Розділ 9

Дуже схвально на Русі було сприйнято і один з найбільш масштабних воєнних заходів хрестоносців на Сході – третій хрестовий похід. Давньоруський літописець в піднесених тонах писав про перебування на Сході германських рицарів на чолі з імператором Фрідріхом І Барбароссою, яких він порівнював навіть з «святими мучениками». Необхідно відзначити, що руські князі напередодні походу підтримували активні зв’язки з германським імператорським двором, а допомога Барбаросси відіграла важливу роль у поверненні престолу в Галичі для князя Володимира, сина Ярослава Володимировича Осмомисла¹³⁷ (див. розд. 4). В середині ХІХ ст. на підставі інформації «Слова о полку Ігоревім» про те, що Ярослав Осмомисл «стреляеши с отня злата стола салтани за землями» Д.Н.Дубенський зробив висновок про можливу участь галицьких воїнів в третьому хрестовому поході¹³⁸. О.В.Назаренко, який відзначає галицьке походження літописної розповіді про участь Фрідріха Барбаросси у третьому хрестовому поході, припускає можливість участі галицького війська разом з армією Бели ІІІ у битві з сельджуками при Маріокефале 17 вересня 1176 р.¹³⁹.

Східнослов’янські книжники в другій половині ХІІ ст. сприймали боротьбу Русі проти кочовиків («невірних») як складову частину хрестоносного руху¹⁴⁰. З хрестовими походами порівнюються і конкретні зіткнення давньоруських князів з нехристиянами. Так, в 60-х роках ХІІ ст. на честь перемоги над волзькими булгарами (1164 р.), що була одержана дружиною суздальського князя Андрія Боголюбського, створюється нове свято Спаса, а автор «Слова великого князя Андрія Боголюбського про милість божу» порівнює цей військовий захід з хрестовими походами проти сарацин¹⁴¹.

Історія здійснення третього хрестового походу в певній мірі нагадували події першої акції хрестоносців на Сході: знову на Візантію здійснюють напади з півночі та сходу кочовики, і знову, як сто років тому, греки, забувши про існуючі політичні та релігійні протиріччя, звертаються за допомогою до західноєвропейських християнських країн. Але справжню підтримку Імперія отримала з півночі... На початку ХІІІ ст. південноруський князь Роман Мстиславич здійснив низку переможних похода проти половців, що кардинально покращило для візантійців ситуацію на Балканах. В Константинополі перемога русів розглядалося як чудо. З іншого боку, в грецькій столиці з тривогою сприймалися повідомлення з півночі про конфлікти між давньоруськими князями. Зокрема, візантійський історик Нікіта Хоніат з великим сумом розповідає про війну Романа з Рюриком на початку ХІІІ ст.¹⁴², оскільки міжусобиці князів сприяли активізації спільних для Русі та Імперії ворогів – половців.

Проте в ХІІ ст. поступово починають змінюватися в негативний бік взаємини латинського Заходу не тільки з Візантією, а і взагалі з усіма країнами, що не входили до католицького світу. Вже в 40-х роках ХІІ ст. один з найвпливовіших католицьких діячі католицизму Бернард Клервоський закликав «або цілком знищити, або навернути до християнства» східних слов’ян¹⁴³. Дуже знаменно, що краківський єпископ Матвій, реагуючи на послання Бернарда, писав йому: «Не бажає згаданий народ (руси. – автор) бути єдиним ні з грецькою, ні з латинською церквами», що перш за все свідчить про певну автономність Русі в церковно-політичному розвитку¹⁴⁴. Умови для перетворення заклику Бернарда в конкретні плани дій хрестоносного воїнства складаються на початку ХІІІ ст., що було пов’язано з початком нового етапу в історії хрестоносного руху.

Ідеологом нової хвилі хрестоносного руху природно була римська курія, яка фактично очолила широкомасштабний наступ проти народів східноєвропейського реґіону від Полярного кола до Босфору. На початку ХІІІ ст. Близький Схід втрачає своє виключне значення в експансивних планах папства. В цей час на Балканах в результаті здійснення четвертого хрестового походу було захоплено Константинополь і виникає оплот католицизму – Латинська імперія. Остання вела боротьбу не тільки з «уламками» колишньої Візантійської імперії – Нікейською та Трапезундською імперією а й православними південнослов’янськими державами – Болгарією та Сербією.

Наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. виникає новий плацдарм хрестоносної експансії: хрестоносці появляються в Фінляндії та Прибалтиці. Знаменно, що в останній виникає новий тип державних утворень, які формуються на базі духовно-рицарських орденів. Природно, що ці ордени стають оплотом реалізації планів папства. Римська курія надає значної переваги «орденським братам» у порівнянні з представниками світської влади, що природно, оскільки ті безпосередньо підкорялися понтифіку. В Східну Прибалтику вирушають феодали Германії, а дещо пізніше – Данії. Тут на землях прибалтійських племен ливів, куршів, латгалів виникає Орден рицарів-мечоносців, керівництво якого разом з населенням міст, що колонізувалися вихідцями з Германії, і єпископом головного міста іноземців Риги (заснована в 1202 р.) прагне поневолити місцеве населення. Протягом першого десятиліття ХІІІ ст. іноземцям вдалося поступово подолати опір ливів і захопити полоцькі міста-фортеці на Західній Двині – Кокнесе (1207 р.), Селспилс (1208 р.), Єрсике (1209 р.), що завдало удару по споконвічним інтересах в цьому реґіоні Полоцького князівства¹⁴⁵. Нова політична ситуація надалі призведе до ослабленння земель Північно-Західної Русі. На останню в середині ХІІІ ст. почне активно претендувати держава Романовичів, володарі якої взяли на певний час під свій контроль землі Чорної (Німанської) Русі. Пізніше ці землі увійдуть до складу Великого князівства Литовського.

Одночасно з Ливонією хрестоносці починають наступ на землю естів. Ці землі входили до сфери впливу Пскова і Новгорода, яким прибалтійське населення сплачувало данину. Тому правлячі кола півнiчноруських міст спрямовують зусилля на надання допомоги прибалтам проти рицарського тиску. Необхідно зазначити, що, крім безпосередньої боротьби з хрестоносцями, правлячі кола на Русі прагнуть позбавити католицьке духівництво головного козиря, яким вони виправдовувати свої дії. Для цього руські ієрархи ведуть пропаганду православ’я у ливів, естів та ін.¹⁴⁶.

1219 р. до Північної Естонії з санкції папи Гонорія ІІІ вступило військо датського короля Вальдемара ІІ. Датські війська, як і німецькі рицарі-мечоносці, здійснюють підкорення Естонії під гаслами хрестоносної місії. Цікаво, що у зв’язку з боротьбою за сфери впливу між різними групами іноземців в Естонії датське духівництво перехрещувало естів, котрі перед їх появою в Прибалтиці прийняли християнство від мечоносців¹⁴⁷. У 20-х роках ХІІІ ст. боротьбу з хрестоносцями вів владимиро-суздальський князь Юрій Всеволодович. Його військо завдало великої поразки рицарям, але витіснити їх з земель прибалтів не вдалося.

Проявом високої активності римської курії стає не тільки експансія хрестоносців в Прибалтиці, проникнення на Русь представників католицької церкви, перш за все монахів домініканського монастиря, а й поява католицьких місіонерів у половців, де було створено католицьке єпископство¹⁴⁸. В 1207 р. папа римський Інокентій ІІІ, використовуючи ситуацію, що була наслідком четвертого хрестового походу (захоплення Константинополя та виникнення Латинської імперії), та бажаючи поширити католицький вплив на Східну Європу, звернувся з посланням до всіх єпископів, кліру та народу Русі з закликом: «… країна греків і їх церква майже повністю повернулася до визнання апостольського престолу і підкорилася його розпорядженням, тому уявляється оманою, що частина не об’єднується з цілим і що часткове відкололось від загального»¹⁴⁹. У тому ж році Інокентій ІІІ послав на Русь місію на чолі з кардиналом Григорієм, що повинна була сприяти проведенню унії в Галицькій землі¹⁵⁰. Проте ця місія не мала успіху, можливо тому, що угорський король Андрій ІІ не бажав ділитися здобутками своєї східної політики з курією. Але в складних ситуація, що постійно виникали в Галичині, угорський король постійно прагнув заручитися підтримкою римської курії, як це було з коронаціями його синів Коломана і Андрія.

В 30-ті роки в Західній Прибалтиці різко посилюється Тевтонський орден, який виник в 1190 р. на Близькому Сході і певний час перебував в Східній Угорщині, де вів боротьбу з половцями. Тевтонці, прагнучи посилити свій вплив в Помор’ї та Польщі, інкорпорували до свого складу невеликі орденські організації тамплієрів, іоаннітів, добжинських рицарів (офіційна назва – Орден пруських рицарів Христових )¹⁵¹ ( про останніх див. розд.8).

Давньоруська церква активно займалася місіонерською діяльністю і в причорноморських степах. Для цього вже в ХІ ст. в Пороссі в місті Юр’єві виникає єпископія, духовенство якої провадило активну християнську пропаганду серед «поганих»¹⁵². Як свідчать археологічні та письмові джерела, діяльність руських та православної церкви по наверненню кочовиків до християнства давала реальні наслідки: частина степовиків приймала нову віру, вступала в шлюбні зв’язки з слов’янами, сприймала культуру останніх, переходила до осілого та напівосілого господарювання¹⁵³.

У другій половині 30-х років після розгрому мечоносців литовськими дружинами під Шавляєм (1236 р.) римська курія організовує об’єднання учасників хрестоносного руху на півночі. Навесні 1237 р. в папській резиденції в Вітербо (біля Риму) керівники хрестоносного руху домовилися про злиття Ордену мечоносців з Тевтонським. Влітку керівництво цього об’єднаного ордену, ризький єпископ та датський двір розділили сферу впливів у Східній Європі та домовилися про спільні дії з метою захоплення нових земель язичників та «схизматиків». Під останніми договірні сторони розуміли сусідні з естами землі іжорців, воді, карелів, а також північноруські князівства¹⁵⁴.

Влітку 1240 р. хрестоносці Прибалтики та Шведське королівство вторглися до північно-західних земель Русі. Цей похід здійснювався під гаслом поширення на Русь «істинної християнської віри» – католицизму. 15 липня 1240 р. військо новгородського князя Олександра Ярославича завдало поразки загонам шведського ярла Ульфа Фасі, що висадилося в гирлі Неви, прагнучи захопити узбережжя Фінської затоки. Ця перемога мала велике значення не тільки тому, що запобігла втраті важливого для новгородської торгівлі району, а і тому, що не дозволила шведським військам об’єднатися з прибалтійськими рицарями, які дещо пізніше почали наступ на схід.

Боротьба північно руських князівств з останніми проходила важче і довше, ніж з Швецією. Орденське військо весь час отримувало допомогу з Лівонії та Германії. Наступу загарбників сприяла зрада боярства Пскова. Завдяки їй орденські війська оволоділи Псковом і захопили Ізборськ. На початку 1241 р. рицарі підкорили Водську землю і наблизились безпосередньо до Новгорода. Перший успіх нападників не пройшов поза увагою римської курії, яка зразу доручила езельському єпископу включити до складу своєї єпархії Водську, Карельську землі та район ріки Неви¹⁵⁵.

Однак планам західних нападників не судилося здійснитися. В середині 1241 р. у русько-орденській війні відбувся злам: новгородський князь Олександр Ярославич Невський вибив хрестоносців з замку Копор’є, збудованого ними в руський землях, а восени новгородці звільнили Водську землю і Псков. 5 квітня 1242 р. на льоду Чудського озера відбулася добре відома битва, в ході якої хрестоносці зазнали поразки¹⁵⁶.

В середині ХІІІ ст. відбулася нова корекція у відносинах між Руссю і папством, у ставленні давньоруської верхівки до хрестоносців в середині ХІІІ ст., на що вплинули не тільки поразки західного рицарства від східнослов’янських володарів, а й вторгнення монголо-татарських полчищ у Східну Європу¹⁵⁷. Підкорення нападниками значної території Східної Європи, похід монгольських полчищ в 1241-42 рр. в Центральну Європу, постійні напади останніх на Польщу в третій чверті ХІІІ ст. вимусили папську курію більш уважно ставитися до руських князів, як потенційних союзників проти агресорів. Відомо, що з ініціативи папства були в середині ХІІІ ст. здійснені поїздки католицьких місіонерів на схід, метою яких фактично було проведення розвідки ситуації в Східній Європі.

Тривалі переговори римської курії з Данилом та Васильком Романовичами засвідчили нездатність глави католицької церкви організувати спільну боротьбу європейських країн з монголами. Водночас постійні вимоги пап Інокентія IV та Олександра VІ об’єднатися з римською церквою призвели до розриву взаємин курії і володарів Волинсько-Галицької (Холмської) держави. В умовах жорстких антируських закликів папства відбувалася повна дискредитація в Східній Європі ідеї хрестових походів.

1 История крестьянства в Европе. Эпоха феодализма. – Т.1. – М.,1985. – С.27-28 (автор – А.Я.Шевеленко); Курбатов Г.Л. История Византии. – М.,1984. – С.97.

2 Пашуто В.Т.Внешняя политика древней Руси. – М.,1968.

3 Obolensky D. Byzantine Commonwealth. Eastern Europe, 500 – 1453. – London,1974. – P.466-476.

4 Dölger F. Bуzanz und die europäіsche Staatenwelt. – Ettal,1953. – S.99-101; Ostrogorsky G. The Byzantine Emperor and the Hierarchical World Order // The Slavonic and East European Review. – 1956. – Vol.35. – №84. – P.1-17; Беркут Л. Про ідеологію в німецьких цезаристів середніх віків // Записки історико-філологічного відділу Української Академії наук. – К.,1927. – С.116-131; Медведев И.П. Империя и суверенитет в средние века (на примере истории Византии и сопредельных государств) // Проблемы истории международных отношений. – Л.,1972. – С.412-424; Культура Византии. IV– первая половина VII вв. – М., 1984. – С.98-118 (автор – Г.Л.Курбатов); Культура Византии. Вторая половина VII – XІІ в. – М.,1989. – С.59-88 (автор – Г.Г.Літаврін); Удальцова З.В., Котельникова Л.А. Власть и авторитет в средние века // ВВ. – Т.47. – 1986. – С.3-16; Сахаров А.Н. Политическое наследие Рима в идеологии Древней Руси // ИСССР. – 1990. – №3. – С.71-83; Толочко П.П. Киев – суперник Константинополя // Южная Русь и Византия. – К.,1991. – С.5-12; Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. – К.,1992. – С.102-126; та ін.

5 Литаврин Г. Г. Византийцы и славяне – взаимные представления // The 17-th International Byzantine Congress. Major Papers. – Washington,1986. – S. 369-382; його ж. Представления «варваров» о Византии и византийцах VI – Х вв. // ВВ. – Т.46. – 1986. – С.100-108.

6 Adami Gesta. – L.II,19.

7 Моця А.П. Население Среднего Поднепровья ІХ – ХІІІ вв. – К., 1987. – С.49; Головко А.Б. Социально-политические предпосылки христианизации Руси //Вопросы истории СССР. – Вып.33. – Харьков,1988. – С.127-129.

8 Тъпкова-Заимова В.Българо-византийските отношения и концепция за «втория» и «треития» Рим // Исследования в чест на академик Николай Тодоров. – София, 1983. – С.28.

9 Автор цієї роботи поділяє думку Г.Г.Літавріна про можливість двох подорожей руської княгині до Царгороду (946 та 955 рр.). Див.: Литаврин Г.Г. Русско-византийские связи в середине Х века // ВИ. – 1986. – №4. – С.41-52; пор. Головко О.Б. Проблеми взаємовідносин Київської Русі з Візантією у ІХ – першій половині ХІ ст. // УІЖ. – 1989. – №1. –С.68-69.

10 ПВЛ. – Ч.1. – С.44-46.

11 Лев Диакон. История. Перевод М.М.Копыленко. – М.,1988. – С.56-57; пор. Литаврин Г.Г. Представления «варваров» о Византии и византийцах VI – Х вв. – С.107; Головко А.Б. Древняя Русь в историко-культурном развитии славянских народов // Культурные и общественные связи Украины со странами Европы. – К.,1990. – С.22-24.

12 Карышковский П.О. Русско-болгарские отношения во время Балканских походов Святослава // ВИ. – 1951. – №8. – С.104-105.

13 Литаврин Г.Г., Янин В.Л. Некоторые проблемы русско-византийских отношений ІХ – ХV вв. // ИСССР. – 1970. – №4. – С.45.

14 ПВЛ. – Ч.1. – С.83,85.

15 Литаврин Г.Г. Византийцы и славяне – взаимные представления. – C.378.

16 Wasilewski T. Kościoł monarszy X – XII w. i jego zwierchnik biskup polski // KH. – 1986. – №4. – S.747.

17 Кузьмин А.Г. Принятие христианства на Руси // Вопросы научного атеизма. – Вып.25. – М., 1980.– С. 7-35; його ж. Западные традиции в русском христианстве // Введение христианства на Руси. – М.,1987. – С.21-54; його ж. Падение Перуна. Становление христианства на Руси. – М.,1988.

18 Щапов Я.Н.,Соколова Е.И. К истории городских институтов Древней Руси (игумены и архимандриды в городе) // Труды V Международного конгресса археологов славистов. – Т.2. – К.,1988. – С.174-175.

19 Щапов Я.Н. Политические концепции о месте страны в мире в общественной жизни Руси ХІ – XVII вв. // ДГ СССР. 1985 г. – М.,1987. – С.159-166.

20 Раппопорт П.А. Русская архитектура Х – ХІІІ вв. – Л.,1972. – С.21; Толочко А. П. «Порты блаженных первых князей»: К вопросу о византийских политических теориях на Руси? // Южная Русь и Византия. – Киев, 1991. – С.34-42.

21 Кузьмин А.Г. Древнерусские исторические традиции и идейные течения ХІ века // ВИ. – 1971. – №10. – С.73.

22 Высоцкий С.А.Средневековые надписи Софии Киевской: По материалам граффити ХІ – ХVII вв. – К.,1976. – С.215.

23 Высоцкий С.А. Киевские граффити и «Слово о полку Игореве» // «Слово о полку Игореве» и его время. – М.,1985. – С.206-207.

24 Культура Византии. IV– первая половина VII вв. – М., 1984. – С.113-114 (автор – Г.Л.Курбатов).

25 Константин Багрянородный. Об управлении империей. – С.55,57.

26 Молдаван А.М. «Слово о законе и благодати» Илариона. – К.,1984. – С.298; Горский В.С. Образ истории в памятниках общественной мисли Киевской Руси (На основе анализа «Слова о законе й благодати» Илариона и «Слова о полку Игореве») // Историко-философский сборник за 1987 р. – М., 1987. – С. 129.

27 Лихачев Д.С.Русские летописи и их культурно-историческое наследие. – М.,Л.,1947. – С.57.

28 Будовнц И.У.Общественно-политическая мысль древней Руси. – М.,1960. – С.71-72.

29 Poppe A. The political background to the baptism of Ruś: Byzantine-Russian relations between 986-989 // Dumbarton Oaks papers. – Vol.30. – Washington,1976. – P.244.

30 Слово о Борисе и Глебе // Памятники литературы Древней Руси ХІ – начала ХІІ века. – М.,1984. – С.91-100.

31 Зимин А.А.Память и похвала Иакова Мниха и житие князя Владимира по древнейшему списку // Краткие сообщения Института славяноведения. – Вып.37. – М.,1963. – С.73-75.

32 ПВЛ. – Ч.1. – С.153-154.

33 ПСРЛ. – Т.2. Ипатьевская летопись. – М.,1908. – Стб.716,744; про це див. докладно: Головко О.Б. Князь Роман Мстиславич та його доба. – К., 2001. – С.206-213.

34 «Великая хроника» о Польше, Руси и ее соседях ХІ – ХІІІ вв. – Москва,1987. – С.145 (підготувала Н.І.Щавелева).

35 Długosza Jana Roczniki czyli Kroniki slawnego królestwa Polskiego. – T.5–6. – Warszawa,1973.– S. 162-164.

36 Stryjkowski M. Kronika polska, litewska, źmudzka i wszystskiej Rusi. – T.1. – Warszawa, 1846.– S.214.

37 Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.3. – Львів, 1905.– С.14.

38 Там же. – С.16.

39 Stryjkowski M. Kronika polska, litewska, źmudzka i wszystskiej Rusi. – T.1. – Warszawa, 1846.– S.216.

40 ПСРЛ. – Т.2. – Стб.813.

41 Ефименко А.Я. История украинского народа. – К., 1990. – С.76.

42 Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ – ХІІІ вв. – Москва,1980. – С. 496.

43 Рыбаков Б.А. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. – Москва,1963. – С.152-153; його ж. «Слово о полку Игореве» и его современники. – Москва,1971. – С.95; Котляр М.Ф. Данило Галицький. – К.,1979. – С.26-27.

44 Жданов И. Русский былевой эпос. – Санкт-Петербург,1895. – С.453.

45 Див.: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.3. – С.506.

46 Давидюк В.Князь Роман героєм поліської щедрівки. – Ріне,2003. – С.16-20.

47 ПСРЛ. – Т.2. – Стб.715-716.

48 Слово о полку Игореве. – Москва,1985. – С.42.

49 ПСРЛ. – Т.2. – Стб.715-715,720,726,744,813,835-836,862,869,895,903,920,932,935,937.

50 Там же. – Стб.715.

51 Див.: Головко А.Б. Объединительные процессы на Руси в первой половине ХІІІ в. (на примере Волыни и Галичины) // Вопросы истории СССР. – Харьков, 1983. – Вып. 28. – С.111-116.

52 Королюк В.Д. Славяне и восточные романцы в эпоху средневековья. – М.,1985. – С.217.

53 ПСРЛ. – Т.2. – Стб.729-731.

54 Ahrweiler H. L'ideologie politique de l'Empire byzantin. – Paris,1975. – P.46-50.

55 ПВЛ. – Ч.1. – С.10,21.

56 Там же. – С.11.

57 Там же. – С.23.

58 Там же. – С.20.

59 Львов А.С.Лексика Повести временных лет. – М.,1975. – С.193-197.

60 ПВЛ. – Ч.1. – С.44.

61 Там же. – С.90.

62 Культура Византии. Вторая половина VII – XII вв. – C.60 (автор – Г.Г.Літаврін).

63 ПВЛ. – Ч.1. – С.50.

64 Горский А.А. Русско-византийские отношения при Владимире Мономахе и русское летописание // ИЗ. – Т.115. – 1987. – С.325; ср. Королюк В.Д. Славяне и восточные романцы в эпоху раннего средневековья. – М.,1985. – С.217.

65 ПВЛ. – Ч.1. – С.176.

66 Obolensky D. The Relations between Byzantium and Russia. – P.8.

67 Dvornik F. Byzantine politycal ideas in Kievan Russia. – Washington, 1956. – P.95-96.

68 Вайнштейн О. Л. Западноевропейская средневековая историография.– М., Л. 1964. – С. 11–12.

69 Коларов X. Титулатура й полномочия владетельской власти в средневековой Болгарии// Etudes balkaniques. – 1978. – № 3.– С.90-91.

70 Ронин В. К. Внзантия в системе внешнеполитичских представлений раннекаролингских авторов // ВВ. – Т.47. – 1986. – С. 86.

71 Оstrogorski G. The Byzantine Emperor and the Hierarchical World Order. – Р. 6; Dölger F. Byzanz und die europäische Staatenwelt. – S.303-309.

72 Беркович М. Е. Из истории формулы средневековой Германской империи // Средние века. – Т. 30. – М., 1967.– С. 235.

73 Оstrogorski G. The Byzantine Emperor and the Hierarchical World Order. – Р. 11; Литаврин Г. Г. Рец. на кн.: Moravczik G. Einfurung die Bezantinologie. – Budapest,1976 // ВИ.–1980.– №10. – С. 200.

74 Коларов X. Титулатура й полномочия владетельской власти в средневековой Болгарии. – С. 96-97; Соколов Н. П. Образованне Венецианской колониальной империи.– Саратов, 1963.– С. 202, 222.

75 Cosmae Chronicon – L. II, 37.

76 Annales Hildesheimenses // MGH SS. – T.3. – 1839. – P.90.

77 Lamberti Annales, pars 2 // MGH SS. – T.5. –1844. – P.235.

78 Новосельцев А. П. Древнерусско-хазарские отношения и формирование территории древнерусского государства // Феодализм в России.– М.,1987.– С. 197-201.

79 Annales Bertiniani // MGH SS. – T.1. – 1826. – P.434.

80 Артамонов М. И. История хазар.– Л., 1962. – С. 366; Новосельцев А. П. К вопросу об одном из древнейших титулов русского князя // ИCССР. –1982. – № 4.– С. 155.

81 Тъпкова-Заимова В. Бъьлгаро-византийските отношения и концепция за «втория» й «третин» Рим// Изследования на чест академика Н. Тодоров.– София, 1983.– С. 27.

82 ІІІаскольский И.П. Известие Бертинских анналов в свете данных современной науки// Летописи и хроники за 1980 г. – М., 1981.– С.51.

83 ПВЛ.– Ч.1. – М., 1950.– С. 25-26.

84 Łowmiański H. Religia Słowiań i jej upadek. – Warszawa, 1979. – S. 251-253.

85 Сотникова М. П., Спасский И. Г. Тысячелетие древнейших монет России. – Л., 1983.– С. 8, 60, 79.

86 Див., наприклад: Апракос Мстислава Великого. Под ред. Л.П.Жуковской. – М.,1983. – С.34,53,257, пор.77,100,164 та ін. Пор. Львов А.С. Лексика «Повести временных лет». – С.193-207.

87 Рыдзевская Е.А. Древняя Русь и Скандинавия в ІХ – ХІ вв. – М.,1978. – C.29-88; Древнерусские города в древнескандинавской письменности. – М.,1987. – С.44-84.

88 Молдован А. М. «Слово о законе и благодати Илариона. – С. 91–92.

89 Высоцкий С. А. Средневековые надписи Софии Киевской (По материалам граффити XI—XVII вв.). – С. 218-219.

90 Там же.

91 Гадло А. В. К истории Тмутараканского княжсства во второй половино XI в. // Историко-археологическое изучение Древней Руси: Итоги и основные проблемы. славяно-русских древностей. – Вып. 1. – Л., 1988. – С. 194-213.

92 Рыбаков Б. А. Из истории культуры древней Руси. – М., 1984.– С.49; Высоцкий С. А. Средневековые надписи Софии Киевской (По материалам граффити XI—XVII вв.). – С. 217; Левченко М. Ф. Очерки по истории русско-византийских отношений.– М., 1956. – С. 366-367; Приселков М. Д. История русс­кого летописания ХІ – ХV вв. – Л., 1940. – С. 81.

93 Vodoff V. Remarques sur la valeur du terme «tzar» applique sux princes russes avant le milieu du XV siecle // Oxford Slavonic Papers. – Vol.XI. – 1979.– P.39-41; Колесов В.В. Мир человека в слове Древней Руси. – Л.,1986. – С.269-270.

94 Obolensky D. The Relations between Byzantium and Russia (Eleventh to Fifteenth Century). – Moscow,1970.

95 Высоцкий С. А. Средневековые надписи Софии Киевской (По материалам граффити XI—XVII вв.).– С. 217; Рыбаков Б. А. Из истории культуры древней Руси. – С. 49; та ін.

96 Poppe A. O tytule wielkoksiążęcym na Rusi // Przegląd historiczny. – 1984. – №3. – S. 425; Приселков М. Д. История русс­кого летописания ХІ—ХV вв. – С. 81.

97 ПСРЛ. – Т.2. – Стб.729.

98 Литаврин Г. Г., Янин В. Л. Некоторые проблемы русско-византийских отношений в ІХ – ХV вв.– С. 50.

99 Гадло А. В. К истории Тмутараканского княжeства во второй половине XI в. – С. 295.

100 Шушарин В. П. Древнерусское государство в западно- и восточноевропейських средневековых памятниках // Новосельцев А.П., Пашуто В.Т. Черепнин Л.В., Шушарин В.П., Щапов Я.Н. Древнерусское государство и его международное значение. – М., 1965. – С. 425.

101 Hellman M. Vladimir de Heilige in der zeitgenossichen abendländischen Űberlieterung // Jahrbücher für Geschichte Ost Europas. – 1959. – B.7, h.4. – S.400-408.

102 Grudziński Т. Polityka papieźa Grzegorza VII wobec państw Europy Śródkowej i Wschodnej. – Toruń,1959. – S.74-105; Головко А.Б. Древняя Русь и Польша в политических взаимоотношениях Х – первой трети ХІІІ вв. – С.52-56; Подоляк Н. Питання віри у політиці Ізяслава Ярославича // Четвертий Міжнародний конгрес україністів. – Одеса, Київ, Львів, 1999. – С.34-39; Назаренко А.В. Древняя Русь на международных путях. Междисциплинарные очерки культ урных, торговых, политических связей ІХ – ХІІ вв. – М.,2001. – С.521-539.