Тема 7

Археологічні знахідки часів трипільської культури на території Бессарабії

На середньому етапі розвитку племена трипільської культури посідали величезні простори лісостепу від Східної Трансільванії на захід до Дніпра на схід. Вони розселилися в районі сточищ Верхнього і Середнього Дністра, Прута, Серета, Південного Побужжя та Правобережжя Дніпра. Поселення цього періоду значно більші за розміром (що свідчить про збільшення кількості населення) і розташовані на підвищених плато біля річок та струмків. Наземні житла в них будувалися по колу або овалом. Житла в плані мали форму видовженого прямокутника й будувалися на фундаменті з розколотого дерева, покладеного впоперек, на нього накладався товстий шар або кілька шарів глини. Плетені дерев'яні стіни на стовпах і перегородки всередині житла обмазували глиною, з глини будували печі на дерев'яному каркасі, припічки, лежанки коло печі. З глини робили ритуальні жертовники в житлах, круглі або у формі хреста (с. Коломийщина, Володимирівка, Майданецьке, Тальянки). Разом зі збільшенням населення збільшувалися посівні площі. Скотарство також було розвинене більше, ніж раніше, але полювання далі мало допоміжне значення. Знаряддя праці вироблялося з кременю, каменю та кісток тварин, мотики для обробки землі з рогу оленя. У поселеннях виявлено клиновидної форми та провушні сокири з міді. Почалося видобування міді із родовищ на Волині та у Подністров'ї. Рівня ремесла досягло гончарство. Характерним для кінця цього періоду став монохромний спіральний орнамент, нанесений чорною фарбою на жовтувато-червонуватому ангобу. Посуд різних форм ліплено руками, можливе застосування повільного гончарного кола. Типові великі грушовидні та кратероподібні посудини для збереження зерна, миски, горщики, біконічні посудини та ін. (с. Володимирівка, Сушківка, Попудня, Шипинці); також з глини виробляли культові схематизовані жін. статуетки, фігурки тварин, модельки жител. Суспільний лад племен Т. к. за цього періоду лишався далі матріархально-родовим. До сер. доби Т. к. відносять поселення, що їх виявив В. Хвойка біля селищ Трипілля, Верем'я, Щербанівка та ін.

Пізній етап

За пізнього періоду трипільської культури значно розширилася територія, заселена трипільцями: на землі східної Волині, сточища pік Случі й Горині, обидва береги Київського Придніпров'я та степи північно-західного Причорномор'я, де трипільці стикалися з носіями інших культур. Значно зросло значення скотарства. Скотарство напівкочового характеру складалося переважно з дрібної рогатої худоби (вівці, кози). Помітного значення набув кінь (с. Усатове). За цього періоду, на думку деяких фахівців, складається патріархальний лад. Під впливом контактів із племенами інших культур,

21

коли на початку III тисячоліття до н. е. степову зону, південні райони Лісостепу Східної Европи та Дніпровського басейну займали скотарські племена так званої ямної культури, що посувалися зі степів Поволжя та Подоння в пошуках нових пасовищ, у культурі пізньотрипільських племен зникає багато рис, характерних для трипільської культури попереднього часу. Змінюється характер житлобудівництва, зникає спіральна орнаментація в мотивах розпису посуду і типові трипільські його форми, натомість з'являється новий тип посуду, орнаментованого відтисками шнура, схематизується антропоморфна пластика. З'являється новий тип поховання в ямах з насипом та без насипу з кам'яною обкладкою навкруги і витворюється обряд поховання, подібний до обряду сусідніх патріархальних племен ямної культури. Усатівські племена західних районів Північного Причорномор'я та нижнього Подністров'я (села Усатове, Галеркани, Борисівка, Маяки та ін.) були асимільовані носіями ямної культури, відтак праіндоєвропейцями. Історична доля інших пізньотрипільських племен була різна; зміни в їхній культурі Середнього і Горішнього Подністров'я пов'язані з появою на цій території племен культури кулястих амфор (рання бронза).

Трипільська культура в європейському контексті

Споріднені археологічні культури:

Данило-хварська культура (побережжя Адріатики);

Бутмір (Боснія);

Культура Вінча (Центральні Балкани);

Тиська (басейн річки Тиса);

Лендель (Середньодунайський басейн і північ Центральної Європи);

Боян (Нижньодунайський басейн);

Хаманджія (Чорноморське побережжя);

Караново (Фракія і Східна Македонія);

Петрешті (Трансільванія);

Дніпро-донецька (Україна).

БОРОДІНСЬКИЙ СКАРБ Бороді́нський скарб– скарб, знайдений у 1912 р. поблизу містечка

Бородіно на Одещині. Датується 2 тис. до н. е. У складі скарбу вироби із золота, срібла, бронзи, рідкісних порід нефриту та тальку. Тепер скарб перебуває у Історичному музеї в Москві. Скарб має визначну історичну цінність як зв'язкова ланка між пам'ятками бронзового віку Середземномор’я та майже всієї Євразії.

Склад скарбу

Скарб налічує 17 предметів (11 неушкоджених і 6 уламків): інкрустовані золотом срібні кинджал і фібула, три срібні навершя списів, 4 поліровані нефритові інкрустовані золотом сокири, 3 кам'яні булави, 2 бронзові пластини-окуття, фрагменти керамічного посуду.

Баби кам'яні

22

Загальна характеристика кам'яних статуй

Кам'яні боввани, які розглядалися давніми людьми як ідоли-обереги, з'явилися на території Дешт-и-Кипчак (степи від Іртишу до Дунаю) у IV–II тисячолітті до н. е. Антропоморфні стели, виготовлені нащадками індоєвропейців, археологами виявлялися при дослідженні катакомбних поховань. Великі камені установлювалися на курганах.

Кам'яні статуї українського степу діляться на кілька груп:

Антропоморфні стели епохи бронзи.

Скіфські статуї.

Кипчацько-половецькі кам'яні баби.

Скіфські статуї

Наступну за хронологією групу статуй складають боввани, залишені скіфами – іраномовними племенами, які з'явилися в українських степах в середині І тис. до н. е. «Скіфськими бабами» в народі називають всі етнічно різнотипні скульптури. Даної історичної помилки часто припускаються журналісти, вчителі й навіть деякі дослідники.

Скіфські скульптури датуються VІ-ІІІ століттям до н. е. Ареал їх розповсюдження досить значний – від Румунії до Прикавказзя. Переважно всі зображення скіфів передають бородатих чоловіків. У композиційнохудожньому відношенні вони виконані примітивно. Це доволі дивно для народу, носія високохудожнього скіфського «звіриного стилю», вихованого на контактах із давньогрецьким класичним мистецтвом. Цей парадокс завжди дивував вчених:

«Скіфські статуї не порівняти з грецькою скульптурою. Цікаво тільки, що скіфи, які так багато запозичили у греків у монументальному мистецтві, виявилися мало сприйнятливі до імпульсів, що виходили від їх витонченіших сусідів. А тим часом вони відвідували грецькі поліси, бачили скульптури на площах, що передають образ людини з довершеним реалізмом. Бачили і, ймовірно, залишалися до них байдужими».

На стелоподібних корпусах скіфських статуй зазвичай зображені тричотири предмети: ріг, сагайдак, кинджал-меч. Ріг поміщений в правій руці на рівні грудей, сагайдак – на лівій стороні, кинджал або меч – в лівій руці на рівні поясу. Атрибути зазвичай спостерігаються і в тюркських аналогіях Сибіру, де кам'яні статуї тримають в правій руці чашу, а в лівій кинджал. Відсутність бороди і, навпаки, зображення вусів також виявляють схожість скіфських статуй з давньотюркськими. У каменерізному мистецтві Північного Причорномор'я скіфи зберегли загальні елементи південносибірських статуй. Проте незрозуміло чому скіфи, що мігрували до Північного Причорномор'я через Закавказзя, Передню Азію, де відвіку була відома техніка обробки каменя, не принесли з собою нових відчутних художніх віянь, як це відбулося з «звіриним стилем».

24

Не вирішена ще одна проблема, пов'язана із скіфською скульптурою. До теперішнього часу відкриті та, в основному, добре вивчені тисячі скіфських поховань. Проте, враховуючи поминально-культовий характер статуй, неможливо поки пояснити, чому немає переконливих слідів установки їх над похованнями скіфів.

Кипчацько-половецькі кам'яні баби

Половецькі статуї, що зустрічаються на величезних просторах від південно-західної Азії до південно-східної Європи, складали найважливіші елементи духовної культури художнього каменерізного мистецтва, похоронного обряду стародавніх тюрків. Половецьке каменерізне мистецтво процвітало в українських степах у ХІ-ХІІІ ст.

ІКОНОПИС

Апостол Петро. Ікона 6 століття з монастиря на горі Синай, Єгипет.

Іко́нопис– мистецтво писання ікон, вид живопису, має культове призначення.

Визначення

Іконописання, особливо характерне і розвинене у православній традиції, як і загалом у східному християнстві (православній, греко-католицькій, коптській, маронітській церквах тощо), широко поширене і популярне в Україні, Росії, Румунії, Греції, Сербії, Грузії та інших східно-європейських та близько-східних краях.

Православне мистецтво – є носієм високих духовних цінностей, зокрема, іконопис, який створювався святими духовидцями. У православній культурі іконі належить значне місце, де вона ніколи не мислилася лише як твір мистецтва. Ікона, перш за все, віронавчальний текст, який покликаний допомогти пізнанню істини. Ікона є своєрідним вікном у духовний світ, тому вона має особливу мову, де кожен знак – символ (І. К. Язикова). За допомогою знаково-символічної системи ікона передає інформацію подібно письмовому тексту, мову якого необхідно знати, щоб сприйняти, зрозуміти й пережити її духовний смисл. Мета ікони – направити всі наші почуття, розум і всю нашу людську природу до її істинної мети – на шлях перетворення.

Історія розвитку

Хоч християнство зародилося в єврейському середовищі, проте неєвреї (прозеліти) поступово складали більшість нової церкви. Тому постало питання, які старозавітні приписи приймаються християнами, а які – ні. На апостольському соборі прийнято рішення, що незмінним є становлення до 10

25

Божих заповідей, науки пророків, псалми, проте другорядне могло переглядатися, відповідно, й суворої заборони на зображення не було висунуто.

Те, що християнська церква могла приймати нововведення, знаходить підтвердження в Євангелії. Христос казав: «Не думайте, що Я прийшов усунути закон чи пророків; Я прийшов їх не усунути, а доповнити (Мт. 5:17). Та в той час, коли євреям було заборонено спілкуватися з неєвреями, а тим більше сідати з ним до столу, Христос просив води в жінки-самарянки, а потім гостював у самарянському місті (Йо. 4:7-40). Побожні юдеї не спілкувалися з митарями й блудницями, та митар Матвій і грішниця Магдалина стали новоноверненими в церкву. Також Христос повчав, що субота була встановлена для людей, а не люди для субот (Мр. 2:27).

Первісні християни ставилися до зображень інакше, ніж погани. Історія іконографії починається з ІІІ-ІV ст., із зображень в катакомбах (некрополях) – підземних кладовищах Італії, Північної Африки й Сирії (Палестини). Римляни й греки спалювали померлих, та християни дотримувалися єврейської традиції, за якою було поховано тіло Христа. Кілометри катакомб недостатньо вивчені, проте саме завдяки своєму розташуванню вони збереглися до сьогоднішніх днів. Також слід пам'ятати про переслідування християн в Римській імперії, відповідно, зображення, що свідчать про відношення автора до християнства, могли зберегтися лише на кладовищах, адже римляни не наважувалися гнівати покійників.

Ватиканські ґроти постали ще в І ст. по Христі – тут було поховано апостола Петра, приблизно до цього ж часу відносяться катакомби Коммоділли, Прісцілли, Домітілли та Остріяна.

За коротких проміжок часу формування окремої християнської іконографії, безумовно, було неможливе, тому основою для зображень в катакомбах часто слугували поганські символи, які набували нового значення для християн.

Риба – в греків символізувала плодючість. Християнам нагадували про апостолів, більшість з яких були рибалками, а також про деякі алегорії, приведені Христом: у притчі про доброго Небесного Отця Спаситель наголошує, що навіть земний батько на прохання сина подасть рибу, а не гадюку (Мт. 7:9-11).

Також перші літери слова «риба» в грецькій мові уклали акростих «Ісус Христос Божий Син Спаситель»;

Голуб з гілкою оливкового дерева – символ Святого Духа;

Пальма – ознака мучеництва й перемоги в Христі;

Якір – таємне зображення Христа;

Човен – образ Церкви;

Хліб – символ Євхаристії;

Ягня – за свідченням Іоанна Предтечі «Ось Агнець Божий, який світу гріх забирає» (Йо. 1:29);

Виноградна лоза – має пояснення в Євангелії «Я виноградина, ви – гілки. Хто перебуває в Мені, а Я в ньому, – той плід приносить щедро» (Йо. 15:5), а також притча про виноградарів;

26

Оранта – у римлян – уособлення жіночого образу, для Християн – Марія Богоматір;

Добрий пастир – у римлян – зображення Гермеса (Меркурія), що тримає вівцю на плечах, для християн – нагадування про те, що Бог шукає кожного заблуканого, підтримує у вірі під час переслідувань й прийшов закликати до грішників (Йо. 10:14, Мт. 9:13, Мр. 2:17, Лк. 5:32).

Також починають зображувати старозавітні сюжети – Адама та Єву, Ноя, Мойсея.

Поступово складаються окремі християнські символічні зображення: Воскресіння Лазаря (Христос, що вказує рукою на Лазаря, який виходить із печери в посмертній плащаниці – наприклад, зображення в катакомбах Прісцілли); народження Христа (Богоматір із Христом на руках та чоловіча фігура, що вказує на зірку в небі – зображення в капличці в катакомбах Прісцілли, ІV ст.); Христос рятує Петра, що йде по воді (Дура-Европос, Сирія,

ІІст.).

Ранні християнські зображення не були досконалими за технікою, носили символічний характер – цей характер зображення став традиційним при подальшому розвитку іконографії.

27