Класифікація українських партій:

1. По відношенню до закону: в Україні всі зареєстровані партії – легальні, хоча існують і діють нелегальні (переважно профашистські) організації і партії, які пропагують насильство, расовий шовінізм та інші речі заборонені як Конституцією, так і Законом України про партії.

2. По відношенню до влади: правлячою партією наразі є Партія регіонів, оскільки контролює правлячу коаліцію у парламенті, уряд і посаду Президента. Партії, що входять до правлячої коаліції – КПУ та Блок Литвина – є політичними союзниками Партії регіонів, а тому не можуть бути опозиційними. Усі інші партії, які прагнуть влади вважаються опозиційними.

3. За організаційною структурою: В Україні більшість партій не мають розгалуженої системи партійних осередків по усій країні, а лише у столиці чи одній-трьох областях чи навіть містах. Майже в усіх таких партіях задіяні переважно представники місцевої політичної та економічної еліти. Усе це ознака того, що більшість українських політичних партій є кадровими партіями (5.9.). До найбільшвпливових серед кадрових партій варто віднести СДПУ(о) В. Медведчука і Г. Суркіса, Ліберальну партію України, “Реформи і порядок” (остання вирізняється серед усіх високим професіоналізмом своїх кадрів) та ряд інших. За необхідності кадрові партії можуть переростати в масові, однак лише поступово. Прив’язка електоральної підтримки до певної території є одною з властивостей української політики. Пояснюється це зокрема й тим, що становлення політичної еліти України досі є незавершеним, тому столична, найвпливовіша еліта часто неадекватно презентує інтереси всіх регіонів. Потужні місцеві економічні або інтелектуальні еліти намагаються творити власні партії й боротися за участь у здійсненні політичної влади. Набагато менше партій, які спираються на політичні маси електорату та численні місцеві осередки. Тобто, справді масовими партіями (5.10.) можна назвати ті, які проходять до парламенту або мають достатню підтримку населення. Найбільшу кількість зареєстрованих обласних, районних, міських організацій мають Аграрна партія України, Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина”, “Жінки за майбутнє”, Комуністична партія України, Народно-демократична партія, Партія “Демократичний союз”, Партія регіонів, Соціал-демократична партія України (об’єднана), Соціалістична партія України та деякі інші.

4. За політичною орієнтацією та ідеологією: українські партії можна поділити за системою політичних ідеологій (5.2.), яку сповідує та чи інша партія. Як відомо існує сім основних ідеологій – ліві ідеології: анархізм, комунізм, соціалізм; центристські ідеології: лібералізм, консерватизм; праві ідеології: націоналізм, фашизм. Оскільки фашистська ідеологія заборонена, то в українській партійній палітрі фашизм не присутній. Інші ідеології представлені досить повно:

• анархізм: Політична партія “Союз анархістів України”;

• комунізм: Комуністична партія України, Комуністична партія України (оновлена), Комуністична партія робітників і селян, Прогресивна соціалістична партія України, Політична партія “Союз Лівих Сил”. Ці партії відрізняються своїм чисельним складом, впливом на політичне життя, політичним змістом програм. Але всі вони сповідують марксизм, є прибічниками соціалізму, суспільної власності, влади трудящих, соціалістичної системи господарювання і розподілу, загалом негативно ставляться до приватної власності, ринкових відносин, виступають проти співробітництва України з МВФ і МБРР, НАТО;

• соціалізм (5.5.): Партія “Соціалістична Україна”, Соціалістична партія України;

• лібералізм (5.3.): Ліберальна партія України, Ліберально-демократична партія України, Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина”, Партія регіонів, Політична партія Всеукраїнське об’єднання “Громада”, Партія “Реформи і порядок”, Політична партія Ліберальна Україна, Партія “Демократичний Союз”, Політична партія “Сильна Україна”, Політична партія “Фронт Змін”, Політична партія “УДАР (Український Демократичний Альянс за Реформи) Віталія Кличка”, Політична партія “Нова демократія”, Громадянська партія “ПОРА” та багато інших. Переважна більшість українських політичних партій позиціонує себе як ліберальні, хоча не всі такими виявляються насправді. Ліберальні партії сповідують ліберальні, демократичні цінності, виступають за домінування приватної власності, вільний ринок, рішуче прискорення ринкових реформ, прозору приватизацію з чітко визначеним приватним власником, розвиток місцевого самоврядування, розширення прав регіонів, вільний розвиток культури і мови українського і всіх інших народів України, свободу особи, входження України в європейські і світові структури;

• консерватизм (5.4.): Українська Консервативна партія, Українська республіканська партія. Партії є прибічниками ринкових перетворень, приватної власності, політики добросусідства і взаємної вигоди з усіма державами;

• націоналізм (8.13.): Конгрес Українських Націоналістів, Народний Рух України, Політична партія “Організація Українських Націоналістів”, Всеукраїнське об’єднання “Свобода”, Українська національна асамблея, Політична партія “Наша Україна”, Політична партія “Народна Самооборона”, Всеукраїнська політична партія “БРАТСТВО” та багато інших. Основним для них є втілення національної ідеї в усіх сферах діяльності української нації. Виступають за розвиток національної свідомості українців, за ринкові реформи, приватну власність, могутню Українську державу, втілення в життя ідеї величі української нації, утвердження її слави, багатства і добробуту в умовах державного життя; за плідне її співжиття в колі волелюбних народів світу, за вирішення соціальних проблем. Деякі з них висловлюються за забезпечення українцям пріоритетних прав, зокрема, щоб безпосередніми керівниками української держави були українці.

Проте, варто пам’ятати, що багато з партій не мають чітко виражену ідеологію, а мають скоріше “гібридну” ідеологію, тобто поєднання різних ідеологій – наприклад лібералізму та соціалізму і тоді виникають партії, які носять такі назви: Соціал-демократична партія України, Соціал-демократична партія України (об’єднана), Українська соціал-демократична партія, Політична партія “Українські соціал-демократи” та інші. Вони, попри певні відмінності в програмах, висловлюють свою прихильність до цінностей демократичного соціалізму, є прибічниками багатоукладної соціально орієнтованої ринкової економіки, сильної соціальної політики держави, соціальної справедливості, солідарності, багатопартійності, політичного плюралізму, обстоюють ринкові перетворення в Україні, зміцнення і розвиток Української держави, відродження і розвиток української нації, її культури, мови, входження України в європейське і світове співтовариство.

5. За функціональним пріоритетом: тобто за спрямуванням основної дії чи суспільно-політичного пріоритету. Так, в Україні є багато екологічних та соціально-екологічних партій: Партія Зелених України, Зелена партія України, Політична партія “Зелені”, Зелена екологічна партія України “Райдуга”, Політична партія «Партія екологічного порятунку “ЕКО+25%”, Соціально-екологічна партія “Союз. Чорнобиль. Україна.”, “Всеукраїнська Політична партія – Екологія та Соціальний захист”, Народна Екологічна Партія, Українська партія “Зелена планета”.

Існують гендерні (жіночі) партії: Партія “Жінки України”, Партія “Солідарність жінок України”, “Жінки за майбутнє” Всеукраїнське політичне об’єднання.

Дуже популярними в Україні (судячи з їх кількості) є партії з релігійною складовою у ідеології та практиці політичної дії: Християнсько-демократична партія України, Християнсько-Ліберальна партія України, Партія Християнсько-Демократичний Союз, Республіканська Християнська партія, Партія мусульман України, Українська політична партія “Християнський рух”, Соціально-Християнська Партія. Вони обстоюють цінності релігійної моралі в суспільному й особистому житті людей, пріоритет духовних начал, підпорядкованість політичної діяльності моральним нормам, повагу людської гідності, є прибічниками ринкової економіки, приватної власності, створення системи соціального захисту, виступають за міжконфесійний мир, розглядають релігійні організації як повноправні суб’єкти суспільного життя, виступають за участь церков у суспільно значущих акціях. Показником “модності” християнської партійності може слугувати факт, що у квітні 1997 р. виник християнсько-демократичний союз “Вперед, Україно!”, до якого увійшли не лише партії, у назві яких присутня назва “християнська”, а й організації із суто світськими назвами та платформами. Ще кілька партій, особливо націонал–демократичного спрямування, декларують намір сприяти формуванню суспільної моралі, яка ґрунтувалася б на християнських цінностях.

Є партії, які витворюють національні меншини: “КМКС” Партія угорців України” та “Демократична партія угорців України”, які створені і діють на Закарпатті, де 14% населення є угорцями за національністю.

Згідно Закону України “Про політичні партії в Україні” (ст. 11) кожна політична партія щорічно інформує Міністерство юстиції України про обласні, міські, районні організації партії або інші структурні утворення, передбачені статутом партії. Політична партія також інформує Міністерство юстиції України про зміни назви, програми, статуту, керівних органів партії, їх адреси та місцезнаходження у тижневий строк після прийняття рішень з цих питань.

Зміна назви досить актуальне питання для наших партій. Так, наприклад, відома усім політична партія – “Партія регіонів” мала попередні назви – “Партія регіонального відродження України “Трудова солідарність України” та “Партія регіонального відродження України”, а Всеукраїнське об’єднання “Свобода” мало назву Соціал-Національна партія України. І це не поодинокі випадки. Так, “Народна партія”, яка є домінантою у політичному блоці партій “Блок Литвина” була спочатку (1996 року) створена під назвою Аграрна партія України, у 2004 р. її було перейменовано Народну аграрну партію України, а 11 лютого 2005 року на VII позачерговому з‘їзді партії її було перейменовано на Народну партію.

Взагалі назви багатьох українських партій не відбивають політичне чи ідеологічне спрямування як це прийнято у інших країнах, а є скоріше спробою яскравою назвою навернути до себе якомога більше не досить політично обізнаного електорату.

Дуже модною тенденцією стало називати власні партії козацькими. Так в Україні існують Політична Партія “Козацька слава”, Всеукраїнська козацька партія, Політична партія “Партія Козаків України”, Політична партія “Козацька Українська Партія”, Політична партія “Козацька Народна Партія”, які були створені після 2006 року.

Зовсім неактуальною для не киян буде Політична партія з назвою “Кияни передусім!”, яка була зареєстрована у 2008 р. і напевно створювалася до виборів у органи місцевого самоврядування.

Є досить цікаві назви, які не несуть у собі ніякої інформативності (як, наприклад, Політична партія “Україна Майбутнього”, Політична партія “Праведність”, Політична партія “Мерітократична партія України”, “Українська партія”, Українська морська партія, Всеукраїнська партія Миру і Єдності, Політична партія “Сила і Честь”, Партія Труда, Політична партія “Совість України” та т.ін.) і тому про ідеологічні та політичні орієнтації партії говорять їх програми, які на жаль виборці у переважній своїй більшості ніколи не читають, та політичні дії, яких виборці не помічають через їх незначущість та невиразність на тлі таких “політичних динозаврів” як Партія регіонів чи БЮТ.

Дуже цікавими є також назви партій, які несуть у назві нагадування про історичну роль України як колиски трьох братніх народів: Партія “РУСЬ”, Партія “Київська Русь”, Політична партія “РУСИЧИ”, Політична партія “Руська Єдність”, Політична партія України “РУСЬ ЄДИНА”. Ці партії та такі як Політична партія “Соціал-Патріотична Асамблея Слов’ян”, Партія “РОДИНА” та інші орієнтуються на політичний альянс з Росією. На противагу їх геополітичному вектору витворюються партії, які орієнтуються на незалежний статус – Партія державного нейтралітету України, Політична партія “За Україну!”, Політична партія “Велика Україна”, Політична партія “Єдина Країна”, Політична Партія “САМОВРЯДНА УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА”.

Отже, можна зробити припущення, що ідентифікація виборців в умовах демократії ґрунтується на певних світоглядних передумовах, на тому, як індивіди бачать навколишній світ. Зв’язок між світоглядними настановами та політичними діями голосуванням на виборах – забезпечується через політичні ідеології. Причому ідеологія може бути необов’язково формалізована у назві партії. Достатньо, щоб лідер певної політичної сили при зверненні до виборців використовував відповідну ідеологічно забарвлену риторику, посилаючи необхідні меседжі – повідомлення, очікувані даною категорією електорату. На ці повідомлення орієнтуються саме ті виборці, що складають електоральне ядро суб’єкта виборної кампанії. Отже можна говорити про те, що політична ідентифікація носить не стільки партійний, скільки ідеологічний характер.

Здебільшого в Україні представлений тип політичних партій знаних як “партія хапай усіх” або “партія виборців” – це тип партій немає традиційної класовості та у своїй пропаганді звертається не стільки до певних соціальних прошарків, скільки до всіх груп населення. Тому партії “прив’язуються” не до глибинних інтересів певних соціальних сил, а до загальних інтересів та потреб, і оскільки ці інтереси в основному збігаються, це призводить до того, що звернення різних партій до цих інтересів об’єктивно робить однаковими програмні засади їхньої діяльності. Іноді деякі партії штучно загострюють певні інтереси певних соціальних прошарків, з тим щоб створити враження “революційного представництва”, що суперечить загальним інтересам розбудови України.

Завдання для самостійної роботи:

1. Охарактеризуйте електоральну та соціальну базу українських політичних партій.

2. Порівняйте програми провідних політичних партій України та складіть їх ідеологічну характеристику.

3. Обгрунтовано охарактеризуйте пратійну систему в Україні. Зробіть прогноз на її подальшу модернізацію.

Семінар 6. Українські політичні еліта та лідерство.

План:

1. Українська політична еліта.

2. Політичне лідерство в Україні.

УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА

Правляча політична еліта (6.1.) здебільш визначається як меншість суспільства, достатньо самостійна, відносно привілейована група (або сукупність груп), яка має відповідні психологічні, соціальні та політичні якості й бере безпосередню участь у формуванні та реалізації політичних рішень, пов’язаних з використанням державної влади, у здійсненні стратегії розвитку суспільства в цілому.

Сучасна українська політична еліта:

• за системою рекрутування – антрепренерська,

• за формою здійснення влади – угодницька,

• за способом здобуття влади – легітимна,

• за ідеологією – ліберальна,

• за джерелом впливу – владна,

• за відношенням до влади – правляча.

Загалом же українська політична еліта, яка повинна бути групою осіб (депутатський корпус парламенту, адміністративно-управлінська еліта, еліта судової влади, дипломатична еліта, лідери впливових політичних партій, бізнес-еліта (олігархи)), що контролює важелі впливу у державі, в Україні не витворює єдину монолітну групу, а складається з різних груп впливу, різних політиків, які можуть співпрацювати, але все ж таки бути політичними суперниками. Так, наприклад, в уряді М.Азарова (лідер Партії регіонів) важливі пости обіймає С.Тігіпко (лідер партії “Трудова Україна”), який на виборах 2004 р. підтримував кандидатуру В.Ющенка, а на виборах 2010 р. сам досить впевнено боровся за пост Президента.

Соціальна значущість політичного класу, правлячої еліти залежить від рівня політичної культури і активності як еліти, так і громадян суспільства. Досвід же держав пострадянського простору свідчить, що політика в них страждає на численні “дитячі хвороби”, серед яких, насамперед, неадекватність наявної еліти і її політичних лідерів вимогам часу і потребам суспільства. І Україна не виняток. Після здобуття незалежності правляча політична еліта України так і не спромоглася визначити стратегію розвитку суспільства, шляхи вирішення проблем, що постали перед ним, не консолідувала суспільство і не повела його за собою, не змогла зробити для народу того, що повинна була зробити, маючи владу.

У результаті в переважній більшості до влади на всіх рівнях прийшла олігархізована, корумпована управлінська еліта.

Не можна не погодитися з тим, що причина суспільної неефективності сучасної української політичної еліти не у браку знань і вмінь, а в тому, що вона не має органічної потреби брати до уваги інтереси суспільства. Така потреба може диктуватись або моральними засадами еліти, або дійовими механізмами її політичної відповідальності, або тиском громадянського суспільства. Проте мораль нової олігархізованої буржуазії такої чесноти, як служіння суспільству, не передбачає. Певною мірою це пояснюється й тим, що переважна більшість представників політичної еліти походить із сільської місцевості або невеликих міст і є носіями традиційної культури, одним з визначальних компонентів якої є трайбалізм – схильність до культурної і суспільно-політичної кланової відокремленості, простіше – містечковості та кумівства. Використовуючи корпоративні, сімейні зв’язки, клани прагнуть захопити владу в країні чи регіоні або узурпувати її в окремих владних структурах в інтересах своїх представників.

В результаті між владою і суспільством немає взаєморозуміння, шириться глибоке провалля. До того ж, правляча політична еліта розбещує суспільство, що призводить до корозії моральних цінностей. І особливо небезпечним є те, що серед молоді спостерігається стійка тенденція до зниження морального порога, молоді люди починають думати, що досягти “елітарних” позицій у суспільстві можна лише нехтуючи нормами моралі.

На роль справжньої еліти претендує політична еліта, яка нині прийшла до влади. Проте вона, в усякому випадку значна її частина, має переважно те ж коріння, що й та, що від влади відійшла.

Перед Україною нині на весь зріст постало завдання реформувати політичну систему задля зміцнення конституційного ладу, зростання ефективності діяльності державних органів, поглиблення демократичних засад управління, духовного оновлення і морального оздоровлення суспільства, підвищення добробуту громадян, зміцнення національної безпеки та міжнародного авторитету країни.

На сучасному етапі нагальною потребою для українського народу є сильна демократична влада. Сила демократичної влади (за такою владою перспектива) значною мірою ґрунтується на довірі народу, його активній, зацікавленій участі у здійсненні державної політики. Для здобуття такої довіри, поряд з іншими передумовами, вирішальними є дії самої держави, її владних структур, політичного лідера, правлячої політичної еліти, які мають бути етично мотивовані.

Справжня правляча політична еліта в Україні, як свідчить реальність, тільки формується. Управлінська еліта, якщо вона прагне відігравати роль політичного класу, покликана володіти політичною культурою, тобто професійно знати закони суспільно-політичного державного устрою, професійно вміти застосовувати ці знання у своїй сфері, професійно налагоджувати відносини з колегами. При цьому нести правову та моральну відповідальність за стан справ у галузі, якою вона керує. Одна з проблем тут – викорінення тотальних проявів корумпованості, що нині проникла не тільки в політичну, а й практично в усі сфери суспільного життя. Для боротьби з корупцією важливо, щоб вищі посадові особи держави були порядними людьми і не перебували під тиском олігархічних кланів. Адже небезпека криється саме в їх оточенні. Але з беззаконням належить боротися за допомогою закону і тільки закону. Концептуальною основою нормативно-правових актів у боротьбі з корупцією мусить бути не документування наслідків цього негативного явища, а створення умов, які б виключали можливість корупційних проявів: має діяти невідворотно механізм політичної, правової відповідальності владних осіб. Якщо цю тенденцію не подолати, то наслідком може стати становлення такого суспільного устрою, в якому навіть за чітко визначених повноважень різних гілок влади чесність, порядність, обов’язковість, професіоналізм перестануть сприйматися як моральні орієнтири соціальної поведінки. Жити в аморальній державі може стати нормою. Через те у нинішньої української влади залишається єдиний вибір – або залучити у свої ряди справжніх професіоналів, які, доклавши титанічних надзусиль, зможуть виправити існуючу ситуацію, або це призведе до цілковитої втрати електоральної підтримки.

Важливу роль у розв’язанні цього завдання може і повинна відіграти духовна еліта, яка професійно володіє словом, образом, гаслом, здатна апелювати як до сумління, так і до розуму, не повинна дотримуватись позиції відсторонення від державних проблем, а повернути собі втрачений голос, стати справжньою совістю нації і сказати своє слово так, щоб її почули і суспільство, і правляча еліта. У Російській Федерації серед представників Державної Думи багато церковних ієрархів, чого не спостерігається в українському парламенті.

Для стабільності політичної системи необхідно аби політична еліта досягла політичного консенсусу як всередині елітарної структури (створила монолітну функціональну еліту), так і взаємозгоди з електоральними масами. У більш широкому значенні політичний консенсус визначається як суспільне визнання методів і засобів політичного правління і інтеграції. Наявність такого консенсусу відображає високий рівень політичної культури суспільства, в якій він функціонує. Проте політичні еліти, які за ознакою можуть бути схильні до різних форм і можливостей конвергенції, приходять до такого консенсусу у різний спосіб. Зокрема визначають декілька типів еліт.

Перший – це бюрократично-управлінські еліти, який був притаманний українській еліті у 1991-2004 рр. і характерний функціонуванням еліти як адміністративного комплексу з засиллям бюрократії та партноменклатури ще радянських часів.

Другий – це розрізнені еліти, в яких відсутній набір основних єднаючих цінностей. До такого типу належала українська еліта періоду 2004-2009 рр. Вона була розколотою на різні фракції, табори, які боролися між собою за допомогою будь-яких можливих методів. Боротьба відбувалася за формулою: “Всі проти всіх” і “Переможець отримує все”. Політична еліта згаданого вище періоду найчастіше активізувала свою поведінку під час передвиборних кампаній або під час ротації уряду. У більшості випадків представники політичної і владної еліти засвідчували неспроможність чітко і послідовно артикулювати свої позиції стосовно внутрішньої і зовнішньої політики держави, вибудувати і відстоювати систему національних пріоритетів. У своїй масі суб’єкти політики все ще були відстороненими від громадськості: культура прийняття політичних рішень майже виключала участь у них громадянського суспільства. Переважна більшість рішень приймалися на елітарному рівні. Також характерною ознакою політичної поведінки еліти 2004-2009 рр. стали нетерпимість до політичних опонентів та опозиційних сил, навіть якщо вони діяли в рамках закону. Така форма існування еліт з точки зору історичної перспективи вважається найбільш розповсюдженою у сучасному світі.

Чимало кроків нової влади, утвореної після президентських виборів 2010 року, свідчать про поворот України в ідеологічно-консолідоване русло так званого типу “ідеологічних еліт”. Тобто це, елітарна політика, спрямована на забезпечення ідеологічних інтересів (тобто виконання ідеологічних, програмних цілей).

Отже, українська еліта має наступні властивості:

• брак у вітчизняних еліт чітко сформованої мети і уявлення про напрям розвитку країни;

• розкол вітчизняних еліт за ціннісними характеристиками на еліту:

1. яка прагне розбудовувати державу на основі західних демократичних цінностей суспільно-політичного, економічного і культурного розвитку,

2. яка тяжіє до “керованої демократії”, що орієнтується на сильну державну владу, здатну виступати не лише в якості соціального арбітра, але й визначальника напрямів реформ;

українська еліта є фрагментованою, тобто такою, що володіє низьким рівнем структурної інтеграції, невеликою здатністю до консенсусу з приводу вибору та збереження основних суспільних цінностей;

іноді (не дуже часто) елітні групи спроможні у складні, кризові моменти проявляти прагматизм і здатність до політичного компромісу, але тільки тоді, коли це їм дуже вигідно;

клановість, закритість формування, консервативність еліт;

зрощеність політичної і економічної еліти, часто – за визначальної ролі останньої; вплив політико-бізнесових угруповань в країні є потужнішим, ніж вплив партійних структур;

відірваність політичних еліт від народу та прірва між інтересами двох сторін, відмова еліти від відповідальності за результати свого управління державою, що, відповідно, обумовлює недовіру народу до представників еліти;

для України характерна персоналізація еліт, що зумовлено, очевидно, тривалою відсутністю чітко сформованої потужної партіійної системи та ідеологічних настанов;

прихід до влади відбувається переважно не завдяки особистим досягненням чи здібностям, оціненим народом, а на хвилі недоліків і помилок опонентів, попередників;

в Україні не спрацьовує принцип В. Парето щодо циркуляції еліт.

ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО В УКРАЇНІ

Політичними лідерами (6.8.) в Україні є лідери партій та лідер нації – Президент.

Для вивчення природи лідерства велике значення має проблема типології політичних лідерів.

Багато досліджень лідерства спираються на типологію, розроблену німецьким філософом і соціологом Максом Вебером. Він виділяв три типи лідерства (традиційне, харизматичне та раціонально-легальне) з яких в Україні присутнє раціонально-легальне.

Розгляд лідерів з точки зору Я-концепції лідера дає підстави стверджувати, що в Україні превалюють не детерміновані лідери та лідери-ідеологи.

За рольовою класифікацією лідерства М. Херман українських лідерів можна віднести до лідерів-комівояжерів та лідерів-маріонеток.

На сьогоднішній день виборців приваблює скоріше сама особа політика, його обіцянки, а не реальна програма, хоч останній теж приділяється певна увага. Існування політичного плюралізму дозволяє виявити багатьох політичних діячів різного масштабу. Оскільки в Україні 189 політичних партій, то кожен партійний лідер і є політичним лідером, адже веде за собою якщо не весь народ, то його частку у вигляді партії. Лідери партій, які відіграють значну роль у політичному житті (активно приймають участь у виборчих перегонах та користуються народною підтримкою, яка виявляється у відданих за лідера голосах) є значними (відомими) лідерами, а лідери “менших” (незначних, маловідомих) партій є отже дрібними (маловідомими) лідерами.

В Україні немає кризових лідерів, але надзвичайно багато рутинних (повсякденних) лідерів. За панування демократії переважна більшість лідерів є виборними лідерами, оскільки вони стають лідерами під час виборчих з’їздів партій, які делегують їм провід над партією, або ж стають після виборів Президента. Зважаючи на демократичні традиції і дію опозиції в Україні виділяються і владні, і опозиційні лідери.

Визначаючи умови, за яких діяльність лідера в Україні може бути ефективною, не можна не відмітити такої обов’язкової умови, як реалізм у здійсненні перетворень, розуміння тих об’єктивних складностей, що їх викликають не лише соціально-економічні або міжнародні умови, а й особливості політичної культури населення – загалом в Україні та в окремих її регіонах.

Спроби здійснення реформ без врахування історичних передумов, існуючої соціально-економічної структури, рівня політичного плюралізму, політичної культури різних верств та груп населення можуть не лише призвести до дискредитації інституцій влади та ії носіїв, а й загальмувати розвиток української держави.

Громадяни України, як свідчать результати соціологічних досліджень, бажають бачити на посаді Президента своєї країни визнаного лідера загальнонаціонального масштабу, раціонального політика, який, очоливши державу, впевнено завершив би економічні реформи, рішуче поборов бідність, безробіття, викорінив злочинність, корупцію. Обіймання посади Президента України є основним індикатором загальнонаціонального політичного лідерства, хоча останнє й не варто зводити тільки до його інституціональної форми – президентства. Президент повинен увесь час підкріплювати свою неформальну позицію лідера нації, інакше він поступово її втратить разом із вірою громадян, як це свого часу трапилося з Леонідом Кравчуком. Президент, який втратив рейтинг довіри у суспільства, перестає бути лідером нації, в той же час може з’явитися інший лідер, що користується більшою підтримкою населення. Більше того, “велике” лідерство починається не з надбанням президентської посади, а дещо раніше і надалі вимагатиме підкріплення свого формального статусу успішним виріїненням завдань і проблем.

Загалом же, процес загальнонаціонального політичного лідерства уявляється динамічною зміною лідерів. Історія підтвердила, що відповідно до завдань, перед якими стояла країна, вимагалися різні типи лідерства та лідери.

За часів президентства Л. Кравчука визначилося кілька шляхів формування політичних лідерів в Україні. Першим був шлях використання радянської партноменклатури. На Сході, Півночі та Півдні України відбулися численні перестановки: вчорашні партійні лідери різного калібру “пішли у владу” й незабаром очолили більшість виконавчих, законодавчих і судових структур на регіональних, локальних рівнях, частина перемістилася навіть на національний рівень керівництва. Метою цих лідерів стало утримання на владних щаблях, зміна свого матеріального становища (відкрився напівлегальний шлях до збагачення), розширення сфери свого впливу. Відкинувши марксистську ідеологію, вони замінили її голим утилітаризмом, безідейністю, культом зиску, слухняності при виконанні владних рішень. Певний тон задав сам лідер – Л. Кравчук – обережний, спритний політик, майстер пошуків виходу з критичних ситуацій.

Захід України знаходився на опозиційних позиціях. Найбільш типовою опозиційною особистістю цього періоду є постать В. Чорновола. Він пройшов тернистий шлях від суспільного негативізму до інакомислення, від простого заперечення до опозиційної, антирежимної діяльності, за що й поплатився ув’язненням у таборах СРСР. Далі були роки праці в Українській гельсінській групі (спілці), участь у національних протестах кінця 1980-х років, у структурах локального рівня виконавчих структур Львівщини, керівництво НРУ, депутатство у Верховній Раді. В розпал виборчих баталій 1999 року його спіткала трагічна смерть. Як керівник НРУ в 1990-і роки, В.Чорновіл був одним з авторів доктринальної програми національно-демократичного спрямування. Вона передбачала розбудову правової національної держави, за устроєм-парламентсько-президентської республіки з високим рівнем децентралізації. В. Чорновіл виступав за широкі соціальні реформи, за входження України до європейських структур, за стратегічне партнерство з США, рівноправну співпрацю з сусідами України.

Пізніше у велику політику почали приходити лідери-олігархи, які створили капітали під час дикого капіталізму 90-х років. На відміну від номенклатурних та опозиційних лідерів, ті, які належать до третьої групи, пройшли досить швидко низку владних щаблів, причому вони не мали політичного професіоналізму перших, політичного іміджу других, але володіли управлінським, менеджерським досвідом, навичками бюрократичної праці, певного досвіду роботи в ринкових умовах. Кількість лідерів-олігархів з кожним роком зростає. Часто самі олігархи створюють власні (“кишенькові”) партії і використовують їх у політичній боротьбі.

В залежності від того, яку роль відіграє лідер, можна визначити види діяльності лідера:

• розгляд та аналіз проблем, які стоять на порядку денному;

• вироблення рішення цих проблем;

• рішення проблеми, яке знайшли лідери, стає офіційним, тобто оббов’язковим;

• “продажа” (популяризація) цих рішень суспільним групам.

Кожний з цих видів діяльності виявляє різноманітні особистісні властивості (якості) лідера.

Серед якостей політичного лідера надзвичайно важливими є:

• вміння вести бесіду,

• спілкуватись з людьми,

• організовувати.

Усі вітчизняні політики тією чи іншою мірою мають усі ці властивості.

Перш ніж організовувати, а значить переконувати зробити дещо, необхідно донести до людей ідею і об’єднати їх нею. Базовими для лідера є також організаторські якості – на будь-якому етапі технології політичного лідерства, діяч, для того щоб отримати перемогу, повинен мати певні організаторські навички та вміння. Отримати перемогу в політиці, обійти конкурентів, досягнути переваги під час виборів, добитися впровадження своєї лінії політики в державі, партії або регіоні самостійно неможливо. Суспільство, партія, клас, угрупування зацікавлені у конкретному лідері і поповнюють його конкретними кадрами. Першим з організаторських якостей є уміння сформувати свою команду. Більшість відомих політичних лідерів наголошує на тому, що його оточує надзвичайно професійна та компетентна команда. Важливою проблемою для України є професіоналізм лідерської діяльності. Компетентність лідерів, починаючи з їх інформаційно-технологічної оснащеності, яка надає можливість прийняття правильного та оптимального рішення, є недостатньою.

Сьогодні, як ніколи, все більше усвідомлюється необхідність моральної поведінки лідера у сфері політики. На перший план висуваються такі якості, як совість, чесність, благородство. Для політичного лідера честь – це, перш за все, єдність слова і діла; благородство – це толерантність і повага до інакомислячих, у тому числі й до думки політичних опонентів.

У нинішніх умовах становлення суспільно-політичного лідерства в молодій українській державі кожний, хто претендує на лідерство в партії, в суспільному русі, масовій організації чи в державі, має враховувати такі моменти: нести персональну відповідальність перед суспільством за реалізацію ухвалених рішень, програм; навчитися слухати і вести паритетний діалог з політичними опонентами, відкинути підозри до інакомислячих; відмовитись від позиції універсального вершителя долі людей, претензій на останню інстанцію. Отже, в Україні роль політичних лідерів особливо значна, оскільки вони виступають потужним державостверджуючим (або гальмівним) чинником.

При аналізі проблем лідер повинен відрізняти, яка та або інша проблема є більш важливою на даному етапі. Тут необхідно володіти витримкою, вмінням не робити поквапливих висновків, особливо при недостатності інформації.

Процес прийняття рішень дуже складний і включає в себе багато операцій. Лідери повинні виважити альтернативи, передбачити виходи із становища, яке склалося, визначити ступінь ризику. Звичайно, їм допомагають вибрані ними радники, котрі завчасно ознайомились з проблемами і будуть підказувати рішення. Але лідер не повинен повністю залежати від їх порад, він повинен визначити цінність їх пропозицій і дізнатись про підвалини, на яких ці поради сформульовані. Таким чином лідер може визначити, наскільки правильні їх рішення. На цих етапах головна властивість, яка є необхідною для лідера, це інтелект.

Суспільне життя не може ефективно розвиватись без передбачення майбутнього, без прогнозування. Практика підтверджує, що чим вищий рівень прогнозування, тим результативніше управління. Для правильного політичного управління мати науково обґрунтований прогноз – значить бачити хід розвитку політичних подій. Зараз головне питання для нас – це майбутнє України. Але воно дуже непевне, це дає можливість вивільнитись енергії та ініціативі людей. Складний характер політичного розвитку робить особливо актуальним необхідність прогностичних розробок з метою, з одного боку, виявлення перспективних політичних проблем та оптимальних шляхів їх вирішення в інтересах ефективності управління політичними процесами, а з іншого – передбачення політичних подій, як бажаних, так і небажаних.

Політичний лідер має свій неповторний метод дії, який пристосований до його потреб і особистості. Але методи прийняття рішень змінюються не тільки від особи самого лідера, але й від самої проблеми. Помічники лідера, від яких він залежить на даний момент, події, які займають його думки – все це, взаємодіючи з його установками, впливає на прийняття рішень.

Аналіз діяльності лідерів повинен грунтуватись на конкретних соціологічних дослідженнях, які необхідні для того, щоб прогнозувати діяльність тієї чи іншої особи, яка претендує на статус загальнонаціонального лідера.

В Україні проблема легітимного закріплення прав та обов’язків загальнонаціонального лідера – Президента – певною мірою вирішена Конституцією, якою визначено його статус і місце у політичній системі, хоча не всі аспекти його діяльності захищені законом, регламентом та іншими нормативними положеннями.

При виборі певного лідера на президентську посаду роль персонального фактора в політиці зростає і не поступається, а частіше перекриває вплив партійної приналежності. Зокрема, в Україні перший Президент Леонід Кравчук не був представником якоїсь політичної партії. На той час не бути в політичній партії було одним з вирішальних факторів для висування своєї кандидатури на президентський пост.

Процес становлення української державності супроводжується не тільки позитивними змінами, але й кризовими явищами, зокрема, в економіці та політиці, загостреннями у міжнародних відносинах з сусідами, іншими негативними проявами. Тож і лідери партій лавірують у хвилях криз, хоча самі іноді ці кризи і створюють. Часто діє правило, що для одного політичного лідера криза – для іншого шанс нашкодити політичному супернику. Отже, вітчізняні політичні лідери добре навчилися стримано реагувати на кризи і використовувати їх у своїх інтересах. Для населення ж криза є кризою, тобто стресовою в фінансовому або суспільному плані подією.

В складній політичній й економічній ситуації суттєво зростає роль загальнодержавного лідера, який має реальну, конституційну (легітимну) владу, довіру з боку свого електорату (бо його обирає весь народ України). Від його професіоналізму та особистих якостей залежить доля цілої держави. Тут виявляється просто необхідним довести своє вміння управляти як на мікро, так і на макрорівні. Без цього політичний лідер потрапляє у дуже складне становище і дуже швидко перестає існувати як лідер.

Важливо відзначити, що політик може вважатися піднесеним до рангу національного лідера тільки в тому випадку, якщо він має підтримку виборців більшості регіонів. Нині важко припустити, що в Україні загальнонаціональний лідер може користуватися підтримкою всього дорослого населення країни. Підставу для такого твердження дає той факт, що існувала велика регіональна розбіжність в очікуваннях електорату України, коли громадяни Заходу, Півночі і Центру України голосували за одного лідера, а Сходу і Півдня – за іншого, керуючись протилежними очікуваннями.

Особливість ситуації в Україні полягає в тому, що яких би поглядів і політичних орієнтацій не притримувались суб’єкти політики, в яких би маштабах не здійснювалась політична діяльність, враховуючи, що серед населення є прихильники різних форм власності, різних політичних та ідеологічних поглядів, доцільно було б формулювати такі положення своєї програми, в яких кожна соціальна чи національна група знайшла би свій інтерес. Це, безумовно, дуже складно, але без цього політичний лідер не може досягти підтримки суспільства в цілому.

Процес загальнонаціонального політичного лідерства можна розглядати як циркуляцію та обмін у соціально-політичній сфері суспільства ресурсів агентів лідерства на реалізацію лідером їхніх інтересів. Так, еліти підтримують лідера своїми ресурсами (грошима, або партійною підтримкою) в обмін на прийняття лідером певних рішень, які їм потрібні для вирішення власних завдань. Інші підтримують лідера під час виборів, а він має прийняти рішення, направлене на підвищення їх життєвого рівня тощо. Останні вибори в Україні показали наявність складних схем циркуляції ресурсів та інтересів.

Загалом, ситуація, яка склалась в Україні, дає багато можливостей проявити усі якості, необхідні для політичного лідера. Але треба мати на увазі, що на лідера і його діяльність впливають багато факторів, які слід враховувати: політичні переконання, стиль керівництва, мотиви, які заохочують особу прагнути положення лідера, законодавство, яке закріплює його провідний стан у суспільстві та державі, відносини між ним та опозицією, вимоги самого суспільства та рівень довіри.