Розділ 9

Купи собі коніченька».

Друга каже: «Муй батеньку,

Продай мене молоденьку,

Продай мене молоденьку,

Купи собі седелечко».

Третя каже: « Муй батеньку

Пускай мене молоденьку!

А я сяду да й поїду

До короля на війноньку»

Усі коні посідлали,

Усі сини посажалі.

Романув кунь той таки йде,

Його дочка в ручци веде,

Таке дітя робочеє,

До ділечка охочеє»⁴⁶.

Якщо в польській хронографії поступово склався вкрай негативний образ Романа, який, можливо, у давньоруському літописанні можна, хіба що, порівняти з найтемнішою постаттю давньоруської житійної літератури Святополком «Окаянним», то зовсім іншу тенденцію можна спостерігати щодо галицько-волинського князя в давньоруській політичній думці, де склалася чергова парадигма ідеального державного володаря – Романа Мстиславича.

Яскравим проявом виникнення та існування такої парадигми є преамбула до Галицько-Волинського літопису, яку є всі підстави розглядати як окрему пам’ятку давньоруської літератури. В ній прославляється державна діяльність Романа, який порівнюється, особливо за вдалу боротьбу з половцями, з Володимиром «Мономахом»: «Одолевша всим погнаньскым языком ума мудростью, ходяша по заповедемь Божим: устремил бо ся на поганыя яко лев, сердит же бысть, яко и рысь, и губяша и коркодил; и прехожаше землю их, яко и орел, храбор бо бе, яко и тур. Ревноваше бо деду своему Мономаху, погубившему поганыя Измалтяны, рекомыя Половци...»» ⁴⁷.

Створення парадигми нового ідеального володаря є свідченням розвитку в нових умовах державної еволюції Русі ідейно-політичної думки східних слов’ян. Важливо нагадати, що князь Роман Мстиславич – політичний діяч і полководець – в ті ж самі часи яскраво представлено і на сторінках «Слова о полку Ігоревім», де також відзначається його успішна боротьба проти сусідів – литовців, ятвягів та половців⁴⁸.

Складанню преамбули до Галицько-Волинського літопису сприяли важливі події в історії Південно-Західної Русі ХІІІ ст., а саме тривала, широкомасштабна діяльність князів Данила та Василька по поверненню батьківської спадщини, відновленню держави Романа Мстиславича. В таких умовах, безумовно, треба було ідеологічно і політико-юридично довести історичну правочинність претензій Романовичів на роль політичних лідерів у Південній Русі. Галицько-Волинський літопис, який створювався з метою прославлення Данила, Василька та їх родини, постійно підкреслює цей зв’язок.

Порівняння статей Галицько-Волинського князя, де згадується князь Роман Мстиславич⁴⁹, дає всі підстави стверджувати, що протягом першої половини ХШ ст. в ідеології Південно-Західної Русі створилася парадигма князя Романа Мстиславича, що і знайшло відбиття, перш за все, у першій частині Галицько-Волинського літопису – повісті про князя Данила Романовича – у формі преамбули⁵⁰.

На відміну від Володимира Святого та Володимира Мономаха постать князя Романа мала набагато більш «приземлене» значення в контексті ідейно-політичного розвитку Південно-Західної Русі майже всього ХІІІ ст. Залишившись напівсиротами його сини Данило та Василько, спираючись на допомогу соратників загиблого князя, використовуючи практичний досвід батька, майже все життя присвятили реалізації його політичної програми⁵¹.

Апогеєм розвитку політичної думки Русі, де спостерігається ставлення давньоруських книжників до «Ромейської імперії» та ромейських теорій, була «Повість временних літ». Необхідно зразу ж зазначити: в цьому творі візантійці ніде не називаються «ромеями», а лише тільки греками. Відзначимо, що така тенденція характерна і для пам’яток інших країн, які вели ідеологічну полеміку з візантійськими мислителями.

В літературі вже неодноразово відзначалася антивізантійська спрямованість норманської теорії давньоруського літопису⁵². Важливе місце в цьому творі займала лінія підкреслювання виключного походження представників князівської влади Русі у порівнянні з іншими верствами населення. Нагадаємо, що історія Русі знає лише один факт узурпації князівської влади представником некнязівського походження – могутнім галицьким боярином Володиславом Кормильчичем, «князювання» якого продовжувалося зовсім недовго⁵³.

В правління Володимира Мономаха редактором «Повісті временних літ» в її текст була внесена легенда про прихід на Русь під час подорожі по Східній Європі апостола Андрія. Цей факт слід розглядати в контексті боротьби, яку вели два релігійних центри, дві християнські столиці – Рим та Константинополь – з метою утвердження власної апостоличності (походження від апостолів)⁵⁴. Відомо, що, згідно християнської традиції, першим єпископом Риму був апостол Петро. Пізніше константинопольськими книжниками була підготовлена легенда про витоки столиці Візантії від апостола Андрія. Поява інтересу до культу св. Андрія слід віднести ще до кінця 80-х років Х ст., коли батьком Володимира Мономаха Всеволодом були побудовані Андріївські церкви в Києві (1086 р.) та Переяславля (1089 р.). Головна ідея розповіді про подорож апостола Андрія в землі слов’ян Східної Європи – це розвиток думки митрополита Іларіона про незалежне від Візантійської імперії походження християнства на Русі.

Ідеологічне змагання відбилося і в сюжеті літопису про походження слов’ян, в думці літописця про зв’язок прабатьківщини русів з давньою Римською імперією («волохами»)⁵⁵. Зокрема, в літопису підкреслюється зв’язок слов’ян з римською провінцією Норик – «нарци, еже суть словене»⁵⁶. В іншому місці, де йде мова про апостольську діяльність Павла і римській провінції Іллірії, підкреслюється: «…ту бо есть Илюрик, его же доходил апостол Павел; ту бо беша словене первое. Там же и словеньску языку учитель есть Павел, от него же языка и мы есмо русь» ⁵⁷. Велике місце у вступі до літопису займає розповідь про діяльність слов’янських просвітителів Кирила-Костянтина і Мефодія, вчення яких відіграло провідну роль в становленні ідеології сусідніх з Візантією країн.

Сприйняття та реакція на візантійські ідеологічні канони спостерігаються і безпосередньо в статтях «Повісті временних літ». Так, уславлення столиці Русі, яке ми бачили в творчості Іларіона, знайшло продовження у фразі про зайняття Києва князем Олегом: «Се буди мати градом руським»⁵⁸. Як відзначали ще дослідники ХІХ ст., поняття «мати градом» є калькою з грецького «метрополіс» – столиця. З візантійським «ромейським» впливом слід зв’язувати давньоруський переклад назви Константинополя – «Царград». Перетворення імені Константинополя в номінальне поняття викликано тим, що під впливом виникнення культу князя-християніна на Русі ім’я «Константина» (Костянтина) в певних текстах стає рівнозначним поняттю «цар». На відміну від «Повісті временних літ», де безпосередньо назва «Константинополь» зустрічається один раз, в інших давньоруських джерелах, на що звернув увагу А.С. Львов, воно зустрічається набагато частіше⁵⁹.

В щорічних статтях літопису спостерігається тенденція до розвитку образу князя-християнина. Так, в розповідь про княгиню Ольгу літописець особливо звертає увагу на державну мудрість давньоруської княгині (в цьому плані ця характеристика відрізняється від опису Олега, Ігоря та Святослава). З метою уславлення князя-християнина (в цьому випадку княгиню) в твір вводиться легендарна розповідь про намір імператора Константина одружитися з Ольгою і тут знову проводиться паралель між київською княгинею та матір’ю Константина великого Оленою: «Бе же речено имя ей во крещеньи Олена, яко же и древняя цариця, мати Великого Костянтина»⁶⁰.

Розповідаючи про князя Володимира Святославича, літописець свідомо протиставляє образ князя-язичника та князя-християнина (див. розд.2). Вельми важлива є оцінка Володимира Святославича, яка дається в посмертній статті під 1015 р.: «Се есть новый Костянтин великого Рима»⁶¹. Однозначно, що тут Володимир представляється як ідеальний християнський володар, а під «великим Римом», безумовно, слід бачити все християнське співтовариство, весь християнський світ. Нагадаємо, що вже в VII ст. формула «новый Костянтин» використовувалася як частина титулу імператора Іраклія⁶².

Завершуючи розгляд цієї теми, необхідно відзначити, що на Русі, починаючи з ІХ ст., поступово починає поширюватися комплекс візантійських ідейно-політичних уявлень. Останні використовувались східнослов’янськими книжниками для створення власних ідеологічних парадигм. Відзначаючи візантійські корені і у значній мірі зміст цих ідей, необхідно зазначити, що вони, в основному, були спрямовані для піднесення авторитету власної держави та її володаря, а тому у значній мірі були спрямовані проти візантійського ідеологічного гегемонізму. Образ самих греків, яких, як ми вже відзначали, ніде не називають «ромеями», на літописних сторінках представлено в вельми негативному плані. Тут достатньо згадати фразу літописця, що «суть бо греки лстиви и до сего дни»⁶³.

Цілком можливо, що таке ставлення літописця початку ХІІ ст. до Візантії та її мешканців було в чомусь спровоковано давньорусько-візантійським конфліктом 1116-1122 рр. А.А.Горський, зокрема, відзначає, що наведена в «Повісті временних літ» ідея про дунайську прабатьківщину слов’ян обґрунтовувала справедливість боротьби Русі за зміцнення своїх позицій на Дунаї і підкреслювала незаконність підкорення цих земель Візантією⁶⁴. На нашу думку, ця ж інформація дуже гармонійно пов’язується із згаданим свідоцтвом Льва Діакона про претензії Святослава до Візантії в 70-х роках Х ст. Доля дунайських болгар, підкорених візантійцями, турбувала і автора «Слова про осліплення Василька», яке було написане в той же час⁶⁵.

Розгляд теми «Ромейська імперія» в уявленнях давньоруських мислителів” дає відповідь або, по крайній мірі, дозволяє підійти до відповіді на запитання, яке вже давно поставлене істориками: як Русь відносилась до Візантійської імперії? На наш погляд, давньоруські книжники з достатнім пієтетом ставились до «ідеальної християнської імперії» та «ідеального імператора», проте це ставлення не розповсюджувалося на конкретних візантійських володарів, їх підданих та державу. Тому, як нам здається, є спрощеним висновок Д.Оболенського про те, що «руські володарі… визнавали, хоч б мовчки, статус імператора (мається на увазі статус реального візантійського василевсу – авт.) як глави християнського світу»⁶⁶. Набагато більш виваженим є думка Ф.Дворніка, який пише, що «київські князі ніколи не були васалами імператора. Вони визнавали його як вищий авторитет на землі, якому кожний християнин мав підкорятися в християнській співдружності»⁶⁷.

При певній специфіці політичного розвитку різних реґіонів Русі всі вони перебували в єдиній системі релігійно-ідеологічного життя країни. Означене повністю стосується Волині і Галичини. Належність до православного ідеологічного середовища створювало необхідні ідеологічні аргументи в боротьбі проти зазіхань західних сусідів (поляків та угорців), проти нападів кочівників. Водночас перебування в цьому ж полі давало можливість верхівці краю висловлювати свої претензії щодо розвитку ситуації в інших землях Русі. Зокрема, прикладом цього можна розглядати претензії Данила Романовича на політичну спадщину Русі в післямонгольський час.

Титулатура носіїв державної влади на Русі в контексті середньовічних імперських доктрин. В ідеологічному суперництві, що було характерним для всієї системи міжнародних відносин середньовічної Європи, особливе значення мали, як вище вже відзначали, імперські вселенські доктрини. В основу цих доктрин християнського світосприйняття була покладена створена на підставі «святого письма» періодизація історичного процесу за чотирма імперіями. Вона стала стрижнем візантійсь­ких та західноєвропейських політичних концепцій, поширилася в державних трактатах та історичних працях. Згідно з поглядами одного з «батьків церкви» Євсевія, після Вавілонського світового царства починається панування Персидської держави, яку послі­довно змінюють на міжнародній арені держава Олександра Маке­донського і Римська імперія. Остання, згідно з поглядами христи­янських ідеологів, не загинула в V ст., продовжувала існування після Великого переселення народів в сучасну їм історичну епоху, тобто мав місце процес «translatio imperii»⁶⁸.

Візантійські ідеологи постійно проповідували ідею необмеженої влади монархів – василевсів, вимагали підлеглості йому з усіх питань світського та духовного життя церковних ієрархів та усього хрис­тиянського світу, наголошували на гегемонії «Ромейської імперії» (як вони називали свою державу) щодо сусідніх країн. В Конс­тантинополі було розроблено спеціальну систему титулів щодо володарів інших держав, причому найпоширенішим серед них був титул «архонт» («αρχωθ»), який в імперії надавався намісникам «фем»— областей.

Цілком зрозуміло, що подібні ідеї греків викликали серйозний опір у держав, що підтримували відносини з імперією, їх володарі та дипломати виступали за рівність з Візантією не лише у політич­ному, а й в ідеологічному та дипломатико-церемоніальному плані. Так наприклад, в IX – Х ст. під час жорстоких війн з греками Болгарська держава добилася не лише права на незалежність, а й згоди імператорського уряду сплачувати болгарам щорічну данину. Володарі болгар доповнюють свій титул «архонт» предикатом «від бога» («εη θεου αρχωυ»), що наблизило його до офіційного титулу імператорів – «від бога базілевс ( εη θεου βασιλευς»). На початку Х ст. князь Сімеон проголошує себе «василевсом болгар та ромеїв» («βασιλευς Βονλγάρωυ χαι Ρομεωυ»)⁶⁹.

У ранньосередньовічній Західній Європі «імперські» концепції також визнавались, але до кінця VIII ст. юридичною главою існуючих тут держав вважався візантійський василевс⁷⁰. Під час утворення так званих варварських держав на території колиш­ньої Римської імперії титул місцевих племінних вождів «dux» («герцоґ» або «князь») поступово стає титулом глави ранньофео­дальної держави. З появою великих територіально-політичних утворень на базі кількох герцогств починає вживатися значніший в ієрархічному відношенні титул «rex» («цісар», «цар»). В слов'янській літературі він перекладається як «король», бо ця назва походить від імені наймогутнішого франкського монарха – пер­шого середньовічного західноєвропейського імператора Карла Ве­ликого, постать якого стала підставою для виникнення на Заході парадигми ідеального володаря, – «Carolus». З поширенням титулу «rex» («король»), титул «duх» зберігається другим за значенням, носіями якого були могутні феодальні господарі – герцоґи. Так, в Германії титул герцоґа мали володарі Франконії, Саксонії, Швабії, у Франції – Аквітанії, Нормандії, Бургундії та ін. Проте слід за­значити, що титули «герцоґ», «граф», «маркіз», «барон» значно відрізнялися від титулу «король», тому що лише останній відпові­дав статусу суверенного володаря, влада якого – як монарха, помазаника божого – освячувалась християнською церквою.

З часів правління Карла Великого (768 – 814 рр.) внаслідок за­войовницьких війн франкських феодалів набуває реального політичного змісту тенденція до «renovacio imperii» («відродження імперії»), що відбивало претензії Франкської імперії щодо євро­пейського панування. В 800 р. у Римі в Латеранській церкві папа Лев III коронував Карла імператорською короною, а в 812 р. цей акт вимушені визнати і в Константинополі⁷¹. З цього часу коронація в Римі стає обов'язковим атрибутом в інвеститурі західних королів імпе­раторськими інсігніями.

Імператорський титул недовго проіснував у нащадків Карла Великого: на межі Х ст. послаблення франкських державних утво­рень, що виникли після Верденського договору 843 р., призвело до зменшення політичної влади їх монархів.

«Імперська ідея», яка завжди пов'язувалася з реальними планами володарів, залишалася життєздатною і подалі. Перед носі­ями імператорської корони відкривалися широкі можливості для успішної між­народної діяльності (наприклад, в дипломатичній конфронтації із Візантією), вони могли претендувати на владу над церквою, яка була не лише ідеологічною опорою феодального ладу, а й великим землевласником. Слід, однак, зазначити, що світські монархи Західної Європи (навіть в період найбільшої могутності) не зуміли повністю підкорити собі папство, хоч спроби в цьому напрямку ними робились постійно. Ідеологічним забезпеченням такої політики ста­ла концепція «цезарепапізма», тобто залежності римської курії від імператора. В свою чергу папський престол, особливо з сере­дини XI ст., створює свої вселенські теологічні концепції, що відбились у відомому документі папи Григорія VII «Dictatus papae» і теорії «папоцезаризму», де «Римська імперія» трактуєть­ся як світський меч в руках церкви божої і її глави римського папи⁷².

В середині Х ст. претензії на одержання імперської корони висувають італійські та германські королі. В 962 р. папа Іоанн XII коронував представника саксонської династії Оттона І. З цього часу кожен новий германський король повинен був протягом свого правління здійснити подорож до Риму: без цього він не міг вважатись «римським імператором». Така нестійкість імпера­торської корони на голові саксонських, а пізніше (з XI ст.) франконських королів, безперервна боротьба з герцоґами в самій Германії, незадоволення італійського населення постійними вторгненнями з півночі германських військ, опозиція римських пап, інших монархів Західної Європи зростаючим претензіям германських монархів на світове панування багато в чому пояснюють прискіпливе ставлення Оттона І та його нащадків до титулатури сусідніх з Германією держав: Польщі, Чехії та Угорщини, що знаходились в церковній належ­ності від Риму.

Володарі цих країн, які мали титул «dux» (герцог, князь), прагнули отримати титул суверенного монарха – «rex» («король»), що викликало незадоволення не лише верховного володаря Германії, який до­вгий час був королем, а й германських герцоґів, котрі не бажали зростання суверенітету сусідніх країн в умовах їх «натиску на Схід» («Drang nach Osten»). Правда, в 1002 р. угорському князю Стефану (Іштвану) І все ж вдалося отримати королівську корону, яка стала спадковою для володарів цієї держави, але такий крок-поступка германсь­кої дипломатії був викликаний занепокоєнням, що угорський князь одержить корону з Константинополя. Про можливість подібного перебігу подій свідчить той факт, що у тому ж XI ст. угорський король Гейза І (1074 – 1077) отримав корону від візантійського василевсу Михайла III Дуки, в зв'язку з чим у візан­тійських документах зустрічається титул «король торків (угорців. – авт.» («κραλυς Τουκιας»). 3 цього часу угорський володар вважався васалом василевсу, хоч королі Германії і Франції розглядались візантійсь­кими політиками лише як брати візантійського монарха⁷³. Такі ж «коливання» характерні і для міжнародного життя інших країн Центральної Європи та Балкан: Болгарії, Сербії, Венеції, Хорва­тії, монархи яких залежно від власних інтересів брали титулатуру як західного, так і грецького типу⁷⁴.

Проблему отримання суверенної титулатури володарі західнослов'янських країн доводилося вирішувати складним шляхом. Князі Чехії, які довгий час були союзниками германських імпера­торів в боротьбі з полабськими слов'янами, папством, Угорщиною та Польщею, стали королями лише в 1086 р., за умов, коли їх держава фактично стала залежати від влади германського імператора. Означена коронація чеського князя Владислава IV була викликана умовами дипло­матичної гри, яку вів імператор Генріх IV проти Польщі. На з'їзді в Майнці Генріх об'явив Владислава «королем Чехії та Польщі», намагаючись зіштовхнути дві західнослов'янські країни⁷⁵.

З великими труднощами в питанні коронації своїх правителів зіткнулася Польська держава – головний суперник Германії в Центральній Європі. Навесні 1025 р. польський князь Болеслав, а згодом і його син Мешко II здійснили самостійні (без санкції імператорської влади) коронації, але це викликало різкий осуд в Германії⁷⁶. Наприкінці 1076 р., використовуючи підтримку з боку папи Григорія VII, інший польський князь Болеслав II Сміливий також проголосить себе королем⁷⁷, проте через три роки представники проімперських сил у Польщі позбавили його і корони, і трону. Названі коронації польських князів в ХІ ст. не створили через протидію германської імперської влади підґрунтя для виникнення спадкової королівської влади у Польщі. Лише на початку XIV ст., за умов створення централізованої Польської держави, після коронації її монарха, польського князя Владислава Локетка, Польща стає спадковою монархією – королівством.

Молода східнослов’янська державність у Середньому Придніпров’ї на початку свого існування зіткнулась не з імперськими доктринами Візантії і Західної Європи, а вела сувору боротьбу з експансією могутньо­го державного утворення на півдні Східної Європи – Хазарсько­го каганату. Під його впливом перебувала значна частина слов'янських племен – східних сіверян, радимичів, в'ятичів, що змусило ранньополітичне утворення у Середньому Подніпров’ї («Руську землю») вести війни за їх визволення⁷⁸. В ході її давньоруські правителі активно використовують в дипло­матичній практиці титул хазарського монарха «каган». Згідно з повідомленням Бертинських анналів, під час зустрічі з східнофранкським імператором Людовиком Благочестивим у 839 р. по­сли з країни «Рос» називали свого князя титулом «Сhacanus» («хакан», «каган»), який автор західноєвропейської пам'ятки Пруденцій пояснює за допомогою звичного на Заході титулу «rex» («король»), що уособлював монарха-суверена⁷⁹.

В літературі справедливо наголошується, що вико­ристання давньоруськими князями за походженням тюркського титулу «хакан» або «каган» свідчить про те, що князі «Руської землі» були в той час, тобто в першій половині IX ст., незалежні від Хазарії і претендували на рівність своєї держави з каганатом⁸⁰. На наш погляд, використання слов'янськими політиками цього титулу має пояснення і з ідеологіч­ної точки зору, оскільки у тюркських народів були поширені уявлення про небесне походження влади володарів від найвищого бога Тенгрі – каганів, ханів і ін. Така тенденція, наприклад, була поширена у протобулгар, про що свідчить зміст ранньосередньовічних написів, знайде­них в Болгарії⁸¹.

В обігу на Русі, а також у відносинах з іншими країнами давньоруська знать звичайно використовувала загальнос­лов'янський титул «князь» (польський – «kniaz», чеський – «kniźe», сербохорватський – «knеz»), який згодом набув нового соціального змісту, а саме означав вже не вождів племінних союзів, а глав ранніх державних об'єднань. На наш погляд, не можна погодитись з думкою І. П. Шаскольського про те, що володарі «Руської землі» спочатку носили титул «каган», який з утворенням Давньоруської держави змінив титул «князь»⁸². Безумовно, на Русі більш поширеною остання форма титулу глави держави, що існувала паралельно з назвою «каган». Форма «каган» трапляється в давньоруській практиці і в XI ст.

Із зростанням могутності Русі, яка поступово приєднує все більшу кількість східнослов'янських, а з другої половини Х ст. і неслов'янських (фінно-угорських та балтійських) племен, почи­нає змінюватись і зміст титулу київського князя, який отримує форму «князя рускаго», тобто володаря всіх східних слов'ян. Цю форму вперше вжито у важливому дипломатичному документі – русько-візантійському договорі 911 р. Цей договір дає певну інформацію про ієрархічну структуру східнослов'янської держави. Він містить відомості про «светлых й великих князей», які перебу­вали «под рукою» Олега⁸³. Назва «светлые и великие князья» характеризувала глав племінних союзів, що увійшли до складу Київської держави або знаходились в зоні її політичного впливу, але не загубили остаточно своєї автономії.

Протягом Х ст. відбулося послаблення влади східнослов’янських племінних династів і, одночасно, посилення влади київського князя, що і позначи­лось на зникненні інформації про них в дипломатичних угодах вже в часи Святослава (про це див. розд. 2). Частина колишніх племінних князів стали намісниками або зайняли інші адміністративні посади в системі управління держави Русь, інші увійшли до давньоруської боярської верстви.

Вступ Русі до кола християнських країн зміцнив владу верхов­ного суверена країни – київського князя. Як зазначав відомий польський вчений Г.Ловмяньський, якщо до прийняття нової віри державна влада багато в чому визнавалась через систему «князь-дружина», то тепер влада глави держави щодо підлеглих стає фактично необмеженою⁸⁴. Значною мірою з метою піднесення його авторитету наприкінці Х – на початку XI ст. на Русі карбуються златники та срібляники, на яких давньоруського монарха зображено з усіма ознаками імператорської влади⁸⁵. Але до цього необхідно додати, що в ідеологічному житті Русі титул «князь» був найвищим і цілком самодостатнім. Він не потребував підсилення, а тому використання формул «цар», «самодержець» книжниками було літературним прийомом для підкреслювання авторитетності носія державної влади – князя. Доказом цього є переклади грецьких книг, де грецьке слово «василевс (βασιλϊευς)» переκладалося, коли мова йшла про конкретну історичну персону, як «цар (цесар, цісар)», і у випадках, коли мова йшла про абстрактне поняття володаря, монарха, як «князь» ⁸⁶. Цікаво, що аналогічну тенденцію ми спостерігаємо і в скандинавських джерелах, які називають князів Русі «конунгами», але це найменування розуміється норманами досить широко – від визначення племінного вождя до титулування наймогутнішого володаря⁸⁷.

Митрополит Іларіон у «Слові про за­кон та благодать» не тільки порівнює Володимира Святославича з імператором Костянтином Великим, а і називає князів Володимира та Ярослава «великими каганами», підкрес­лює, що слава про них «слышима еєсть всеми четырьми конци земли»⁸⁸. Середньовічні написи на стінах Софійського собору в Києві зберегли додаткове свідчення про використання на Русі східної титулатури щодо князів. Так, одне з графіті закликає: «Спаси господи, кагана нашего»⁸⁹. Вивчення цього напису дало можли­вість С.О.Висоцькому зробити висновок, що напис в храмі зроб­лено про сина Ярослава Володимировича, Святослава, а також висунути тезу про спадковість титулу «каган» на Русі. Аргумен­том на користь останнього, за думкою вченого, є використання назви «каган» і сином Святослава Ярославича, Олегом, про що повідомляє «Слово о полку Игореве»⁹⁰. На нашу думку, таке припущення не зовсім обґрунтоване. Ймовірно, що серед членів князівської родини цей титул носили лише ті, хто був зв'язаний із Сходом⁹¹.