Розділ 1. Становлення русько-візантійських стосунків.
В русько-візантійських відносинах ІХ ст. є переломним. Саме у цей час, за літописом, у середньому Подніпров’ї склалося державне об’єднання - Київська Русь до складу якого входили поляни, деревляни, сіверяни [14, с. 8]. Зрозуміло, що Візантія робила перешкоди на шляху до цього. Русь, виходячи в якості новоствореної держави на береги Чорного моря, Дунаю і Волги на арену світової політики, зустрічалась з Візантійською імперією, яка при македонській династії (867-1056) була країною по організаційному устрою і культурою більш передовою, але при цьому політично реакційною; країною, в залежності від якої було 20 народів, які в казні мали десятки мільйонів золотих монет і збирали військо до 120 тис. воїнів [29, с. 137]. Вона опиралася в Північному Причорномор’ї на Херсонес і мала давні союзи з печенігами, хозарами, волжськими болгарами [31, с. 3].
Відомим залишається той факт, що Візантія будувала замок Саркел в Хозарії (30-ті рр. ІХ ст.), напевно, для захисту своїх причорноморських володінь від Русі [28, с. 76].
Першою конкретною датою в історії зовнішньої політики Київської Русі є 839 р. З нею пов’язане посольство до Візантії від якогось руського державного утворення в Східній Європі, про що чітко говориться в іноземному джерелі. Тому з цим роком історики пов’язують появу Русі на арені світової політики. Мета посольства 838-839 рр. Русі до Візантії залишилася науці невідомою. Дехто з учених початку ХХ ст. (В. Ключевський, О. Шахматов) висловлювали сміливе (не підтверджене джерелами) припущення, нібито руси намагались укласти союзну угоду з імперією. Більш реальною уявляється думка сучасного історика Г. Литавріна, за якою посольство 838 р. започаткувало регулярні дипломатичні відносини поміж Руссю і Візантією [34, с. 14].
Могутність молодої слов'янської держави повною мірою виявилася у поході князя Аскольда на Константинополь 860 р., що приголомшив тогочасний світ. Країна, яка раніше майже нікому не була відома, насмілилася помірятися силою з світовою середньовічною імперією.
Можна припустити, що час для нападу русичів на Візантійську столицю було обрано невипадково. Навесні 860 р. візантійський імператор Михайло ІІІ на чолі війська з 40 тис. воїнів відправився військовим походом у Малу Азію з метою відбити напади арабів, що загрожували східним кордонам імперії [41, с. 58]. Тоді ж було відправлено флот до острова Кріт для боротьби з піратами, які грабували і топили в Середземному морі візантійські кораблі. Відтак у Константинополі залишився тільки нечисленний гарнізон під проводом імператорського воєначальника Микити Орифи, який, в разі ворожого нападу, більше міг розраховувати лише на міцність мурів столичної фортеці, ніж на власне озброєння. Аскольд міг знати про внутрішні і зовнішні труднощі, які переживала імперія, і намагався узгодити свої дії з тяжкими для неї обставинами. Тому можна твердити, що в Константинополі могли бути розвідники, які діяли в інтересах Аскольда [20, с.48].
Вранці 18 червня 860 р. 200 руських кораблів несподівано і стрімко увійшли до Константинопольської бухти Золотий Ріг. М. Грушевський пише, що на цих кораблях було до 10 тис. війська [17, с.54].
Напад був настільки несподіваним, що візантійці не встигли натягнути величезний ланцюг, яким в разі нападу з моря замикали вхід до бухти. Русичі, не зустрічаючи спротиву, висадилися на берег і почали облогу столиці [20, с.10]. Одночасно прибуло і піше військо. Аналіз проповідей патріарха Фотія показує, що напад русів виявився несподіваним для жителів столиці Візантії. Руси прибули на кораблях і рухалися із такою швидкістю, що вісники із зайнятих ними поселень не встигали до Константинополя раніше за них. Руси хотіли захопити місто відразу, а коли це не вдалося, почали облогу і грабування передмість [46, с.51]. Імператор з величезними труднощами, покинувши військо, повернувся до обложеного русичами Константинополя і налагодив оборону. Воєначальник Орифа повідомив, що русичі увійшли у Босфор і Мармурове море, передаючи все вогню і мечу. Положення столиці було виключно важким. Імператор і патріарх Фотій постійно молилися у священному Влахернському храмі. Патріарх Фотій свідчив, що "місто було мало не підняте на спис", тобто взято штурмом.
Але несподівано 25 червня руси почали відхід від стін Константинополя. Тут нема підстав твердити про поразку, яка могла бути завдана візантійцями, надто вже нечисленний був столичний гарнізон. Вчені прийшли до висновку, що сторони розпочали мирні переговори. Аскольд та його воєначальники переконалися в тому, що подолати міцні фортечні мури їм не вдасться. Тоді руси ще не вміли брати штурмом добре укріплені фортеці [38, с. 18]. Машини для облоги фортець з'явилися у них лише у ХІІ ст. В свою чергу і імператор, мабуть, розумів, що наявними силами він не зможе перемогти численного противника. Переговори провадилися таємно, тому для населення столиці відступ русів виявився цілком несподіваним. Патріарх Фотій у своїй проповіді свідчить про численні багатства, що були захоплені русами під час походу. Скоріше за все, військо Аскольда отримало великий викуп за зняття облоги Константинополя [25, с.49].
Таким чином було досягнуто згоди. Аскольд погодився припинити облогу, за що отримав велику контрибуцію, і переможно повернувся до Києва. Костянтин Багрянородний в біографії свого діда імператора Василя І (867-886) писав: «Багатими дарами, золотом, сріблом й шовковими одежами він привів народ русів, войовничий і безбожний, до переговорів і, заключив з ними мирний договір, він їх переконав прийняти святе хрещення і встановив таким чином, щоб вони прийняли архієпископа, посланого патріархом Ігнатієм [866-877]. Архієпископ, який поїхав в країну цього народу, був там добре прийнятий» [41, с. 59]. Від цього існують припущення істориків, що між Києвом і Царгородом було укладено мирну угоду, яка, зокрема, регламентувала права руських купців у Візантії, а грецьким – на Русі; відновила порушену русько-візантійську торгівлю і регламентувала її. Дане припущення вченим вдалося сконструювати на основі договору іншого київського князя Олега, з греками 911 р., оскільки текст цієї першої міжнародної угоди Русі з Візантією залишився невідомим. Таким чином, досі невідоме східнослов'янське князівство заявило про своє існування і військову могутність на увесь середньовічний світ [35, с. 16].
Найбільшим досягненням цього походу є дипломатичне визнання Візантійською імперією Київської Русі як великої держави. Проте конфесійне зближення Русі і Візантії, яке набуло особливого прискорення в роки правління Аскольда, у ІХ ст. ще не мало незворотного характеру. Успіхи християнізації були відносними, а з приходом до влади новгородського князя Олега почалася язичницька реакція [45, с.212].
В. Мавродін стверджує: «ми приходимо до висновку, що похід на Константинополь 860 року був здійснений з Русі Київської, що угоди укладалися з Дніпровською Руссю, Русю Аскольда» [33, с.36]. Таким чином, 860 р., після перемоги над греками, Аскольд запровадив у Київській Русі християнство і здійснив перше хрещення Русі. У Києві було створено митрополію, куди було направлено архієпископа (митрополита) М. Сірина та шість підлеглих йому єпископів. Розпочалося будівництво церков. Аскольд прийняв титул кагана, що дорівнював імператорському [40, с. 16].
Також визначною акцією Аскольда був похід на греків в 863 р., результатом якого став вигідний договір для Давньоруської держави [18, с. 30].
Наступний похід русів на Константинополь, організований Аскольдом у 866р., був невдалим. Сильна буря розкидала руський флот, частина кораблів потонула і похід закінчився жахливою поразкою для руського війська. Проте це не зупинило князя Аскольда. Останній похід він організував у 874 р., який мав позитивні наслідки. До вирішальної битви між русами і греками тоді не дійшло, оскільки імператор Василь І Македонянин поспішив укласти з київським князем мирну угоду. На цей раз договір було оформлено з дотриманням всіх необхідних формальностей. Сам факт підписання угоди чітко визначений у джерелах як давньоруських так і візантійських [13, с. 67]. Отже, як зазначає Брайчевський, «…Нестор мав до рук грецькі оригінали візантійсько-руських договорів, але добре знання тої мови дозволяло йому досконально розуміти юридичні тексти».
Таким чином, можна зробити висновок, що в ІХ ст. склалася сильна і велика держава, володар якої зважився помірятися силою зі світовою імперією середньовіччя – Візантією. Найціннішим з доказів є русько-візантійські договори, які були укладені у 860, 874 роках. Це стало першим значним успіхом міжнародних відносин на світовій арені Давньоруської держави.