Тема№ 6. Філософія науки та техніки

1. Наука як феномен цивілізації. Типологія наук.

2. Особливості сцієнтистської філософії. Еволюція позитивізму: логічний позитивізм та постпозитивізм.

3. Техніка як феномен цивілізації. Предмет філософії техніки.

4. Ідеї прагматизму та технократизму в сучасній літературі

Базові поняття та категорії: наука, методи, позитивізм, формалізація знання, сцієнтизм, класична філософія, некласична філософія, розум, знання, раціоналізм, наукова парадигма, структури, об’єкт техніки, філософія техніки, техногенна цивілізація, технократизм, технологічний детермінізм.

1. Наука – рушійна сила НТР ХХ ст., нервова система планетарної цивілізації. У ході осмислення науки як феномена європейської цивілізації доцільно звернути увагу на існування базової потреби людини – потреби в істині. Наука в цьому контексті постає як форма задоволення цієї потреби та синонім безкомпромісного пошуку істини.

У загальному плані термін «наука» використовується у трьох основних значеннях:

1 – у найширшому – як будь-який свідомо зафіксований досвід (у такому випадку ми кажемо: «Це буде мені наукою»);

2 – у широкому – як сукупність достовірних, перевірених та обґрунтованих знань у будь-якій сфері пізнання;

3 – у вузькому – як природознавство, в якому домінує логіко-матема-тичний апарат.

Наука – це форма духовної діяльності людини, спрямована на виробництво та систематизацію знань про закономірності природи, суспільства та сам процес пізнання. Головною метою науки є осягнення істини та відкриття об’єктивних законів на основі узагальнення реальних фактів та їх взаємодії.

Наука виникає в тих цивілізаціях, які переходять від культу природного до культу штучного. Звідси (у перспективі) – розкол природного та штучного світів, що призводить до техногенних катастроф.

Передумовою більш глибокого розуміння науки є увага до характерного для неї способу ставлення до світу, а саме – проектно-конструкторського.

Наука сьогодні – складний та розмаїтий феномен. Передумовою його осмислення є увага до способів його класифікації та оцінок його ролі та можливостей у суспільно-історичному житті.

Основні підходи до класифікації наук:

Аристотель: теоретичні, де знання як самодостатнє знання; практичні науки, в яких знання є засобом морального вдосконалення людини, та продуктивні науки, в яких знання виступає засобом виготовлення та створення нових речей.

Сьогодні в найзагальнішому плані дисциплінарна структура науки, в основу якої покладені певні сфери реальності, виглядає як поділ на галузі природознавства, суспільствознавства, технікознавства та гуманітарні науки.

Видатний фізик ХХ ст. Л. Д. Ландау запропонував свою класифікацію наук: природничі, неприродні (гуманітарні), надприродні (богословські) та неприродні (філософія). Наскільки правомірною є така класифікація?

Доцільно також у ході осмислення науки звернути увагу на такі підходи до класифікації:

– науки про форми та сфери існуючого (природознавство, історія, соціологія, психологія);

– науки логіко-методологічного напряму (математика, логіка, теорія систем, програмування тощо):

– уманітарні науки (філософія, культурологія, філологія, релігієзнавство, естетика тощо).

2. Основні варіанти ставлення до науки в сучасному світі – це сцієнтизм, антисцієнтизм та постсцієнтизм.

Представники вищезгаданих позицій мають різні оцінки ролі та можливості науки сприяти соціальному прогресу та покращенню життя людей.

Сцієнтизм – філософсько-світоглядна позиція, для представників якої характерно розуміння науки як блага та найвищої цінності, які є еталоном (взірцем) для всіх галузей культури, тобто їм властивий оптимізм стосовно позитивної ролі досягнень науки в суспільному житті. Схематично своєрідність сцієнтизму можна позначити і як таке уявлення про науку (природознавство), згідно з яким вона є головним чинником суспільного прогресу. Інакше кажучи, представники сцієнтизму схильні обожнювати можливості науки. Неоднозначність цієї позиції сьогодні красномовно засвідчують означення, якими сцієнтизм часто супроводжується в літературі, а саме: «вузь-кий», «прямолінійний», «примітивна настанова сцієнтизму».

Антисцієнтизм – світоглядно-філософська позиція, представники якої наголошують на принциповій нездатності науки сприяти досягненню загального блага та добробуту.

Передумовою більш глибокого осягнення окреслених вище позицій є увага до бачення їх представниками проблеми відповідальності. В основі обох підходів лежить перебільшення ролі одного з факторів. У першому випадку відповідальність за негативні наслідки науково-технічного розвитку покладається виключно на зовнішні сили та повністю заперечується вплив вільного вибору людини. Для антисцієнтизму ж властиве перенесення всієї відповідальності за негативні наслідки на науку та техніку. В обох випадках ми маємо справу з фетишистськими та фаталістичними уявленнями про механізм розвитку науки.

Постсцієнтизм. У ході пошуку відповіді на питання: яким має бути місце науки в подальшому розвитку людства, – ми маємо прийняти до уваги правомірність її привілейованого статусу в культурі (як ядра культури). Висловлюючи сумнів, представники постсцієнтизму справедливо наголошують, що наука, як і розум у цілому, не є самодостатньою. Крім того, у фундаменті науки лежить той спосіб бачення світу, котрий спрощує та схематизує реальний світ. Як прояв більш виваженого та реалістичного бачення ролі та можливостей науки в історичному процесі має бути розглянута концепція постсцієнтизму. Для її представників притаманно усвідомлення того, що наука сьогодні перестала виступати основним джерелом знань людини про світ.

Аналізуючи сучасний стан світової філософії, слід мати на увазі, що в існуючих концепціях знайшли специфічне відображення, по-перше, суперечності нинішнього суспільства і, по-друге, об’єктивні тенденції розвитку сучасного світу в цілому: проблеми людини, культури, глобальні проблеми тощо. Тому основне завдання сучасної філософії – вивчення глибинних зрушень у культурі, динаміки співвідношень між різними ії сферами (наука, технологія, політика, мораль тощо) в усьому їх розмаїтті та суперечливій взаємодії різних пластів.

Позитивізм– це така філософська течія, своєрідність якої полягає у відстоюванні тези про дієвість ідеалу природничонаукового знання в нинішніх умовах. У той же час аналіз позитивізму дає переконливі приклади обмеженості його вихідних принципів. Послідовне відстоювання ідеалів позитивізму поступово приводить його представників до самозаперечення, тобто до визнання хибності основних вихідних положень. Для підтвердження справедливості цієї тези доцільно зосередити увагу на основних етапах еволюції позитивізму.

Перший етап має назву класичний,його представники: О. Конт, Г. Спенсер, Дж. С. Мілль. Основними положеннями їх вчень є визнання спеціально-наукового знання як єдино можливої форми знання та проголошення традиційних філософських питань беззмістовною метафізикою. Задача філософії вбачається в систематизації та узагальненні спеціально-наукового знання. Одним із проявів типової для класичного позитивізму точки зору на розвиток європейської культури є ідея О. Конта про існування в історії Європи трьох історичних типів світогляду: релігійного, метафізичного (філософський) та наукового (позитивний).

Другий етап позитивізму має назву психологічний (емпіріокритицизм). Представниками його є Е. Мах і Р. Авенаріус. Для цього етапу позитивізму характерні спроби подолання домінуючого впливу фізикалізму, тобто визнання необхідності врахування впливу суб’єкта та засобів спостереження на об’єкт, що досліджується, та на результати дослідження.

Третій етап має назву неопозитивізм. Представниками його є Л. Вітгенштейн, М. Шлік, Р. Карнап, Б. Рассел. На першому етапі розвитку неопозитивізму (етап логічного позитивізму) його представники вбачали своє головне завдання у виробленні спеціальної логічної методики для чіткого розмежування осмислених тверджень і тверджень, позбавлених смислу (метафізичні). Така методика («верифікація») розроблялася в рамках Віденського гуртка.

Спроби неопозитивістів знайти критерії оцінки висловлювань на шляху чуттєвої верифікації не привели їх до бажаного результату. Вони продовжували свій пошук в інших напрямах. У результаті в середині 30-х років здійснюється поворот, що започатковує другий етап неопозитивізму – семантичний позитивізм. На цьому етапі неопозитивісти відмовляються від розуміння «безпосередньо даної реальності» як сукупності чуттєвих даних і переходять до розуміння реальності як сукупності «значень». Звідси й назва етапу – семантика (від грецького означаючий).

У кінці 50-х – на початку 60-х років починається новий етап розвитку неопозитивізму. Його двома головними напрямами є: лінгвістичний позитивізм та постпозитивізм. Біля витоків першого стоїть Вітгенштейн, біля витоків другого – К. Поппер (концепція критичного раціоналізму).

Представниками постпозитивізму є Лакатос, Т. Кун, Ст. Тулмін. Характерною рисою представників постпозитивізму є значна різноманітність методологічних підходів та їх взаємна критика. Принципово новим моментом є звернення до історії науки. Головною проблемою є розуміння розвитку наукового знання, тобто пошук відповіді на питання про шляхи виникнення наукової теорії. У ході осмислення цієї проблеми відбувається відмова від жорстких розмежувальних ліній між наукою та філософією.

У вченні Фейєрабенда має місце визнання теоретичного плюралізму істотною рисою будь-якого наукового знання. Повертаючи філософії її споконвічні світоглядні функції, Фейєрабенд визнає традиційний позитивістський відрив науки від світогляду та дегуманізацію науки. Він пропонує свій шлях гуманізації науки.

У цілому у позитивістській філософії відкидається світоглядна функція. Філософія зводиться до логіки й методології науки.

3. Наукавиникаєяк спеціальне культивування техніко-техноло-гічного аспекту пізнання та свідомості.Наука починається там і тоді, де й коли техніко-рецептурні знання про те, як слід діяти, щоб отримати певний результат, починають аналізуватись та обґрунтовуватись. Загалом наука виникає як розроблення і фіксація необхідних моментів у предметній діяльності людини.

Наука та наукове знання мають історичний характер. Ґенеза науки стала можливою в результат наявності деяких передумов та наявності деяких зародкових знань (Д. Схід, Греція, Рим, середні віки). Наука як цілісний феномен виникає в Новий час та проходить три основних етапи: класичний, некласичний та постнекласичний (сучасний). Для кожного з них характерні відповідні ідеали, норми та методи наукового дослідження, певний стиль мислення, своєрідний поняттєвий апарат.

Тут доречно звернути увагу на один такий важливий момент, що саме виникнення науки і перехід до наступного етапу відбуваються в результаті радикальної зміни підвалин науки, тобто через наукову революцію.

Класична наука(ХVІІ–XІX ст.). Тут домінує настанова на усунення зі сфери знань всього того, що відноситься до суб’єкта, засобів, прийомів та операцій його діяльності. Тут панує об’єктний стиль мислення, тобто прагнення осягнути світ як він існує сам по собі, безвідносно до умов конкретної ситуації. Ідеалом науки тут була побудова абсолютно істинної картини природи. Передумовою досягнення цих знань виступала редукція (зведення) знань про природу до фундаментальних уявлень та принципів механіки.

Некласична наука(кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.) відкидає об’єктивізм класичної науки та уявлення про реальність як щось незалежне від засобів пізнання. Вихідним пунктом науки на цьому етапі були такі відкриття: у фізиці – ділимість атома, становлення релятивістської та квантової теорій, у хімії – квантова хімія, у космології – концепція нестаціонарного Всесвіту, у біології – становлення генетики. Виникають та розробляються кібернетика та теорія систем. Тут ми маємо нове осмислення зв’язку між знаннями про об’єкт та характером засобів та операцій пізнавальної діяльності. Експлікація (виявлення та осмислення) цих зв’язків розглядається як умова об’єктивно-істинного опису та пояснення світу.

Постнеокласична наука(друга половина ХХ ст.). На цьому етапі характерною ознакою є включення суб’єктивної діяльності в «тіло знання». Вона враховує не лише співвіднесеність характеру тих знань про об’єкт, що їх отримала людина, з особливостями засобів та операцій діяльності суб’єкта, але й з її внутрішнім світом, тобто ціннісно-цільовими структурами. Об’єктами сучасних міждисциплінарних досліджень все частіше стають ті унікальні системи, що характеризуються відкритістю та саморозвитком. Уявлення про історичну еволюцію фізичних об’єктів поступово входить в картину фізичної реальності, з одного боку, через розвиток сучасної космології (ідея «Великого вибуху» та становлення різних видів фізичних об’єктів у процесі історичного розвитку Метагалактики), а з другого – завдяки розробці ідей термодинаміки неврівноважених процесів (І. Пригожин) та синергетики.

1.Сьогодні ми живемо в епоху техніки та технічного прогресу. Незаперечним і безсумнівним фактом є існування техносфери як специфічної реальності та нашої належності до техногенної цивілізації, тобто цивілізації, формування якої відбувалося в ході визначального впливу техніки

Сьогодні людство знаходиться на переломному етапі історії. Тут перш за все маються на увазі ті принципово нові невідомі попереднім поколінням можливості, що відкриваються перед людством сьогодні. (Слушною тут є аналогія сучасної ситуації з тими далекими часами, коли людина винайшла знаряддя праці та навчилася користуватися вогнем).

Головним чинником цих карколомних змін у способі людського життя є техніка. Роль її на даному етапі історії є настільки важливою та визначальною, що в ході осмислення своєрідності сучасної епохи саме на ній акцентується головна увага. Техніка характеризується як сутність сучасної епохи. До проявів кардинальних змін, що відбуваються в образі світу та людини, відносяться такі:

– суспільство перетворюється на повністю механізоване, де окрема людина – лише умова та момент технічного розвитку (тотальної машини);

– природа сприймається техноморфно – як засіб досягнення мети. У цьому контексті вона втрачає своєю самостійність та самодостатність. Прикладом цього є кардинально відмінні варіанти відповіді на питання про те, що являв собою у давні часи Дніпро, коли він спокійно й велично ніс свої води та на ньому було побудовано дерев’яний міст, і що являє собою Дніпро в наші часи, коли його перегородили гідроелектростанціями.

Сьогодні ми спостерігаємо поєднання розвитку техніки з духовним збіднінням людини. Відбувається повний відрив людини від її ґрунту. Людина стає жителем Землі без батьківщини, втрачає причетність до традиції. Дух людини зводиться до здатності навчатись та виконувати корисні функції. Техніка радикально змінила повсякденне життя людини. Відбулося перетворення суспільного життя в дію деякого технічного механізму, а всієї планети – в єдину фабрику.

Реалістично осмислюючи сучасну ситуацію, ми маємо констатувати небезпідставність побоювань стосовно можливості перетворення людини на в’язня (або заручника, раба) створених нею засобів та інструментів і втрати сучасною людиною здатності виступати суб’єктом – контролювати та прогнозувати подальший розвиток техніки. Інакше кажучи, нинішня ситуація, тобто масштабні та непередбачувані наслідки спонтанного та непродуманого розвитку техніки, гостро ставить людину перед вибором подальшої стратегії розвитку людства та місця в ній техніки. Ґенеза філософії техніки і є свідченням важливості та значимості техніки в сучасному світі та спробою осмислити її сучасний стан, витоки та перспективи.

Доцільно звернутися до витоків самого поняття. «Техніка» з давньогрецької означає вміння ремісника, майстерність у галузі високих мистецтв.

Сьогодні словосполучення «техніка» вживається у таких основних значеннях. Це – технічне знання, яке спрямоване на виробничо-конструктивну діяльність. Це – галузь людської діяльності, котра спрямована на зміну природи та панування над нею відповідно до потреб людини. Це – сукупність вмінь та навичок, мистецтво та майстерність людини, яка займається цією діяльністю. Це – засіб та сукупність засобів. Призначення техніки полягає в тому, щоб визначити найкращий засіб досягнення мети.

Схематично поняття «техніка» вживається для позначення штучно створеного людиною світу. Інакше кажучи, техніка – це сукупність артефактів (де artefactum (лат.) – штучно створений).

У ході осмислення феномену техніки сучасні німецькі дослідники Х. Ленк та Г. Рополь, поклавши в основу функції техніки в культурі, виділили дев’ять основних елементів техніки:

– прикладне природознавство;

– виробництво надлишків продукції, ефективність;

– розкриття глибин впорядкування природи;

– самозабезпечення людського існування;

– втілення ідей та задумів людини;

– воля до влади над природою;

– комплекс інструментів та засобів;

– вивільнення людини з-під влади природи;

– предметне втілення схем людської діяльності.

2. Філософія техніки як окрема галузь філософських досліджень – найновіша та наймолодша. Вона набула статусу самостійної лише в 60–70 рр. ХХ ст. Яким же є місце філософії техніки в структурі філософського знання?

Зв’язок з світоглядно – філософськими питаннями, тобто – що таке людина, світ та яким має бути місце людини у світі? Акцентувати увагу – кардинальні зміни в сучасному світі як результат розвитку техніки. Інакше кажучи, однією з головних причин генези філософії техніки є масштабні та непередбачувані наслідки спонтанного розвитку техніки. Генеза філософії техніки і є свідченням важливості та значимості техніки в сучасному світі та спробою осмислити її сучасний стан, витоки та перспективи.

Предметом філософії техніки є:

1. дослідження технічного знання;

2. аналіз та оцінка результатів технічної діяльності;

3. прогнозування можливих соціальних перспектив розвитку техніки.

Філософія техніки – галузь філософського знання, предметом дослідження якої є як сама техніка як феномен, так її вплив на процеси життєдіяльності індивіда та суспільства в цілому.

Специфіка сучасності полягає в тому, що сьогодні неможливо обмежуватись розумінням техніки лише як знаряддя та інструменту, засобу тощо. Інакше кажучи, увага має зосереджуватися на виявленні, осмисленні та усуненні тих чинників, котрі зумовлюють існування небезпечних – спонтанних та непродуманих наслідків розвитку техніки.

У ході осмислення феномена техніки необхідно зосередити увагу на осмисленні таких фундаментальних питань:

1. Що таке техніка?

2. Що дає техніка?

3. Чого позбавляє техніка?

Більш повно проблемне поле філософії техніки має такий вигляд:

– доля людини, культури та науки в епоху інформаційно-технологічної революції;

– самозбереження цивілізації в технотронну добу;

– духовна свобода особистості в інформаційно-технологічному суспільстві;

– коеволюції фізичного Космосу, біосфери і антропосфери;

– становлення космо-біо-етики;

– гуманізації технологічного росту;

– пошуку ефективних стратегій усунення технологічного детермінізму, технофобії;

– подолання глобальних наслідків НТП тощо.

Передумовою більш глибокого осягнення та осмислення феномену техніки є усвідомлення того, що техноморфне бачення світу як прояв технологічного детермінізму глибоко ввійшло в свідомість європейця та набуло статусу очевидних та незаперечних істин. Інакше кажучи, ми маємо сьогодні констатувати, що домінуючий спосіб розуміння людини та світу, по суті, є результатом експансії впливу технічного способу бачення світу за межі самої техніки, а саме – поширеність техноморфного розуміння суспільства, культури, мистецтва, творчості та самої людини. (До добре відомих проявів техноморфного бачення людини відноситься визначення її як істоти, котра виготовляє знаряддя праці).

Передумовою критичного осмислення нами феномена техніки є зосередження уваги на такому ключовому питанні, наскільки техніка є самодостатньою чи не самодостатньою та чи можливо поза технічне розуміння техніки? Інакше кажучи, що собою являє феномен техніки та який варіант його розуміння є реалістичним – субстанційний чи релятивістський? Реалістично оцінюючи нинішній стан речей, ми маємо констатувати, що задача осмислення можливих варіантів поза технічного бачення феномена техніки належить до тих задач, розв’язання яких є необхідною умовою подальшого існування людини та світу? Наголошуючи на значимості такої постановки питання, можна сказати, що ми маємо справу не стільки з риторичним питанням, скільки з доленосним для європейської цивілізації.

Сьогодні основними варіантами бачення людиною місця та ролі техніки в світі є такі:

Перший – позиція оптимізму, тобто перебільшення ролі та можливостей техніки, в основі якої лежить наївне покладання на розумність процесу розвитку техніки та її благотворний і позитивний вплив на історичний процес – обожнення техніки. Проявами такого упередженого бачення сутності техніки як головного чинника історичного розвитку та джерела позитивних змін є підходи, відомі як позиція технологічного детермінізму (техніцизм) (К. Маркс – уявлення про техніку як головний чинник історичного розвитку) та технократичні утопії.

Слово «технократ» вживається для позначення такої світоглядно-філософської позиції, згідно з якою саме технічний підхід до розв’язання суспільних проблем має бути універсальним та є необхідною умовою оптимального розв’язання світоглядних проблем. Інакше кажучи, саме техніки та технічний підхід повинні мати право та відповідні повноваження, тобто владу, для розв’язання світоглядних проблем.

Технократизм – такий підхід до розв’язання світоглядних проблем, коли головний інтерес зосереджений на засобах досягнення результату, тобто тут має місце домінування засобу над метою.

Другий – протилежна позиція, песимістична, схильна вбачати в техніці та технічних нововведеннях головне джерело зла та негативних наслідків соціального розвитку. При цьому техніка розуміється як людське творіння, тобто як таке породження людського розуму, котре є результатом відходу від стану первісної гармонії людини та природи та має бути подолане в ході її відновлення. До основних форм прояву такої позиції варто перш за все віднести технофобію (страх перед технікою). Більш рання його історична форма – буддизм. До пізніших його форм варто віднести антиутопії (Дж. Оруел «1984») та побоювання того, що майбутнє людства має реальні шанси на повстання машин та перетворення людини на раба машин.

Третій – поза технічна позиція(абонейтральна) у баченні феномена техніки. Саме так можна позначити сукупність тих підходів до осмислення феномена техніки в сучасному світі, які допоможуть знайти шляхи подолання фаталістичного бачення та фетишистського ставлення до неї. Критично осмислюючи ґенезу філософії техніки в другій половині ХХ ст., ми можемо інтерпретувати її як запит на розробку поза технічного бачення техніки. До класичних виразів такого бачення суті техніки можна віднести слова К. Ясперса: «Одне, в усякому разі, очевидно: техніка – лише засіб, сама по собі вона не є ні доброю, ні поганою. Усе залежить від того, що з неї зробить людина, чому вона служитиме, в які умови людина її поставить».

Одним з тих чинників, котрі сприяють посиленню сумнівів у достовірності позиції технологічного детермінізму є усвідомлення того, що звичне для нас сьогодні розуміння людини як істоти, покликаної кардинально перетворити світ, не є єдино можливим. Про це свідчить наявність альтернативних варіантів самореалізації людиною власного покликання у всесвіті – як втеча від світу (буддизм) та гармонійне співіснування людини зі світом (конфуціанство).

3. Періодизація епох технічного розвитку з так званих функцій техніки в суспільстві:

– техніка як магія (заклинання природи, тіла та богів або надприродне, магічне опосередкування інструментальної дії);

– техніка як виробнича сила (підкорення природи за допомогою підкорення їй, природне опосередкування інструментальної дії);

– техніка як комунікативне середовище та перехід від природних засад техніки до інструментальних, надприродне опосередкування комунікативної та інструментальної дії).

За Л. Мемфордом відлік історії сучасної техніки варто розпочинати з початку другого тисячоліття нашої ери. Опираючись на досвід європейської історії, він виділив три технічні епохи, поклавши в основу періодизації той основний вид енергії, що використовується в техніці, та ту «речовину, яка є головною в створенні технічних приладів»:

– геотехнічну (1000–1750), в основі якої – «технологія води та дерева»;

– палеотехнічну (1750–1950), для якої характерним є комплекс «вугілля та заліза»;

– неотехнічна (від 1950), яка використовує комплекс «електрики та сплавів».

Перша технічна революція– так звана неолітична революція у знаряддях праці (10–8 тис. років тому). До цієї революції знаряддя праці були грубі та примітивні. Тут же (раптом) знарядь праці стало значно більше, вони більш досконалі, витончені, їх важко відрізнити від творів вжиткового мистецтва.

Друга технічна революція (ІІ пол. ХVІІІ – поч. ХІХ ст.). Це є так звана промислова революція: тут виникають машини, для яких характерна наявність трьох конструктивних елементів: 1) робочого знаряддя; 2) передавального механізму та 3) силового пристрою. Машини різко збільшують продуктивність праці та поступово проникають у різні сфери життя.

Третя технічна революція(відома під назвою науково-технічної) відбулася в результаті відкриттів у рамках некласичної науки ХХ ст., а саме – створення космічної техніки, генної інженерії, комп’ютерної, лазерної техніки, ядерної енергетики тощо. У культурі ХХ ст. відбулися процеси органічного злиття науки та техніки та виходу науки на перший план як ключового чинника розвитку техніки. Одним з проявів кардинальних змін у сучасній техніці став так званий четвертий елемент машини – кібернетично-обчислювальний пристрій, що започаткував тенденцію до перетворення машини – саморегульований машинний комплекс.

Ж. Еллюль виділяє у розвитку техніки три стадії:

– знаряддя ручної праці;

– машини;

– автомати.

Розв’язання питання про те, що собою являє майбутнє людства та яка роль у ньому належить техніці, – відкрите питання. Відповідь на нього залежить від нашої здатності обрати оптимальну стратегію подальшого розвитку людства, яка дозволить гармонізувати стосунки «людина–світ».

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Позитивізм. Основні етапи розвитку позитивізму.

1. Причепій, Є. М. Філософія [Текст]: посібник для студентів вищих навчальних закладів / Є. М. Причепій, А. М. Черній, В. Д. Гвоздецький. – К.: Вид. центр «Академія», 2001. – С. 146-151; 162-165.

2. Кремень, В. Г. Філософія: мислителі, ідеї, концепції [Текст]: підручник / В. Г. Кремень, В. В. Ільїн. – К.: Книга, 2005. – С. 260-271.

3. Філософія як історія філософії [Текст]: підручник / за ред. В. І. Ярошовця. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – С. 211-222.

Техніка як феномен цивілізації. Технофобія і технократизм.

1. Причепій, Є. М. Філософія [Текст]: посібник для студентів вищих навчальних закладів / Є. М. Причепій, А. М. Черній, В. Д. Гвоздецький. – К.: Вид. центр «Академія», 2001. – С. 510-513; 515-517.

2. Проблеми філософії техніки.

1. Причепій, Є. М. Філософія [Текст]: посібник для студентів вищих навчальних закладів / Є. М. Причепій, А. М. Черній, В. Д. Гвоздецький. – К.: Вид. центр «Академія», 2001. – С. 513-515; 517-525.