктування пересувається весь час вниз і завжди розташована поблизу кінчика кореня. Далі розташована провідна зона пожив­них речовин. Вона тягнеться аж до кореневої шийки і становить більшу частину кореня. В цій зоні відбувається галуження — утво­рення бічних коренів.

30. Запилення—це процес перенесення пилку з пиляків на прий­мочку маточки. Відбувається під час цвітіння рослин. Початок цві­тіння і його тривалість залежать від віку рослин і умов існування. Розрізняють два способи запилення: самозапилення і перехрес­не запилення. Самозапилення — це процес перенесення пилку двостатевої квіт­ки на приймочку цієї самої квітки.'В рослинному світі спостеріга­ється рідко. Самозапилюються такі рослини, як горох, квасоля, по­мідори, бавовник, льон, пшениця, ячмінь, овес тощо. Самозапильні та самозаплідні рослини називаються автогамними. Є автогамні рослини, які мають квітки, що зовсім не розкриваються, такі квіт­ки називаються клейстогамними (арахіс, копитняк, розрив-трава, фіалка, деякі види проса). Самозапилення обмежує пристосованість рослинних організмів до умов зовнішнього середовища і тому не сприяє розвитку виду. Слід зауважити, що самозапильні рослини часто можуть запилюватися і перехресно. Перехресне запилення — дуже поширений спосіб запилення. Властивість рослин перехресно запилюватись склалася в процесі еволюції як така, що забезпечує процвітання виду і можливість рости в різних умовах середовища. При такому запиленні зародок збагачується різною спадковою інформацією від обох батьківських форм. За способом перенесення пилку перехреснозапильні рослини по­діляють на вітрозапильні, або анемофільні, комахозапильні, або ентомофільні, запилювані птахами, або орнітофільні, і запилювані за допомогою води, або гідрофільні. )Кожпа з цих груп рослин має характерні особливості в будові квітки, що забезпечує запилення. Анемофілія властива багатьом трав'янистим і деревним росли­нам. До вітрозапильних (анемофільних) рослин належить більшість лісових порід — дуб, бук, береза, вільха, граб, ліщина, тополя, оси­ка, хвойні, а з трав'янистих — представники родин лободових, по­дорожникових, коноплевих, осокових, ситникових, більшість злаків тощо. Серед культурних рослин вітром запилюються грецький горіх, шовковиця, жито, кукурудза, хміль, конопля, частково цукровий буряк.тАнемофільні рослини виробляють багато дрібного легкого пил­ку, який переноситься на далекі відстані. Багато представників анемофільних рослин цвіте до розпускання листків, що сприяє кра­щому перенесенню пилку вітром (ліщина, береза).тЕнтомофільними називають рослини, які запилюються перехрес­но за допомогою комах (бджіл, ос, джмелів, мух, метеликів, жуків, мурашок та ін.). Приблизно 90 % усіх видів квіткових рослин за­пилюються комахами. В ентомофільних рослин спостерігаються різноманітні пристосування, що сприяють запиленню за допомогою комах. Це—-нектарники, яскраве забарвлення оцвітини, суцвіття, запах, спеціальні пристосування у вигляді видозмінених тичинко­вих ниток. Перенесенню пилку комахами сприяють його клейкість і горбкувата поверхня. Гідрофілія — запилення за допомогою води. До гідрофільних рослин належать кушир, валіснерія, стрілолист. Характерна озна­ка їх — утворення пегігроскопічного пилку, який не гине у воді. У більшості цих рослин пилок ниткоподібний, що забезпечує кращий контакт з приймочкою. Орнітофілія властива тропічним рослинам. Рослини запилюють­ся дрібними птахами (колібрі, медососами та ін.). Квітки цих рос­лин мають багато нектару й яскраве забарвлення (орхідеї). Птахи, не сідаючи на квітку, висмоктують нектар, тримаючись на крилах у повітрі, при цьому клейкий пилок пристає до їхньої голови. Пере­літаючи з квітки на квітку, птахи переносять пилок. Запилення, в яке втручається людина, називається штучним. Його застосовують при виведенні нових сортів або для підвищення врожайності на виробничих посівах перехреснозапильних рослин.

31.