Соц_олог_я

2.Генеза та еволюція соціалогії управління.

3.Новий характер організації та управління виробництвом.

4.Соціальні процеси у сфері праці.

1. Соціологія управління як наука: предмет, об’єкт, сутність та зміст.

Соціологія управління — спеціальна соціологічна теорія, яка вивчаєзакономірності,

засоби, форми та методи цілеспрямованого впливу на соціальні відносини й процеси, що відбуваються в суспільстві та його підсистемах з метою впорядкування, підтримки,

збереження його оптимального функціонування й розвитку або зміни, переведення до іншого стану.

Соціологія управління, як і будь-яка інша спеціальна соціологічна теорія, має свій предмет та об'єкт дослідження.

Об'єктом соціології управління виступають різноманітні соціальні системи (групи,

угруповання, організації, об'єднання, спільноти, суспільство в цілому), їх підсистеми та ланки, що створюються в суспільстві для досягнення певної мети та вирішення певних завдань.

Предметом цієї соціологічної теорії виступають управлінські відносини, управлінські процеси і властивості суб'єктів управління різних рівнів управлінської ієрархії, а також закономірності, особливості, умови, форми, функції та методи їх управлінської діяльності.

Серед фундаментальних категорій соціології управління виокремлюють "соціальне управління" та "управління соціальними процесами'', які майже однозначно трактуються.

Однак вони різняться в тому, що поняття "соціальне управління" визначає весь комплекс цілеспрямованого регулювання соціальної сфери, суспільних відносин, соціальної діяльності людей, а поняття "управління соціальними процесами" підкреслює аспект диференціації,

тобто виокремлення конкретних процесів, які підлягають управлінському впливу відповідно до специфіки кожного з них.

Соціальне управління — це управління, функція якого полягає в забезпеченні реалізації потреб розвитку суспільства та його підсистем. До найзагальніших властивостей соціального управління належать, по-перше,наявність людини як суб'єкта та об'єкта управління, як первинного елемента соціальної системи; по-друге, застосування цілеспрямованого,

свідомого впливу на різні спільноти людей, соціальні групи, організації, колективи тощо для координації та узгодження їхньої діяльності в процесі вирішення загальногосподарських і суспільних завдань з метою формування й відтворення відповідних умов, що сприяють

розвитку людини як особистості; по-третє, забезпечення функціонування і розвитку будь-

якої соціальної системи при збереженні її основних якісних параметрів.

Слід зазначити, що на сучасному етапі розвитку українського суспільства головною функцією соціального управління є розробка та здійснення соціальної політики, спрямованої на підвищення матеріального і культурного рівня життя різних верств населення, на подолання величезного розриву щодо якості життя між різними групами населення, на забезпечення робочими місцями всіх громадян, які бажають працювати, на створення ефективної системи охорони здоров'я, освіти, підтримки малозабезпечених верств населення,

здійснення заходів щодо боротьби зі злочинністю, запобігання соціальним, політичним і міжнародним конфліктам.

Отже, соціологія управління досліджує не лише зміст і функції, а й механізми і технології соціального управління (управління конкретними соціальними процесами) з

метою виявлення можливостей його вдосконалення та оптимізації відповідно до тих цілей і завдань, що виробляються в суспільстві (та його підсистемах) як щодо ближчих, так і більш далеких перспектив його розвитку.

Соціологія управління близька за проблематикою до таких розділівсоціологічної науки,

як соціологія організацій, соціологія праці, соціологія права, соціологія моралі, соціологія масових комунікацій, соціологія політики, соціологія економіки, соціальне планування,

соціальне прогнозування, соціальне проектування, а також вона досліджує різноманітні проблеми, пов'язані з управлінням у різних сферах і видах людської діяльності.

Отже, управління є функцією будь-якої системи, а його головна властивість — це життєзабезпечення системи. Іноді й саме управління тлумачать як процес реалізації функцій.

Процес управління пов'язаний з обміном інформацією та енергією між регулюючим і регульованим компонентами, які є обов'язковими для всіх саморегульованих систем — біологічних, соціальних, технічних.

Управління виникає принаймні з двох обставин. По-перше, там, де є проблема вибору.

По-друге, коли є потреба в процесі нормування, що забезпечує стійкість розвитку системи, її рівновагу, гарантію запобігання потрясінням і катаклізмам.

Виходячи з потреб суспільства соціальне управління визначає, по-перше, шляхи розвитку суспільства у заданому напрямі, тобто виробляє цілі. По-друге, соціальне управління здійснює теоретичне і практичне забезпечення способів досягнення очікуваного результату, організацію і координацію діяльності людей, її узгодження за допомогою відповідних дій. Для збереження своєї цілісності суспільство створює необхідні для цього механізми. Першим таким механізмом стала держава з властивими їй атрибутами влади. У

суспільстві регулююча підсистема — це суб'єкт управління, а регульована підсистема —

об'єкт управління. Тому управління тут набирає вигляду впливу суб'єкта управління на об'єкт управління заради досягнення певної мети. Управління, крім того, постає як специфічна соціальна діяльність, спрямована на розвиток соціальної системи в цілому, на регулювання взаємодії усіх її компонентів. У такому широкому розумінні об'єктом цієї діяльності виступає система суспільних відносин, а не окремі процеси — економічні,

соціальні, енергетичні, біологічні тощо.

Головним завданням соціального управління таким чином є досягнення відповідності суб'єктивної діяльності людей вимогам об'єктивних законів суспільного розвитку,

забезпечення збалансованого функціонування та розвитку соціального організму.

Зміст поняття "соціальне управління" може трактуватись і вужче. В цьому разі ми визначаємо специфіку управління соціальними групами, а також відносинами всередині різних людських спільнот, вивчаємо особливості регулювання міжособистісних стосунків,

наприклад у трудовому колективі, простежуємо процес формування потреб, інтересів,

мотивів діяльності та поведінки людей. Соціальне управління — це не просто управлінський вплив, що здійснюється на основі необхідної інформації,а насамперед політична діяльність,

спрямована на врегулювання суспільних процесів.

Управління, виконуючи функцію узгодження, забезпечуючи взаємозв'язок і взаємодію між різними частинами єдиного цілого, значною мірою визначає результативність спільних дій, породжує нову продуктивну силу, яка істотно відрізняється від простої арифметичної суми її складових, — силу системності, єдність і спрямованість дій.

Управління як специфічний засіб організації має ряд характерних особливостей. По-

перше, як вже було зазначено, управління повністю залежить від системи, що зумовлює не тільки його природу, а й цілеспрямованість. Друга особливість полягає в тому, що керівний вплив має, як правило, значну енергію. Третя особливість полягає в тому, що центр управління може перебувати далеко від керованого об'єкта. Тим часом організації,

підприємства мають і власний орган управління (правління, дирекція, ректорат), який здійснює безпосереднє управління цією організацією. Інакше кажучи, підсистема, що управляє, і підсистема, якоюуправляють, виступають як дві взаємопов'язані частини однієї організаційної системи. Такий процес управління має назву самоуправління, або

самоврядування. У такому розумінні, по-перше, суспільство загалом є соціальною системою,

яка саморегулюється або є самоврядною. Самоврядними системами, або системами, які саморегулюються, є підприємства, фірми, міста, регіони, державні установи, будь-які громадські організації, вузи тощо.

У суспільстві відбуваються також процеси управління, які не санкціонує жодний керівний орган. Наприклад, національні традиції, які тисячоліттями регулюють поведінку

великих груп людей. У цьому випадку маємо справу зі стихійними, спонтанними процесами соціального управління— процесами саморегулювання, які здійснюються в суспільстві у зв'язкуз дією загальнолюдських цінностей, норм моралі, ідеалів кожного конкретного суспільства.

Процеси соціального саморегулювання відбуваються не лише у масштабах суспільства.

Вони існують на рівні первинних колективів, де велику роль відіграють звички, групові норми, цінності, громадська думка, які називають організаційною культурою. Названі чинники справляють значний вплив на свідомість і поведінку членів колективу. Продуктами саморегулювання є асоціативні, неформальні організації, що виникають на основі внутрішньої, неофіційної системи зв'язків і норм. Зрозуміло, все це має надзвичайно важливе значення в управлінській практиці.

Тому в управлінні слід брати до уваги всю сукупність чинників, різні аспекти,

спиратися на комплексний підхід. У цьому зв'язку можна говорити про різні теорії,

наприклад про теорію управління виробництвом, теорію державного управління та ін.

Водночас усі ці теорії слід розглядати як соціальні, бо всі вони стосуються управління суспільством, управління людьми.

2. Генеза та еволюція соціалогії управління.

Мистецтво управління як комплекс особливих здібностей ефективного застосування нагромадженого досвіду в практичній діяльності, склалося ще тоді, коли межі світу мистецтва і науки не були досить чітко усвідомлені. Мистецтво управління формувалося протягом усього історичного періоду розвитку людства, що, як відомо, налічує кілька тисячоліть. Виникнення управління пов'язують із зародженням писемності в стародавньому Шумері, що спричинило створення особливого прошарку "жерців-бізнесменів", які успішно виконували релігійно-комерційні та торговельні операції. У наступні тисячоліття розвиток управлінського мистецтвавідбувався як у сфері управління державними та суспільними справами,так і у сфері управління господарством. Уже тоді філософи сперечалися про переваги різних форм управління, про те, є управління наукою чи мистецтвом, а також порушували питання про розумне управління (Платон, Конфуцій, Мейцзи та ін.).

Однак управління як сфера людського знання виокремилась у самостійну наукову галузь лише наприкінці ХІХ ст. Перші праці, в яких було зроблено спробу наукового узагальнення нагромадженого досвіду та формування основ наукового управління, з'явились наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. Це було відповіддю на потреби індустріального промислового розвитку, який дедалі більше набував таких специфічних рис, як масове

виробництво і масовий збут товарів і послуг, орієнтація на ринки більшого обсягу та великомасштабну організацію у формі міцних корпорацій та акціонерних товариств.

Підприємства-гіганти відчували гостру потребу в раціональній організації виробництва й праці, чіткій і взаємопов'язаній роботі всіх підрозділів та служб, керівників і виконавців щодо науковообґрунтованих принципів, норм і стандартів.

У своєму розвитку соціологічна теорія управління пройшла декілька етапів:

класичний, або раціоналістичний напрям, найтиповішими для якого є школа наукової організації праці, або наукового менеджменту Ф. Тейлора; адміністративна, або класична школа управління А. Файоля; теорія ідеальної бюрократії М. Вебера;

соціально-психологічний, або гуманістичнии напрям, для якого найхарактернішими є теорія людських відносин Е. Мейо; теорія "Х" і "У" Д. Мак-Грегора;

теорія стилів управління К. Левіна та багато інших;

системний, або методичний напрям, який об'єднує як класичну і соціально-

психологічну школи, так і численні прикладні концепції, теорії та розробки на основі кількісних методів, тобто методів точних наук (кібернетики, математики), з широким використанням комп'ютерних технологій і програмного моделювання.

3 виникненням цього напряму відбувся остаточний перехід у розумінні проблем управління від суто інженерного підходу до соціологічного, в центрі уваги якого перебуває перш за все людина з її потребами, інтересами та цінностями. Значний внесок у розробку проблем управління суспільством та різними його сферами зробили А. Сміт, А. Файоль, М.

Вебер, В. Зомбарт, Д. Кейнс, Й. Шумпетер, О. Богданов, В. Афанасьєв, С. Булгаков, М.

Туган-Барановський, М. Лосський, П. Друкер, Г. Саймон, Ч. Барнард та багато інших дослідників.

3. Новий характер організації та управління виробництвом.

Зміни:

—перехід від виробництва товарів до сервісної (обслуговуючої) економіки;

—розмивання меж між виробничою та невиробничою працею;

—перехід від суто споживання до виробничої діяльності нового типу, яку дедалі частіше розглядають як різновид дозвілля;

—швидке заміщення праці знаннями; не масове матеріальне виробництво, а

індивідуалізоване створення інформації та знань;

—руйнування меж освітою, працею й дозвіллям;

—підвищення ролі науково-дослідних центрів і університетів, де створюють дедалі більшу частку національного продукту.

Трансформація власності: — дифузія прав власності у двох напрямах:

а) зосередження акцій у дрібних держателів і виникнення внаслідок цього так званої демократизації капіталу;

б) формування компаній і корпорацій, значна частина капіталу яких контролюється їхніми робітниками;

— перетворення традиційної приватної власності на юридичну фікцію, і формування власності на інформацію та знання, які нероздільно пов'язані з тими, хто їх виробляє;

—зменшення залежності людини від власності представників панівного класу на засоби виробництва, оскільки головними з них стають знання, дедалі доступніші для звичайної людини;

—велетенське зростання ролі освіти, яка стає каналом доступу до отримання і вироблення знань; а відтак — і до інтелектуальної власності як такої. 3 огляду на це Ф.

Фуйуяма зазначає, що класові відмінності,які існують нині у США, викликані передусім

відмінностями в освіті.

Зміниорганізації та управління:

—створення системи управління, заснованої на широкій участі і менеджерів, і

робітників;

—підвищення ролі неприбуткових організацій, участь у яких мае добровільний характер і котрі стають важливими центрами не тільки ухвалення рішень, а й впливу на інші соціальні інститути;

—перехід від економіки, організованої на основі стихійних законів ринку, до господарства, що має радше не плановий, а "узгоджувальний" характер.

Зміна соціального статусу і ролі робітника та формування нової системи цінностей:

—відмова від нарощування масового виробництва матеріальних благ, перехід до максимального розвитку людського потенціалу;

—заміна трудової активності новим типом активності — креативної (творчої) за євоєю

суттю;

—зміна основної якості виробника: головним у людині стає не її фізична сила, а

здатність до інновацій;

—заміна пролетаря-виробника матеріальних благ просьюмером, тобто людиною, яка одночасно і продукує, і споживає;

—руйнація старих домінуючих орієнтирів на індивідуалізм і особиступідприємливість та їх заміна оптимальною сполукою індивідуалістських і спільнісних якостей особистості;

дедалі ширша участь людей у недержавних добровільних громалських організаціях та

локальних спільнотах;

—перехід від сповідування ринкових принципів до постекономічних цінностей;

—поступова відмова від економізованих матеріальних цінностей та орієнтирів і перехід до постматеріальних соціологізованих систем цінностей з їх ор1єнтацією не на максимальний матеріальний добробут, а на високу якість життя в широкими можливостями самовираження, саморозвитку і самореалізації особистості.

4.Соціальні процеси у сфері праці.

Соціальні інститути у сфері праці — це господарські об'єднання, заводи, банки, ринки,

трудові колектив профспілки тощо. Вони забезпечують усю сукупність виробничих зв'язків у суспільстві, одночасно з'єднуючи економічне життя з іншими підсистемами. Кожен соціальний інститут в економічній підсистемі має свої чітко окреслені функції. Коли ж нормальне функціонування певного соціальногоінституту порушується, а зв'язки з соціальним середовищем набирають викривленого абонеповного характеру, з'являється так звана дисфункція соціального інституту. Так, дисфункція деяких економічних інститутівстає причиною існування "тіньової економіки", виливається у спекуляцію,хабарництво, крадіжки,

тягне за собою корумпозаність і господарського й управлінського апаратів. Ці явища особливо болісно дають взнаки підчас "перехідного періоду" — періоду трансформації командно-адміністративної системи в ринково орієнтовану систему вільного підприємництва, що яскраво видно на прикладі майже всіх посттоталітарних країн, у т.ч. й

України.

Соціально-трудові відносини. Соціально-трудові відносини складаються на виробництві між суб'єктами — представниками різних соціальних спільнот і груп. Цей тип відносин, як слушно зазначає В. Полторак, на відміну від відносин функціональних,

описаних раніше, у соціології кваліфікують як відносини рівності й нерівності між працівниками та соціальним групами (наприклад, між підприємцями та робітниками).

Соціальні процеси у сфері праці. Під соціальними процесами у сфері праці соціологи розуміють функціонування і зміни становища соціальних груп, колективів і окремих робітників — суб'єктів економічної діяльності. У їх структурі вирізняють:

—саму працю (у сфері якої виникають усі соціальні явища і процеси, що становлять предмет соціології праці; отже, праця є базовим соціальним процесом);

—трудову адаптацію (тобто пристосування до виробничого середовища);

—трудову мобільність (тобто пристосування всередині соціальних груп, трудових колективів і між ними; вона враховує також плинність кадрів на виробництві);

— відносини співробітництва або конкуренції, суперництва і конфліктів між суб'єктами економічної сфери.

Управління соціально-трудовими процесами і вщносинами. Соціальне управління соціально-трудовими процесами і відносинами передбачає їх планування і регулювання. У

його структурі можна вирізнити такі складові:

—вироблення, прийняття і реалізація управлінських рішень;

—використання різноманітної інформації у процесі уйравління;

—вироблення певних методів і стилів керівництва;

—забезпечення самоврядування і виробничої демократії;

—ланування процесів соціального розвитку трудового колективу (виховної, культурно-

масової, спортивної роботи, удосконалення соціально-психологічного клімату, зміцнення дисципліни праці, заходів, спрямованих на зміцнення здоров'я трудівників).

Менеджмент як міждисциплінарна наука. В умовах перехідного періоду до ринково орієнтованої економіки значного поширення набуває менеджмент (від англ. тапаgетепt —

управління, керівництво). В. Полторак зазначає, що менеджмент — це міждисциплінарна наука, яка поєднує економічний, соціальний, політичний, організаційний, правовий,

психологічний та інші підходи до керування виробництвом. Крім загальних політико-

економічних чи соціально-філософських теорій менеджменту, існують прикладні теорії організації та управління, спрямовані на вироблення конкретних підходів щодо раціоналізації та вдосконалення управління.

Менеджмент і вдосконалення трудової діяльності. Інші українські соціологи наводять приклади, коли менеджмент дає змогу суттєво поліпшити виробничу діяльність і взаємини п суб'єктів. Це "менеджмент участі" (у США робітники обговорюють з адміністрацією дедалі більше управлінських рішень), "соціотехнічні системи" (бригадні форми організації праці,

які надають групам робітників повноваження щодо визначення режиму і графіка праці,

можливості обміну робочими місцями), "гуртки якості" (в Японії такі гуртки виробляють пропозиції щодо поліпшення виробництва, відповідають за статистичний облік якості продукції).

Сфера менеджменту. Предмет соціології праці та управління і предмет менеджменту,

як бачимо, взаємно перехрещуються, але не повністю тотожні. Менеджмент виробляє і застосовує на практиці найефективніші моделі, технології, засоби, методи управління виробництвом. До сфери йогодії належать:

—визначення цілей і завдань управління, розробка конкретних заходів для їх досягнення;

—розподіл завдань на окремі види операцій;

підтримки, збереження його оптимального функціонування й розвитку або зміни,

переведення до іншого стану.

2. Зміст соціології управління становлять дослідження соціальних основ управління,

його функцій, принципів і законів, особливостей управлінської діяльності і управлінських відносин, закономірностей їх розвитку й ефективності, об'єктивних і суб'єктивних умов і чинників їх використання щодо різних рівнів соціальної організації суспільства.

3. Об'єктом соціології управління виступають різноманітні соціальні системи (групи,

угруповання, організації, об'єднання, спільноти тощо) та їхні підсистеми, що виникають і створюються в суспільстві для досягнення відповідної мети й вирішення визначених завдань.

4.Предметом соціології управління є управлінські відносини, процеси управління і властивості суб'єктів соціального управління незалежно від рівнів управлінської ієрархії, а

також закономірності, особливості, умови, форми, функції та методи їх управлінської діяльності.

5.За своєю проблематикою соціологія управління тісно переплітається з такими розділами соціологічної науки, як соціологія організацій, соціологія праці, соціологія права,

соціологія конфлікту, соціологія комунікацій, соціологія моралі, соціологія економіки,

соціологія політики, соціальне планування, прогнозування, проектування тощо, які також розглядають проблеми управлінської діяльності.

6. Управління як соціальне явище з'явилося в давні часи було пов'язане з удосконаленням координації колективної праці людей в різноманітних сферах життєдіяльності. Але як наука виникло лише на початку ХХ ст. У своєму розвитку теорія соціального управління пройшла кілька етапів, головними з яких вважаються класичний, або раціоналістичний, період (школа наукового менеджменту Ф. Тейлора; адміністративна школа управління А. Файоля; теорія "ідеальної бюрократії" М. Вебера); соціально-

психологічний, або гуманістичний, період (школа людських відносин Е. Мейо; теорія "Х" і "Y" Д. Мак-Грегора; теорія стилів керівництва К. Левіна; теорія потребА. Маслоу);

системний, або синтетичний період (емпірична школа управління П. Друкера; школа соціальних систем Ч. Барнарда); нова школа управління, або школа кількісних методів Г.

Саймона та ін.; теорія організаційної культури, а також численні сучасні системні таситуаційні концепції соціального управління. Подальший розвиток соціології управління базується на концепціях системного та ситуаційного підходів, в основі яких лежать ідеї демократизації і децентралізації управління, залучення більшої кількості людей до прийняттяуправлінських рішень, використання різноманітних моделей мотивації їхньої діяльності.